Режисер Денис Тарасов: Наші актори-«медики» роблять все так, як їм показували реальні медики
24 лютого о 19.30 на телеканалі 2+2 відбудеться прем’єра чотирисерійної воєнної драми «Я – Надія» про медиків екстреної допомоги, яку знімали вже під час повномасштабного російського вторгнення в Україну.
Сюжет побудований на реальній історії 22-річної Анни Андрющенко, фельдшерки «швидкої», яка залишилася працювати в оточеному російськими військами Харкові.
KP.UA поговорила з режисером стрічки «Я – Надія» Денисом Тарасовим про досвід зйомок під час війни, важливість історичних фільмів та актуальність комедій.
Наша історія про людей, які живуть у війні
- Денисе, знімати серіал про війну під час війни – що в цьому процесі було найскладнішим?
- Перед тим як вийти на знімальний майданчик, хвилювався, наче студент. Незважаючи на те, що в мене є досвід, я вже багато чого зняв, але я ніколи не знімав під час війни, коли навколо тебе сирени, вибухи… Це дуже велика відповідальність перед глядачами, які будуть дивитися твоє кіно.
Всі ми свідки того, що відбувається, але правда життя не завжди є правдою мистецтва. І якщо знімати так детально, як все було насправді, не завжди це буде по-кіношному красиво. Ми не знімали документальне кіно, ми знімали саме художнє, тому його не треба сприймати як документалістику, де в кожному кадрі має бути стовідсоткова правда.
Звісно, ми намагалися, щоб правдивість була, але у нас є художні переосмислення, які не завжди співпадають з тим, як було в реальності. По-перше, це важко робити, оскільки йде війна. Ми, наприклад, не могли робити вибухи, багато диміти, знімати у справжніх зруйнованих квартирах у Харкові, бо там знімати не можна. Тому ми знайшли декілька будинків в Ірпені, які, на наш погляд, виглядають дуже схоже на будинки на Салтівці.
Дуже важко було переосмислити нашу історію і в емоційному плані. От є сценарій і є реальна історія фельдшерки Анни Андрющенко, яка стала прототипом нашої головної героїні Надії у виконанні Вероніки Дюпіної. Вероніка мусила носити ноші до «швидкої». І спершу вона казала: «Я не можу, це дуже важко». А Аня могла! Вона тягала ноші, робила свою справу, незважаючи ні на що і як би важко не було. Тому отакі моменти треба було і нашим акторам переосмислити. Їм було важко, але Ані теж було важко.
Науково доведено, що людина в стані стресу може робити речі, які у звичному стані не зробила б. І у акторів не було сильного стресу, щоб, приміром, підняти важкі ноші, ми все ж таки знаходилися на знімальному майданчику, а не під обстрілами, коли ти здатен на неможливе.
На знімальному майданчику: Даніїл Мірешкін, Антоніна Хижняк, Анна Андрющенко та Вероніка Дюпіна. Фото: 2+2
- Яка Аня у житті?
- Ми всі вважаємо її героїнею. А вона так про себе не думає. Вона казала: «Я просто виконую свою роботу. Хто – як не я? Якщо всі виїдуть, хто буде допомагати людям?». Аня дуже проста людина, яка не думає про геройство, а робить свою роботу.
- А що вона говорила про зйомки, про те, якою ви її показали?
- Їй сподобався знімальний процес. Вона ніколи не була на знімальному майданчику, і їй було цікаво, як все влаштовано по той бік екрану. Хоча за кадром історія виглядає не так, як потім вибудовується під час монтажу. Але Аня ще не бачила, якою буде героїня, фільму ще ніхто не бачив, прем’єра - 24 лютого на 2+2.
- Яку роль вона зіграла у фільмі про неї?
- Вона зіграла саму себе. У неї невеличка роль – один епізод, де вона зустрічається з Надією у таксопарку «швидких», і вони бажають одна одній гарної зміни.
- Це художнє кіно, але кіно про війну. Готовий глядач дивитися такі історії, коли ми це переживаємо щодня у реальному житті?
- Наша історія не про війну як таку. Наша історія - про людей, які живуть під час війни. У нас в кадрі немає жодного вибуху чи військових дій. У нас війна поряд, коли ми чуємо вибухи чи сирени, але все це за кадром. Ми показуємо війну через призму людських переживань, нашої головної героїні, яка, незважаючи ні на що, сідає в «швидку» і їде рятувати життя. Тому, думаю, глядач сприйме цю історію. І таких історій треба показувати якомога більше, адже це розповідь про людські стосунки на війні. Проста дівчинка своїм прикладом показує, що треба допомагати іншим, ким би ти не був, щоб пришвидшувати нашу перемогу.
Кожного дня ми бачимо нових героїв, і про це треба знімати. Якщо ми будемо показувати людям їх самих, як вони виборюють перемогу, як вони переживають, радіють, вони будуть таке кіно сприймати. Війна війною, але ми живемо, життя продовжується.
Я волонтерю, разом із нашою Спілкою підприємців теле- і кіноіндустрії ми збираємо на машини, генератори і так далі, тому маю можливість багато спілкуватися з військовими. І вони самі кажуть, що не варто весь час плакати, адже всі вони борються за те, щоб ми жили. Тому треба вміти і радіти, це важливо.
За словами режисера, «Я – Надія» - це історія про людські стосунки на війні. Фото: 2+2
З нами на майданчику завжди були фельдшери
- Зйомки у війну – це ще й питання безпеки. Як перебудувався кіношний процес? Приміром, деякі локації для зйомок попередньо довелося обстежувати спеціалістам ДСНС.
- Ми знімали історію про росіян і обмін, знімали в селі Маковище, яке в лютому-березні було під окупацією. Ми спеціально обирали локації, які були б схожі на прифронтові місця. Тому коли узгодили місце зйомки з нашими військовими, цю місцевість обстежували на відсутність мін. Територію розміновували і до нас, але правила безпеки мають бути правилами безпеки, бо ті виродки багато чого замінували, тому ми повторно викликали спеціалістів ДСНС, щоб ще раз все перевірити. Нам відвели окрему ділянку, все позначили спеціальними мітками, на ній ми й знімали.
Щоб знімати, скрізь треба брати дозвіл. Ми вказуємо чіткий графік і місце, де хочемо знімати, і домовляємося з місцевою владою стосовно локацій.
- Доводилося переривати процес через повітряні тривоги? Як використовували цей час простою?
- Доводилося кілька разів. Хоча ми й звикли до сирен, але правила безпеки мають бути однакові для всіх і скрізь. Репетирували, проговорювали майбутні сцени, думали, як оптимізувати процес, бо через повітряні тривоги втрачали час.
Знімати ігрове кіно під час війни нам довелося вперше, і це дуже великий компроміс між совістю та якістю. Ти розумієш, що хочеш зробити якісно, але в тебе обмаль часу, бо цей час забирають сирени чи обстріли.
- Ваші кіношні лікарі вправні? Так випало на нашу долю, що ми тепер розуміємося принаймні на першій медичній допомозі, і кіноляпи глядачеві будуть помітніші.
- Я знімав серіал «Клятва лікаря» про лікарів швидкої допомоги, нас консультували працівники «швидкої», тому я багато чому навчився вже на тому проєкті. Але все одно, заходячи в «Я – Надія», я наполягав на тому, щоб наші актори пройшли курс медичної допомоги, і з нами на майданчику завжди були фельдшери. Наші актори-«медики» роблять все так, як їм показували реальні медики. Тому якщо потім хтось буде казати, що так не робиться, то воно робиться саме так, бо за всім нашим процесом слідкували лікарі.
В принципі, кожен медик по-своєму щось робить, і вони іноді навіть можуть сперечатися щодо цього між собою. Хтось каже – так не можна, це не за протоколом. Але дуже часто фельдшери діють не за протоколом, бо час може йти на хвилини, і якщо все робити завжди за протоколом, можна втратити людину.
Під час зйомок в селі Маковище, яке було під окупацією. Фото: 2+2
Хотів би зняти історію про військових, як вони жартують «на передку»
- Цього року має вийти ще один ваш проєкт - історична драма «БожеВільні». Це історія про 70-ті роки, коли більшість обвинувачених за статтею «антирадянська діяльність» відправляли не до в’язниці, а до психіатричних лікарень, де їх катували. Чому ця історія?
- Це перший у світі художній фільм про каральну медицину в Радянському Союзі. Про це ніколи не говорили, ця тема була заборонена. У мене батько – військовий, і мене так виховували, що я завжди стояв за справедливість. Наша історія – про людину, яка намагається протистояти системі, що «заліковує» певні погляди. Людей, які думали інакше, запроторювали у божевільні і «лікували», щоб вони думали так, як скаже партія.
Коли ми починали знімати цю історію, це був 2021 рік, в Білорусі саме відбувались протести. Я чув від людей, які там живуть, що білорусів запроторювали до психлікарень за те, що вони думають інакше. Думав тоді: «Коли це кіно вийде, всі побачать, що в Білорусі до сих пір існує радянська методика закривати людей у психлікарнях через їхні погляди».
А так склалося, що ми тепер маємо дуже велику війну. І те, що відбувалося у Радянському Союзі, це просто початок того, що ми бачимо зараз в росії. Люди в СРСР боялися критично мислити, бо за це їх саджали та репресували. А тепер ми маємо бездумну масу людей, яка йде на м’ясо. Тому мені дуже хочеться, щоб світ побачив, де корінь зла.
Щоб в подальшому такого не відбувалося, ми маємо знати свою історію. Скоро вийде фільм Тараса Томенка «Будинок «Слово», нещодавно вийшов «Щедрик», де показано, як радянська влада знущалася з українців. Тому такі фільми, як ці, як мої «БожеВільні», мають показувати світу, що радянська хвороба і сьогодні «живе», і її треба знищувати всіма методами. До речі, 2020 року американцями було зафіксовано, що в анексованому Криму росіяни застосовували каральну психіатрію до людей, які були проти окупації Криму.
Треба знати свою історію, яку Радянський Союз, а потім російська влада винищували і спотворювали. І такі фільми спонукають людей читати, вивчати, знати. Мій майстер з режисури завжди говорив: «Не забувайте про витоки». Тому ми, українці, маємо не забувати про свої витоки.
Ще одна стрічка режисера, художній фільм «БожеВільні», теж має вийти цього року. Фото: usfa.gov.ua/
- Останнім часом виходять воєнні чи історичні стрічки. Ми вже згадали «Будинок «Слово», «Щедрика», незабаром вийдуть «Мирний-21», ваші «БожеВільні». Саме історична тематика буде актуальна найближчим часом?
- Історичні фільми – це дуже важко і довго. По-перше, треба зібрати та вивчити багато матеріалу, щоб це виглядало так, як воно було насправді. А це займає дуже багато часу. По-друге, це дорого, бо потрібні костюми, декорації. «БожеВільних», наприклад, ми знімали в Київській психіатричній лікарні ім. Павлова на Кирилівській, але все одно будували свої декорації. Для «Щедрика», де події розвиваються під час Другої світової війни, будували квартиру, в якій живуть головні герої. Бо багато чого з тих періодів вже не лишилося, і це все треба відтворювати.
Мені дуже подобаються історичні фільми, байопіки, і я б хотів знімати таке кіно. Коли ти знімаєш вже якусь осмислену історичну подію, можна донести меседж наступному поколінню. Це може бути і видовищно, і емоційно, і драматично, і пізнавально, це і просвітницький момент.
Думаю, буде зніматися багато історій про війну, про людей на війні чи які живуть у війну. Мені би хотілося, щоб ми почали знімати і комедії. Військові, приміром, багато жартують. До того ж, у них багато чорного гумору. Тому мені б хотілося зняти історію про військових, як вони «на передку» жартують між собою.
До речі, зараз купа класного контенту з’явилося на українському Ютюбі у стендаперів, гумористів. Мені дуже подобається, що робить мій друг Льоша Дурнєв. Подивишся його прикольний тролінг росіян, і тобі вже якось легше.
Тому маємо робити багато різного контенту, головне, щоб це були якісні історії, не поверхові. Комедія теж має нести певну драматургію.
- До речі, на зйомках «Я – Надія» ви вперше відмовилися від запозиченої у російського кіновиробництва традиції розбивання тарілки перед стартом знімального процесу, натомість всі актори та знімальна група символічно підписали прапор. Розбивати тарілку - це суто московська традиція? У світі такого немає?
- Так, це московська традиція. Тому ми й вирішили відходити від радянських звичаїв. Якщо у когось є якісь романтичні почуття стосовно Радянського Союзу, бо я інколи чую, що в СРСР було не так вже й погано, позбавляйтеся цього. Так, усі носили однаковий одяг, слухали однакову музику, соціально усе було однаково, ніхто особливо не виділявся, і це начебто було нормально. Але це ненормально. Не варто ідеалізувати радянську епоху. У нас є своя культура, свої звички. Ми круті. І ми свою крутість ще покажемо.
