Іван Шаран: У моєму ідеальному світі я би в 40-50 років завершив кар'єру і пішов би жити в село
З 8 січня на великі екрани виходить романтична комедія «Випробувальний термін» режисерки Ірини Громозди. А коли в кадрі з’являється Іван Шаран, точно буде весело. Один його погляд може сказати більше, ніж тисяча слів. Хоча й без гострих жартів його герой Ілля не обходиться.
В інтерв’ю Коротко про Іван Шаран розповів, чим його зацікавила роль у «Випробувальному терміні», чому довго не знімався у комедійних проєктах, про дружбу з режисером Давидом Петросяном та найважливіші для себе вистави, у яких грає в театрі ім. Франка, про навчання студентів, заручини з акторкою Мар’яною Вінтоняк та мрію жити в селі.
Не можу опускати руки, бо є певна відповідальність за людей, які мене оточують
- Іване, я полюбила вас ще з «Останнього москаля», де ви зіграли Дзюньо. Можливо, ви зараз посмієтеся, що я витягла цей серіал на світ Божий, як то кажуть, бо це ваша перша роль. Але ще відтоді помітила, що у вас є шикарна особливість – грати комедію з серйозним виразом обличчя. Однак в подкасті Алли Волкової ви назвали цей серіал дебільним. За що саме?
- Я там знімався, коли ще був студентом. Це був, якщо не помиляюсь, другий або третій курс. І це були мої перші масштабні зйомки. Плюс - головна роль. І я трішки, можливо, як і кожен студент на початку, був не в контексті того, що взагалі відбувається в кінематографі, в якому світі ми знаходимося, що нас оточує.
Звісно, це комедія, де не треба шукати високих підтекстів. Але в якийсь момент мені здалося, що ми якось надмірно там над собою насміхаємось - і про українців, і про культуру, і про Гуцульщину. Можливо, це усвідомлення виникло, бо почалася війна у 2014 році, потім - повномасштабна війна. І це отак віддзеркалилось мені, так почало резонувати. До того ж, багато росіян знімалося у нас, до яких ставилися з більшими привілеями, ніж до нас, українських акторів, багато хто зрадив і поїхав. Можливо, якби не війна, в мене не було б такого упередження. Але поки так.
- Коли вийшов серіал, Семен Горов нам в інтерв’ю казав, що ви стали для нього відкриттям, що ви дуже талановитий хлопець.
- Нам дуже гарно працювалось. І я досить відповідально поставився до роботи, бо розумів, що це моя перша роль і треба якось про себе заявити. Причому я тоді нічого не знав. Абсолютно! Навчаючись в «Карпенка-Карого», у нас навіть предмету такого не було - робота з камерою. Тому сидів на майданчику і вчився, як грають інші актори, бо взагалі не розумів специфіки існування актора на знімальному майданчику. Але намагався бути органічним, простим і душевним.
- Мені казали, що у «Випробувальному терміні» у вас крута роль. Ви не часто знімаєтеся. І, мені здається, ви з тих людей, які зважено підходять до ролей, ви багато читаєте, дивитеся кіно, аналізуєте. Про таких кажуть - ходяча енциклопедія. Чому погодилися на цю роль?
- По-перше, я дуже довгий час не знімався в комедійних проєктах. У мене крайня комедійна роль була ще в «Шляхетних волоцюгах». Адже після «Останнього москаля» дуже важко було зламати сприйняття мене як тільки комедійного актора. А я розумів, що можу трошки більше, ніж просто грати комедійних персонажів. Тому після «Останнього москаля» дуже багато від чого відмовлявся, бо все пропонували в комедійному жанрі.
Потім з'явився «Памфір», декілька серйозних проєктів в Польщі, де я вже грав драматичні ролі. І навіть трошки заскучав за комедійним жанром. Минулого року мені прилетіло одразу два проєкти – «Випробувальний термін» і «Корпорат». То ж подумав, чому б не спробувати знову!
По-друге, дуже давно хотів попрацювати з Іриною Громоздою. Мені було дуже цікаво. І ми з Іриною дуже гарно зійшлися. Плюс - в неї є свій гарний почерк, як на мене, вона досить небанально подає навіть комедію. Та й свого персонажа цікаво було зіграти. Спробував щось для себе нове, нестандартне, зробив такого собі злегка нарциса.
- Ви писали у дописі про «Випробувальний термін», що це, зокрема, історія про тих, хто зламався, але не здався. І про те, що іноді головне випробування - у здатності довіритися знову. Це про вашого героя, про Іллю? Чи і про вас теж?
- Думаю, і про мене теж деякою мірою. Дійсно, основна історія про те, що дуже багато хто може зламатись, але все-таки не ламається, йде вперед. А оцей злам, мені здається, має відношення до того, в якій ситуації наша країна перебуває. Всі емоційно вже змучені, психологічно травмовані, знищені, падають духом, але все рівно кожен знаходить сили йти вперед, бо ми знаємо, за що боремось, за що стоїмо. Навіть знаючи, що, можливо, і не буде в кінці якогось хепі-енду. Все одно треба вірити і йти вперед.
- Що вам допомагає не зупинятися і йти вперед попри все?
- Насправді це досить складне питання. Звичайно, це моя родина, люди, які мене оточують, моя кохана, яка зараз зі мною. Я не можу опускати руки, бо є певна відповідальність і за людей, які мене оточують.
Зараз я ще й викладаю, маю свій курс, де набрав акторів, - це відповідальність за дітей. Відповідно, я не можу показувати, що здаюсь, емоційно вигоряю або емоційно не зацікавлений в тому, що роблю. Навпаки, знаходжу сили і намагаюсь дати їм якомога більше, показати, яка це крута і неймовірна професія, що в ній треба розвиватися, незважаючи ні на що. Важливо створювати навколо себе творчий вакуум, бо це певний щит, який трошки тебе обороняє від того, що відбувається навколо, допомагає бути в реальності, тверезості, а не в рожевих окулярах.
Це відповідальність і за проєкти, які веду, окрім театру, які дають мені ковток свіжого повітря. Починаю ставити вистави як режисер. Беру ті теми, які мене хвилюють, де проводжу якусь рефлексію вже як автор свого продукту.
Не треба боятись, треба йти, пробувати, помилятись - і все буде добре
- Власне, в «Дикому театрі» вже відбулася прем’єра вашої дебютної режисерської роботи – вистави за романом Вільяма Голдінга «Володар мух». Ви цього хотіли, ви до цього йшли. Сподобалося в ролі режисера?
- Я вже якось казав в інтерв'ю, що загалом у мене немає великих претензій на режисуру. Але коли в мене є якісь теми або питання, які мені болять, якими хотів би поділитися з глядачем, то я буду це робити. Театр для мене є одним із засобів спілкування і з глядачем, і моментом рефлексії того, що мені болить, і можливістю донести свої меседжі, візії бачення світу або якоїсь теми.
Це, з одного боку, було складно, а з іншого - і легко. Я проходжу шлях як актор і, відповідно, уже розумію, як розбирати драматургію, будувати персонажа. І мені легше в тому плані, що я дуже багато чого можу дати акторам саме акторського. А вже потім займатись режисурою.
Звісно, було трішки страшно, це був для мене виклик. Адже всі знають, який я актор, а тут пробую себе ще як і режисер. Але сказав собі, що не треба боятись, треба йти, пробувати, помилятись - і все буде добре.
- Ви згадали про «Памфір». Це один із найкращих українських фільмів. Коли виходить така крута робота – що відчуваєте? Бо, погодьтеся, на жаль, у нас не дуже багато таких стрічок поки що.
- Абсолютно! Я був неймовірно щасливий, що потрапив в цей проєкт. Причому і кастинг дуже довго йшов, і режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук дуже довго придивлявся до всіх, бо йому треба було зібрати таку команду, з якою він хотів вибудувати цю історію. Насправді це таке кіно, яке може трапитися, мені здається, раз у твоєму житті. Головне - не проґавити цей шанс, зробити все достойно.
Адже і сам підхід, і занурення в матеріал, і експедиція, і репетиції, які ми проводили, - це було щось неймовірне! Протягом трьох місяців експедиції і двох місяців зйомок ти віддаєш себе начисто цій роботі. Ти тотально занурюєшся в цю історію і розумієш, що при такій віддачі усієї команди народиться щось дуже хороше, якийсь дуже-дуже крутий продукт, про який будуть говорити, писати. Сподіваюся, цей фільм залишиться в історії українського кіно. І, звичайно, тебе бере гордість. Бо прийде час, дасть Бог, я вже буду старенький, то буду з приємністю казати, що дотичний до цього. Дуже радий, що взяв у цьому фільмі участь і приклав свою руку.
- В цій історії ви ще й довели, що маєте величезну силу волі! Мова про ваше схуднення майже на 10 кілограмів за півтора місяця, оскільки в кадрі ваш герой мав бути худорлявим.
- Так, це було важко. Бо були моменти, коли я почав худнути, а потім були моменти, коли знову почав набирати несвідомо. У нас була експедиція в Верховину, а ви, напевно, знаєте, як їдять гуцули (сміється). У них зранку дві страви, в обід дві страви і ввечері дві страви. Тому потроху почав набирати, а потім знову це все скидати. Але, слава Богу, прийшов до того результату, який просив Дмитро і який був потрібний для персонажа.
- І цим варто пишатися. Важливо ставити собі галочки, плюсики за якісь досягнення. Бо нам часто здається, що чогось недостатньо, що можна було б краще. Ви себе можете похвалити, сказати: Іване, ти зробив класно?
- Раніше в мене такого не було, але вже трошки, з віком, мабуть, з певними пройденими етапами почав більше ставити собі оцих плюсиків, про які ви кажете. Бо коли ставлю собі плюсик, розумію, що це дає мені можливість перейти на вищий рівень, щоб рухатися далі. Я розумію: якщо щось зроблено добре, без якихось перебільшень, то це треба розвивати. Тому навчився трошки більше ставити цих плюсиків.
- А в театрі наразі від якої вистави відчуваєте задоволення?
- Наразі в мене є три такі роботи. Це «Буна» і «Слуга двох панів» Давида Петросяна і «Макбет» Івана Уривського. Це ті роботи, де я працюю дуже натхненно і чекаю їх.
У фільмі «Памфір» Іван Шаран зіграв Віктора, молодшого брата «Памфіра», роль якого виконує Олександр Яцентюк. Фото: instagram.com/pamfir_film/
Якби не Давид Петросян, не думаю, що був би там, де я зараз є
- Ви багато розповідали про свою дружбу з режисером Давидом Петросяном, яка почалася ще в студентському гуртожитку. Цікаво, чи думали ви - якби не Петросян, куди б вас життя завело?
- Не думаю, що був би там, де я зараз є. Є в мене таке відчуття, така підозра. Не думаю, що знайшов би ще таку людину на моєму життєвому шляху, яка б так вплинула на мене. Мені здається, я опинився саме в правильний час в правильному місці, бо інакше навіть не можу фантазувати на цю тему. Але чітко усвідомлюю, що точно не був би там, де я є зараз.
- Ця дружба допомагає в спільній роботі? Адже друзі, як на мене, – це про спільне бачення життя.
- Звичайно. Хоча що в Давида міняється картина світу, що у мене. Є періоди, коли ми багато зустрічаємось, говоримо про театр. Є періоди, де ми розуміємо, що кожен мусить побути в чомусь своєму, поробити щось своє, а потім знову зійтись.
Наприклад, після вистави «Слуга двох панів» ми з ним не працювали і бачились дуже рідко. Зараз Давид буде працювати над новою виставою «Енеїда» в театрі Франка. І ось ми знову сходимось з ним. Тобто це такі кардіограми, дуже природні і доречні. Але ми завжди тримаємо зв'язок, бо пройшли дуже великий шлях.
- Давид казав, що давно настав час говорити художньою мовою про війну, щоб театр не був відірваний від реальності, піднімати складні питання, які викликають дискусію. Нещодавно він поставив «Поліандрію» за п’єсою Сергія Кулибишева. Ви б в такому проєкті зіграли – у війну про війну?
- У подібному проєкті, як «Поліандрія», я не брав участь. Звичайно, хотілося б, бо це надзвичайно складна робота, надзвичайно складні теми, і вони дуже гострі.
Щоб подавати такі теми, треба, по-перше, вміти, і я абсолютно впевнений, що Давид вміє це робити. Бо інакше б людина не бралася за такі теми, не знаючи, якою мовою, якими засобами художньої виразності говорити з глядачем, щоби виникла якась дискусія, щоб щось посіялося у думках.
Якщо говорити загалом про воєнну тематику, то в «Конотопській відьмі» я грав найманця російської армії. Я дуже противно робив цю роботу. Це мені трошки, так би сказати, кусалося. Але я хотів спробувати оцей досвід – як воно грати отакого персонажа.
- Що при цьому відчували? Мені цікаво, як показати все лайно, яке з них ллється?
- Я скинув у того персонажа всю свою злість і ненависть до них. Намагався максимально зробити його з таким нутром, яким воно насправді є. Кіно презентували і за кордоном, тому хотілося показати їх такими, якими ми їх бачимо, щоб це побачили й інші люди в інших країнах.
Ще в мене був невеличкий короткометражний проєкт «Пасхальний день». Це реальна документальна історія про те, як чоловіка забирає військовий ТЦК в пасхальний день. Власне, я грав військового ТЦК.
Але такого матеріалу, як зробив Давид, поки що не було. Маю надію, що буде.
- І де вам було цікавіше себе проявити, бо це два діаметрально різні герої?
- У «Конотопській відьмі», бо був ширший діапазон. І персонаж був зовсім іншого ґатунку.
Але в «Пасхальному дні» було складніше, бо це дуже тонка грань. Але мені сподобалось, що ця історія досить лояльна, вона нікого не критикує, вона правдива і досить тепла. Вона про те, що цивільні люди можуть спокійно існувати з представниками ТЦК, бути в нормальному діалозі одне з одним.
- Зараз у вас висить відкритий збір для вашого брата, який служить в 33-й ОМБр. Це для вашого рідного брата?
- Це для мого двоюрідного брата, їм потрібний пікап для його бригади. Вирішив допомогти, бо це рідна людина, тому відкрив збір.
- До вас часто звертаються з проханнями про збори? Як ви це питання для себе вирішуєте? Бо, на жаль, цим користується і багато шахраїв.
- Я завжди допомагаю своїм. Це або людина, яку сам знаю, або знайома чи знайомий моїх знайомих. Власне, тоді й підключаюсь. Бо якщо пише людина, яку взагалі не знаю, з якою ми ніколи в житті не перетиналися, тоді складно брати на себе таку відповідальність. Тому в основному долучаюсь і допомагаю колегам, бо у нас кожен в театрі на щось збирає.
У ролі російського найманця у стрічці «Конотопська відьма». Фото: instagram.com/filmua/
Мені в кайф бачити, як зростають молоді актори
- Чи є колеги, за якими ви споглядаєте з цікавістю, за їхньою майстерністю? Олена Хохлаткіна, наприклад, у нашій розмові казала, що захоплюється вашою грою, людськими якостями. Що любить розгадувати ваш механізм дії, акторські ходи, щоб взяти й для себе якісь цікаві моменти.
- Приємно це чути, дякую. Звичайно, за всіма колегами слідкую. Дуже захоплююсь Мариною Кошкіною, її сліпою відданістю справі в хорошому сенсі цього слова, підготовкою до вистави, до матеріалу, за який вона береться. Дуже люблю таких людей.
Відчувається, що в неї є своя акторська кухня, в якій вона закривається і починає готувати страву - свою роль. Вона постійно в пошуку, постійно читає, дивиться. І для мене це дуже цінно. Я і сам таке люблю. І люблю таких акторів, які наче голодні собаки - постійно щось шукають, винюхують, щоб чимось поживитися, знайти новий харч для себе, для роботи.
Звичайно, це Давид Петросян, який експериментує як режисер, постійно щось шукає і пробує себе.
З молодих акторів захоплююсь Яном Корнєвим, Марією Шулікою. Я у них викладав, і вони грають у моїй виставі «Володар мух». Ян і Марія з майстерні Сергія Калантая і Інни Капінос. Я розумію, що це нова генерація, нове покоління, яке прийде і буде після нас, саме вони будуть генерувати і створювати новий творчий простір.
- А не шкода ділитися своїми знаннями з молоддю, віддавати свої надбання, спостереження, адже ви ще самі активно граєте, а це - конкуренція, яка легко може вас посунути?
- Навпаки, дуже радію і тішуся, що маю таку можливість. Коли я, наприклад, навчався, багато чого педагоги не могли мені дати. Зараз я маю певний багаж знань, бекграунд, яким можу з ними поділитися. Тому, навпаки, мені в кайф бачити, як вони зростають. Навіть коли роблю якусь режисерську роботу, на першому місці в мене завжди іде актор. Вчу своїх студентів, що вони в першу чергу повинні круто зробити акторську роботу. А потім уже йде моя режисура, якісь візуальні прийомчики, ходи. Однак на першому місці мають бути вони – як актори, як особистості.
- Оці ваші слова підтверджують і ваші вчинки, адже минулого року ви заснували освітню платформу ProScena. Цей проєкт же не заради заробітку, думаю, ви робили, а тому, що питання акторської освіти вам болить?
- Абсолютно правильно. Це не про заробіток. Це питання наболіло в мене вже давно. Тому вирішив зробити таку платформу, яка дасть можливість отримувати знання не тільки в межах України, а й за кордоном, адже у нас читають закордонні лектори з різних шкіл, з різних країн.
Мені хочеться трошки підняти цю ширму, бо до 2014 року вона була абсолютно закрита для нас. Нас же всіх скеровували в сторону росії, нас тягнули туди. І коли ми закрили цю ширму, потрібно відкривати ширму на Захід. Відповідно, я зрозумів, що класно було б давати студентам, і своїм, і іншим, доступ до цих знань. Не кожен зараз може собі дозволити поїхати кудись навчатися. А ми даємо таку можливість.
Маю надію, у нас досить непогано йдуть переговори з однією організацією, що в 2026 році вони будуть фінансувати нашу платформу і всі лекції будуть безкоштовними. Бо зараз лекція в середньому коштує 600 гривень, для студентів - 300. Ці кошти йдуть на роботу SMM, роботу перекладачам. Плюс - деякі лектори просять гонорар, тому мусимо відкласти гроші ще й на це. За оці пів року, поки платформа існує, я більше витратився, ніж вийшов в нуль.
- Але ціни у вас і так не високі як для лекцій закордонних фахівців.
- Так. Але все рівно вважаю, що освіта має бути безкоштовна, вона має бути доступна. Тому поставив собі за ціль зробити цю платформу абсолютно безкоштовною. Маю надію, що в 2026-му вже всі лекції будуть безкоштовними.
- Це ж, напевно, з'їдає дуже багато вашого часу? Одні перемовини, умовно кажучи, можуть забирати пів життя.
- Так, це правда. Але, слава Богу, в мене є команда з шести людей, ми розподілили обов'язки, хто чим займається. Співзасновниця нашої платформи - театральна продюсерка Крістіна Кісєльовайте. Ми удвох шукаємо закордонних лекторів, щодня пишемо листи, домовляємося, бо кожен режисер, актор має свій графік. Наприклад, в 2025 році ми складали графік аж до жовтня 2026-го, у нас вже є затверджені лекції.
Тому, так, це важко, бо це комунікація, постійне очікування, затвердимо ми когось чи не затвердимо. Але в результаті, коли домовляєшся з крутим лектором, це неймовірні відчуття. Цього року в нас буде дуже багато серйозних європейських режисерів, і мене це дуже тішить. Це дуже круто.
У виставі «Буна», яка йде в театрі ім. Франка. Фото: ft.org.ua/
Дуже важливо мати свою людину, відчувати, що ти любимий, і любити
- Акторство – професія дуже непередбачувана. Ви й самі якось казали, що класно мати якийсь додатковий бізнес, який буде подушкою безпеки. Ви робили худі зі своїми авторськими принтами, але це потребує багато сил і часу. В чому сьогодні бачите свою фінансову подушку безпеки?
- Так, було таке, і дійсно все йшло непогано. Якось зайшов у своєму худі в кав'ярню, а позаду мене стояв директор і власник Інтертопу. Ми з ним розговорились, він запитав про моє худі, я розповів, що це мій бренд, що ми робимо такий продукт. Він запропонував зайти з нашими товарами в Інтертоп. Ну, як зайти – на загальних умовах, як всі, створити кабінет, внести певну суму і так далі. Але коли прочитав весь договір, усвідомив, що за таких умов мені треба все відкласти - театр, зйомки, студентів - і лише цим займатись. Навіть пробував наймати менеджера, який би це робив замість мене. Але ж малюю тільки я, менеджер малювати не вміє. Тому зрозумів, що поки треба це відкласти. І відклав зі спокійною душею.
А зараз у мене є така думка… Я ж родом з Борислава Львівської області, це місто біля передгір’я Карпат. Тому хочеться мати прикольний будиночок в стилі української мазанки в поєднанні з лофтом, щоб здавати в оренду. От в мене зараз такі мрії і думки з приводу якоїсь подушки безпеки, як ви кажете. Шукаю будиночки, дивлюсь, можливо, вдасться якусь милу стару хатинку викупити і потихеньку її відновлювати, оздоблювати.
- Пригадую, ви говорили, що дуже радо б жили на пенсії десь в селі. Тому це, можна сказати, подвійна інвестиція, колись туди можна буде переїхати й самому.
- У моєму ідеальному світі я би в 40-50 років завершив кар'єру і пішов би жити в село.
- Не нудно вам було би?
- Чому? Я раз на рік приїжджав би в Київ, ставив би виставу. Можливо, раз на рік зіграв би в якомусь проєкті чи виставі, яка мені була б до душі. На тому й до побачення.
Як би ти не працював, все рівно приходить момент якогось вигоряння. Ти ж не бездонна бочка! Вода все рівно в криниці спадає, і ти доходиш до якогось дна. А хочеться лишити трошки води для себе. Хоча б трошки пожити, відпочити.
- На початку розмови ви сказали, що ваше натхнення - це ваша родина, ваша кохана Мар'яна. Ви заручилися нещодавно?
- Так, ми заручились.
- Вітаю! Дуже тішуся, коли люди знаходять одне одного.
- Так, дуже важливо мати свою людину, бути в безпеці, відчувати, що ти любимий, і любити. В такий час це дуже важливо.
- Мар'яна – акторка в Івано-Франківському драмтеатрі, туди-сюди не наїздишся. Не думали про переїзд?
- Ми вже переїхали.
- Про що сьогодні найбільше мріє Іван Шаран? Є у вас хоча б невеличкий план на майбутнє?
- Важко зараз щось планувати, бо ти не знаєш, що тебе очікує завтра. І я деякий період так жив - без планування. Але зараз все-таки розумію, що треба жити далі, щось планувати, про щось мріяти. Бо без цього ніяк.
По-перше, хочу, щоб закінчилася війна. По-друге, дуже хочу, щоб нас всі поважали і боялися. Я не маю на увазі, щоб ми проявляли якісь насильницькі методи. Мова про те, щоб у світі розуміли, що ми, українці, можемо дати по зубам, що не варто сюди пертися і не варто нас чіпати.
От, наприклад, як до нас відносяться поляки, коли піднімають тему з волинською різнею. Я коли з поляками говорю, запитую: «А що ви робили на Волині? Коли мені відповісте, нарешті зрозумієте, що відбувається. От що ви там робили?» Чи взяти якусь іншу країну.
Тому мені б дуже хотілося, щоб ми дійшли, доросли до того, що нас поважатимуть і боятимуться. Ось така в мене мрія.
З коханою Мар’яною Вінтоняк. Фото: instagram.com/demkiv.photography/
