• Головна
• Шоу-біз

Фото: 1+1

«У мене таке відчуття, що трішечки наш «Сніданок» вже схожий на той, який був до війни. Звичайно, в іншій формі, ми ж розуміємо, що так, як було, вже не буде, але рідна студія і команда дають оце відчуття – наче як до війни», - говорить Неля Шовкопляс.

З телеведучою ранкового шоу "1+1" ми поговорили про ефіри, дітей, родину та як її життя змінила війна.

У мене постійні емоційні гойдалки

- Нелю, читаючи твої пости, видно, як тобі складно далося усвідомлення того, що почалася війна. Певний час ти була у Львові, потім повернулася до Києва до роботи у «Сніданку з 1+1». Чого це тобі коштувало? 

- Я повернулася 5 квітня, і чесно зізнаюся, повертатися було страшнувато. Ми виїхали 24 лютого після мого робочого дня і фактично нічого, що тут відбувалося, не застали. Я не знаю, як так вийшло, але 24-го я прокинулася о 4.45, о 5-й ранку мене забрав водій, я їхала на роботу, і ми не чули взагалі нічого. І тільки о 5.20 мені зателефонували та сказали, що розпочалася війна. У нас був ефір, потім ми сиділи у гримерці із Людою Барбір та Марічкою Падалко і просто дивилися в стіну. Мозок відмовлявся усвідомлювати, що почалася війна.

Нам пощастило, що ми не чули вибухів. За увесь час, поки я була на заході Україні, ми тільки раз чули вибухи, і то дуже далеко, коли прилетіло по Новояворівському полігону. Тому мені страшно було повертатися до Києва, бо я не могла до кінця усвідомити увесь масштаб трагедії, наскільки тут безпечно чи небезпечно. 

В якийсь момент я реально наче здалася. У мене було відчуття, що я слабачка. Але я розуміла, що треба повертатися, виходити на роботу, працювати, щось робити, закінчувати з оцим станом невідомості.

- Багато хто, і я в тому числі, обожнюють «Сніданок» за легкість і позитив. Як воно, після прочитаних новин, посміхатися і розраджувати інших?

- Складно. У мене постійні емоційні гойдалки. І вони настільки знесилюють! Зараз я себе відчуваю, мабуть, якимось роботом. З одного боку, треба радіти, вселяти в людей позитив, віру у життя, з другого - треба не перегнути, а з третього - ти намагаєшся якось через силу це робити. Ми з колегами Єгором Гордєєвим, Людою Барбір, Русланом Сенічкіним, Валею Хамайко, Сашею Поповим, Вовою Рабчуном, Костею Грубичем та іншими робимо все, аби бути точкою опори для наших глядачів. Нещодавно до нас офіційно доєднався Юрій Горбунов. Тепер він теж буде зустрічати з нами та українцями ранки у прямому ефірі.

У Києві не все спокійно, на жаль. Після останнього бомбардування постраждала 7-річна дівчинка… Це оманливий спокій. Насправді загроза залишається. І нам треба бути пильними - не нехтувати повітряними тривогами й берегти себе та своїх дітей.

По моєму рідному Барвінковому в Харківській області стріляють, і я не можу зараз туди поїхати, це дуже небезпечно. Тому всі повідомлення, які приходять з 24 лютого, дуже давлять морально. У кадрі, звісно, я усміхаюся, щось говоримо з позитивом, десь – сльози, але мені це важко дається.

Стабільно десь раз на 5-7 днів у мене стаються перепади настрою, я декілька годин плачу, навіть ридаю. Причому каталізатором може бути будь-що. От нещодавно мама включила канал, де йшли зарубіжні кліпи – крутили Джона Леннона, «Аеросміт», - я слухала і просто почала плакати. Мене так накрило, навіть сама не розумію, від чого. Напевно, так моя психіка справляється зі стресом і навантаженням. І так, мабуть, краще. Поплакала раз на декілька днів - і пішла далі жити. Емоційно дуже важко.

- А що сьогодні може тебе порадувати? Що допомагає відволіктися?

- Ходжу до себе на озеро плавати. Інколи сама, інколи - з мамою або дітьми. Можу просто запливти на середину озера і там лежати на спині, насолоджуватися природою. До речі, декілька разів плакала прямо посеред озера. От так щось находить, і плачу - так випускаю емоції. 

Не можу сказати, що наразі є щось таке, що мені дарує радість. Радощів хочеться, але не розумію, де їх взяти. Зараз взагалі хочеться просто побути у спокої. 

Телеведуча повернулася додому у Київ 5 квітня, 6-го вийшла в ефір «Сніданку з 1+1». Фото: 1+1

У малих увесь плейлист тепер виключно український

- Ви всі повернулися? І малі, і мама?

- Я повернулася раніше, а родина повернулася наприкінці травня. Мені самій простіше і легше, бо я за себе не переживаю. А за них усіх починаю переживати. Тому мені було б легше, якби вони залишилися на заході України. Але всі хотіли повернутися.

- Тимофію і Матвію по 8 років, як вони на все реагують? Чи говориш ти з ними про війну? 

- Це звучить по-дурному, але скажу, як є. У мене дуже довго було відчуття провини, що ми не чули вибухів, пострілів, як інші люди. І тільки з часом я усвідомила, коли бачила наших дітей, які постраждали, що нам пощастило. Не знаю, що такого гарного я в цьому житті зробила, але нам пощастило.

Малі знають, що триває війна, бачать все, ми інколи разом можемо подивитися відео, які публікують наші військові, але ми максимально відгородили їх від інформаційного простору. 

Завдяки тому, що вони не чули вибухів, у них немає страху. Навіть коли починається тривога, а вони гуляють надворі на майданчику, вони просто спокійно йдуть додому. У нас є чітке правило: якщо почалася тривога, вони йдуть додому і чекають, доки тривога не скінчиться. 

Діти не встигли злякатися, і я цьому дуже-дуже рада. Бо коли бачила дітей, які виїхали з-під обстрілів, які вони травмовані, це дуже страшно. І тепер дякую Богові, що мої малі цих жахіть не відчули.

Водночас вони все усвідомлюють. Іноді наслухаються на вулиці якихось жартів про путіна або якихось лайливих пісень про нього і демонструють це.

- Тобто лайливі слова все ж проскакують?

- Та звичайно! У них увесь плейлист тепер виключно український. Я дозволила їм слухати всі пісні, які виходять під час війни. Вони все одно про це дізнаються, все одно почують, тому дала офіційний дозвіл.     

- Було до кого їхати на захід України, бо туди рушили всі, чи їхала навмання?

- Чоловік забронював нам у Хмельницькому хостел. Тому у нас була одна точка – доїхати до Хмельницького, там переночувати і вже потім думати, куди рухатися далі. 

Одна із наших глядачок, з якою ми здружилися декілька років тому, живе недалеко від Львова, і коли я їй зателефонувала, вона одразу запросила нас до себе. Каже, приїжджайте, принаймні переночуєте, а там будете думати. 

Врешті-решт вона знайшла нам житло. Це дуже класні люди. От скажу тобі чесно – у мене тепер там друга родина. Знаю, є різні випадки, багато чого чула, читала, але нам дуже пощастило з людьми. Ми реально були як удома. Спочатку місцеві дуже дивувалися, що в їхньому маленькому містечку з’явилася Неля, але у нас дуже теплі стосунки зав’язалися. У мене з’явилося багато нових друзів, знайомств. Можливо, поїду до них на вихідні, бо хочу додому (посміхається). 

Буває так, що приїжджаєш у якесь місце, і виникає відчуття – не твоє, некомфортно. У нас було все навпаки. Нас приїхало четверо дорослих, троє дітей та ще й пес, і було таке відчуття, нібито приїхали до рідних, що ми родина і усе життя з ними жили. Ми вже з подружкою жартували, що треба собі там якусь хатинку купувати, щоб можна було приїжджати в гості до наших. 

З Юрієм Горбуновим, який доєднався до команди ранкового шоу. Фото: 1+1

У Барвінковому мамину подругу посікло уламками на городі

- У перші дні війни ти пішла на курси парамедиків. Рятувати людей – це дуже складно. Навчилася найнеобхіднішому? 

- Я два роки у Києві все ніяк не могла дійти до тренінгів парамедика Ярослава Уса, голови Спілки парамедиків України, який часто бував і в нашій студії. І коли приїхала на захід України, просто кусала собі лікті, що проґавила час, коли можна було повчитися. А потім до нас приїхали львівські парамедики і проводили для всіх бажаючих громади тренінг з надання першої домедичної допомоги. 

Я не хвалюся цим, бо всі ці навички треба постійно вдосконалювати. Взагалі у мене така думка, що діти мають цьому вчитися ще у школі. Це має вміти кожен. Причому тренінги треба проходити час від часу наново, бо якщо у тебе немає практичних занять, з часом все забувається. Я хотіла пройти такий тренінг, хотіла це знати. 

Якщо мене кинути у якісь екстремальні умови, не знаю, чи не розгублюся, чи згадаю, що треба робити. Можливо, згадаю, бо у мене така психіка, що у момент стресу я, навпаки, мобілізуюся. А можливо, й ні. Дуже велика різниця між наданням першої домедичної допомоги і тактичною медициною, яку використовують військові. І дуже велика різниця – відпрацьовувати це в мирному житті і робити це, коли ти на полі бою.

Я навіть боюся уявляти, що відчувають військові медики чи хлопці військові, які рятують своїх побратимів. Честь їм і хвала. Це дуже страшно і дуже відповідально.

- Зараз кожен, перебуваючи в різних куточках країни або за кордоном, намагається допомагати всіма силами. Бачила, ти збираєш на амуніцію, медичне обладнання. Також ти волонтерка проєкту «Здійсни мрію».

- Всі намагаються бути корисними тут і зараз. Війна викликала шалене об’єднання та патріотизм. І це правильно, так і має бути! Цим наша нація відрізняється від сусіда-агресора, який ніколи в житті не був, не є і не буде здатний на щось подібне.

На початку березня ми із «Здійсни мрію» і фондом 1+1 media «Ти не один» отримали величезний вантаж у 12,5 тонни з гуманітарною допомогою із Іспанії. Волонтери розвозили його родинам з Харкова, Бучі, Донецька, Сум, Чернігова, дитячим лікарням, громадам міст, де багато переселенців, а я - по Львівщині.

І тоді ж з ведучими і фондом «Ти не один» запустили єдиний збір на термінові потреби Ukraine SOS. З цього збору купували допомогу для Бородянського психоневрологічного інтернату. Нещодавно Єгор Гордєєв і мене запросив навідатись до медзакладу з новою партією допомоги, яку передала Іванна Онуфрійчук зі Швейцарії, та концертом KHAYAT, аби привітати тих, хто повернувся з евакуації в рідні стіни. Ці люди, підопічні інтернату, як дорослі діти - надзвичайно чутливі, потребують уваги, тепла, обіймів і щоб їх просто вислухали! Багато чого для себе знову переосмислила.

У соцмережах збирала на квадрокоптер, кардіомонітор, тепловізор. До мене звертались військові з передової, волонтери-переселенці, які займаються лікарнями Барвінківського напрямку. Я відчуваю страшенну відповідальність, розумію, що не можу лишатись осторонь. Не можу відмовити військовим, які на передовій. Не можу відмовити своїм одномістянам і людям із сусідніх сіл. І я дуже вірю в допомогу і об’єднання українців.

- Як у рідному Барвінковому ситуація? Родина там?

- Мама приїхала до мене ще до війни й досі зі мною. А тато там. Він звідти не виїжджав. Там мої рідні тітки, їхні родини. Психологічно важко. З одного боку – це їхнє рішення, вони не хочуть їхати, а з іншого – ти знаєш, що там кожного дня обстріли, і обстрілюють страшними касетними боєприпасами. Коли вони розриваються у повітрі, все начиння – а це дрібні уламки - летить у різні боки. Мамину подругу, яка не виїхала з міста, бо доглядає за своєю мамою, просто посікло на городі. Вона вийшла щось прополоти, десь бахнуло у небі незрозуміло де, і її просто посікло цими уламками. 

Росіяни намагаються йти на Слов’янськ, а Барвінкове фактично знаходиться посередині між Ізюмом і Слов’янськом. Там дуже страшно. Дуже хочеться додому, але поки що це небезпечно. Я у Харків вперше вирвалася минулого тижня, була там два дні, зустрічалася з друзями, одногрупниками. Там від постійних вибухів, здається, й повітря хвилею ходить. У Харкові люди живуть під постійними обстрілами. 

З синами Матвієм та Тимофієм та мамою Вікторією. Фото: Instagram.com/nelya_shovkoplyas/

Не відчуваю у собі ані сил, ані енергії постійно всім телефонувати

- Війна багато що і кого відсіяла. Як у твоєму житті?

- Може, якась частина людей і відсіялася, але в мене ніколи не було якихось очікувань. Я ніколи ні від кого нічого не чекала. Тому в мене і розчарувань сильних не було. Були розчарування щодо мене у деяких людей, мовляв, я мала ж дзвонити, писати… 

Або ж я стала холоднокровною, або закрилася у собі – я навіть сама не можу зрозуміти, в якому стані перебуваю. У мене немає сил і енергії дзвонити кожного дня усім своїм родичам. У мене мама за це відповідальна, вона телефонує, тримає зв’язок з усіма. 

Це не значить, що я їх не люблю чи не хвилююся, просто у мене не вистачає ресурсу. Я дуже обмежила своє спілкування, бо не відчуваю у собі ані сил, ані енергії постійно всім телефонувати. Тим більше що у спілкуванні постійно всі розмови зводяться до війни.

Тому, напевно, я просто підсвідомо намагаюся абстрагуватися і вийти з інформаційного поля. З ким би ти не говорив – все зводиться до війни. І це настільки давить, психологічно тебе пригнічує, що в тебе просто руки опускаються і взагалі нічого не хочеться робити. 

Нещодавно дуже відома українська психолог за донати дала доступ до свого курсу по роботі з ПТСР, і я почала навчання. Мені це цікаво, тому що я і себе можу таким чином пропрацьовувати, і допомагати іншим. І от в одній із лекцій я знайшла відповідь, що зі мною відбувається.

Люди під час великого стресу діляться на кілька категорій: одні гуртуються, об’єднуються, а інші, як я, трішки відсторонюються, ховаються в свою мушлю, щоб підзарядитися і зібрати себе докупи. Причому іноді відсторонюються навіть від найближчих людей. І коли я це почула, видихнула з полегшенням, що зі мною все ок, так може бути, і оце почуття провини, що я не хочу нікому дзвонити, з мене спало.       

Тому якщо хтось на мене десь ображається – це його справа. Це вибір людини. До того ж кожна людина говорить своєю мовою любові. І через цю мову сприймає любов і від інших. Тобто якщо для когось мова любові – це розмови, то цій людині важливо, щоб їй кожного дня всі дзвонили і питали: «Як ти?" Це для цієї людини й означатиме, що її люблять. А цих мов любові, як описав Гері Чепмен, п’ять.

Для когось це слова, для когось – вчинки. Комусь важливо, щоб я не телефонувала 20 разів на день, а привезла продукти чи борщ зварила. І це буде означати для цієї людини, що її люблять. 

Я своїм деяким друзям можу місяцями не телефонувати, але при цьому моє ставлення до людини жодним чином не змінюється. І їхнє – до мене. І якщо моя подруга зателефонує з Харкова і скаже: «Нелю, можна, я приїду до тебе і поживу?» - я одразу скажу: «Приїжджай». У всіх людей різні прояви любові. 

- Наразі ми відмовляємося від всього російського. Я, наприклад, думала, за чим би я навіть теоретично могла пошкодувати – і такої речі не знайшла. Як у тебе?

-  Я також ні за чим не жалкую. У мене ніколи не було якогось суперпотягу до якихось російських авторів чи артистів. А зараз і взагалі щось всередині змінилося. Ми їхали з подружкою в машині, й у неї зазвучала якась пісня ще з 90-х -  – чи то Апіна, чи то  Овсієнко. А я сиджу і розумію, що відчуваю відразу. Мені стало просто гидко. Попросила її перемкнути. Вона переключила, і ми поїхали собі далі. Це я до того, що немає жодного жалю за чимось. Це все нині викликає відразу. А того, від чого тебе нудить, треба позбавлятися. 

Неля під час поїздки до Бородянського психоневрологічного інтернату. Фото: 1+1

Піші прогулянки, біг і плавання мене стабілізують

- Психологи радять будувати плани на завтра – адже  за кожним «завтра» буде новий план на «завтра», і це допомагає жити. Ти будуєш плани на завтра, на майбутнє?

- Моя вчителька із психосоматики теж вчить планувати на один день. Але іноді у мене навіть це не виходить. Бувають такі стани, що немає ані сил, ані бажання щось планувати. От є сьогодні день – сьогодні і живу. Мабуть, це не дуже добре, бо я елементарно не можу змусити себе зробити те, що вже чекало свого часу, приміром, пересортувати шафу. Я ніби відгородилася від усього. 

Я в принципі планувати на майбутнє не можу. Мабуть, це якийсь підсвідомий страх, що коли будеш планувати, то воно не збудеться. Та й взагалі не знаєш, що буде завтра. Відчуття невизначеності, невідомості деморалізує. 

Буває, й наступного дня нічого не можу запланувати. Просто по інерції йду і роблю. Якщо робочий день, знаю, що зранку треба прокинутися, поїхати на роботу, потім пішки дійти з роботи додому, бо піші прогулянки, біг і плавання мене стабілізують. До речі, у моменти фізичних навантажень у мене відключається голова, я ні про що не думаю, і це ті єдині моменти, коли мені добре і фізично, і психологічно. Тому поки що живу сьогоднішнім днем. І за «сьогодні» намагаюся проживати той максимум, який дає Боженька, Всесвіт, родина.  

- До речі, ти взялася вишивати ікону. Ще в процесі? 

- Ще в процесі. Вона величезна. Це, мабуть, найбільша із вишивок, які я вишивала за своє життя. Вишила половину. Все якось періодами просувається. Іноді можу сісти і вишивати годинами, а іноді можу на тиждень-два відкласти і взагалі нічого не робити. 

Це перша вишивка, яку мені хочеться красиво оформити в рамочку. Не знаю, можливо, комусь подарую. 

Для мене вишивка – це як спосіб медитації. Коли вишиваю і роблю однакові монотонні рухи, це мене заспокоює.   

- Ти думаєш про наш День Перемоги? Яким ти його собі уявляєш?

- Коли почую або прочитаю, що ми перемогли, думаю, буду сильно плакати. Оце я знаю точно. Всі в очікування цього дня. Думаю, для нас усіх це буде дуже важливий і щемливий день.