Акторка Вероніка Дюпіна: Квартира у Маріуполі була для мене особливим місцем сили
24 лютого о 19.30 на телеканалі 2+2 покажуть прем’єру чотирисерійної воєнної драми «Я – Надія».
Ця стрічка про медиків екстреної допомоги у Харкові знімалася вже під час повномасштабної війни. За сюжетом, молода фельдшерка Надія, попри реальну небезпеку й вмовляння хлопця виїхати з Харкова в більш безпечне місце, вирішує залишитися в місті й рятувати людей. Прототипом головної героїні стала 22-річна фельдшерка харківського Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Анна Андрющенко. Її зіграла Вероніка Дюпіна, для якої це перша головна роль у кіно.
Ми поговорили з акторкою про зйомки під час війни, її переживання та рідний Маріуполь, де залишається її родина.
Це був мій особистий квест – вивчити всі медичні маніпуляції
- Вероніко, ви вже знаєте, як отримати головну роль. Який це був досвід?
- Це сталося в найнеочікуваніший момент мого життя. Я півтора роки працювала в кінокомпанії другою режисеркою на знімальному майданчику, але ще до початку повномасштабної війни думала йти з цієї роботи, щоб повернутися в акторство. Проте почалася війна, все стало якось не на часі, зйомок немає…
Та навіть у цих жахіттях почала більше замислюватися про своє життя, чого я хочу, де я себе відчуваю корисною. І, поїхавши влітку у відрядження до Польщі, остаточно зрозуміла, що хочу бути акторкою.
Вирішила йти з роботи, хоча було страшно. З одного боку, в мене було інтуїтивне відчуття, що я роблю правильно, з іншого – в країні війна, невідомо, що буде. Паралельно грала в театрі імпровізації. І так склалося, що це були дуже насичені дні в моєму житті: на роботі перед звільненням я мала завершити дві зйомки, у мене репетиції, вистави... І в ці ж дні мені пишуть, що є проби на головну роль у серіалі – а самопроби треба надіслати от прямо сьогодні. Розумію, що у мене вільного часу немає взагалі, проте все ж між репетиціями та виставами записую самопроби. Цікаво, що це один із тих рідкісних моментів, коли я була задоволена собою, бо актори не часто задоволені своєю роботою.
Мені якось одразу заімпонувала Надія, бо вона була дуже схожа на мене. Відправила самопроби, і через пару днів мене запросили на живі проби. Згодом зателефонували зі звісткою, що головна роль – моя. Я була в приємному шоці. Це дало мені впевненості, що я дійсно все роблю правильно. Наче Бог і Всесвіт підтримали мене у моєму рішенні.
- Ви граєте фельдшера швидкої. Навчалися десь до зйомок, як надавати екстрену медичну допомогу?
- До серіалу я нічого з цього не вміла робити, не проходила жодних курсів надання першої медичної допомоги. Готувалася уже під час зйомок, враховуючи, що і затвердження, і запуск проєкту відбулися дуже швидко.
Найбільший шматок роботи ми вже робили на знімальному майданчику. Там постійно були присутні фельдшери, які допомагали мені у всіх питаннях, і це було дуже пізнавально. Раніше я могла максимум поміряти тиск. А от робити уколи, кардіограми, перев’язки, ставити крапельниці – в цьому була повний нуль. Завдяки нашим фельдшерам всьому навчилася, і достатньо швидко. Тепер навіть можу операцію зробити (сміється). Це був мій особистий квест – вивчити всі медичні маніпуляції. Але коли ти пробуєш-пробуєш-пробуєш і в тебе виходить, це – кайф.
- Які моменти були для вас найважчими? Ти маєш грати, передавати емоції, а тут – вибухи, сирени, та й взагалі важко психологічно.
- Це сильні фізичні навантаження. Наприклад, ми постійно носили людей на ношах. До того ж я присутня на кожній зміні, майже в кожній сцені, під час зміни я майже не відпочивала. Це було цікаво, але й складно. В якийсь момент банально закінчувалися сили, я відчувала якісь внутрішні моменти слабкості, хотілося просто впасти комусь на ручки, щоб мене заспокоїли.
Але з іншого боку, проєкт став для мене особистим челенджем, бо психологічно я дуже виросла. Був момент, коли я послизнулася і впала, - все обійшлося, нічого серйозного, але через втому починали здавати нерви. Я не могла просто сісти і заплакати на знімальному майданчику, бо стане робота, адже я є в кожній сцені. Тому намагалася вести правильний внутрішній діалог із собою – як себе заспокоїти, знову надихнути. І круто, що мені вдався цей діалог.
Акторка зізнається, що зйомки фізично були дуже важкими. Фото: 2+2
- Анна Андрющенко, яка стала прототипом вашої героїні, теж була на знімальному майданчику. Спілкувалися?
- Ми зустрілися уже в передостанню зміну. Але особливо багато часу на спілкування у нас не було. По-перше, ми всі на неї налетіли, бо всім було цікаво поспілкуватися з Анею, почути, що вона пережила. По-друге, йшов знімальний процес.
Аня дуже мене вразила. Її вчинки – це вчинки дуже сильної людини: молода дівчина, 22 роки, вирішує взяти на себе відповідальність рятувати людей.
У нас є якісь схожі риси, але я інша. Зрозуміло, що в персонаж я вкладала більше від себе, але коли побачила Аню, була здивована, яка вона добра, тендітна, ніжна, приємна. У мене в голові не вкладалося – як після пережитих подій вона може лишатися такою ніжною, чуйною і теплою?! Уявляла її більш раціонально-холодною. Тому завдяки зустрічі з Анею мої рамки розуміння, хто такі герої цього часу, дуже розширилися.
Вероніка Дюпіна та Анна Андрющенко. Фото: 2+2
Коли почалося вторгнення, я була в Києві, а моя сім’я – у Маріуполі
- Ірина Мак грає вашу маму. У реальному житті героїня Ірини – це мама Анни, яка працює водієм швидкої. Яка з Ірини вийшла серіальна мама?
- Так, мама – важливий персонаж цієї історії. Ірина - чудова серіальна мама. Це мій перший досвід роботи з Іриною, і мені було неймовірно кайфово з нею як людині і дуже корисно як акторці. Мені дуже подобається наш тандем доньки і мами.
- Актори часто кажуть: щоб зіграти якусь емоцію, їм треба пригадати щось подібне зі свого життя. Чи згадували якісь моменти зі своєю мамою, граючи епізоди з Іриною?
- Так, є таке у акторів. Але тут – ні. Я взагалі не вкладала свій власний досвід в історію з мамою. Моя мама – інша за характером, тому у мене не було паралелей. У нас спілкування з мамою на іншому ґрунтується.
З Іриною Мак, яка зіграла маму головної героїні Надії. Фото: 2+2
- Ви родом з Маріуполя. У вас там був дім, там жила мама. Наскільки я знаю, мамі вдалося виїхати. Хтось із рідних там лишився?
- Так, мама виїхала, вона пробула місяць в окупації. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була в Києві, а вся моя сім’я – у Маріуполі. І вони більше хвилювалися за мене, бо росіяни йшли на Київ.
І коли у Маріуполі зник зв’язок з батьками, я почала думати: а як так сталося, що взагалі ніхто з нас не замислився про те, що треба звідти виїжджати? Вже потім ми про це говорили з мамою. Тоді для всіх стало шоком, що почали обступати Київ. А Маріуполь пережив 2014 рік, і у людей, у мене в тому числі, закарбувалося у пам’яті – ми ж уже один раз вистояли, так буде і зараз.
Місяць з батьками не було зв’язку. Першим пропав зв’язок з татом і його дружиною, бо вони живуть майже на межі, звідки йшов сильний наступ. Над їхнім будинком літали снаряди, і вони не знали, що робити. Виїхати? Можна – не можна, безпечно – небезпечно? На той момент найбезпечнішим варіантом здавалося просто бути в будинку і сподіватися, що туди не влучить.
А мама була в іншому районі міста. Ми з моїми однокласниками, друзями, у кого батьки були в Маріуполі, намагалися дізнатися, що там робиться, і зібрати по крихтах хоч якусь інформацію. Адже люди фактично були замкнутими у своїх будинках – зв’язку немає, чим куди можна дібратися - невідомо, і чи безпечно, в якому напрямку взагалі можна виїхати, бо «накривали» вогнем колони машин, мінували дороги.
Коли змогла додзвонитися мамі, почала просити виїжджати, бо вона теж якийсь час не могла зібрати себе докупи, адже треба було лишити все, що в тебе є, і їхати невідомо куди.
Збирала інформацію, як можна виїхати, і вела їх по телефону, щоб вони могли вибратися. Нам ще пощастило, наш дім достатньо близько до виїзду з міста, бо їхати через все місто було дуже небезпечно.
А мій тато з дружиною, бабусі, дідусь лишилися в Маріуполі.
- Вам відомо, що з вашим будинком?
- Дякувати Богу, не знаю, як так сталося, наші квартири всі цілі. Але там не так багато будинків, куди можна повертатися.
З татом біля Маріупольського драмтеатру у січні минулого року. Фото: особистий архів Дюпіної
Вдячність допомагає не знецінити себе
- Ви розповідали, що завжди приїжджали додому на мамин день народження 24 січня. Тобто востаннє ви були у Маріуполі незадовго до вторгнення?
- Так, останнього разу була в Маріуполі у січні минулого року. І тоді мене переслідували дуже дивні відчуття, вже потім я їх усвідомила, коли почалася війна.
По приїзді тато одразу повіз мене до нашого Маріупольського драмтеатру – там було неймовірно красиво. Сам драмтеатр відбудували дуже гарно. В принципі з 2014 року кожного року у Маріуполі щось відбудовували. Я дуже раділа, що місто відновлюється, дуже багато вкладали коштів у відбудову, мистецтво почали розвивати, різні фестивалі проводити, нові заклади почали з’являтися. А це теж дуже важливо, бо людям хочеться кудись сходити, якось приємно провести час. Набережну шикарно відбудували, парки.
І тоді, у січні 2022-го, гуляючи з татом біля драмтеатру, де зробили гарне святкове містечко, думала: як же красиво у мене в Маріуполі! У Києві, наприклад, святкові будиночки, де продається глінтвейн та всілякі смаколики на свята, – явище звичне, це столиця. А побачити таке в Маріуполі – я була дуже вражена.
Потім поїхали до тата додому, він жив неподалік від заводу ім. Ілліча. Нам треба було проїхати міст через річку, за яким одразу починалася «Азовсталь». Я дивилася у вікно, було дуже мало освітлення, і коли ми проїжджали через «Азовсталь», мені чомусь здалося, що місто мертве. Навіть не знаю, чому так подумала. Тільки-но я бачила центр, який живе на повну, а тут – такі дивні відчуття.
Власне, тоді у мене кілька разів були якісь невідомі передчуття чи то смерті, чи то суму. Мені це здавалося якоюсь маячнею: Вероніко, ну чому тобі так довго хочеться прощатися з морем? Кожного разу, коли приїжджала в Маріуполь, я ходила на море. І тут довго не могла його відпустити.
- За чим найбільше сумуєте у рідному місті? Чого бракує?
- Мені бракує дому. Дуже бракує моєї квартири, де все моє, де я кожен куточок знаю. Я дуже люблю Київ, живу тут 8 років, відчуваю себе місцевою, але у Києві я постійно в напрузі, тут ти постійно мусиш щось робити і не можеш елементарно відпочити, розслабитися, бо місто несеться швидко, і ти так же швидко несешся разом з ним. А вдома у Маріуполі я могла просто полежати у своїй кімнаті, полінуватися, нікуди не поспішати, побути на морі, зробити собі таке перезавантаження. Щоб перезавантажитися – їхала в Маріуполь. Ми дуже любили з мамою сідати на кухні, пити вино або чай і дуже довго розмовляти.
Моя мама – дизайнер інтер’єру, і ми довго мріяли про те, щоб зробити дома такий ремонт, як ми хочемо. Ми продумували кожну кімнату, бо дуже любимо атмосферу затишку, і ми її створили у своєму домі. Тому квартира була для мене якимось особливим місцем сили, де я могла відновитися, і якої мені зараз дуже бракує.
З мамою. Вероніка каже, що перезавантажитися могла тільки вдома у Маріуполі. Фото: особистий архів Дюпіної
- Що допомагає не втрачати віру?
- Вдячність. Вдячність за те, що у мене є зараз. Бо вдячність допомагає не знецінити себе. Так, ми всі хочемо більше роботи, більше грошей, більше успіху і так далі. І в цій гонці ти забуваєш про те, що ти вже зараз маєш, перестаєш це цінувати. У мене був такий період. Тому зараз мене дуже лікують моменти вдячності, коли ти звертаєш увагу на те, що в тебе є зараз. Адже в будь-який момент може стати гірше і ти можеш втратити те, що є.
Люблю створювати собі затишок: достатньо відпочивати, смачно їсти, люблю готувати, накривати якісь вечері.
Допомагають сильні люди. Нещодавно подивилася інтерв’ю Пташки. Слухала, як вона, поранена, збиралася з силами і йшла перев’язувати 150 поранених бійців «Азовсталі» - і це дуже сильно допомагає протверезіти.
Допомагають друзі, мої близькі люди. І, звичайно, терапія (сміється).
- Що маєте на увазі?
- У мене є психолог. Але основна робота відбувається поза сеансами, і загалом це самоаналіз. І я дуже вдячна, що можу це робити. У всіх нас є якісь внутрішні проблеми, незакриті потреби, біль. Я ходила на терапію і до війни. І мені здавалося, що я з усім розібралася. А війна – це величезна плита стресу. І через цей стрес всі ці ранки, болі, все, що в середині, починає відкриватися з новою силою. Тому для мене терапія зараз – це певна точка опори.
Чому люди йдуть на терапію? Є, наприклад, якесь незадоволення своїм життям, і ти не усвідомлюєш, що саме тебе бентежить, але воно періодично вилазить і псує тобі життя. А коли ти в терапії, ти розумієш, що саме тобі псує життя.
До речі, інтерв’ю Пташки – якраз саме про терапію. Просто вона її пройшла не з психологом, а через жахіття, які пережила. Важливо самостійно навчитися чути, що саме тобі потрібно.
- Раніше ви грали у Театрі на Подолі. Зараз граєте?
- Вже не граю. Зараз граю у театрі імпровізації, у нас є команда. Майже з кожного виступу збираємо кошти на потреби наших бійців.
- Що найперше зробите, коли ми переможемо? З нашої розмови мені здається, що поїдете додому у Маріуполь.
- Коли буде перемога, як і всі, напевно, видихну по-новому. І це буде нова точка, з якої ми будемо продовжувати життя. А з глобальних планів, ви праві, - поїду до сім’ї у Маріуполь. Я бачила Маріуполь на фотографіях, але навіть не можу уявити, як це буде, коли побачу наживо.
