Вікторія Апанасенко: Стою зі шваброю в руках, а мені кажуть, що я – «Міс Україна Всесвіт»
Цього року у зв’язку з війною оргкомітет «Міс Україна Всесвіт» відмовився від традиційного святкового шоу і вирішив передати титул «Міс Україна Всесвіт» 28-річній Вікторії Апанасенко.
Минулого року Вікторія отримала титул першої «Віце-Міс Україна Всесвіт», а цього року представить Україну у фіналі всесвітньо відомого конкурсу краси «Міс Всесвіт» (дата та місце проведення стануть відомі пізніше).
Наша красуня – родом із Чернігова, закінчила факультет психології Київського університету ім. Шевченка, займається волонтерською діяльністю і хоче й надалі присвятити своє життя соціальній роботі.
З Вікторією Апанасенко ми поговорили про підготовку до конкурсу краси під час війни і як їй це морально дається.
Моя історія – як історія з Попелюшкою
- Вікторіє, де вас застала звістка, що ви - «Міс Україна Всесвіт-2022"?
- Я була волонтером у невеличкому столичному ресторанчику Naive і в ту мить мила підлогу. Мені зателефонували дівчата з оргкомітету «Міс Україна Всесвіт», сказали, що цього року недоречно проводити конкурс, але дуже важливо говорити про війну, продовжувати збирати кошти, підтримувати наших людей і нашу країну.
Скажу чесно, у мене був шок, цей стан важко передати словами. Це як в історії з Попелюшкою – я стою з гулькою на голові і зі шваброю в руках, а мені кажуть, що я – «Міс Україна Всесвіт-2022".
Це була моя мрія з дитинства. Але минулого року я посіла друге місце, стала першою «Віце-Міс Україна Всесвіт-2021" і закрила для себе цю історію. Для мене це вже була перемога - перемога над собою, своїми страхами, і це було щось неймовірне.
Я розумію, що бути амбасадором України наразі - це дуже велика відповідальність. Тому разом зі щастям були і сльози. Я й досі не вірю в те, що я «Міс Україна Всесвіт-2022".
- Що ви подумали на той момент, коли почули ці слова? Були готові чи вагалися з огляду на війну?
- Не буду обманювати, було страшно. Тоді я була майже повністю розбита. У мене був дуже стресовий період до війни, бо дуже сильно хворів мій батько. Йому робили складну операцію на серці, він міг і не вижити. Потім почалася війна, почали знищувати моє рідне місто Чернігів, де були усі мої родичі, а я не могла їх евакуювати.
Перший місяць війни була на заході України, у квітні повернулася до Києва і одразу почала займатися волонтерською діяльністю. Дуже важко було зібрати себе докупи, але ми, українки, сильні дівчата, і немає випробувань, з якими ми не можемо впоратися. Тому вирішила, що повинна брати участь у конкурсі заради нашої країни.
- Ви сказали, що їдете боротися не за свою перемогу, а за перемогу своєї країни. Як ви собі уявляєте цю місію?
- Я дійсно їду боротися не за власне его. Головна мета для мене – це перемога нашої країни, щоб над нашими головами було мирне небо, щоб ми нарешті виходили з дому і не боялися подивитися в це небо. Тому моя участь – це не про корону чи якісь бонуси, не про красиві дефіле, основна моя місія – донести світові, що війна триває. На жаль, світ уже звикається з війною, ми бачимо це і по зменшенню кількості запитів в інтернеті, тому дуже важливо намагатися всілякими способами зупинити жорстокість Росії по відношенню до нашого народу.
«Міс Всесвіт» - найпрестижніший конкурс краси у світі, тому це дуже потужний шанс для України бути почутими.
- Ви вже почали співпрацювати з дизайнерами над створенням вбрання для конкурсу національних костюмів. Хто буде дизайнером? Які є варіанти?
- Поки ще рано про це говорити. У нас є декілька варіантів. Також нам запропонували співпрацю зарубіжні дизайнери. Думаю, ми все зробимо якнайкраще і гідно представимо Україну.
Вікторія каже, що важко було себе зібрати докупи, але варто їхати на конкурс, щоб говорити світові – війна в Україні триває. Фото: Instagram.com/crystal.viktoria/фотограф Юлія Тяско
Тато після операції сам собі знімав шви у підвалі
- Вам доводиться готуватися до конкурсу, коли в країні війна. Треба знімати відео, посміхатися… Ви писали, що ті ж фотосесії під час війни - це справжнє випробовування. Як це дається?
- Ще на початку війни, коли хворів тато, я вже була емоційно знищена, але нікому про це не розповідала. Я дуже закрита людина, ніколи не ділюся особистими переживаннями зі своєю аудиторією у соцмережах. Можливо, це було й неправильно з мого боку, але я ніколи не розповідаю людям, що відчуваю. На той момент я була просто зламана.
Коли почала займатися волонтерством, то якось трохи зібрала себе докупи, бо коли ти робиш гарну справу, у тебе ніби й сили з’являються.
Я працюю моделлю вже 13 років. І ніколи нікого не хвилювало, як ти насправді себе почуваєш. Як би погано тобі не було, фізично чи морально, ти маєш тримати обличчя. Приходила додому, читала новини, плакала, витирала сльози і йшла на зйомки. А потім знову йшла волонтерити – а там нема чого ходити і увесь час плакати. Тому так і трималася.
Мене на початку моєї волонтерської діяльності навіть трішки підколювали, що я яскраво фарбуюся. У Лесі Українки є така фраза – «Щоб не плакать, я сміялась». Так от - щоб не плакати, я дуже яскраво фарбувала очі. Розуміла – якщо почну рюмсати, макіяж потече. І це мене трішки стримувало. Та й без макіяжу тоді я виглядала дуже погано.
Важко буває. Я жива людина, як і всі, мені також боляче, але наразі просто не маю права бути слабкою.
- Ваше особисте пекло, як ви зізнавалися, розпочалося ще за два тижні до початку війни, коли татові довелося робити складну операцію на серці. На реабілітацію його доправили до Чернігова, де вашу родину й застала війна. Там у вас ще й дідусь з бабусею. Як вони?
- Так, власні пережиті жахіття я не можу передати словами. Рідний Чернігів просто стирали з лиця землі, він був у блокаді. Кожного дня літаки скидали бомби, летіли ракети.
Дуже вдячна своєму хрещеному, який забрав моїх батьків до себе. Вони не хотіли евакуюватися з рідного міста, та й тато був нетранспортабельний, а через декілька тижнів зникли вода, опалення та зв’язок. Хрещений залазив аж на дах будинку, щоб хоч слово сказати мені, що вони живі. Кожного дня боялася почути якісь погані новини, бо як тільки-но читала, скільки було прильотів, розуміла, що мої рідні могли загинути.
Коли намагалася знайти волонтерів, а я тоді зателефонувала на 70 контактів, хто б міг їм допомогти бодай з продуктами, жодна людина не згодилася поїхати у той район, де були батьки. Там було дуже небезпечно. А тато ж тільки після операції. Він навіть сидіти не міг, у нього була розпиляна грудна клітка. Тато й шви сам собі знімав у підвалі. Це дуже страшний період мого життя.
І лише мій колишній однокласник, він служить у теробороні, носив їм їжу. Тоді я зрозуміла, чому і я повинна волонтерити. Дуже страшно залишитися з проблемою сам на сам, коли тобі ніхто не може допомогти. І дуже важливо, якщо є хоча б одна людина, котра може підставити тобі своє плече.
Модель рятувало волонтерство. Дівчина з власного досвіду розуміє, як страшно залишитися з проблемою сам на сам, коли тобі ніхто не може допомогти. Фото: Instagram.com/crystal.viktoria/
- До речі, саме про волонтерство. Коли ви разом із командою Naive готували їжу для батальйону ЗСУ та бабусям і дідусям, що залишились самі, вас захейтили за фотографію з пиріжками. Комусь не сподобалося, що ви нафарбована, хтось сказав, що пиріжки ліпили не ви. Як з такими моментами справлялися? Бо робиш добру справу, а тебе ще йлають. Чи вже не звертаєте увагу на хейт?
- Я дуже чутлива людина, і мені насправді було дуже боляче. Але це певною мірою й моя помилка. Я вже казала, що я доволі закрита особистість, тому ніхто із моїх підписників, з ким ми не знайомі у реальному житті, не знає, яка я людина. Вони не знають, що я за характером – «ботан», якщо так можна висловитися, закінчила два університети з відзнакою, моя спеціальність – «соціальна робота», що я брала учать у наукових конференціях, писала дослідження.
У житті я дуже проста і відкрита дівчина. А у соцмережах створився не зовсім правильний мій образ. У соцмережах я завжди транслювала лише свої фотосесії, зйомки і жила з девізом: кому захочеться знати мене краще, той знатиме, а всім іншим це й не потрібно транслювати.
Тому коли почала займатися волонтерською діяльністю, це й викликало сильний резонанс: мовляв, як оця модель може займатися волонтерством, а чого вона фарбується, а навіщо фарбуватися на кухню, от у нас, приміром, не вистачало часу на фарбування… В мене дуже великий досвід роботи – я вмію фарбуватися дуже швидко. До того ж особисто мені це допомагало хоч якось триматися, не зламатися.
А ще у нашій команді волонтерили багато професійних фотографів, й інколи, щоб збирати донати, вони знімали все те, що у нас відбувається на кухні. І от приходжу я вперше, ненафарбована, з синцями під очима, змучена, виглядаю, на мою думку, дуже поганенько, це зараз вже важу 45 кг – а тоді зовсім не для фото. Тому вирішила хоч фарбуватися, щоб не виглядати «як з хреста знята».
Але більшість людей підтримували, писали, що нормально фарбуватися, робити зачіску, все те, що тебе особисто підтримує у цей момент, дозволяє вижити емоційно, морально і фізично. У моєму випадку це був макіяж.
«Бути амбасадором України наразі - це дуже велика відповідальність, - каже наша міс і додає: – Це дуже потужний шанс для України бути почутими». Фото: Оргкомітет «Міс Україна Всесвіт»
Найстрашніше було перебороти себе і поїхати перший раз до Бучі
- А за те, що їдете на конкурс краси, вам ще не дісталося?
- Всі абсолютно нормально зреагували. Особисто я не бачила жодного поганого коментаря. Всі розуміють важливість того, що ми повинні доносити наш меседж світові. Нині уже навіть за макіяж ніхто нічого не каже. Просто люди інколи не розуміють, що одне слово, один коментар можуть довести когось навіть до суїциду. Всього лише одне необдумане слово!
Тому зараз дуже важливо підтримувати один одного, і я дуже вдячна за підтримку.
- 45 кг – це результат стресу?
- Я просто виснажувалася на очах. У березні було 43-44 кг незважаючи на те, що намагалася їсти. Я так важила, напевно, у школі у 5-му класі. Тому погано виглядала ще й через втрату ваги - стрес, переживання за тата, родину. Потім банально не вистачало часу, щоб поїсти. Наразі у мене стало менше волонтерської роботи у зв’язку з підготовкою до конкурсу. До того ж наш батальйон, який ми годували, поїхав на передову. Але завтра ми все одно їдемо до Гостомеля розвозити гуманітарну допомогу.
А інколи не було апетиту через нервовий стан і постійне нервове перенапруження. Зараз намагаюся набрати вагу, але щось поки не виходить.
- Ви згадали про Гостомель. У свою першу поїздку до міста ви розповідали, що натикалися то на розтяжку, то ходили поруч з мінами, не знаючи про це. Не страшно після цього?
- Найстрашніше мені було перебороти себе і поїхати перший раз до Бучі. Ми всією Україною бачили, які жахи там відбувалися, тому було дуже боляче і страшно, там усе було наповнене важкою, гіркою енергією з присмаком крові.
Безумовно, ризики є. Як і у всіх волонтерів, які займаються допомогою, і багато загинули через те, що просто намагалися допомогти. Так, страшно, ми з подружкою їздимо лише удвох, але допомагати потрібно. Я вже говорила про власну історію з моїми батьками, тому розумію, як це - залишитися без допомоги, сам на сам. Оце страшно.
Арт-терапія. Апанасенко радить всім намагатися робити все те, що хоча б тимчасово повертає вас до минулого життя. Фото: Instagram.com/crystal.viktoria/
Треба робити все те, що хоча б тимчасово повертає до минулого життя
- Що ви робите, щоб підтримувати свою психіку та фізичне здоров’я? Ви вже розповідали, що у певний період вас рятував макіяж. Що ще?
- Мене рятували слова моєї сім’ї, що вони живі і здорові, і волонтерство. Що іншим можна було б порекомендувати? Робити все те, що хоча б тимчасово повертає вас до минулого життя. Хоча б на хвилину! І це буде допомагати. Всі нині дуже вразливі, втомлені, і це нормально. Нормально бути втомленим, злим, ображеним…
Якщо ви відчуваєте, що не справляєтеся, обов’язково звертайтеся до психолога або психіатра. Зараз у багатьох людей може бути ПТСР, і з цим треба щось робити, щоб далі це не заважало жити повноцінним життям.
- Про що ви мрієте зараз?
- Мрію, щоб ми перемогли, щоб закінчилися наші страждання. Мрію спокійно поїхати до рідного Чернігова, провідати бабусю з дідусем, побути з батьками. Мрію не боятися виходити на вулицю. Мрію, щоб ми просто могли вдихнути ковток свіжого повітря. У нас неймовірні люди, вони заслуговують на те, щоб бути щасливими у своїй вільній і красивій Україні. Мрію, щоб країна відбудувалася, розквітла, щоб у людей, які втратили свої домівки, з’явилися нові.
- А своє майбутнє яким уявляєте? Чим би хотіли займатися далі?
- Я закінчила факультет психології за спеціальностю «соціальна робота», цим би хотіла займатися і надалі. Хочу допомагати всім, хто цього потребує.
