28501
0
22 квiтня
23 квiтня
22 квiтня
Завантажити ще

Олена Хохлаткіна - про зйомки у «Памфірі», життя у Донецьку та близьких у Херсоні

Олена Хохлаткіна - про зйомки у «Памфірі», життя у Донецьку та близьких у Херсоні
Фото: Facebook.com/Олена Хохлаткина

23 березня у прокат виходить стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Події фільму розгортаються у західних областях України напередодні традиційного свята Маланки. Аби краще вжитися в ролі та опанувати гуцульський діалект, актори три місяці жили у Карпатах за традиціями гуцульської родини, навіть називали один одного іменами своїх героїв.

Один з важливих персонажів цієї історії - мама головного героя, Леоніда на прізвисько Памфір, яку грає народна артистка України Олена Хохлаткіна. І вона з такою величезною любов’ю говорить про цей фільм, що вже під час розмови виникає бажання його обов‘язково подивитися.

KP.UA поговорила з акторкою про зйомки у «Памфірі», експедиції в гори, колишнє життя у Донецьку, роботу з молодими акторами та особисте.

На зйомках мене звали мамою

- Олено, такі експедиції, як ваша, нині велика рідкість. В яких місцях ви жили, коли готувалися до цієї ролі?

- Зйомки відбувалися в Карпатах, у Верховині Івано-Франківської області, Красноїльску Чернівецької області, де проходить свято Маланки. Режисер, до речі, знімав там свій документальний фільм «Красна Маланка».

У Верховині майже кожен житель має свій мініготель. Ми жили у пані Ганнусі, але кожного дня їздили на локації. Моїми завданнями від режисера були: порати худобу, доїти корову, спостерігати за буденним життям пані Марії - господарки садиби, де ми репетирували, - як вона варить сир тощо. Ми багато спілкувалися, тому в мене вибудувалися тісні стосунки з усією сім’єю пані Марії.

Це було дуже цікаво і захопливо, бо природа там просто приголомшлива. Уявіть - просто біля тебе тече Чорний Черемош! Це прекрасно. Тому експедиція, адаптаційний період, взагалі увесь знімальний період в 9 місяців особисто для мене були щастям. Це неймовірний і містичний край, місце величезної сили.

- Ви кажете, що вам доводилося поратися по господарству, доїти корову. Я, приміром, родом з невеличкого селища і знаю, що таке господарство, город. А для вас це був новий досвід?

- Я теж не міська жителька, виросла під Херсоном, у селищі Білозерка. У мами був і город, і хазяйство.. Ми жили у квартирі, у нашому селищі були двоповерхові будиночки, але мали сарайчик, де була худоба. Але тоді я не мала до того відношення. Могла хіба що допомогти мамі позбирати огірки чи полуницю. Пам’ятаю, мені тоді було 12 чи 13 років, як відносила свині відро з помиями. Вона мене так налякала, що я більше до неї не ходила (сміється).

Корови у нас не було, тому для мене це був досвід. Я навіть не знаю, з чим це можна порівняти, - це наче стрибок з парашутом вперше. Корова ж знає свою хазяйку і будь-кого до себе просто так не підпускає. Тому тримали її і пані Марія, і її мама, всі разом вмовляли корову стояти спокійно (сміється). Хоча й обрали для мене з трьох найспокійнішу. І мені вдалося трохи добути молока.

На зйомках «Памфіра»: Олександр Яцентюк, Соломія Кирилова, Станіслав Потяк, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Олена Хохлаткіна, Мирослав Маковійчук та Іван Шаран. Фото: FILM.UA

На зйомках «Памфіра»: Олександр Яцентюк, Соломія Кирилова, Станіслав Потяк, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Олена Хохлаткіна, Мирослав Маковійчук та Іван Шаран. Фото: FILM.UA

- Мова у фільмі - це діалект, який притаманний саме гуцульському регіону. Як ви освоювали гуцульську говірку?

- Ще на пробах Діма (режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук. – Авт.) запитував мене: «Ти вмієш співати?» Кажу: «Вмію, в мене є музичний слух, музична освіта». На що він відповів: «Ну, тоді ти зможеш!» Мені дійсно було найважче за усіх. Адже що Херсон, що Донецьк, в якому я прожила і пропрацювала 14 років, - це південний та східний регіони, там інша українська. Там ми балакали: одне слово українське, одне - російське. А гуцульський діалект – це наче закодована мова.

Найважливіше - це практика. Ми збиралися всією нашою кіношною сім’єю, навіть називали один одного кіношними іменами. Мене звали мамою. Пригадую, як ми знімали у прикордонній зоні у Чернівецькій області, адже моя героїня працює на прикордонній заставі. Участь у зйомках брали і прикордонники. Так от підходять вони до мене і запитують: «А це ваш син, що кіно знімає?» Кажу – "Майже" (сміється). Бо отак ми увесь час звали один одного на ім'я наших персонажів – мати, батько, Олена, Памфір, Льоня, Вітя… Не Іван Шаран, а - Вітя.

Режисер ще на початку сказав: «Я дуже чітко повинен чути, що ти місцева жителька». Тому багато займалася. З нами на майданчику був місцевий житель, філолог, відомий краєзнавець Василь Зеленчук. Він слухав мій діалект, десь виправляв і стежив за моєю вимовою на майданчику.

Виконувала всі завдання від режисера – ходила на ринки, до магазинів, де місцеві люди збираються. Спілкувалася з ними. Читала книжки. Наприклад, є такий етнограф і письменник Петро Шекерик-Доників. Все, що стосується діалекту, це була величезна робота.

- Коли ви наступного разу поїдете в ті краї, вас уже можуть і за місцеву прийняти?

- Та ні! Було смішно, коли ми спілкувалися на базарі, і я запитую: «А відчувається, що я не місцева?» «Та звісно, відчувається», - відповідають.

У них своя мелодика, вони наче співають. Тому за місцеву я навряд чи зійду, але якщо дасть боженька і в мене буде ще якась подібна роль, то мені вже буде набагато легше.

- Мама Памфіра – вона яка жінка?

- Вона проста й любляча. У неї стале життя, сталі уявлення про те, як має бути. Вона майже не сумнівається ні в чому і майже не відчуває своєї провини за те, що сталося в минулому, до історії у фільмі. Є люди, які не відчувають провини за скоєний злочин по відношенню до своїх близьких. Кажуть: ну от так сталося, і все. І вона - з таких людей. Але безмежно любить синів.

Уперше в житті Олені Хохлаткіній довелося доїти корову. І це був неабиякий досвід. Фото: Facebook.com/Олена Хохлаткіна

Уперше в житті Олені Хохлаткіній довелося доїти корову. І це був неабиякий досвід. Фото: Facebook.com/Олена Хохлаткіна

У «Памфірі» немає жодної зайвої деталі в кадрі

- Що цікавого з їхніх традицій ви дізналися?

- Перебуваючи у родині пані Марії, де ми репетирували, мені здалося, що там панує матріархат. Адже керує всім жінка: худобу порає, тут же варить сир… Пані Марія жалілася, що чоловік не допомагає їй по господарству, працює на лісозаготівлі, а робити все доводиться їй самій: вставати о 4-й ранку, порати худобу, варити їсти чоловікові, двом синам, проводжати їх, потім  їхати на роботу, а працює вона у бібліотеці за 30 км від того місця, де вони живуть, повертатися додому і робити все те саме, тільки вже надвечір. А потім я зрозуміла: за всім цим стоїть чоловік, господар. Тільки-но він приходить додому, вона змінюється – і вже немає тієї жінки, яка щойно жалілася на свою долю, вона розквітає. Але я не бачила в цьому якоїсь рабської покори або спроб догодити. Вона не догоджає, для неї це як повітря, як можливість дихати.

І ще такий цікавий ритуал. Мати її чоловіка померла майже рік тому, але у них в хаті ще жалоба. Вона не мала права ані співати, ані розповідати якихось веселих історій… І коли я просила її наспівати гуцульські пісні, то вона наспівувала їх дуже-дуже тихенько, щоб не почув чоловік. Ми навіть з хати з нею виходили на цей час.

Там усі люди вітаються один з одним. Йдеш по місту, і всі з тобою вітаються. І, виявляється, тобі це подобається. Ти й сама починаєш – або "Слава Ісусу Христу", або "Дай Боже", або "Доброго дня".

Я закохалася у цей край. Коли їздиш відпочивати, цього всього не бачиш, бо ходиш туристичними маршрутами, де вже витоптали всю ту красу і автентику. А ці зйомки дали мені ще одну велику любов – любов до цього краю, до цих людей. У мене було 9 місяців творчого щастя.

- Так, зараз у кіно таких підготовчих періодів не буває. Швиденько зняли і побігли далі.

- Коли я вперше побачила наш фільм у Сербії на фестивалі, зрозуміла: те, що ми жили разом, їли разом, спілкувалися, я виконувала завдання режисера - це все працює, це все видно на екрані. Тому бажаю всім нашим акторам таких експедицій.

Я сама буду це кіно ще дивитися і дивитися і відкривати для себе. Бо там немає жодної зайвої деталі в кадрі. Кожна деталь – це якийсь символізм, який має значення. Тому чекаю, щоб ще раз піти подивитися, і вдома буду дивитися, коли з’явиться онлайн. Мені дуже шкода, що Дімі довелося порізати кіно і викинути деякі сцени. Це горе. Моє особисте так точно.

- Через великий хронометраж?

- Для участі фільмів у фестивалях є чіткий хронометраж - такі умови. Але у всіх, хто фільм уже дивився, така ж думка, як і в мене. Моя дочка говорила, що їй хотілося дивитися цей фільм, дивитися і дивитися. Це таке кіно, як і у Ларса фон Трієра, коли ти годинами можеш дивитися, медитувати - і все буде красиво.

Найголовніше, що залишилося у Донецьку, - мої фотографії

- Ваша донька Оксана Жданова розповідала, як вам важко було прощатися з домом, коли ви залишали Донецьк у 2014-му. І наскільки це було вам важко, вона зрозуміла зараз, коли виїжджала зі своєї квартири у Києві. Втрата дому – це дуже боляче. Чи змогли ви це відпустити?

- Та як відпустити… Там залишилися мої речі. Найголовніше – мої фотографії. Я тепер не знаю, як мені їх звідти дістати. Перше, що я схопила, це дитячі фотографії, але там лишилися мої фото, які надруковані в єдиному екземплярі. Це моє дитинство, моя молодість, я для себе важлива. Як не дивно, я вже багато почала забувати. Десь, може, мені фото потрібні і для того, щоб я щось згадала. Як би це не звучало зараз, якось наче песимістично, але так і є. Альбом пам’ятаю, як виглядає, деякі фото на першій сторінці, а деякі вже й не пам’ятаю. Там все моє життя молоде. Але я його не взяла.

Там залишилися великі портрети моїх маленьких дітей. Я вдома зробила стіну своїх улюблених фотографій. Там і мої ікони залишилися. Вони мені близькі – одна подарована, іншу, «Таємну вечерю», сама купувала. Я залишала їх для того, щоб вони берегли. Я, коли їхала, гладила стіни, просила їх дочекатися.

- Ви знаєте Донецьк, людей, які там жили. Як думаєте, після 9 років пропаганди там ще лишилися українці? Що таке російська пропаганда - ми вже всі пересвідчилися.

- Я продовжувала спілкуватися з деякими колегами. Мені була цінна наша дружба, я так гадала. Але з початком великомасштабної війни між нами була проведена дуже чітка грань. І я вже ні з ким там не спілкуюся. Наприклад, серед моїх колишніх знайомих таких немає. Кажуть, що є люди, які не те щоб чекають, але поки триває війна, є шанс на звільнення.

- Я ніколи не була в Донецьку, але бувала в Криму, і там я не бачила нічого українського. Тому якщо в Донецьку і були люди, які не хотіли ніякої так званої «ДНР», то що вони думають тепер?

- Донецьк, так історично склалося, насильно заселяли вихідцями з Росії. А потім побачили, що таким методом можна виростити просто кримінальну столицю. Тому почали закликати туди інтелігенцію, пропонуючи різні пільги. І свого часу туди переїхало дуже багато професури і в області медицини, і культури. Там була прекрасна консерваторія, оперний театр, драматичний театр, медицина на високому рівні. Пласт культурної інтелігенції був дуже великий. Бізнес розвивався дуже стрімко. Звісно, більшість виїхали.

Не хочу нікого ображати, але пам’ятаю, як на початку 2014 року якісь маргінали, люмпени, били себе в груди і кричали «Слава России, наконец-то мы заживем». Інтелігентні, освічені люди, у яких була робота, - всі ці люди були на проукраїнському мітингу. А ота вся босота була з того боку. Тому оте і залишилося, що грабувало салони, машини. Коли буква Z на лобі, футболці або на театрі, вибачте, про що можна говорити з тими людьми?

- А що далі? Коли ми переможемо, людей треба буде повертати назад, асимілювати. Нам же всім разом треба буде якось жити.

- Не знаю. Це дуже складний процес. Якось в одному інтерв’ю провела аналогію з дієтою. Чомусь усі дієтологи кажуть про 21 день: не їж, наприклад, цукру 21 день, і тобі його не буде хотітися, ти не будеш залежним. Можливо, для нашого мозку потрібен саме такий час. Може, воно й насправді так.

Знаєте, на початку 2014 року, коли вимкнули українське телебачення, а ми ще знаходилися у Донецьку, і коли я бачила оті всі російські канали, то кричала, щоб вимкнули, бо я починаю вірити. Тому це дійсно працює. За три дні можна повірити у будь-яку маячню, ну а за 21 день можна, мабуть, вилікуватися. Я, принаймні, сподіваюся на це.

- Коли ви працювали у Донецькому музично-драматичному театрі, ви грали ж українською?

- Так, у нас був прекрасний український музично-драматичний театр. Яскравий приклад: вже була захоплена ОДА, ми грали в театрі «Сліпого» Шевченка, це був десь квітень-травень, точно не пам’ятаю, і глядачі вставали в залі і кричали «Слава Україні!». Хоча це було до того, як війська зайшли в Донецьк, коли ще не всі виїхали, коли ще сподівалилися, що все ось-ось скінчиться.

З чоловіком Віктором Ждановим та донькою Оксаною Ждановою. Фото: Arthouse Traffic

З чоловіком Віктором Ждановим та донькою Оксаною Ждановою. Фото: Arthouse Traffic

Мені цікаво проходити кастинги, це адреналін

- У багатьох стрічках ви граєте разом з чоловіком Віктором Ждановим – це фільми «Я працюю на цвинтарі», «Як там Катя?», «Кріпосна», «Сага», «І будуть люди». Це співпадіння чи вас як акторську родину запрошують на проби?

- Ні, на кастинги ми не ходимо разом, нас не запрошують як родину. Але, мені здається, просто помітили, що між нами є якийсь зв’язок і що в кадрі це можна використати. І в принципі – чого не запросити талановитих акторів у талановитий фільм? (Посміхається.)

- Мені дуже цікаво спостерігати, коли в кіно знімається ціла акторська родина. В «Я працюю на цвинтарі» ви граєте з чоловіком і донькою. Це додає якоїсь родзинки.

- Так, це цікаво, коли знаєш. Але ще треба спитати у людей, які не знають, чи помічають вони якийсь зв’язок.

- Часто театральні актори кажуть, що театр – це головне, а зйомки у кіно - більше для заробітку. Як у вас? Чи це все ж таки різний досвід і цікаво і там і там?

- Це прекрасний різний досвід. До початку війни я майже ні від чого не відмовлялася. Мені було прикольно – там зіграти, те спробувати, піти до того режисера, бо я вже з ним працювала. Кастинги проходити цікаво – це адреналін і спортивний інтерес, зможеш чи не зможеш. Тому я ніколи не засмучувалася, коли мене не затверджували. Це свого роду спорт. Особливо що стосується серіалів. Режисер бачить одне, продюсер хоче інше, тут взагалі вгадати складно.

Але чому актори кажуть, що основне – це театр? Бо театр – це школа, там ти постійно вчишся. Коли актор перестає вчитися, він перестає бути актором, стає просто головою, яка говорить.

У театрі ти постійно знаходишся у творчому пошуку. Майже кожного дня виходиш на сцену, тренуєш себе, свої почуття. Цього немає у акторів, які не працюють у театрі, тому їм складніше знайти відтінки у героя, вибудувати його життя. Вони просто вивчають текст і говорять його. І це видно. А коли ти вигадуєш біографію своєї ролі - це вже інше. І в театрі ми цим займаємося постійно. Театр дає об’єм актору.

- Як вам наша акторська молодь? От вашого другого сина у «Памфірі» грає Іван Шаран, я його обожнюю. У театрі ви граєте, приміром, з Олександром Рудинським

- Я їх дуже люблю. Рудинський, Шаран – неймовірні. Я, як і ви, захоплююся їхньою грою, людськими якостями. А ще можу спостерігати, як вони це роблять на сцені або в кіно. Я розгадую їхній механізм дії, акторські ходи, щоб взяти для себе якісь цікаві моменти.

- Тобто вони у вас вчаться, а ви - у них?

- Звичайно. Я ж вам недарма сказала, що театр – це школа. Кожного дня ми виходимо і складаємо іспити перед глядачем. Ти думаєш над роллю вдома, думаєш над тим, як минулого разу відіграв виставу, що тобі сподобалося, що не сподобалося, що можна поправити у наступній виставі, які нові фарби знайти. У тебе постійно в голові твоя професія, над якою ти думаєш майже 24 години на добу.

Олена дуже любить мандрувати з дочкою Оксаною. Фото: Facebook.com/Олена Хохлаткіна

Олена дуже любить мандрувати з дочкою Оксаною. Фото: Facebook.com/Олена Хохлаткіна

Люблю талановиту молодь

- Коли ми зідзвонювалися напередодні розмови, ви казали, що біжите до студентів. Ви ще й викладаєте?

- Я завжди лякаюся слова «викладаєте». Я не викладач, боронь Боже мене так назвати. Я не гідна такого. Викладати – це треба якусь методику мати, щоб дати людині нові знання. А я просто ділюся зі студентами своїм досвідом, розповідаю, як готувати роль, розкриваю акторську кухню. Я не є майстром. Але мені цікаво з ними працювати. Студенти чекають на заняття зі мною, бо я багато знаю, багато вмію і щедро з ними всім ділюся. Я люблю талановиту молодь. Я отримую велику насолоду, коли бачу, що ось-ось народиться новий персонаж, вистава, фільм. Я радію і зовсім не ревную себе до молоді.

- З такими графіками ви відпочивати встигаєте? Що допомагає розслабитися?

- Мені дозволяє розслабитися тільки природа. Зараз, на жаль, багато місць заміновано, ми не знаємо, в які ліси чи на які озера можна їхати. А раніше ми з дочкою багато їздили. Могли заварити собі каву або чай, взяти бутерброди і поїхати десь за кілька десятків кілометрів від Києва. Нам подобалося досліджували свій край.

- Про що ви мрієте, коли ми переможемо?

- У мене є плани. Відвезти маму у Херсон додому. Обов’язково пройтися вулицями Херсона, бо це моє рідне місто, я там виросла. Мої однокласники в Білозерці, хочу обов’язково зайти до подруги. Влітку, коли бомбили, вона закатувала черешню і сказала, що тримає баночку для мене. Хочу зустрітися з іншою подругою, яка, на жаль, в окупації і не може наразі виїхати.

Мрію, щоб люди, яких я знаю, повернулися з війни живими. На жаль, багатьох вже немає. Хочу їх обіймати. Завжди виглядаю тих, хто з фронту, підходжу до них і дякую, якщо можна обійняти – обіймаю. На всіх чекаю і буду обіймати кожного з них.

Добре, що є театр, – це як паралельна реальність, де на час вистави забуваєш, що у країні війна. Моя мрія – це перемога, вільна, щаслива та квітуча Україна.

Акторка каже, що закохалася у Карпати та їхні традиції. Фото: Facebook.com/Олена Хохлаткіна

Акторка каже, що закохалася у Карпати та їхні традиції. Фото: Facebook.com/Олена Хохлаткіна

Новини по темі: Кіно кінозйомки артист