Алан Бадоєв: Боюся озлобитися, страшно втратити свої крила
«Це дуже інтимний фільм. Я хочу познайомити світ із душею України, хочу, щоб глядач зрозумів людей, яких знищує росія», - каже Алан Бадоєв про фільм «Довга доба», яким сьогодні зайняті всі його думки.
З режисером Аланом Бадоєвим ми поговорили про картину, яку він створює спільно з 1+1, про наболіле, пережите, близьких людей і мрії.
Моє головне завдання – показати життя у кожному вікні зруйнованого будинку
- Алане, у релізі фільму «Довга доба» сказано, що сценарій напишуть самі українці. Ви попросили всіх надсилати свої історії, зняті на телефон або будь-який гаджет. Як картина виглядає у вашій голові?
- Війна стискає простір та події до граничної компресії, протягом однієї доби відбувається неймовірна кількість драматичних подій. Війна завжди стає каталізатором художніх та документальних фільмів, як і загалом мистецтва.
Наш фільм не про військову стратегію, не про політику і не про надзвичайний героїзм. Він про людей, у чиї будинки прилітають бомби, про тих, хто змушений тікати, залишаючи своє життя і все, що дороге серцю, про тих, хто живе в окупації та бореться з нею. Він – про нас: простих українців, які здійснюють подвиг щодня.
Їхній подвиг у тому, щоб жити, щоб урятувати тих, хто поруч, і тих, хто не може врятувати себе сам. Їхній подвиг - у спротиві та небажанні віддавати свою землю, у безкомпромісній вірі у перемогу та правду.
Головне завдання для мене – показати життя у кожному вікні зруйнованого будинку. Показати Україну до війни, те, як ми жили в останній мирний день, з чого складалася ця доба і на що перетворилося наше життя після першої бомби.
Чим довша війна, тим більше ми забуваємо перші події. Наш фільм складається з деталей та фактів, які зняли очевидці. Я хочу, щоб глядачі по всьому світу відчули жах, який відчували люди у всіх куточках нашої країни.
Головними матеріалами для фільму нам служать унікальні відеощоденники, які знімають самі українці - від дітей до дорослих - на свої телефони. Разом з ними ми занурюємося в найінтимніші моменти життя: коли ти сидиш у ванній, а зверху на будинок падають бомби, коли ти рятуєш свого сусіда після бомбардування, коли ти впізнаєш свого друга серед тіл убитих, коли ти відпускаєш коханого на війну та обмінюєшся з ним відео вночі - він у окопі, а ти у бомбосховищі.
Це дуже інтимний фільм. Я хочу познайомити світ із душею України, хочу, щоб глядач зрозумів людей, яких знищує росія. Щоб кожна людина могла порівняти себе з тим, хто по той бік екрану.
- Якби вас попросили надіслати такі історії – що це були б за моменти?
- Не думаю, що моя історія може бути варта цієї картини. Я просто людина, яка втратила 25 років свого професійного життя. Війна знецінила багато того, що було дороге мені в минулому. Але багато людей у нашій країні втратили набагато більше: хтось свій дім, хтось коханого, хтось життя...
Моє минуле життя складалося зі сміху, подорожей та любих друзів, із відчайдушного почуття свободи. Я завжди жив без кордонів!
Сьогодні багато людей втрачено, і дуже багато у що тільки доведеться повірити. Це складно показати у фільмі.
– Ви розповідали, що з першого дня війни спостерігаєте за людьми, за собою, що у вашому щоденнику вже сотні історій про українців. Ведете щоденник чи це образно було сказано?
- Спочатку війни я багато записував, спостерігав і намагався оформити побачене в контейнери пам'яті. Наразі робота над фільмом забирає увесь час. Ми з командою переглядаємо тисячі файлів, спілкуємося з героями та збираємо історію воєдино. Тепер фільм став для мене щоденником.
Мабуть, я ще й не усвідомив до кінця, що мами немає
- Презентуючи роботу над цим фільмом, ви згадували, що вам та вашій родині, як і багатьом українцям, довелося пройти через світоглядну еволюцію. Ваша рідна Горлівка ще 2014 року відчула на собі прихід «русского міра». Батьки залишалися там з того часу?
– З 2014 року війна розкидала моїх родичів по всій Україні. Хтось навіть переїхав до росії. Коли ти живеш у Горлівці, ти мало що знаєш про Україну. Ти дивишся російські канали і орієнтуєшся на москву. Так повелося ще з радянських часів.
Але все ж таки хтось вибрав Україну. Мій тато та мама переїхали ближче до Києва ще у 2013 році. Але є й такі, хто вирішив залишитись у будинку, який був збудований своїми руками. І я також це можу зрозуміти.
- Ви писали, що сумуєте за татом. Де він зараз?
– Тато живе недалеко від Києва. Я завжди сумую за ним, навіть якщо ми не бачимося всього тиждень. Адже він моя остання стіна, єдина людина, поряд з якою я все ще почуваюся дитиною.
Режисер зізнається, що тато - єдина людина, поряд з якою він все ще почувається дитиною. Фото: Instagram.com/alanbadoev/
- 20 травня не стало вашої мами. Ви змогли з нею попрощатися?
- Так, мені вдалося бути з мамою у її останні дні. Для мене це дуже тяжкий досвід. Мабуть, я ще й не усвідомив до кінця, що її немає.
Не можу зрозуміти, як люди старіють. Сильно запам'ятав її руки. Навіть наприкінці шляху вони залишилися найніжнішими, таких більше немає в жодної жінки з тих, котрих я знаю.
- Ви зізналися, що помилялися, вважаючи себе людиною світу, і шкодуєте, що багато часу витратили не туди. Усвідомлення цього сильно по вам вдарило? Адже це перекреслює великий етап життя.
- Я ніколи не підтримую образи та гнів як наслідок. У цьому немає сили. Образа руйнує зсередини. Дуже важливо жити не для помсти, а для життя.
- Вам вдається не впадати у відчай, не розчинятися в болю, гніві, образах?
- У моменти відчаю, а такі трапляються зі мною з певною періодичністю, я згадую, що потрібний своїм друзям, своїм дітям, а тепер у мене з'явилося важливе завдання – фільм «Довга доба».
Коли я дивлюсь відеоісторії, які нам надсилають, я і плачу, і сміюся, і точно стаю сильнішим. Коли бачиш, через що проходять українці й при цьому залишаються людьми, це надихає.
– А що допомагає наповнювати кожен новий день життям? Що зараз для вас означає - наповнити життям?
- Зараз це фільм «Довга доба». Потім необхідно буде заново відбудовувати індустрію в нашій країні, потрібно вибудовувати проекти, які підкреслюватимуть суть та неповторність України.
З мамою Антоніною. Жінка пішла з життя у травні. Фото: Instagram.com/alanbadoev/
Тих, хто став не на той бік, я просто забув
- В інтерв'ю Маші Єфросініній ви сказали, що хочете бути корисним, щось робити для країни, що ви вчорашній не потрібні сьогоденню і що війна відібрала бажання знімати кліпи. Де ви бачите себе корисним у сьогоденні?
- Кліпи… поки не знаю, чи буду їх знімати. Я не загадую наперед. Я живу відчуттям нового дня.
Потрібно усвідомлювати, що після війни нам необхідно буде зігріти та вилікувати наших людей, наших військових. Вони йшли хлопчиками з «Тік-Током» у кишені, а повернуться чоловіками, які побачили жах, як він є. Ми маємо не розчарувати їх! Про це треба думати вже зараз.
- Кого з близьких та рідних вам людей відсіяла війна?
- Повірте, я нікого не звинувачую. Тих, хто став не на той бік, просто забув. Їм більше немає місця у моєму житті. Якщо твій друг не може захистити тебе і навіть не намагається, чи вартий він твоїх емоцій? Таких людей краще відпускати і відкрити свої обійми тим, хто їх потребує.
«Кліпи… поки не знаю, чи буду їх знімати. Я не загадую наперед», - говорить про своє сьогодення Бадоєв. Фото: Прес-служба Алана Бадоєва
– Читала у вас історію, де ви розповідали, як уся ваша команда докладала великих зусиль, щоб Макс Барських знову міг вийти на сцену. Макс пояснював своє рішення тим, що не може і не хоче співати, не відчуває сцени і не бачить у ній сенсу. Що допомогло витягнути його із такого стану?
- Так, ця ситуація досі продовжується. Максим все ще не відчуває сцену, але все ж таки дає концерти, оскільки бачить результат. Люди відпускають себе емоційно хоча б на цю годину, доки звучить улюблена музика.
Нині його головне завдання – забезпечити необхідним наших військових. Думаю, це головна причина, через яку він виходить на сцену.
Щоб уявити ситуацію, в якій опинився мій друг, потрібно зрозуміти, що Макс Барських - це ціла машина, плани якої були розписані на два роки вперед. Тури, концерти, кілька нових альбомів, зняті дорогі кліпи, повна зміна звучання, до якої ми готувалися рік… Сьогодні все це закінчено. Ми шукаємо підґрунтя під ногами та нові цілі.
Максим дуже вдячний своїй країні за прийняття, за той зв'язок, який виявився міцнішим за вигоду, міцнішим за титули і чутки. У важливий час він зробив свій вибір, інакше й не могло бути. Максим – як вода, він знайде себе та подарує ще багато пісень своїм людям.
У росії розвішували фейкові афіші концертів Макса Барських. Фото: Instagram.com/max_barskih/
- Як вважаєте, чому росіяни не дають спокою Максу? То афіші з неіснуючими концертами розвісять, то пишуть якісь дурниці, що він погодився виступати за гонорар у якогось олігарха… Чому не відчепляться?
- Так вийшло, що Максима дуже любили у росії. Він не схожий на їхніх зірок: закритий у житті, не зірковий, не тусовочний хлопець, який дарував щиру силу кохання на своїх багатотисячних концертах. Протягом семи років його хіти пронизували радіоефіри, і кожен знав його пісні напам'ять. Для них він був своїм.
Втрата, яку завдав Макс своїми зверненнями до російської пропаганди, дуже глибока. Ніхто, навіть я, не очікував такого… Його слова безапеляційні, а ще він вільний у своїх рішеннях, чого росіянам не зрозуміти ніколи. Їх тримають гроші, кар'єра, слава… Максим ніколи не дорожив цим, для нього завжди була важлива музика та свобода!
Російські ЗМІ буквально не знають, як дістати його та нівелювати його вчинок.
– Про що сьогодні мріє Алан Бадоєв?
- Мрію побачити своїх дітей. Знайти себе, відчути свою силу і відстояти любов у собі. Я боюся озлобитися, страшно втратити свої крила. Мрію закохатися та розпочати нове життя.
З дочкою Лолою. Фото: Instagram.com/alanbadoev/
