• Головна
• Шоу-біз

Зазвичай ми зідзвонювалися з Єгором Гордєєвим, ведучим каналу 1+1,  напередодні його дня народження – говорили про щось приємне, мрії, плани…

Сьогодні ми теж згадували його день народження, який випав на четвертий день війни. Говорили про пережите та наше нове життя, розмірковували, яким буде телебачення, ділилися історіями про людей, якими пишаємося.

Для мене повернення «Сніданку» - емоційно дуже важлива історія

- Єгоре, як ви поверталися у «Сніданок з 1+1»? Адже «Сніданок» - це те наше колишнє життя.

- Наше життя вже ніколи не буде колишнім. Воно вже не те, яким було. Але фішка «Сніданку» у тому, що це проєкт про життя і для життя. Так, життя змінилося, і «Сніданок» теж змінився. Ми повернулися, щоб стати для глядачів точкою опори у цей складний час.

Ми поверталися попри комендантську годину (ночували на роботі), попри відсутність всіх можливостей, тому що працівників практично не було. Спочатку повернулись в YouTube, наразі виходимо ще й на «2+2» та ТЕТ. Це історія про те, щоб, окрім загальнонаціонального марафону «Єдині новини», телеграм-каналів, якоїсь сухої, часто суперечливої інформації, просто поговорити, поспілкуватися, розширити межі свого нинішнього життя. Бо треба говорити і про звичайні життєві речі – спілкуватися з психологами, дієтологами, посперечатися про історію… Це все дуже необхідно.

Для мене повернення «Сніданку» - емоційно дуже важлива історія. І коли ми вже змогли підняти такий ресурс, змогли говорити про життя і для життя в цих умовах - це вже маленька перемога, це початок кінця цієї війни. Для мене і для всієї команди це має вкрай велике значення.

- Ви кажете - емоційно важлива історія. Наскільки важко емоційно було повертатися і говорити про нормальні речі, коли навколо все ненормально?

Формат інфотейнменту – саме для життя і про життя. Якщо він хоч трішечки не є релевантним тому, що відбувається навколо, значить, це погано адаптований формат.

«Сніданок», на мою думку, дуже прекрасно адаптований, і людям він сьогодні вкрай необхідний. Вважайте, що це марафон, просто ширший, людяніший, об’ємніший. Тому у цьому сенсі, відповідаючи на питання, було не важко. Ми ж не розважальне шоу почали вести. Ми почали розмову – один з одним, з глядачами.

- А «Твій день» колись повернеться? Є надія?

- Надія є у всіх. Вся наша надія наразі на ЗСУ. Але для цього, по-перше, треба, щоб всі канали вийшли з марафону, по-друге, далі якимось чином відновити мовлення всіх основних телеканалів.

Нині у нас на каналі взагалі цікава історія склалася. Фактично увесь великий департамент ранкового мовлення - а це і «Сніданок», і «Твій день», і «Твій вечір», і «ЖВЛ», всі працівники, хто може, - працюють на «Сніданок» та дайджести для світу. Тобто «Сніданок» перетворився на великий хаб із різних проєктів. І це дуже зближує!

Нещодавно у нас був ефір з Нелею Шовкопляс і Костею Грубичем, ведучим «Твого дня». А Костя страшенно емпатичний, страшенно емоційний, він усе так бурхливо переживає, і каже мені: «Я досі не можу собі уявити, що ще вчора ми з тобою у кабінеті спілкувалися, а сьогодні ми з тобою разом в одному ефірі» (Єгор – автор і продюсер «Твого дня». – Авт.).

Ми маємо менше споглядати всі криваві подробиці війни

- 27 лютого у вас був день народження – на четвертий день війни. Мені складно навіть уявити, яким може бути день народження у цей час. З якими думками зустрічали свої 32?

- На четвертий день психіка більш-менш адаптувалася, і мені в принципі все вже було зрозуміло - ми ввійшли в нову еру. Мій день народження збігся із загальним розумінням, що тепер життя буде абсолютно новим. І це не тільки про війну, це взагалі про новий світ.

У перші дні, до 27 лютого, було по-різному. Хтось кричав, що першими будуть бомбити телеканали, хтось кричав, що танки вже на Оболоні.

Я взагалі дуже філософськи ставлюся до дня народження. В цей день мені хочеться жити своїм звичним життям.

- Ви запитували у своїх підписників, що б вони хотіли запам’ятати, а що забути за час війни. А ви?

- Я переконаний в тому, що ми егоїстично маємо менше споглядати, якщо є така можливість, звичайно, всі криваві подробиці війни. Умовно кажучи, якщо ти емоційно чутлива людина, не варто зайвий раз їхати до Бородянки. Не треба! Потім психіка буде розплачуватися, а тобі треба жити і будувати країну з абсолютно здоровою головою. Це я радив і своїм підписникам.

Але сам своєї поради не послухався і поїхав до Бородянки, де ми допомагали психоневрологічному інтернату, який пережив страшну історію. Я за це потім буду розплачуватися, але не жалкую.

Тому, звичайно, хочеться забути ті картинки, які ми і увесь світ бачили. А не забути хочеться – як змінювалися люди, навіть в гіршу сторону, це теж цікаво для роздумів, як змінювався ти, як ми адаптувалися.

- Ви говорили, що до війни могли легко ранжувати історії за драматизмом і викладом, персонажів - за глибиною і доречністю. Злам відбувся на другому тижні «Щоденників війни» у «Сніданку». Що за історія стала переломною? Коли стався цей злам?

- Це, по-перше, було накопичення всього, що відбувається. А по-друге, напевно, щось тьохнуло, коли ти бачиш жінку, яка проїхала через всю Київську область і добралася на окуповану територію Бородянки, де стріляють, бомблять, стоять кадирівці, щоб допомогти своїм вихованцям. Я зараз говорю про пані Марину, директорку Бородянського психоневрологічного інтернату. Причому у неї є родина, все нормально, чоловік непогано заробляє, наскільки я розумію.

Пазл склався лише тоді, коли під час першої нашої зустрічі вона мені тихенько сказала: «Кілька років тому я втратила 9-річну дитину, і мені вже нічого не страшно».

Наразі у мене є величезна мрія – хочемо зробити для Бородянки концерт. Єдине, що залишилося у них більш-менш в нормальному стані, – концертний зал. Інтернат готується повернути всіх своїх - тут уже прибрали фактично всі наслідки окупації та облаштовують територію. Підопічні потроху повертаються, і їм потрібні базові речі для комфортного життя. Бо кадирівці зіпсували і покрали все…  Ми разом з фондом «Ти не один», Лідою Таран і Соломією Вітвіцькою привезли їм допомогу: 5 пральних і 2 сушильні машини, 80 матраців, подушок, ковдр, 30 комплектів нової постільної білизни, засоби гігієни, їжу. Частину допомоги придбано коштом єдиного збору Ukraine SOS від Благодійного фонду «Ти не один» 1+1 media, інше - передано гуманітарним вантажем від Благодійного фонду «Тернопіль» на прохання Лідії Таран, а їжу та продукти, що не псуються, вдалося зібрати завдяки старанням Соломії Вітвіцької. Зараз кожен може приєднатись до допомоги – наприклад, зробити внесок на dobro.ua. Це програма нашого фонду, яку відкрили з початком війни. Швидке реагування на термінові потреби.

- Мене наші люди захоплюють. Раніше ми якийсь міст роками не могли відремонтувати, а нині все лагодимо, відбудовуємо, прибираємо дуже швидко.

- Ми єднаємося проти когось. І дай боже, щоб навчилися після війни єднатися за щось. Треба лагодити швидко, аби поверталися українці додому.

- А як ви свою психіку бережете? Як відділяти професійне життя, коли треба все бачити і знати, щоб володіти всією інформацією, і особисте, коли мозку треба все ж таки відпочивати від новин?

- У мене, слава богу, нічого критичного в родині не сталося - ніхто не загинув, всі живі, загалом здорові, і це головне. І це, напевно, мене і виводить за риску. Все інше – це вже питання професійності. Я вмію концентруватися.

Я працював журналістом під час Революції гідності, і це була схожа історія – поруч з тобою стріляють в потилицю твоєму однолітку на місці, де ти з дідом гуляв у дитинстві. І ти везеш його до мами… У своєму професійному житті я це бачив не вперше.

Я бачив, як розгублюються професійні військові кореспонденти, коли таке стається. Вони вже бачили війну в Афганістані, Сирії чи Сьєрра-Леоне, але сьогодні це тут, у твоїй країні, і це важко.

Мова - болюче, важке питання, і ми маємо його прожити, перетравити, подолати

- Нещодавно кінокомпанія Film.ua презентувала перший епізод документального серіалу  «Чий х*й?», причому без цензури та запікувань. Зйомки розпочалися ще до війни, і проєкт планувався як освітній, що досліджує табуйовану сторону культурної спадщини українців та спростовує хибну думку, ніби у матірщини немає українського коріння. Ви можете сказати міцне слівце? І як ставитеся до матюків? Нині це актуальне питання.

- Я вважаю, що не треба бути в цьому питанні занадто цнотливим. Чесно скажу, не буду кривити душею, люблю міцне слово у компанії серед своїх.

Думаю, абсолютна цнота і лицемірство - це радянська історія, коли не називають речі своїми іменами. Пам’ятаєте, коли про секс розповідали через «пестики» (українською – маточка. - Прим. ред.) і тичинки? Оце все звідти. Ми ж будуємо новий світ, думаю, краще пояснити, чому так і звідки це береться. Коли дитина, людина буде розуміти, як використовувати матюки, навіщо і де це доречно, от саме доречність важливо пояснити, - все буде круто. А лицемірити, червоніти – я це страшенно не люблю в усьому.

- У соцмережах ви пишете то українською, то російською. Але за російську нині багатьох цькують. Як нам бути з мовним питання, принаймні у цей період?

- Мовне питання – це дуже складне питання в Україні, тому що його трактують по-різному. Так вже історично склалося, і це вже ніколи не переробиш, що його поклала на вівтар російська пропаганда. Єдиний момент, що у російській пропаганді багато чого не сходиться – рятуючи російськомовні міста, вони стирають їх з лиця землі. Тому російська мова в цьому випадку - це просто привід. Не було б мови, знайшли б інший привід. У діях російського режиму немає якогось сенсу.

Але я прекрасно розумію людей, які від народження україномовні або від народження російськомовні, а стали україномовними навіть у побуті і які роблять якісь зауваження і дратівливо реагують на цю історію. Я з ними, можливо, історично і якось ментально не погоджуюся у сенсі розвитку сучасної держави. Але розумію їхню реакцію. І така реакція абсолютно нормальна з точки зору психології.

Ми маємо визнати, що це буде болюче, важке питання, і ми маємо його прожити, перетравити, подолати. По канату треба ходити дуже обережно. Українізація зараз йде дуже швидко. Разом з тим багато мільйонів людей все ще будуть говорити російською в побуті, це не відбувається так швидко. І треба думати, як це правильно конвертувати, а не вибудовувати якісь стіни.

Я добре пам’ятаю, як Герман Гессе описував різке несприйняття німецької мови після Першої світової війни. Так реагує психіка. Цим питанням насправді має займатися дуже багато дослідників різних галузей у владі.

- Коли запускали канал Freeдом, де ви також один із ведучих, теж писали - нащо нам мовлення на світ російською, треба українською, хай вчаться розуміти нашу мову. Хоча ми ж розуміємо, об’єктивно, що увесь світ не кинеться вчити українську мову. Чому це мовлення нині важливе?

- Я чув таке. Є три категорії людей, які так сприймають. Перша категорія людей просто до кінця не розуміє, для чого це. Чує  російську мову і одразу так реагує. Друга категорія – це люди, які знають, розуміють, розібралися, але вони вважають, що це недоречно і не на часі. І третя категорія людей – це ті, які, власне, взагалі не хочуть думати над цим питанням. Всіх зрозуміти можна, у всіх своя правда, у всіх своє розуміння, але такий концепт іншомовлення - він направлений на дуже широку російськомовну аудиторію по всьому світу.

Ефективно це чи не ефективно? По переглядах - непогано як для молодого проєкту. Пізно - не пізно? Напевно, скрізь пізно. Але, працюючи на телебаченні і знаючи, як все влаштовано, впевнено можу сказати, що раніше жоден канал такого проєкту не запустив би. До війни ми були в дуже непоганому стані – ми всі боролися за великий телевізійний ринок, щоб бути залежними від глядача та рекламодавців більше, ніж від інвесторів каналу. Ми над цим працювали, билися і вийшли на це. І це прекрасне досягнення. Тому зайві гроші на іншомовлення ніхто б не давав.

А наразі ми вимушені і, дай боже, будемо працювати. Якщо хоча б одна людина нас почує і зрозуміє – це вже перемога.   

- Яке майбутнє чекає на телебачення? Будемо будувати все спочатку?

- Все залежить від того, коли країна зможе приступити до відновлення. Тільки тоді. Ми маємо знайти якусь нульову точку, звідки маємо все це вираховувати. На жаль, тут не треба бути спеціалістом, щоб сказати, що втрачено дуже багато. Багато чого доведеться починати спочатку.

Ми ж насправді ще не знаємо ані математики, ані нашої психології після війни. А це важливо, це комунікація, це дуже чутлива історія. Треба побачити, якими ми стали після війни, які наші травми, як ми їх пропрацювали, що ми хочемо від життя, хто ми - ці люди, які залишилися в Україні. Медіа – це ж адресний контент, про щось для конкретної аудиторії. А ми не знаємо, якою буде аудиторія. Тому поки ми не вийшли з війни, це питання дуже філософське і дуже умовне.

Фігово оголошувати про початок війни

- До речі, перед стартом телеканалу ви писали, що згадали свій досвід спілкування з родичами та друзями з росії. У вас який досвід? Хтось там ще є зрячий?

- Є. До речі, такі люди навіть з’являються в ефірі телеканалу Freeдом. І вони – люди  достатньо сміливі, тому що прекрасно розуміють, чого це їм може коштувати.

У мене є різний досвід. Є досвід спілкування з родичами, які були ніби в шорах. Пробивався через особисте. Говорив: «Дивися, ми вже проговорили якийсь певний час про бандерівців, НАТО і так далі, а ти ще жодного разу не спитала, як я, як моя мама, чи бачилися ми, чи разом ми, чи в безпеці». І насправді після таких простих речей щось клацає у голові. Але, на жаль, ненадовго.

Спілкуючись з подібними людьми і слухаючи, як і всі, перехоплення СБУ про те, як російські військові спілкуються зі своїми родичами, дуже чітко розумієш, що воно таке. Для них ця ідея великої росії абсолютно матеріальна, тому що нічого більше у їхньому житті немає. У них немає нормального матеріального світу довкола, у них немає надії, як правило, у них зламані долі, це не успішні люди. І відчувати себе частиною чогось великого – це єдине, що у них є. Тому вони так завзято це захищають. Вони у нас фізично відбирають домівки, родичів, друзів, а ми у них відбираємо дуже ілюзорне відчуття приналежності до чогось великого.

Багато друзів виїхали у перший або другий день війни, написали мені есемески: хто з Берліна, хто з Парижа, хто з Нью-Йорка. Це були і публічні люди, і ні. У них було абсолютне нерозуміння, що відбувається, розпач. З одного боку, зрозуміло, але з іншого - мене дивує, як, наприклад, журналісти, дослідники не могли не помітити, що у твоїй країні така катастрофічна різниця між людьми.

- Ви зізнавалися, що найстрашніше – це говорити одне з одним тільки про війну. Хочемо чи не хочемо, але сьогодні наші розмови все одно зводяться до війни. Про що ви, наприклад, говорите з рідними та близькими?

- Я намагаюсь процентне відношення змінювати не на користь війни. Звичайно, з людьми, з  якими давно не бачилися, я не можу не поговорити про війну, поки не дізнаюся, як і що, і це нормально. Але з людьми, з якими ми регулярно бачимося, розмови можуть бути різні. Про книги, наприклад. Фантазуємо багато про майбутнє – а що може бути, а як, а де.

- Ви обмовилися про книги. Може, щось цікаве порадили б почитати?

- Буде дивно, якщо я буду радити. Для мене це складна особиста історія – я фактично не можу зараз нічого читати. Тим паче у кожного різна психіка і кожен по-різному адаптується. Тому радити книгу чи фільм можу лише адресно, коли знаю хоч трішечки людину, щоб відчувати, що їй зайде. А то пораджу щось – а людину це просто доб’є морально, бо всі пережили різне і у всіх нині різне сприйняття.

- Вам довелося в ефірі оповістити країну про війну. І ви говорили, що фігово з таким жити. Значить, точно оповістите і про перемогу, думаю, 1+1 має віддати це право вам для балансу. Що скажете в цей день глядачам?

- Перемога – це дуже умовна штука. Що сказати людям і собі після того, як була кривава бійня у твоїй країні?! З одного боку, привітати, з іншого – вдарити по болючому місцю, бо страшною ціною далася перемога.

Так, фігово оголошувати про початок війни, напевне, так само фігово оголошувати й про її закінчення і перемогу. Знайти якісь слова дуже важко.

Коли все почалося, я намагався йти за журналістськими стандартами і потім кілька разів сам собі за це подякував, бо старався дуже чітко вивіряти кожне слово. Поки не було чіткого оголошення від можновладців, що це війна, я це слово не проговорював в ефірі. Я намагався швидко опановувати інформацію, і кожне неправильне слово могло абсолютно вимкнути людей.

Кожне слово має бути направлене на споглядання, ми маємо прокрутити все, що у нас було, а у всіх було різне перед очима. І якщо до війни я розумів більш-менш наших глядачів, їхні погляди, їхні страхи, цінності, то зараз кожен із них пережив різне, всі вони різні. Це дуже складна історія.

Дуже треба бути виваженим і, головне, дати людям знак, що хоча ми всі різні, пережили різне, у нас були різні долі, різні історії, але маємо об’єднуватися в одне велике ціле.

В ТЕМУ

Загроза торгівлі людьми - це реальна небезпека для українців

- Наших людей прихистили багато країн Європи, за що європейцям величезна подяка. Але є й ті, хто хоче скористатися вразливістю українців під час війни, щоб ошукати, завдати шкоди, - говорить Єгор. - Ми мусимо визнати, що загроза торгівлі людьми під час війни - це реальна небезпека для українців. Не можна легковажити, і варто володіти інформацією, щоб захистити себе і врятувати життя собі і тим, хто поруч. Тому наш «Сніданок з 1+1», ми з Людою Барбір приєднались до інформаційної кампанії, яку запустив Європейський союз спільно з Міжнародною організацією з міграції (МОМ). В ефірах і соцмережах ми даємо поради, як убезпечити себе, анонімно розповідаємо історії українців, яких намагались ошукати шахраї. Усі, хто потребує поради, може звернутись на анонімну гарячу лінію з консультування мігрантів - 527.