27 вересня
Завантажити ще

Юла – про хейт свого чоловіка Анатолія Анатоліча, погрози, піар артистів та Лободу

Юла – про хейт свого чоловіка Анатолія Анатоліча, погрози, піар артистів та Лободу
Фото: Особистий архів Юли

До війни Юлія Яцечко успішно керувала продюсерською компанією YULA Company, займалася промо та продюсуванням артистів. Також із першого випуску Юла, як її звуть у шоу-бізнесі, веде промо програми свого чоловіка - Анатолія Анатоліча «Зе Інтерв'юер».

Але як вона нещодавно зізналася: все, що вона знала про піар до війни, - треба забути.

Ми поговорили з Юлою про майбутнє цієї професії, чим вона займається зараз, як рятувала трьох дітей від війни та як реагує на хейт та погрози, якими засипали росіяни всю їхню родину.

Всім начхати на одкровення зірок, коли у тебе розбомблений дім

- Мене вразив твій нещодавній пост про професію піарника. Ти сказала, що все, що ти знала про піар до 24 лютого, потрібно забути. На твою думку, як сьогодні можна поєднати ці два слова – артист і піар? Бо, наприклад, коли ти мовчиш, не показуючи, що робиш, ти зрадник, втік, відсиджуєшся десь, коли показуєш – значить, піаришся.

- Мій пост був про те, що війна розібрала мене, як і багатьох інших українців, на пазли. На частини. На шматки. І я вже котрий місяць те і роблю, що намагаюсь зібратись. Відновитись. І коли мені вже майже це вдається, я читаю про новий удар по Вінниці, Часовому Яру чи Вишгороду, де знаходиться мій дім, і мій пазл падає на підлогу, знову розбиваючи зібрану картинку… Зараз кожен із нас втратив щоденну робочу рутину. Втратив спокій. В моїй професії зовсім змінився вектор та зміст піару як в музиці, так і в бізнесі в цілому. Я кожного дня розмірковую над тим, які умови і прийоми піару сьогодення. І це вже не публікації у модних виданнях. Не великі «відверті» інтерв’ю. Не алгоритм звичних дій і прийомів. Тому я зробила чіткий висновок: все, що я знала про піар до 24 лютого, потрібно забути. Зараз важливо - що ти робиш, як ти робиш і як ти, як публічна персона, можеш впливати на інших людей.

Війна змінила тактику. Змінила позиціювання. І змінила взагалі піар на 180 градусів. Зараз не міряється популярність кількістю опублікованих матеріалів, адже ці публікації нікому не потрібні. Не потрібні особисті інтерв’ю і за вуха притягнуті теми. Всім начхати на одкровення зірок, коли у тебе розбомблений дім і за столом вже ніколи не збереться повна сім’я…

Тепер у моїй професії все інакше. І я це чітко розумію. Теми, які потрібно висвітлювати, - вже не про особисте, а про суспільне і про соціальне. Неможливо писати пісні про війну, якщо артист переживає її за кордоном. Війну потрібно відчути всім тілом і душею. Тільки відчувши рідні стіни, пісні пишуться найщиріші.

Артисти не мають права замовчувати війну! Кожен повинен про неї говорити, а іноді й кричати, а тим паче - зірка! Стовідсотково артист повинен мати чітку позицію щодо війни. Немає сірого. Тільки біле чи чорне. Говорити саме зараз, не через тиждень, не через місяць, а зараз.

Говорити про війну, події, про тероризм з боку рф. В постах, в піснях - неважливо. Світ не повинен звикати до війни - до повної нашої перемоги. Бо наше життя змінюється з кожним днем повномаштабної війни, і життя залежить від ЗСУ і від кожного з нас.

- У минулому житті, коли зірка плакала чи розповідала про якісь свої біди, то людина думала: в зірки так само, як і у мене, тобто, не одній мені погано, і це була якась наче підтримка. Чи сьогодні це не працює?

- Не працює. Бо той реальний біль, який пережила людина, втративши все - дім, близьких, дитину - не можливо приміряти на собі. Зараз поріг болю найвищий. І навіть зараз, думаючи про це, я відчуваю мурахи на своїй шкірі. Поріг болю найнеочікуваніший і найвразливіший.

Зараз не звичайні люди прирівнюються до зірок, а навпаки - зірки повинні відчути цей біль на собі, аби за допомогою пісень хоч трохи допомогти його вгамувати. Зараз зірки - не ті зірки, які на сцені, а ті, які в бою. Артисти зараз – це обслуговуючий персонал для наших бійців, аби їм було хоч трохи легше воювати за всіх нас.

- Зараз ти хочеш дати собі час на навчання, про яке мріяла. Що це за навчання?

- Зараз я зробила паузу. Але паузу у темпоритмі, в якому звикла працювати, коли було дуже багато проєктів. Сьогодні у мене вибіркові проєкти. І саме ті, доєднавшись до яких, я можу допомагати країні. Наприклад, проєкти Олександра Пономарьова. Зокрема, останній хіт «Україна переможе», в якому взяли участь дуже багато українських зірок. Нині на каналі Пономарьова - понад 17 мільйонів переглядів. В таких проєктах як піарник я приймаю волонтерську участь, як і всі зірки. Кошти, зібрані від роялті, відправляються на ЗСУ.

Також я доєдналась до YouTube-проєкту мого чоловіка Анатолія Анатоліча, в якому він висвітлює злочини рашистів. Багато випусків забігли за мільйон переглядів. Зараз найголовніше для мене - бути корисною. Корисною заради України.

Щодо навчання - воно пов’язане з міжнародним піаром та удосконаленням англійської мови.

Сьогодні піар-директорка великої компанії веде вибіркові проєкти та хоче вивчати міжнародний піар. Фото: Особистий архів Юли

Сьогодні піар-директорка великої компанії веде вибіркові проєкти та хоче вивчати міжнародний піар. Фото: Особистий архів Юли

Якби Світлана Лобода обрала інший шлях, ми б не змогли спілкуватися далі

- Ти мала свою велику піар-компанію YULA Company. Вона ж буде існувати далі?

- Зараз компанія на вимушеній паузі. Адже в деяких артистів раніше ми вкладали особисті кошти. Сьогодні в нас немає такої можливості. Велику частину наших заробітків ми з чоловіком відправляємо на ЗСУ або допомогу тим, кому вона потрібна. Навіть наші діти доєднуються до допомоги. Від них це зовсім невеликі гроші, але діти знають, що допомагають. Частину від їхніх подарунків на день народження тато домоміг відправити на допомогу. А нещодавно була перша річниця у нашого сина. Ми відкрили «банку», і наші підписники допомогли зібрати 10 тисяч гривень на допомогу зоопарку «ХІІ Місяців» у Демидові, він був окупований рашистами.

Зі своїм колективом останній раз ми збиралися 23 лютого. А зараз хто де - всі розбіглись по світу. Але ми на зв’язку. Ми можемо працювати на відстані онлайн, як це було в пандемію. Як тільки буде можливим повернення в офіс, обов’язково повернемось до повноцінної роботи.

- Як в майбутньому ти для себе обиратимеш артистів, з якими працюватимеш?

- Я точно знаю, що звертатиму увагу на те, які пісні я буду чути, які тексти. Якщо раніше ми могли закривати очі на російськомовний контент і працювати на країни СНД, то сьогодні цьому не бути!

- Зі Світланою Лободою ви родина, вона хрестила твою Алісу. Ти очікувала, що вона так переверне своє життя? Як, зрештою, і Макс Барських, і Алан Бадоєв.

- Вибору іншого немає і не могло бути. Якби Світлана обрала інший шлях - знаю точно, ми б не змогли спілкуватися далі. Це просто неможливо. Всі артисти, хто залишився по той страшний темний бік, стали автоматично ворогами.

Якщо в них тече хоч крапля української крові, є хоч крапля здорового глузду, то бути осторонь і відвернутися від України - це відвернутися від усіх, навіть від своєї родини.

Але я знаю Світлану дуже добре, знаю, що вона не вагаючись зробила свій вибір ще 24 лютого. Питання було лише у публічному висвітленні. Поки вона була на території рф, то не могла відкрито говорити правду, адже ми всі знаємо варварські методи режиму росії та тиск. Світлана відповідає не тільки за себе і сім’ю, а й за весь свій український колектив.

І як тільки Лобода залишила територію рф, одразу відкрито заговорила про війну росії в Україні і заснувала фонд на підтримку України. Взялась за відбудову дитячого садка в Ірпіні і була однією з перших артистів, які на власні очі побачили Бучу та Ірпінь. Щодо Бадоєва і Барських - дуже пишаюся ними. Макс, переживши все, що відбувалось в Україні, записав неймовірну пісню «Буде весна». Вважаю її однією з головних пісень воєнного часу, яка надихала і надихає. Макс зробив все від себе як артист і як громадянин. Щодо Алана знаю, що він готує фільм про воєнні події. Впевнена, його побачить увесь світ. Дивилася тільки тизер, і в мене вже були сльози на очах. Тому найважливіше те, що кожен робить для України сьогодні і зараз.

З чоловіком Анатолієм Анатолічем, доньками Лолітою, Алісою та Світланою Лободою. Фото: Особистий архів Юли

З чоловіком Анатолієм Анатолічем, доньками Лолітою, Алісою та Світланою Лободою. Фото: Особистий архів Юли

Якщо хтось доєднується до «срачу» – повинен думати своєю головою

- Ти як піарник знаєш, як це все працює: що скажеш про повернення у соцмережі звичайного нашого українського «срачу»? Після кількох місяців затишшя у нас знову з’явилася купа експертів з будь-якого приводу. З останнього, приміром, фотосесія Зеленських, яку робила Лейбовіц для Vogue, – чого я тільки не начиталася. Чи можемо ми це колись побороти і навчитися дискутувати аргументовано?

- Я вважаю фотосесію першої леді та президента для Vogue просто нереальною! Як наш президент обіймає свою дружину - саме так він обіймає і нашу Україну: міцно, впевнено і надійно. А те, що фотосесію висвітлює американський Vogue, додає ще більшої впевненості в підтримці нас світом.

А щодо фотографії з обкладинки, подивіться на жінок в європейській політиці. Не політика в них на фоні зашаблованих стандартів, фотографій і штучних поз. Вони в політиці - відкриті, різні, людяні. Я доєднуюсь до флешмобу, розповсюдженому у мережі #sitlikeagirl, і роблю це з великою повагою до першої леді, яка, як і президент, ламає стандарти і веде нас у цивілізований світ.

Ми повинні це усвідомлювати. Щодо «срачу» - потрібно ділити все навпіл. Країна-агресор зацікавлена як ніхто в розколі. В «срачі». В ненависті. Якщо хтось доєднується до «срачу» – повинен думати своєю головою. Не ставати маріонеткою та не піддаватися провокаціям. Ми народились українцями і зараз саме час бути ними! Час для кожного з нас показати себе з найкращого боку, побудувати таку державу, яку ми хочемо.

- Ти казала, що зараз кожен - піарник своєї України. І зараз від кожного посту, від кожної розмови, від вигляду і від погляду залежить думка про українців. Якби іноземці знали українську і почитали все, що у нас ллється в соцмережах, що б вони подумали?

- Зараз до України прикута максимальна увага. Шкода, що такою ціною. Але з 24 лютого вже ніхто і ніколи в житті у світі не скаже, що Україна - це якась частина росії. Тому для світу і українці постають у новій самостійній ролі. Світ вивчає нашу культуру, вивчає нашу мову, слухає наші пісні, надихається нашою свободою, силою. Тому ми не можемо розчарувати неньку. Вона стільки років виборювала своє місце під сонцем. І ось зараз сонце світить на Україну з усіх боків.

За тиждень до війни моя старша дочка проходила тему «Життя Тараса Шевченка». Коли ми їхали додому зі школи, слухали аудіопоему «Катерина», яка починається рядками: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами». Вона мене спитала - чи погані росіяни? На що я відповіла, що тоді були інші часи. Але зараз забираю свої слова назад. Шевченко ще тоді знав… Росія завжди тисла на нашу державу, принижувала і сприймала нас як «третю ногу»: коли потрібно - користувалась, а коли ні – вона їй заважала. А тепер наша «Катерина» після всіх страждань встане, підніме голову, розчавить москаля вилами та піде далі з високо піднятою головою! Така в нас з Алісою кінцівка сьогоднішньої версії великої поеми.

Юла підтримала флешмоб #sitlikeagirl, щоб зламати стандарти та йти у цивілізований світ. Фото: Особистий архів Юли

Юла підтримала флешмоб #sitlikeagirl, щоб зламати стандарти та йти у цивілізований світ. Фото: Особистий архів Юли

Пару ночей я не спала, бо мені вважалось, що хтось лізе у вікно

- Толіча теж хейтили за виїзд за кордон, мовляв, сховався за спідницю дружини. Ти, як дружина, як переживала все, що писали?

- Це не зовсім так - що він сховався за мою спідницю. Навпаки, я сховалась за нього, адже в нас троє малолітніх дітей, меншому з яких на той час було 7 місяців.

Коли почалась війна, наша вся сім’я була вдома у Вишгороді. Ми відчули на собі всі страхи. Перший збитий гелікоптер над Київським морем був у нас над головою. Ми просиділи майже безвилазно три дні у сирому підвалі в куртках та чоботях, адже підвал не був розрахований на те, що в ньому хтось житиме.

Спочатку у 15 квадратах нас сиділо 12 чоловік разом із сусідами, а потім залишилась наша сім’я і наші мами. І тільки тоді, коли почалась перестрілка диверсантів у нас за парканом, ми зібралися за 5 хвилин і поїхали невідомо куди. По дорозі ми з дітьми бачили трупи, пробиті ракетами дороги, заміновані мости. Нас прихистили в Кагарлику (місто в Обухівському районі Київської області. – Авт.) дідусь і бабуся однокласниці нашої середньої доньки. Думали, пересидимо війну день-три і повернемось. Так у гостях наша сім’я та ще 15 людей просиділи майже місяць.

Далі жити там було вже незручно, і ми вирішили їхати далі. Домовились, що чоловік нас відвезе і повернеться в Україну. Адже окрім трьох дітей з нами їхали наші мами і собака. Одна б я не впоралась - 2500 км з дітьми і немовлям. Так і сталось - він нас відвіз, допоміг облаштуватися і повернувся. А в перерві між від’їздом і поверненням всі ми потрапили під хейт, бо не приховували ці події нашого життя. Потім навчилися жити на відстані. Перший раз після його повернення в Україну побачилися через шість тижнів.

- А оці всі погрози, які надходять вашій родині? Наскільки знаю, злили телефони не тільки Анатоліча, але й твої, і мами. Читати таке - чи не вибиває це землю під ногами?

- Працюючи піарницею у найвідоміших зірок, я бачила різне - і фанатів, і маніяків. У 2015 році після гучного скандалу на 1+1, коли злили адресу Лободи і невідомо, хто ходив біля її будинку, я разом з ними переживала всі ці страхи. Тому зараз я вже трішки загартована. Але, якщо чесно, зараз ситуація складніша, бо це не один псих, а багато. Цькувати нашу родину почали саме в телеграм-каналі агресивно налаштованих рашистів. Розумію, вірогідність того, що погрози дійдуть до справи, - не велика. Але пару ночей я не спала, бо мені вважалось, що хтось лізе у вікно.

- До речі, про землю під ногами. Дивилася твоє відео, як ти 30 червня біжиш босоніж по бруківці. Ти приїздила додому?

- Я не була вдома з березня. Коли ми жили в Кагарлику, і ЗСУ відтіснили війська, нам вдалося заїхати додому, аби взяти деякі речі, бо виїжджали ми з однією валізою. Але я так і не доїхала до Вишгорода. Чекала на чоловіка в Києві на Оболоні у себе в офісі. То ж я тільки в передчутті зустрічі з домівкою.

Аліса і Лола адаптувалися до життя у Франції, але, за словами Юли, емоційний відбиток залишився, мабуть, на все життя. Фото: Особистий архів Юли

Аліса і Лола адаптувалися до життя у Франції, але, за словами Юли, емоційний відбиток залишився, мабуть, на все життя. Фото: Особистий архів Юли

В мене троє дітей - і розгублена мама їм точно не потрібна

- Ти з дітьми живеш у Франції. Як ви там облаштувалися?

- Коли ми все ж таки зрозуміли, що потрібно виїжджати заради дітей, у нас було тільки два варіанти. Або їхати на захід України, тому що вдома, або у Францію, адже наші діти навчались у французькій школі в Києві. Але за місяць війни на заході країни так піднялися ціни на житло, що зняти помешкання для нашої великої родини - а це троє дітей, ми з чоловіком, моя мама і мама чоловіка з собакою – було дуже дорого. І тоді мама Алісиної однокласниці, їхня родина виїхала раніше, запропонувала їхати до них в регіон. Їхня сім’я вже там облаштувалась, і місто із задоволенням приймало українців - люди давали українцям прихисток і адресу для оформлення тимчасових документів. Оскільки у нас велика родина, нам виділили окрему будівлю. Ми так потоваришували, що замість двох місяців французи віддали нам житло на все літо. Будемо все життя вдячні їм за те, що вони підставили нам своє плече в такий час.

- Аліса і Лола пішли там до школи? Вже адаптувалися до місцевих реалій?

- Адаптувалися відразу. Вони довго жили перелякані в селі. Лякалися всього. Хоча вибухів там вже не було чутно, але літаки періодично літали. А тут ніби потрапили в цивілізацію. Все спокійно, люди гуляють, погода гарна, всі усміхнені і мають «смішні» проблеми, які в нас були в минулому.

У школу дівчата пішли на другий день по приїзді. Швидко влилися в колектив, так як для них французька система навчання дуже близька. І мову вони знають. До того ж в школі вже навчалися їхні друзі з французької київської школи.

Але емоційний відбиток залишився, мабуть, на все життя. Дівчата бояться літаків, феєрверків, жахаються грози. Ми віддали дівчат до табору, де вони мали бути 5 днів, проте забрали їх у перший же день. Старша дочка побачила чорний літак над головою, і так злякалася, що почала просити показати їй бомбосховище. Після була така ж істерика, що ми забрали їх додому.

- Як ви з Толічем сприйняти новину про закриття каналу «Україна», де він три роки працював ведучим «Ранку з Україною»?

- Мати роботу в Україні - це як якір. Це стабільність, колектив, підтримка. Коли Анатоліч зустрівся з Лілією Ребрик, вони обіймалися і плакали. Повернення до роботи означало для них в деякому плані стабільність. За цей час наша родина навчилася жити на дві країни. Анатоліч працював в Україні, а в свої вільні тижні приїжджав до нас. Звісно, у нас, як і у всього колективу холдингу, ця звістка викликала розгублення. Але я вірю, що згодом все відновиться. Може, з новими власниками, але почне працювати. Головне – перемогти!

- Чи будуєш ти плани – що далі?

- Ми всі зараз доросліші не за роками. Ми щоденно переживаємо горе, зараз немає чужого горя. Коли помирає українець, а тим паче дитя, ти відчуваєш біль, наче це рідна людина. Не можна жити і будувати наперед плани, коли все так.

Ми повинні працювати так, як і раніше, аби підтримувати себе і державу. Вірити в перемогу! Намагатися не відкладати життя на потім. В мене троє дітей - і розгублена мама їм точно не потрібна.

Саме в кризових ситуаціях можна змінювати все. Ризикувати і починати нове. Незважаючи на воєнний стан в Україні, продовжують відкриватися нові заклади, з’являються нові дизайнери і будуються нові будинки. Саме зараз ми повинні докласти всіх зусиль, аби рухатися вперед великими кроками.

Війна точно змінила мій внутрішній стан. Але я його намагаюсь контролювати. В роботі хочу застосовувати свій досвід для важливих завдань, пов’язаних з Україною. В музичному піарі мені вже дуже затісно. Відчуваю, що можу розкрити себе в іншій сфері діяльності. Тому зараз залишаюсь працювати в музичній сфері як кризовий менеджер і музичний консультант, але працюю і над новими соціальними проєктами, які нині набагато важливіші.