Переконати батьків вакцинуватися? Не смійтеся над їхніми аргументами, а покажіть приклад
«Не вірю ні вакцині, ні державі»
Війна за вакцинацію мами в нашій родині триває з липня. Можливо, ми її вже програли, але поки не здаємося, чекаючи спаду нинішньої хвилі. Зараз категоричне «ні» аргументується небезпекою заразитися в поліклініці, «а так-то я нікуди не ходжу, значить, нічого мені не загрожує». Влітку до цього приєднувався ще ряд причин.
Головна - хронічний «букет», нажитий за 74 роки, у вигляді діабету II типу, гіпертонії і алергії. Здавалося б, те, що повинно було стати основним показником і стимулом до вакцинації, стало причиною непереборного страху перед нею.
Далі йшла недовіра до власне вакцин - «в колишні часи їх по п'ять років розробляли, а тут за пів року винайшли, до пуття не перевірили і колють невідомо що».
З цього випливала боязнь побічних ефектів, неперебиваемая ніякими підсунути статтями, переказами бесід з епідеміологами і інфекціоністами. А ось випадки з телевізора «помер після вакцини» заходили, як дощ в суху землю. І не важливо, що причина смерті ще невідома, страшні три слова виробляли міцний ефект відторгнення.
Ще одним контраргументом стала неможливість якісно обстежитися перед щепленням для виключення можливих ризиків. Причина частково справедлива: мама живе в маленькому містечку, де після всіх реформ районна лікарня зіщулилась так, що скоро буде нагадувати фельдшерський пункт. Лікарі біжать, ті, що залишилися орють як загнані коні і не можуть або не хочуть приділяти увагу всім пенсіонерам, які мріяли б детально поговорити про вакцинацію або обстежитися перед нею.
Ну, і всесезонною причиною стала глобальна недовіра або навіть неприйняття всього, що говорить і робить влада. Наших батьків, як не крути, аполітичними не назвеш - вони дивляться, слухають, роблять свої висновки, пам'ятають про те, хто що обіцяв і пропонував, аналізують - і розчаровуються. І тут сперечатися дуже складно.
Але ми продовжуємо - сперечатися, вмовляти, зізнаюся, навіть лякали, але схаменулись, хоча статистикою ділимося. Поки зійшлися на тому, що після спаду хвилі відвеземо її до «хорошого лікаря», який вислухає, обстежить і винесе вердикт, робити щеплення чи ні.
Ну, як "зійшлися» - мама просто перестала протестувати і аргументувати і каже: «Добре, подивимося». І я не знаю, чи сподівається вона на те, що ми відстанемо, що винайдуть надійну вакцину без побочок, що епідемія нарешті закінчиться або що вона не доживе до моменту, коли власні діти потягнуть її на таку страшну вакцинацію.
Як допомогти батькам впоратися зі страхом
Розмови про необхідність вакцинації потребують неабиякого терпіння. Згадайте, як мама в дитинстві перед щепленням від якого-небудь кору вмовляла вас і пояснювала, чому це потрібно зробити. Прийшов час нам поводитися, як дорослим, а їм - як дітям.
- Необхідно говорити. Роз'яснювати. Переконувати. Бути готовим долати опір. Але не висміювати! - радить психотерапевт Олександр Макуха. - Ставитися до їх страхів зі співчуттям і розумінням. Тільки без жалю і без роздратування. Допомогти прийняти страшну реальність і вжити всіх доступних заходів для безпеки.
На думку Олександра Родинського, професора, доктора медичних наук, директора Єврейського Медичного Центру JMC, керівника Дніпропетровського обласного центру вакцинації при Менорі, переконати своїх батьків вакцинуватися можна лише на прикладах.
- У кожного з нас вже є серед родичів і знайомих ті, хто перехворів. І перехворіли важко. Багато з нас знають і тих, хто не впорався з хворобою. Загроза тяжкого перебігу захворювання дуже реальна, і потрібно зробити все, щоб її уникнути. Є реальна статистика зростання хворих, і серед них переважна більшість - невакциновані.
На жаль, противники вакцинації не вірять цій статистиці. Але я вас запевняю, що вона повністю достовірна. Переконувати потрібно на своєму прикладі. Перш, ніж умовляти своїх батьків, потрібно вакцинуватися самим. А якщо потрібно, то проявляти наполегливість. Вакцинація на сьогодні дійсно рятує життя. Ми, медики, бачимо це кожен день.
До речі, «працює» і приклад хвороби: багато людей похилого віку зробили щеплення після того, як важко перехворіли їхні діти або близькі родичі. Зіткнувшись з бідою віч-на-віч, розумієш небезпеку набагато виразніше.
Спрацьовують і життєві потреби: наприклад, введення обмежень на транспорті, за якими поїхати з Харкова або Дніпра до онуків до Києва тепер можна тільки за сертифікатом.
Психолог Олександр Макуха. Фото: особистий архів
Убезпечити головну група ризику не вийшло
Незліченна кількість подібних історій, коли дорослі діти не можуть переконати літніх батьків хоча б так уберегтися від хвороби - найяскравіша демонстрація провалу вакцинальної кампанії в Україні, про яку ще з кінця літа говорили епідеміологи, імунологи, вчені і лікарі. Тепер це просто підкріплено цифрами: більше 98% померлих від наслідків коронавіруса старше 60 років були не щеплені, в цій же категорії 60+ зараз вакциновано лише 15,4% осіб.
Держава з сумнівним успіхом все літо гналася за вакцинальним планом в кращих радянських традиціях «п'ятирічку за три роки», але їй весь час щось заважало: то довгі свята, то відпускний сезон, то несвідомі громадяни. А про головну групу ризику якось в цій гонці забули. Ні, в релізах МОЗ і на засіданнях Ради «особлива увага до питання захисту літніх українців» регулярно озвучувалася, тільки на ділі нічого не відбувалося.
А їм потрібно було пояснювати і розкладати по поличках - від хронічних болячок до побічних ефектів щеплення. І придумати, і організувати, хто це буде робити, коли і як. Але тільки в середині жовтня МОЗ анонсує, що скоро оприлюднить перелік протипоказань до вакцинації - Чи не запізно? І хто старикам його буде роз'яснювати?
А з мого власного соцопитування серед батьків друзів і знайомих зрозуміло, що каменем спотикання для більшості стала саме різноманітна хроніка, яка є у всіх, і через яку вони бояться робити цю процедуру.
Мамі моїй подруги - 67, вона медсестра в районній поліклініці і не вакцинується, тому що не знає, як відреагує її онкологія. П'ять років тому жінці прооперували вчасно «схоплений» на I стадії рак грудей.
- Я чесно намагалася проконсультуватися з нашим онкологом - він розводить руками, - розповідає Людмила Василівна. - В інтернеті нічого конкретного не знайшла, в телевізорі кажуть, що з онкологією вакцинуватися можна. З цією болячкою нас таких в поліклініці п'ятеро, щеплення ніхто не зробив. Нам, звичайно, і звільненням погрожували, але куди їм діватися - хто працювати буде? У мене зі стажем в 47 років зарплата - 4800 грн, кого ж вони на моє місце знайдуть? А недавно нас зібрала старша медсестра і оголосила, що дзвонила в обласний онкодиспансер, і там сказали, що всім можна. Але ж діагнози, стадії, організми у всіх різні - як же можна про всіх «оптом» говорити?
Тим часом Міністерство охорони здоров'я проводить «круглі столи», що збирають експертів всіх мастей, які покликані вирішити, як же підстьобнути вакцинацію літніх, і, як висловився Віктор Ляшко, «мінімізувати відстань між вакциною і людьми». І нова ідея в тому, що охороні здоров'я повинні допомогти місцева влада і керівники громад, завдання яких - надати достовірну інформацію про вакцинацію і наслідки хвороби і «наблизити» послугу до людей.
Відмова щепитися - реакція адаптації психіки
А поки чиновники придумують нові способи підбадьорення, люди похилого віку, намагаючись подолати страх смерті, обирають позицію «я в будиночку».
Відомий американський психолог Девід Кесслер вважає, що масштабні негативні зміни в житті люди переживають так само, як вони переживають серйозне особисте горе.
У своєму гучному інтерв'ю виданню Harvard Business Review на самому початку пандемії він говорив: «І тут спочатку йде заперечення: вірус не страшний, зі мною нічого не трапиться. Потім гнів: хто сміє позбавляти мене звичного життя і змушувати сидіти вдома ?! Потім спроба знайти компроміс: окей, якщо після двох тижнів соціального дистанціювання стане краще, то чому б і ні? Слідом приходить печаль: ніхто не знає, коли це скінчиться. І, нарешті, прийняття: світ тепер ось такий, треба якось з цим жити.
Сила приходить з прийняттям. Воно дає контроль над ситуацією: "я можу мити руки, я можу дотримуватися безпечної дистанції, я можу працювати з дому".
Але це прийняття дається іноді занадто важко. Деяким не дається зовсім. Чому і що з цим робити?
- Людина - істота виключно високоадаптивна. Ми пристосовуємось до самих різних умов життя. І на відміну від тварин можемо усвідомлено керувати своєю пристосованістю, - пояснює психотерапевт Олександр Макуха. - Можна збільшити її, а можна і звести нанівець.
Є адаптація фізіологічна - це здатність організму підтримувати стан, потрібний для виживання і розвитку. Так наш імунітет захищає нас від шкідливих речовин і мікробів. А є адаптація психологічна, створена еволюцією для захисту психіки від травмуючої і часто нестерпної реальності.
За словами психотерапевта, це потужний інструмент, який діє ефективно і майже без участі свідомості. Але і у нього є свої мінуси. І відмова робити щеплення - теж реакція адаптації психіки.
- Механізми адаптації психіки до поганих переживань психологи називають « психологічний захист » - це способи, які несвідомо використовує людина для обробки/переживання негативних почуттів, - каже Олександр Макуха. - Їх багато, але нас будуть цікавити лише кілька.
Сховатися і знецінити
Спосіб перший - ЗАПЕРЕЧЕННЯ, або «цього немає»!
Коли людина просто відмовляється визнавати щось, що її засмучує - «ви все брешете!». Або «це не правда, цього не може бути!» Це коли не визнають, «не бачать» очевидного: зради близької людини або відмовляються визнавати важкий діагноз - «я не хворий!»
Ті, хто заперечує небезпеку зараження і хвороби, насправді таким чином рятуються від свого страху. Адже якщо визнати і усвідомити масштаби небезпеки, то почуття страху буде дуже болючим. Краще від нього «сховатися», просто заперечуючи, що небезпека існує.
На перший погляд, це здається дитячим і смішним. Але не поспішайте сміятися! Адже на іншій чаші ваг «визнання» лежить сильне негативне відчуття страху, якого людина хоче уникнути.
- Вплинути на це можна розповіддю про те, які реальні заходи можна вжити, щоб звести ризик зараження до мінімуму, - радить наш експерт. - І що потрібно зробити, якщо захворієш. Це не просто. Тому що у такої людини формується зовсім щира віра в «рятівне переконання». А твердження «я вірю» формує особливий стан психіки, коли все, що не узгоджується з предметом віри, заперечується з порога. А вся вхідна інформація ретельно відбирається і залишається тільки те, що служить збереженню віри. Так що «достукатися» буває дуже важко.
Це схоже на наступний спосіб захисту психіки - витіснення.
Спосіб другий - ВИТІСНЕННЯ, або «я цього не чув!»
Травмуюча інформація просто «забувається», «не буде почутою». Тобто почув, але не зробив негативну інформацію керівництвом до дії - «забув».
Люди «забувають» надягати захисну маску в громадських місцях, сходити здати тест, звернутися до лікаря - «Ой! Сьогодні забув, завтра піду! »
Спосіб третій - РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ, або «я знаю, як насправді!»
Спочатку поведінка - потім пояснення. Але причина поведінки все одно в іншому. Тобто не "я просто боюся», тому що нестерпно відчувати себе безпорадним і під загрозою, а «я принципово цього не роблю», тому що «ось такі в мене аргументи».
- Важливо розуміти, що людина насправді впевнена в своїх аргументах, - каже психотерапевт. - Вона лише приховує від себе той факт, що ретельно зібрані нею «надійні факти» рятують її від страху і невизначеності.
Спосіб четвертий - знецінення, або «дурниця цей ваш вірус!»
Якщо важко переживати страх перед чимось, то треба зменшити цінність цього - знецінити. «Неправильна вакцина», «неправильна статистика», «нам все брешуть», «ви сильно перебільшуєте небезпеку!». Або обсміяти, наприклад. Смішне вже не таке страшне.
І це лише деякі «хитрощі», які використовує психіка людини, щоб не стикатися з лякаючою реальністю.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ
Як бачимо - способів, за допомогою яких наша психіка намагається сховатися від реальної проблеми - безліч. Тому тим, хто продовжує «опрацьовувати» батьків, психологи радять бути максимально делікатними і терпимими. Наше завдання - оточити їх увагою і любов'ю і постаратися якщо не знизити, то хоча б не збільшувати той рівень стресу, в якому вони зараз знаходяться. Важливо, щоб вони бачили перспективи - будь-якого виду і масштабу, хоч річну поїздку на море, хоч висадку нових квітів на дачі, хоч майбутнє весілля внука. Головне, щоб їм було, чого чекати, і щоб вони не сумнівалися у своїй потрібності сім'ї.
Адже багато людей похилого віку відмахуються від щеплення з аргументацією «життя прожите, скільки там мені залишилося». Переконуйте, що попереду ще ого-го скільки хорошого, і в цьому гарному вже вам потрібно, щоб вони були поруч.
