Світлана Гордієнко – про серіал «Плут», чоловіка Макса Девізорова, стреси та майбутнє
З 28 листопада о 20:00 на каналі 2+2 покажуть 16 серій другого сезону серіалу «Плут».
Продовження історії розгортається впродовж 2022 року. За сюжетом, Плут (колишній злочинець, який у першому сезоні влаштовується до поліції під ім’ям свого загиблого друга) зараз на межі викриття в поліції та вимушений переховуватися. Несподівано він отримує шанс виїхати до Лондона, де на нього чекає нове життя й нові можливості. Але починається війна. Плут відмовляється від цієї привабливої пропозиції і залишається в Україні, щоб допомогти коханій Олені, яка опинилася на окупованій території.
Одну з головних ролей, оперативницю Марію Глухову, у стрічці грає Світлана Гордієнко. Наша розмова з акторкою зачіпає багато болючих тем. Адже Світлана – дружина актора Макса Девізорова, який з початку повномасштабної війни воює на фронті.
То ж KP.UA поговорила зі Світланою Гордієнко не лише про роботу, зйомки чи як сьогодні жити нормальне життя, а й про те, як почувається жінка, яка чекає чоловіка з війни.
Перебування в Лондоні наче підкреслює мені, що життя триває
- Світлано, до 24 лютого ви жили в Лондоні, де планували вивчати кінорежисуру. Зараз теж живете на дві країни?
- Поки живу на півтори країни, якщо можна так сказати. Думками я в Лондоні, хочу все ж таки завершити там свої розпочаті справи. Це місто, яке полонило моє серце. Але зараз в основному знаходжуся в Києві. Запустився великий проєкт, де я граю головну роль, тому до грудня точно тут. А далі побачимо.
- Де ви себе психологічно краще почуваєте – тут, вдома, чи у Лондоні?
- Зізнаюся чесно, мені важко у Києві, хоча тут мій дім, тут мої улюблені стаканчики, кіт, мій диван. Але якщо говорити про психологічний стан, більш щадна для моєї психіки атмосфера у Лондоні. Я ходжу там на протести, займаюся благодійністю, роблю збори, відправляю звідти необхідну допомогу, беру безпосередню участь у наближенні нашої перемоги, але наразі не маю права розголошувати подробиці цієї інформації.
Тож там мені психологічно легше. Хоча в мене й була сильна депресія, але я з нею впоралася. Було відчуття всередині, наче путін забрав у мене абсолютно все, зупинив моє життя. Думаю, в кожного були схожі відчуття. Але згодом я зрозуміла: так, у нас забрали спокій, відчуття безпеки, мій чоловік на фронті, я не поруч з ним, однак треба жити, втілювати свої мрії. Тому перебування в Лондоні наче підкреслює мені, що життя триває, що я можу щось робити, що не треба впадати в апатію, у стан безпорадності, бо це просто з’їдає.
- Війна застала вас вдома чи у Британії?
- Повномасштабну війну я зустріла в Україні. Я жила в Лондоні на той момент, але приїхала додому на два тижні. Збиралася відкривати у Києві свій ресторан. 23 лютого мало бути підписання контракту з локацією. Але 22-го я подзвонила своїй партнерші і кажу: «Якось мені неспокійно. Давай на тиждень відкладемо наш контракт». А 24-го почалася повномасштабна війна. І перші півтора місяця я провела тут.
- Ресторан – це ваше хобі? Бо навіть в Інстаграмі ви розповідали, що любите готувати, ще й страви подаєте, як в ресторанах із зірками Мішлен.
- Я не можу назвати себе лише акторкою. Так, у мене є улюблена професія – втілювати історії на екрані і на сцені та створювати світи у ролі режисера. Без цього мені життя не миле. Але водночас у мене завжди був бізнес, я відчуваю жагу до створення прекрасного. Ресторан був моєю мрією років з 15. Я виношувала цю ідею, пересвідчувалася у щирості бажання. І наважилася. У нас був довгий шлях підготовки, поки ми зібрали всю концепцію, знайшли команду, проробили меню, була зроблена велика і захоплююча робота.
Я завжди мріяла збирати людей у гарну компанію. По суті, я це робила, коли в мене був театр 14ORLOV. Мені подобається влаштовувати для людей відпочинок. Тому хотілося створити гарне і смачне дозвілля. Мені здається, я розуміюся в сервісі. У мене є будиночок, який я будувала для себе, але потім переформатувала його в готель. Тому там теж реалізовую свої творчі фантазії, вміння надавати сервіс і створювати комфорт та затишок.
Світлана зі своїм домашнім улюбленцем. Фото: особистий архів Світлани Гордієнко
На «Плуті» атмосфера була просто кайф
- «Плут» - це була перша кіношна робота після повномасштабного вторгнення?
- Якщо говорити про телевізійний формат, то так, «Плут» - моя перша робота з початку великої війни.
До цього, у серпні 2022-го, ми зняли короткий метр «Віра. Останній день дитинства» у Львові. Це історія про дівчинку з Маріуполя, яка дуже хоче подорослішати та чекає на свій день народження. Але вона ще не знає, що 23.02.2022 - останній день її дитинства. Ми зробили важливу роботу, яка зараз подорожує світом.
Взагалі 2023 рік став для мене дуже важливим. З цією кінороботою я потрапила на Каннський кінофестиваль. У Флориді наш фільм отримав нагороду у номінації «Найкращий міжнародний короткий метр». Цією стрічкою ми розповідаємо про війну, про Маріуполь через історію однієї родини.
- З якими відчуттями ви поверталися на знімальний майданчик?
- Як я вже казала, акторство – це моя професія для душі. Та коли почалась повномасштабна війна, думала: а чи дійсно це віддушина, чи дійсно я отримую задоволення? Відбулася сильна переоцінка. Але не можу сказати, що мені було важко повертатися у професію.
Єдине, що неочікувано стало складно – це знову запам’ятовувати величезні об’єми тексту (сміється). Навіть не думала, що переді мною може постати таке питання. До того ж стрес, мені здається, трішки притуплює мозок. А я поверталася в Україну в стресовому стані.
У процесі поставало питання: а чи дійсно це комусь треба? Але, з іншого боку, думала: скільки можна дивитися одні новини? Людині хочеться відволікатися. І це нормально. Так, ніхто з нас не забуває про війну, але треба відпочивати, щоб давати собі раду. І коли я зрозуміла, що роблю щось корисне для того, щоб люди могли далі жити своє життя, видихнула і сказала: ок. Роблю те, що можу, там, де я є.
- А сам знімальний процес сильно змінився?
- У нас на «Плуті» атмосфера була просто кайф. Для мене це була дійсно екологічна і легка атмосфера. Неймовірна довіра режисера до акторів, тому все знімалося швидко, без конфліктів. Коли ми відзняли цей проєкт, я сиділа і думала: а так можна було? Бо завжди на зйомках є якийсь стрес. А тут все було суперкомфортно. Дуже вдячна за це команді.
А загалом величезні зміни в тому, що немає російських акторів та режисерів. У всіх проєктах, де я працювала, були присутні російські актори. Рада, що наша реальність змінилася. Шкода, що такою ціною.
На зйомках серіалу «Плут» з Андрієм Клименковим, виконавцем головної ролі. Фото: 2+2
Жінка, у якої чоловік перебуває на фронті, переживає руйнування 24/7
- Ваш чоловік Макс Девізоров воює вже півтора року. А він обговорював з вами своє рішення піти на фронт?
- Макс пішов у військкомат 25 лютого, але його не взяли. Та як обговорювали! Він тоді не особливо зважав на мою думку. Хоча я просила, молила не залишати мене. У мене був страх, нерозуміння. Думала: адже він актор, що він може там зробити, це війна. Пам’ятаю, говорила йому: «Ти розумієш, що перед тобою буде стояти людина і тобі треба її вбити!». Намагалася таким чином його відмовити. На що він мені відповідав: «Це не людина, це москаль». Але ж це тільки усвідомити, що перед тобою все рівно буде стояти людина, в неї будуть очі, і вона буде на тебе дивитися! Ця думка мене і досі лякає.
У березні ми поїхали до Львова. Макс сказав, що треба піти і стати на облік, бо ми переїхали. Він, звісно, ще та хитрюга! А там у нього запитали - чи готовий він зараз піти. І він сказав: так. Тому зі мною ніхто не радився. Я була у повному відчаї. Та й зараз не можу сказати, що прийняла це.
- Та через кілька місяців ви одружилися. Ваші весільні фото тоді облетіли всі ЗМІ. Очікували, що Макс зробить пропозицію? Може, ви теж думали про весілля? В такі часи дуже загострюється відчуття, що ти чогось не встиг у своєму житті.
- Це магічна історія. Кілька років тому я медитувала і думала: «О боже, я нарешті не хочу заміж». Бо десь мені справді здавалося, що я чогось не встигаю, що якось неправильно живу, що втратила цінні стосунки, які мала. А потім прийшло наче очищення, розуміння, що мені ніхто не потрібен, щоб відчувати себе цілісною, щасливою, я люблю себе, і єдина важлива задача - це здійснювати свої бажання, жити кожен подих, ризикувати заради власного успіху. Адже мій майбутній успіх вимірюється моєю рішучістю в теперішньому.
І тут у моєму житті з’являється Макс. Ми починаємо зустрічатися. Але я все одно живу з позицією, де я люблю себе більше за все. Це здорово і нормально - усвідомлювати і цінувати свої мрії. Та потім починається війна. Напевно, вона і підсилила наші бажання.
Єдине, про що я думала: «Якщо, не дай боже, з ним щось станеться, а я не його дружина, то чи пустять мене до нього? Чи зможу я до нього фізично доторкнутися?». Вважаю, я ще та українська відьма і можу вилікувати своїм магічними руками і чарами (сміється). Але йому цього не казала. Тільки жартома.
Ми говорили на іншу тему. Я казала, що я доросла жінка, Макс же трішки молодший за мене, що я не впевнена, чи зможу його довго чекати. Не тому, що його не люблю, просто знаю, що почуття на відстані можуть згасати. Кажу, як відчуваю. Розмірковувала: «І чому я повинна віддати своє щастя, своє життя, свої роки на те, щоб сприймати позицію, яку обрав мій чоловік». Хоча сам він каже, що це не його позиція, це війна. Отаке кубло думок було в моїй голові.
Ми точно одружилися з кохання і бажання. А ті світлини випадково зробили з нас відому пару (посміхається). Макс покликав побратимів, а я уявила, як буду стояти одна у компанії військових, мені це здалося дуже драматично, тому вирішила запросити подружку.
Це непроста ноша. Я відчуваю і слабкість, і злість. Вважаю, що дружинам військових мало приділяється уваги. Та й взагалі всім жінкам, які чекають своїх – сина, брата, друга... На жаль, хтось із них своїх чоловіків уже втратив. І це величезний пласт травмованих людей, яким треба віддати частину уваги та турботи зі сторони соціуму.
- Він дуже ніжно до вас звертається у своїх дописах у соцмережах. Як ви вибудовуєте своє спілкування, щоб не почуватися самотніми?
- Макс взагалі поетично-романтична людина. Він витримує мої нервози, іноді я його. Ми звертаємося за допомогою до психолога. Були думки піти й до військових психологів, бо кризи бувають. Мені стало легше, коли я почала активно жити. Тому що перші місяців дев’ять я була просто оповита страхом за нього. А потім подумала, що мені терміново треба почати щось робити, тому що в мене просто поїде дах. Лікарі навіть діагностували у мене депресію. Я сказала собі: стоп!
Тут важливе розуміння себе. Бо навіть кохання стирається страхом, стресами, нервами. Жінка, у якої чоловік перебуває на фронті, переживає руйнування 24/7. Ти ніколи не знаєш, що це за дзвінок лунає, а хто це дзвонить, а якщо він не відповів – то чому він не відповів… І, як мені здається, постійна напруга через якийсь час переходить в агресію чи просто апатію. Тому те відчуття спокою, яке я собі дала, мені допомогло, і ми знаходимо спільні точки. Бачимося дуже рідко. Така реальність.
- Обійми, як на мене, лікують найбільше.
- У нас були кризи. Тому хочу сказати всім, хто знаходиться в таких же обставинах, що це нормально. Страшно, коли ви збайдужіли одне до одного. У нас, на щастя, такого немає, тому кожну кризу можна пережити.
1 листопада було два роки, як ми разом. Одружені ми півтора року і стільки ж триває повномасштабна війна. До цього я жила в Лондоні. Тобто ми й не були разом достатньо часу. Тим не менш, стараємося долати всі випробування. Коли бачимося, намагаємося бути щасливими. Хоча мені це дається дуже важко. Йому легше.
- Що маєте на увазі?
- Наприклад, у Макса є 10 днів відпустки. Він приїжджає, а я наступного дня вже починаю рахувати, скільки нам лишилося бути разом. Відчуття, що треба його відпускати назад, з’їдає все моє щастя. Спочатку ти його чекаєш, причому ніколи не знаєш, коли це станеться і чи станеться взагалі, потім це стається - і ти така: залишилося 10 днів.
У Максима такого немає. Він бачить мене і одразу стає весь окрилений. Він завжди хоче, щоб все було ідеально, але ж так Всесвіт не побудований (посміхається). Коли ви пів року не бачитеся, то наплануєте і те і се, і ці 10 днів перетворюються на те, щоб все встигнути. На вистави сходити, в кіно, до всіх мам… Така відпустка-квест.
- Після нашої перемоги вам доведеться ще й вчитися жити разом у побуті.
- Так. Але ми пережили разом перші півтора місяця війни, що дуже важливо. Коли ми переможемо, будемо намагатися будувати своє життя вже на щасливих емоціях.
З чоловіком Максом Девізоровим. Фото: особистий архів Світлани Гордієнко
Мені віриться, що я будую своє життя
- Щоб справитися із собою, ви звертаєтеся до психолога. А є люди, з якими ви можете поговорити про свої почуття, переживання? Для мене стало шокуючою новиною, коли дівчата, які чекають своїх чоловіків, кажуть, що їм немає кому виговоритися, що подружки і рідні не хочуть говорити на цю тему. Їм немає кому навіть поплакатися.
- У мене не так багато подруг, близьких людей. Тим паче в яких така сама ситуація. Тому вони вміло обходять цю тему, це правда. Мені здається, люди бояться говорити про це, бо не знають, що сказати. Я сама стараюся в цьому розбиратися або ж працюю з психологом. Намагаюся бути в терапії постійно, як тільки відчуваю в цьому потребу. Я вже давно прийшла до висновку, що ніхто не може дати тобі ту підтримку, яку ти шукаєш, так можна тільки обпектися. Бо не завжди ми можемо отримати розуміння там, куди за ним приходимо. Тому я так не ризикую.
Вважаю, жінкам не треба боятися звертатися за допомогою до спеціалістів і створювати свої групи. Це дуже важливо. Справді, тебе може зрозуміти тільки та жінка, яка знаходиться в таких же умовах.
- А що вам допомагає відволікатися, щоб жити якимось нормальним життям?
- Природа, мій кіт, приготування їжі для себе, прогулянки. Коли я гуляю парком, мені стає легше. І - робота. Навіть чоловік мені сказав: коли ти зайнялася своїми улюбленими справами, ти змінилася. Звісно, новини вибивають землю з-під ніг, але коли я зайнята, в мене немає часу надовго впадати в стрес.
Коли почалася повномасштабна війна, я взагалі нічого не хотіла. А зараз вже думаю: може, на Новий рік поїхати до мами. Все дуже туманно. Але я весь час ставлю собі запитання: «А чого я хочу? Чи насправді я цього хочу? А що можу зробити для того, щоб я захотіла хоча б щось хотіти?». Бо, буває, нічого не хочеться, і здається, що нічого й не захочеться. Такий в голові каламбур.
От сьогодні сиділа, дивилася у вікно і думала, що хочу розширювати будиночок-готель. Війна, а мені будиночок в голові. Хочеться і більше проєктів. Мені віриться, що я будую своє життя, плани, мрії.
- І яких проєктів вам зараз хочеться?
- Я точно готова грати всіх антагоністок у всіх телевізійних мелодрамах. Мрію зіграти у психологічній драмі, хочеться, щоб у нас таке кіно знімалося частіше. Взагалі зараз стільки жанрів існує у світовому кіно! Нам є багато чому вчитися і рухатися вперед. Бо знову ж таки саме від нас сильно залежить якість нашого майбутнього.
У власному будиночку-готелі. Фото: особистий архів Світлани Гордієнко
