• Головна
• Шоу-біз

Фото: Надано FILM.UA та Мирославом Латиком

13 жовтня в прокат виходить козацький детектив «Максим Оса та золото Песиголовця». Стрічка, на яку чекали з 2013 року. Режисер Мирослав Латик обіцяє, що у фільмі не буде шароварної козаччини, спаплюженої у минулі часи радянською владою, то ж його Максим Оса у виконанні Василя Кухарського – козак харизматичний і брутальний.

З Мирославом Латиком ми поговорили про те, як йому вдалося дозняти стрічку, яку називають довгобудом українського кіно, чому сам він називає її нуарним детективом, про його новий фільм «Покоління Z», користь пропаганди та інші новини нашого кінематографу.

У нас був план – йти за принципом «Мерзенної вісімки» Тарантіно

- Мирославе, я намагалася порахувати – ви четвертий режисер стрічки?

- Точно не пам’ятаю, але, здається, так, я четвертий режисер. У 2013 році був Олексій Мамедов, потім ще хтось, Іван Сауткін, здається, третій.

- Починали все з нуля? Від бюджету, думаю, за ці 9 років, що фільм був у роботі, зосталися крихти. Та й сценарій, напевно, писали новий.

- У 2019 році продюсер, з яким я працював над комедією «Халепа на 5 baksiv», подзвонив і каже: «Є проєкт «Максим Оса», Сауткін відмовився, написав листа до Держкіно, що за емоційним і фізичним станом він не може доробити фільм. Беремося?».

На той момент Іваном Сауткіним було відзнято 50 хвилин. І у нас був план: ми беремо бюджет, який лишився, одну локацію, наприклад шинок, і йдемо за принципом «Мерзенної вісімки» Тарантіно, де всі герої зібрані в одній локації і розповідають свої історії, решту - перекриваємо фрагментарно матеріалом Сауткіна. Загалом тоді стояло питання - просто закінчити цю історію, щоб усі нарешті заспокоїлися.

Я прочитав всі сценарії, ми подивилися матеріал Сауткіна… Іван фізично не міг за ті гроші, які в них лишалися, відзняти кіно за своїм сценарієм. Чому, зрештою, і стався конфлікт – Сауткін не міг втиснутися в бюджет, бо у нього за сценарієм були заплановані сцени в Іспанії, відьми, тамплієри, всього дуже багато і «по-багатому».

Тому нам довелося писати сценарій уже фактично під той бюджет, який лишався. Навіть коли сценарій вже був написаний, ми зі сценаристом Андрієм Бабиком ще раз переписували його під бюджет, потім я ще сам коротив. Та й на читках ми просто викидали деякі сцени, тому що розуміли – у нас є певна кількість змін і більше не буде, бо просто немає бюджету.

- Працювали з тим бюджетом, який лишився, чи були ще гроші?

- З тим, що лишився. Грошей нам не додавали. На той час держава вклала в проєкт, здається, 43 мільйони гривень. «Вікіпедія» пише - 69, але ще мала бути копродукція з поляками. Проте на початку війни 2014 року поляки відійшли від проєкту, відповідно, було фінансування лише від Держкіно. І вони його вже не рефінансовували.

- Вам який бюджет лишився?

- Це комерційна таємниця. Але скажу, що дуже мало.

- Я просто читала, що навіть щити ви самостійно робили удома на балконі, бо на них не було грошей.

- Так, щити робив. Нам залишилося відзняти інтер’єри, ми розуміли, що треба їхати під Кам’янець-Подільський. Хотіли на Золотих Воротах знімати, щоб групу не везти в Кам’янець, але у Кам’янці хоча б є замок і стіни, не треба було фактурити, декорувати. У нас одразу був прийнятий концепт з «гівна і палок». Ми реально ставили у замку звичайні дровиняки, щоб якось заповнити пустий простір.

І тоді в мене виникла ідея з родовим гербом на щиті. Але на моєму балконі цей щит здавався величезним, був десь до грудей, а в залі в Кам’янці виглядав маленькою піндюлькою і абсолютно не цікаво. В Кам’янці ми знімали дуже швидко, три останні зміни – все було бігом-бігом-бігом.

Також мінімалізували персонажів, локації, кількість сцен. На початку фільму сильно бракує якогось епік файту вбивства козаків. Тобто є такі місця, де видно, що хотілось щось показати, але не показали.

Інтер’єри знімали у замку у Кам’янці-Подільському. Фото: надано FILM.UA

Максим Оса – герой не комедійний, фактично погана людина

- Ви, як режисер, задоволені тим, що вийшло, виходячи з бюджету, який у вас був?

- В мене така думка – ніхто б не зробив такого в Україні за такі гроші. Я впевнений на двісті відсотків. Хоча знаю, що є дуже багато смішних моментів, провтиків.

Іван Сауткін хотів гратися в Marvel, знімати «по-багатому» і в кожну сцену бахати всі гроші, а ми одразу пішли в дуже обрізаний нуар, у нас дуже мало героїв, все затиснене, але ми не вийшли із жанру, який був заявлений в коміксі – історичний детектив, просто додали більше містифікації. В принципі, жоден зі сценаріїв, які я читав, і мій теж, не подібний сюжетно на основну канву коміксу.

Ми взяли якісь найсмачніші речі з коміксу, але фактично – це інший проєкт. Бо якщо комікс розкласти хронологічно, він сиплеться на логіці десь зі сцени 40-ї, і починаються проблеми з тим, що головний герой стає просто слухачем. Він просто слухає історії інших персонажів.

Тому ми відійшли і від коміксу, і від матеріалу, який був відзнятий Іваном Сауткіним. Адже від моменту тих зйомок пройшло чотири роки, все змінилося, частина касту трималася на польських акторах, на поляків грошей у нас не було, тому прийняли рішення міняти все. А друга причина, чому я хотів усе міняти, - бо не хотів довговусого козака з довгим оселедцем. Я ненавиджу цей образ, він мене люто злить. Я не хотів ні шароварів, ні кольорових жупанів… Історично я більше опирався на Велике князівство литовське, пізнє українське середньовіччя.

- А яким ви зобразили головного героя? Приміром, у серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія» козаки – персонажі комедійні, дещо тупуваті.

- У нас Максим Оса – герой не комедійний. Він брутальний, фактично погана людина, яка за образу може запекти людину живцем у вогні, просто за криве слівце. Він бухає, сексист, расист, одним словом - дуже нетолерантний тип. І Кухарський мені в цій ролі ну дуже подобається!

- Саме ви наполягали і хотіли бачити Василя Кухарського в ролі Максима Оси. Чим він вас полонив?

- Кухарський уже по своїй природі брутальний. У нього фактурне лице, зморшки, важкий погляд, він не обаяшка і не симпатяшка. І він точно не смішливий, не комедійний. Звісно, у фільмі є кумедні смішні моменти, але вони більше тримаються в сюжеті, ніж на комедійності ситуацій. Загалом фільм нуарний, монохромний, така собі містифікація з детективом, місцями - з екшном. Звісно, екшну мало бути більше, але через брак бюджету довелося різати такі сцени.

- Чи буде тут щось з фентезійного жанру? Бо Песиголовець навіть у назві є.

- Песиголовець як персонаж є, відьма є. Але це швидше містика, ніж фентезі. Детективний містицизм, я би сказав.

- А якою мовою говорять герої – літературною українською? Запитую, бо мені дивно, коли, наприклад, зек говорить чистою українською або коли герої минулих століть висловлюються так, як і ми сьогодні.

- У нас покруч з польською. Я підшукував якісь слова. Я взагалі дуже рідко зустрічав те, що всі називають літературною мовою. Сценарії, які пишуть російськомовні сценаристи українською, – це не літературна мова, це якийсь формалістичний покруч, це не живе. Літературна мова – це «Енеїда» Котляревського. Вона має і суржик, і вульгаризми…

Ми намагалися все-таки підійти до легенького історичного фльору. Є вкраплення з польської. Це ж часи до Хмельниччини, і ці часи цікаві тим, що козаки виборювали такі самі вольності, як у польської шляхти.

Василь Кухарський у ролі Максима Оси. Фото: надано FILM.UA

Зараз потрібно героїзувати

- Ви плануєте знімати фільм «Покоління Z». Назва нині не з простих. Що це за історія?

- Плануємо. Цей проєкт я написав з продюсеркою Оксаною Іванюк у березні, якраз коли намагалися взяти Київ. До того ж наші з Оксаною знайомі застрягли у Маріуполі. І коли вони ще виходили на зв’язок, ми збирали всю інформацію. Багато акторів розповідали нам про Бучу, Сергій Журавльов, який пройшов там усе рубілово. Ми збирали усі свідчення і вибудували непросту історію про тінейджерів - молодих людей, які народилися між 2000 і 2010 роками, покоління Z.

Це важка воєнна драма з реалістичним хорором. Там є елементи, як у «Хостелі» Елайя Рота, коли прямо хорор-хорор, але основна історія тримається на долі дітей, які застрягли в підвалі нічного клубу у Маріуполі і намагаються вижити перші десять днів повномасштабної війни. Вони закрилися у підвалі, двіжують і думають, що їх все омине. Проте війна руйнує їхні життя.

- А не боїтеся тепер використовувати літеру Z?

- Та ні! Ну уже ж була історія з фільмом-відкриттям у Каннах. Це нормальний тригер. Назва має подвійне значення - назва покоління співпадає з маркуванням ворожої техніки.

Росіяни там не персоніфіковані – в основному це люди в масках, ми не бачимо їхніх облич. А у фіналі з’являється персонаж, який знімає маску, – і він того самого віку, що й наші тінейджери в підвалі. Він з того самого покоління Z, просто він ублюдок.

- Художнє кіно про війну зараз, напевно, знімати важко. Бо як зробити реалістично і не пафосно?

- Робити реалістично і не пафосно... Мені подобається хороший пафос. Мені подобається, наприклад, серіал «Володар перснів: Персні влади». Він пафосний, на нього витратили мільйони доларів. Але пафос і має бути зроблений за великі гроші, це має бути видно.

А якщо пафос – це роздування щік на фоні бетонної стіни, то це не дуже працює. Тоді краще в драму йти. Ми потопали в драму. Знову ж таки, «Дороги» Наталки Ворожбит – кіно місцями пафосне, але основна емоція абсолютно не пафосна, це дуже живе кіно.

- Я скоріше про пафосність в тому сенсі, чи варто занадто все нам героїзувати?

- Зараз потрібно героїзувати. Бо йде п…ц. Ми воюємо з такою територією, яка почала махати ядерною зброєю. Гайки закручуються все далі й далі. Скоро може зірвати різьбу - і все.

Мені подобається ідеологія, мені подобається пропаганда. Все хороше американське, що ми бачимо, це пропаганда. Пропагувати ж можна, наприклад, здоровий спосіб життя. Боротьба проти куріння чи проти алкоголізму – це теж пропаганда. Тому первинно у пропаганді нічого поганого немає.

Але важливо, щоб ця пропаганда не перетворювалася у шароварщину, яка була в 1960-90-ті роки, інакше тоді вона працює як оскомина. Це як пісні Поплавського, які вже працюють, як удари ключкою по колінах, ти хочеш це розчути, розбачити, забути.

Зараз, наприклад, дуже багато крутої української музики з’явилося. І це працює. Дуже крутий український Тік-Ток. Він прям кайфовий. Хороші ютюбери, я свого малого пересадив на українських ютюберів, це весело і смішно. Тобто контент є, його просто потрібно почати сприймати.

В серіалах, на жаль, все не так, бо, знову ж таки, не було стільки зроблено. Тому й дотепер є люди, які живуть «Сватами», дай боже їм здоров’я, а дехто, напевно, живе й «Інтернами». Це завжди питання часу. Але часу в нас небагато.

З маскультом у нас біда

- Ви ще виграли й грант від Netflix на написання сценарію «Мухоловка/Копачі сонця». Тобто на черзі у вас ще одна робота?

- Дедлайн - до 20 грудня, нам потрібно здати робочий сценарій трьох епізодів. Не знаю, як воно потім буде працювати, тому що фактично Netflix повністю відкараскався від цього проєкту, оскільки не приймав участі у пітчингу. Фактично цей грантовий двіж тримається на людях з Української кіноакадемії.

«Мухоловка» - це містичний нуар-детектив про копачів бурштину. Мені дуже подобається історичний фон Клондайка, таке брудне середньовіччя, тисячі людей по пояс у воді ловлять бурштин, знищуючи повністю місця, де вони живуть… Основна історія крутиться навколо древлянського ідола з цільного величезного шматка бурштину, якого знаходять двоє бурштинокопачів. Починаються ритуальні вбивства, багато язичництва, це все закручено на болотах Полісся, приїжджає слідча… Це чимось може нагадувати першого «Справжнього детектива». Тут у кожного є свої таємниці, і коли щось йде не так, випливає дуже багато таємниць з минулого. І слідча намагається розпетляти тріумвірат, який править цим регіоном уже 30 років. Є три головні підозрювані – ігумен, мер, який править містом з 90-х, і язичник, який живе на болотах.

- А де сьогодні брати гроші на кіно?

- Є гранти. Є копродукція. Поки що нам більше нічого не світить. Зараз я готуюся до зйомок короткого метру за свої гроші. Бо це єдиний реальний варіант запустити його у виробництво.

З іншого боку, ціни сильно впали, тобто більшість людей вже не так випендрюється. Актори хочуть зніматися, і хороші актори можуть за безкоштовно зніматися, бо вони хочуть працювати. А великих зйомок зараз не буде. Не факт, що навіть ті проєкти, які на останньому пітчингу перемогли, будуть профінансовані в цьому чи наступному році. А у багатьох проєктів актуальність падає реально за рік-два.

От я дуже шкодую, що «Королі репу» не вийшли в кіно в серпні минулого року одразу після Одеського кінофестивалю.

- До речі, а чому вони не вийшли?

- Було коротке вікно можливостей у серпні 2021 року, і треба було виходити. Якраз Вельбой був на піку слави зі своїми «Гусями», а він у нас – другий головний герой. По-друге, це літнє кіно, там дуже багато актуальної на той час музики. Але змінився прокатник, поки шукали іншого, все зайшло в зиму. Планували прокат на квітень, проте в квітні, звісно, вже нічого не працювало.

Фільм має вийти, бо є зобов’язання перед Держкіно. Це як з «Максимом Осою», картина має бути в прокаті. Але коли – оце вже питання.

Кадр з фільму «Королі репу». В ролях - Антон Вельбой, Михайло Дзюба та Ірма Вітовська. Фото: Kristi Films

- Що ви особисто вважаєте класним українським кіно? От ми говорили з вами про пропаганду в хорошому сенсі, що таким є?

- «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Мені дуже зайшов документальний фільм «Рози» про акторок Dakh Daughters. Але це не маскульт. У нас в принципі з маскультом біда. Потрібна товста подушка того, що ми можемо називати шлаком, ширвжитком, це не важливо, але вона має бути велика і товста. Подушка із фільмів на один вікенд. Штати, наприклад, цих фільмів клепають тьму, вони забивають цим основу, і за рахунок такого кіно студії живуть, бо економічно це вигідно.

«Сторонній» Дмитра Томашпольського - дуже крута авторська штука. Це дуже універсальне європейське кіно, і воно якраз не локальне. Адже величезна проблема сучасного українського кінематографу – що ми увесь час у своєму болоті граємося, граємося і ніяк не награємося.

Із зовсім останнього – «Я працюю на цвинтарі». Ще документалістика крута, її є багато.

Сподіваюся, що закрию тему з козаками, і козаків якийсь час не будуть чіпати. Хоча, до речі, «Козаки. Абсолютно брехлива історія» - це хороший приклад маскульту. Серіал псевдоісторичний, веселий, з дуже правильними проукраїнськими наративами Там вже немає великої любові до росіян, є зрозумілі конфлікти, прекрасні персонажі, все різнобарвно. Можливо, Оксана Іванюк запустить другий сезон в копродукції з поляками.