14 жовтня на «1+1 Україна» - прем’єра драматичного серіалу «Лікарка за покликанням». Стрічка заснована на історії життя «Охматдиту» в перші 50 днів повномасштабної війни. Найкращу подругу головної героїні, лікарки-реаніматолога Марини Бондар, грає Анна Саліванчук.
В інтерв’ю Коротко про Анна Саліванчук розповіла про роль у «Лікарці за покликанням», чому не хоче нині грати комедії, які питання її 9-річний син ставив після перегляду вистави «Комедіанти», про виховання дітей, сприйняття себе, диплом сімейного психолога та що її робить щасливою.
- Анно, кого ви граєте в цій історії?
- Мою героїню звуть Ганна, вона - бізнес-леді, яка до війни мала все. Але починається війна. Ракета зруйнувала її будинок, згоріли всі документи, гроші. Ганна лишається ні з чим. Її найкраща подруга – головний лікар лікарні, яку грає Вікторія Литвиненко. Донька теж працює в цій лікарні. І моя героїня йде працювати в лікарню на кухню куховаркою, щоб хоч якось допомогти під час війни, бо рук не вистачало.
Ганна, не дивлячись на те, що була багатою жінкою, хороша душею, вона не боїться ніякої роботи.
- На початку повномасштабної війни багато акторів замислювалися, чим займатися далі. Ви думали, чим би могли заробляти на життя?
- Ніколи не замислювалася над цим, бо можу працювати в дуже багатьох сферах. Я багато чого вмію робити і не боюся ніякої роботи. Знаю, що без грошей не залишуся.
Я не виїжджала з країни увесь цей час, але якби довелося, могла б працювати візажистом, перукаркою, манікюрницею, кухаркою, в ресторані готувати, вчителем акторської майстерності, вокалу, танців… У мене навиків дуже багато. Зараз я ще й дипломований сімейний психолог. Кілька тижнів тому закінчила Інститут післядипломної освіти КНУ ім. Т. Шевченка.
Я не розгублюся в будь-якій ситуації. Завжди знайду собі роботу і зможу прогодувати своїх дітей.
- У пресі вас часто представляють як зірку серіалу «Одного разу під Полтавою». Минулого року вийшов заключний, 15-й сезон. Перше запитання – чи не бісить це вас, як акторку, яка зіграла у понад 80 картинах? А друге - сумно було прощатися з проєктом, який, напевно, вже став частиною вашого життя?
- Мене не бісить, тому що картина була прекрасна, народ її любив. Якщо запам’ятали так, хай запам’ятовують так. Більшість моїх картин до війни, на жаль, знімалася у співпраці з росіянами. Тому я з тих людей, які не ображаються на такі моменти.
А стосовно того, чи сумно було прощатися… 23 лютого 2022 року у нас був перший знімальний день повного метру «Одного разу під Полтавою». А наступного дня почалася війна.
- Ви зізнавалися, що дуже хотіли б зіграти військовослужбовицю. Чому саме таку роль?
- Така роль мені була цікава ще до повномасштабної війни. Вважаю себе досить сильною жінкою, яка насправді не хоче бути сильною. А це якраз про наших військових дівчат.
Якби у мене не було дітей, я б, напевно, вже була на фронті. Мені здається, я б могла піти воювати, я б хотіла цього. Але я відповідальна за своїх маленьких синів.
До того ж, мені дуже хочеться показати глядачеві наших українських героїнь, які борються за нашу з вами перемогу. Мені здається, у мене б це вийшло добре.
- Власне, у Театрі на Подолі дві вистави, у яких ви граєте, це вистави про війну - «Сірі бджоли» і «Комедіанти». У «Комедіантах» ви граєте маму, у якої загинув на війні син. У вас самої два сини. Як ви справляєтесь з емоціями, незважаючи на те, що це роль, це робота?
- Чомусь мені не хочеться грати комедії, тому зараз у мене в театрі тільки дві вистави – і вони обидві про війну: одна – про 2014 рік, друга – про 2022-й.
У «Комедіантах» є сцена похорону мого сина, він служив у «Азові», і його розстріляли в полоні. У мене дуже важкий монолог. І мій син, якому 9 років і він дивився виставу, запитав: «Мамо, а про що ти думаєш, коли говориш цей монолог, про кого»?
І я йому відповідаю: «Я думаю про тебе».
«Тобто? – перепитує він. - Я ж не помер, я живий, я маленький, я не служив».
На що йому кажу: «Котику, якщо я буду думати про чужого сина, мені ніколи не повірять люди. Так страждати і так плакати я можу тільки тоді, коли уявлю, що з тобою щось сталося». Він був в шоці, звичайно. Але я хочу передавати людям емоцію максимально правдиво.
Після однієї з вистав я отримала дуже довге повідомлення від жінки, яка втратила свого сина. Довго плакала після нього. Вона написала мені щемкий текст і дякувала за те, що я виплакала всі її сльози, які вона не змогла виплакати на похороні свого сина. Написала, що плакала, коли він помер, плаче зараз кожного дня, а на похоронах не змогла пустити жодної сльози. І дякувала, що я так щиро передала емоції. Побажала мені всього найкращого, здоров’я моїм дітям, і дякувала, що показую людям правду. Люди, потрапивши в таку ситуацію, не завжди можуть показати свій материнський біль на людях.
- Зокрема, у «Сірих бджолах» з вами грає Юрій Феліпенко, який пішов служити. Ще один актор вашого театру Костянтин Темляк теж у війську. Вистави за їхньою участю є в репертуарі. Хлопцям знайшли заміну? Чи, можливо, є домовленість, що вони можуть приїхати і зіграти виставу.
- Ні, їх не відпустять зіграти. Є інший склад. Їх, на жаль, дуже рідко відпускають. Ми допомагаємо їм зборами, всім, чим можливо. Хлопці реально дуже талановиті і хороші. Мені дуже шкода, що їм довелося робити такий вибір, але вони самі вирішили, що їм треба йти до війська. Вони вже не могли відсиджуватися. Вважаю, Юра і Костя - справжні чоловіки. Надіюсь, вірю, молюся кожного дня, щоб вони знову повернулися до своєї роботи, коли настане перемога.
У «Лікарці за покликанням» Саліванчук грає бізнес-леді, яка після початку війни йде працювати кухаркою в лікарню. Фото: «1+1 Україна»
- Ви водили старшого сина на «Комедіантів». Меншому Нікіті лише 4 роки. Вони ще маленькі діти. Як ви з ними розмовляєте про війну?
- Я говорю з ними як з дорослими. З першого дня казала їм правду. Вони дивилися зі мною новини, їздили зі мною в дитячі будинки, вони бачили, як я допомагаю. Мій син постійно допомагає. Каже: ці іграшки треба в дитячий будинок, а ці гроші я збираю для хлопців, щоб в них були теплі шкарпетки. Коли писав листи Святому Миколаю, для себе нічого не просив, просив лише, щоб у наших військових все було добре.
Розповідаю всю правду, не розповідаю їм байки. Так само, як і звідки беруться діти. Я не кажу їм, що їх принесли лелеки чи їх знайшли в капусті. Виховую справжніх чоловіків і не люблю обманювати дітей.
- Діти по-різному справляються з емоціями, іноді вони навіть не показують, що в них коїться всередині. Від тих же вибухів мимоволі стає страшно. Як вони реагують?
- Молодшого сина на початку війни дуже дратували сирени, він не міг спати, був дуже дратівливий. Йому було важко. Зараз, коли тривога, бере іграшку, подушку і каже: «Мамо, пішли за дві стіни». Не можу сказати, що їм страшно, тому що мені не страшно.
Я не спускаюся в укриття. Коли бачу, що реально є загроза, йду за дві стіни. Вони бачать, що я не боюся, і вони не бояться. Для них це як даність життя, на жаль. Коли вони у школі та дитячому садочку, то завжди йдуть в укриття. В укритті їм завжди подобається, бо в них немає уроків, вони там граються. Це діти, такий вік.
Розумію, що на психіці це однозначно відкладеться, бо всі наші діти – це вже діти війни. Ми три роки не були на морі, і цього літа я вперше вивезла їх на море. Так за кордоном мої хлопці усім розповідали, що в нас іде війна.
Напевно, потім ми ще будемо працювати з психологами над якимись проблемами, але поки, мені здається, все нормально.
- Як ваше життя змінилося за ці понад 2,5 роки війни? Бо, безперечно, всі ми змінилися, у декого кардинально змінилося і оточення, і звички, і погляди.
- По-перше, я розлучилася. Хоча це сталося не через війну. Проблеми були і до цього. Звичайно, і в мене деякі люди відсіялися. Змінилися й цінності. Наприклад, учора мені підняв настрій відбій тривоги, бо я змогла потрапити в спортзал на тренування. Я була така щаслива, наче мені діамант подарували. Як мало зараз людині треба для щастя.
Відбулася переоцінка цінностей. Раніше я кожного літа багато працювала, постійно знімалася, бо боялася проґавити якусь роль, хотіла знятися у всіх стрічках, хотіла заробити всі гроші світу.
Цього літа сказала: досить! Ніхто не знає, що буде завтра, а я хочу на море, хочу, щоб мої діти не хворіли багато восени, досхочу наплавалися у морі, отримали свій вітамін D. І я відмовилася від головної ролі в кіно, від якихось грошей, сіла з дітьми в машину і поїхала.
Перший раз в житті я була на відпочинку 35 днів. Я більше 11 днів за все своє життя не відпочивала. Не дозволяла собі цього. Я так боялася, що пропущу якусь роботу, що хтось про мене забуде. А зараз мені начхати, забуде хтось про мене чи ні, буде якесь кіно чи не буде. Хочу жити сьогоднішнім днем. Хочу, щоб були щасливими діти, хочу бути щасливою сама. Тому максимально намагаюся над цим працювати.
- І нічого ж не змінилося за ці 35 днів, правда?
- Так. Зате я маю купу класних емоцій. Сьогодні прокидаюся зранку, і син мені каже: «Мамо, мені сьогодні снилася Греція». І я думаю: моя дитина в 4 роки пам’ятає, де він був, в яких країнах, що він там бачив, що він смачного спробував. Це ж чудесно! А так би я просто відзнялася ще в одній картині.
- Звісно, розлучення – це завжди болісний момент. З іншого боку, читаючи ваші дописи в інстаграмі, розлучення наче стало відправною точкою, коли ви почали дивитися на себе по-новому, позбавлятися якихось комплексів, нарешті почали подобатися собі такою, якою є. Що вам не дозволяло любити себе у шлюбі?
- Знову ж таки, справа навіть не в шлюбі. В шлюбі мене чоловік кохав дуже сильно, я була для нього найкрасивішою, найкращою. Не можу сказати, що через нього у мене були якісь комплекси. Це були мої проблеми.
Комплекси ми завжди самі собі вигадуємо і самі ж через них страждаємо. Я завжди вважала, що у мене повні ноги, не дозволяла собі ходити в коротких спідницях… Та яка різниця, які ноги?! Навіть якщо вони повні чи некрасиві, хоча вони красиві, треба себе любити такою, якою ти є. Любов людей до тебе може бути тільки тоді, коли ти сам себе любиш.
Мені здавалося, що я себе люблю, але коли почала займатися психологією, зрозуміла, що це не так. Думаю: а як так вийшло? Я знаю собі ціну, впевнена в собі, знаю, що я талановита, красива, сексуальна, неймовірно крута акторка, але при цьому себе не люблю. Це наче дисонанс. І я почала над цим працювати. Полюбити себе – дуже нелегко. Бо бути впевненою в собі і любити себе – це різні речі.
Ми багато часу проводимо самі з собою у житті. Тому постійно треба чомусь вчитися, щоб бути цікавою, бо наодинці з собою має бути цікаво. То ж хочу розвиватися і щодня ставати кращою. Вже зараз можу сказати – кращою не заради дітей, а для себе в першу чергу. Хоча ще рік тому я б сказала, що заради дітей. Жити треба заради себе. Тоді і діти будуть щасливими.
- Розібратися в собі допомогло навчання психології?
- Я завжди цікавилася психологією, просто раніше було багато роботи і не вистачало часу. Вступила я на початку повномасштабної війни, коли ще не працювали театри і не знімалося кіно. З’явився вільний час. Було багато роздумів. Багато різних життєвих проблем – і війна, і хвороби, і розлучення. І ти починаєш вирішувати питання або з психологом, або сам з собою, думати, читати, шукати, розбиратися.
Отак я й прийшла до того, що треба змінювати свої погляди на життя. Бо тільки ми робимо себе щасливими, тільки ми робимо свій день кращим, і тільки ми можемо змінити своє життя.
- Ви тепер вільна жінка. Чи запрошують вас на побачення? Мені здається, що часто успішних, самодостатніх жінок чоловіки побоюються.
- Оце ви точно сказали! По-перше, багато чоловіків зараз воюють. Багато хто ховається. У нас в принципі проблема з чоловіками.
До того ж, як мене можуть запрошувати на побачення, якщо я можу бути або на знімальному майданчику, або на дитячому майданчику. Я ніде ні з ким не спілкуюся і не бачуся.
- Хочете мати свою психологічну практику?
- Я навіть зараз маю маленьку мініпрактику, у мене є дві людини, яким допомагаю. Але не можу сказати, що хочу працювати психологом. Я навчалася більше для себе. Я дуже люблю свою акторську професію і отримую від неї велике задоволення.
Не кожен може бути пацієнтом психолога і не кожен може бути психологом. Я дуже емпатична людина, мені важко слухати проблеми людей, я дуже цим переймаюся, а психолог не має цього робити.
Акторка пішла навчатися психології, щоб розібратися в собі. Фото: Instagram.com/zhann4ik_k_newbornphoto/
- Що сьогодні робить вас щасливою?
- Найперше - щасливою мене робить посмішка моїх дітей зранку. Мій Нікіта кожного ранку прокидається щасливим. Не знаю, як це можливо. Що Гліб, що Нікіта завжди з посмішкою. І коли бачу, що вони щасливі, думаю: а мені чому страждати? На що мені скаржитися? У мене, слава богу, здорові діти, у мене все нормально.
І, звичайно, мене робить щасливою робота в кадрі.
- У чому секрет виховання, що ваші діти завжди з посмішкою? Найбільше це залежить від виховання, атмосфери в родині, як на мене.
- Я теж думаю, що це виховання. Діти бачать мене щасливу. Які б не були біди, як би я не плакала, я все одно піднімаюся, танцюю і сміюся. Я приділяю їм дуже багато часу. В психології є синдром «мертва мама». Це мама, яка поруч зі своєю дитиною, годує, одягає, але духовно вона не з нею, не дає їй емоцій, не спілкується, не посміхається.
Я ж з дітьми багато спілкуюся, танцюю, сміюся. Вчора, наприклад, ми йшли вже спати, а Гліб почав плакати, що йому треба вивчити танець. І ми ще годину, замість того щоб спати, разом танцювали, я допомагала йому вивчити танець. Дивилася на себе в дзеркало і думала, яка я класна мама. Я не кричала на нього, чому він раніше про це не сказав, а просто почала з ним танцювати об 11-й годині ночі. І в школі він танцював найкраще. Стояла і пишалася собою.
Мої діти бачать, що я ніколи не втрачаю віри в життя, ціную кожну мить, тому й вони такі самі. Я завжди їх цілую, обіймаю, завжди кажу, як сильно їх люблю. Вважаю, кожна мама має це робити. Має вірити в свою дитину, навіть якщо вона щось погане зробила чи в неї щось не виходить. Так робила моя мама, і так роблю я. Впевнена, що мої сини будуть робити так само.
Практика перед дипломом у мене була в школі. І мені було так шкода, що дуже багато дітей наче безхатьки. Батькам взагалі не цікаво, де їхня дитина, що вона робить, в які ігри грає.
Якщо я, наприклад, чогось не знаю, діти мене вчать, я розбираюся, цікавлюся. І тоді і їм цікаво з тобою, тоді вони не хочуть в гаджетах сидіти. Коли я починаю з ними спілкуватися, вони самі виключають телефони, бо їм зі мною цікавіше.
- Чи дозволяєте ви собі жити сьогодні? Хтось ставить життя на паузу, хтось вважає що насолоджуватися життям не на часі.
- Я життя на паузу не ставлю ніколи, тому що воно дуже коротке і дуже швидко йде. Коли тільки почалася повномасштабна війна, у мене не було ні мрій, ні якихось планів, я просто існувала, жила заради того, щоб жити. А зараз в мене є дві масштабні мрії, до яких я йду сходинка за сходинкою. Скоро все побачите.
- До можливих блекаутів теж готові?
- Звичайно! Я ж мама двох хлопчиків! По-перше, газова плита з запасом газу в мене була ще два роки тому, коли були перші відключення. Інвертор і батарею купила. Тому коли світло вимикається, навіть не помічаю цього. У мене була депресія на годинку-дві щодо цього питання, бо не знала, що обрати, що краще, як що працює. Мені було так гірко, що маю цим займатися, бо в мене немає чоловіка, який би це зробив. Але трішки поплакала – і все сама зробила.
Єдина проблема – ми живемо на 23-му поверсі, тому якщо відключення будуть тривалими, в мене не буде води. Але нічого. У мене є бутлі з водою на балконі про запас. Не боюся нічого. Пішки на 23-й поверх – не питання. Качаємо дупу, діти теж щасливі, вони залюбки піднімаються. Не буде води, поїду зайвий раз у спортзал – потренуюся і помиюся там. Мене такими речами не злякати.
Анна Саліванчук зізнається, що не ставить життя на паузу, бо воно надто коротке. Фото: Instagram.com/baki.anastasia/