Дмитро Антонюк – про вакансії в Ансамблі ЗСУ, виступи з Морріконе, Лілу45 та іншими зірками
Ансамбль пісні і танцю Збройних сил України виступав і виступає з усіма нашими топовими артистами. І не тільки. Наприклад, симфонічний оркестр грав з Енніо Морріконе, коли всесвітньовідомий композитор і диригент вперше приїжджав до Києва. Цікаво, що Морріконе тоді відмовлявся їхати до України, тож його виступ тут – заслуга Ансамблю ЗСУ.
Про подробиці з життя колективу в інтерв’ю Коротко про розповів художній керівник та головний диригент Заслуженого академічного Ансамблю пісні і танцю Збройних сил України Дмитро Антонюк.
Поставив собі за мету створити ансамбль, який буде вміти робити все
- Дмитре Жановичу, слухати ваш симфонічний оркестр – це насолода. Скільки потрібно репетицій, щоб досягти такої злагодженості та майстерності?
- Не можу назвати кількість репетицій, бо це напрацьовується роками. Оркестровий музикант має не лише закінчити музичну школу, музичне училище, консерваторію, а й бути саме оркестровим, ансамблевим музикантом. Людина має відчувати баланс, вміти слухати і чути сусіда. Те ж саме можна сказати і про балетну трупу, і про хорову, адже ансамбль включає в себе симфонічний оркестр, хор та хореографічну групу.
Це мистецтво взаємоповаги, дуже чутливого ставлення до свого партнера, сусіда, який сидить в оркестрі, співає чи танцює. Одним словом - ансамбль. Це розуміння того, що робить твій сусід, що ти повинен зробити, щоб допомогти йому, а він – тобі, і в результаті вийшло те, що ми називаємо злагодженістю, зіграністю, станцьованістю.
Художнім керівником і головним диригентом ансамблю я став 22 роки тому. І перше, що поставив собі за мету, - створити ансамбль, який буде вміти робити все.
- Досягли своєї мети?
- Мої люди в оркестрі можуть грати будь-яку музику. І академічну, і народну, і сучасну - від бароко до джаз-року, скажімо так.
У нас колектив, який і чужому навчається, і свого не цурається. Ми зберігаємо нашу культурну спадщину. В репертуарі балету ансамблю народні танці, танці народів світу та композиції у сучасному стилі, такі як танго, контемпорарі, свінг. Тобто наш балет танцює все.
Оркестр грав величезні класичні програми. З Lady Opera, народною артисткою Ольгою Чубарєвою, - найвидатніші арії Пуччіні, Верді. Були проєкти з солістами «Ла Скала». Був проєкт з Енніо Морріконе, коли він вперше приїжджав у Київ. Пригадую, як мені поставили задачу зібрати сто чоловік оркестру за лічені дні.
- Не розгубилися тоді?
- Мені подзвонили з Санкт-Петербургу і кажуть: «Дмитре Жановичу, маестро Морріконе не хоче їхати в Україну, бо йому здається, що це не буде на високому рівні. Але нам сказали, якщо до вас звернутися, ви зможете зібрати потужний колектив». І ми зібрали такий колектив. Перед концертом було лише три репетиції і Морріконе був дуже задоволений. Людина знана в усьому світі. Ми дуже пишаємося, що виступали під орудою всесвітньо відомого маестро.
У нас великий досвід. Нещодавно були концерти з Євгеном Хмарою. До цього у нас був тур Україною з гуртом «Скай». Ми грали усі ювілейні концерти з Олегом Скрипкою і «ВВ». Виступали з гуртами «ТіК», Mad Heads, Тарасом Петриненком. І все це абсолютно різна музика. 20 квітня у нас концерт з Михайлом Хомою і Олександром Пономарьовим. А коли стилі і характер музики змінюються щотижня, це, правда, дуже важко.
- До речі, мені дуже подобається, що роблять разом Михайло Хома і Олександр Пономарьов. У Михайла дуже потужний голос. Пам’ятаю, коли він вперше виконав Гімн України, всі ахнули, бо не думали, що він так може, це вже не Дзідзьо.
- Михайло супер співає. На цьому концерті він буде співати, наскільки я знаю, «Боже великий, єдиний…», «Стоїть гора високая», «Там, де Ятрань круто в'ється», «Марічка». Але декілька його жартівливих композицій теж будуть - «Я і Сара», «Василина». Будуть дуети, і квартети, як ви вже розумієте, це пісні «Чому?», «Миліша». Цікавий концерт. Саша написав нещодавно пісню «Нічка», це буде прем'єра. Потихеньку готуємося, дещо доробляємо з аранжуванням.
- Ви самі аранжування пишете?
- Звичайно. З Михайлом Хомою це буде перший наш концерт, тому зараз для нього робляться аранжування. В спільних заходах він брав участь, тому дещо у нього вже є, а дещо робиться вперше. Роботи дуже багато.
Дмитро Антонюк керує Ансамблем пісні і танцю Збройних сил України 22 роки. Фото: надано Дмитром Антонюком
Ми не беремо музиканта, якщо він просто гарно грає
- Артистів у свій колектив як обираєте?
- У нас є репутація. І музиканти оркестру, і артисти балету, і хористи знають, що тут цікаво, що тут безупинно шукається щось нове, що ти не просиджуєш свій час. Може, комусь цікаво грати одну музику. Є камерні оркестри, які грають виключно музику бароко, наприклад. І так все життя. У нас інакше.
У нас є можливість експериментувати, грати і свінг, і соул, і фанк, і класику. Найскладніше, звісно, це оперні арії. З італійцями наші солісти співали партії, які в Україні тенори побоюються брати. Наприклад, арію «Плач Федеріко» з опери Франческо Чілеа «Арлезіанка» або арію Каварадоссі з опери «Тоска» Пуччіні. Це складні твори.
Тому до нас йдуть люди. Ми не беремо музиканта, якщо він просто гарно грає. Він повинен мати оркестровий досвід і вміти грати в оркестрі. Бо люди, які надмірно самовиражаються, ніколи в оркестрі не приживуться. Таким я зичу сольної кар’єри. В колективі треба мати повагу до свого інструменту, до себе і до людей. Мова не про те, щоб грати гірше за когось, а про те, щоб не вип’ячувати себе.
І люди у нас тримаються, плинності немає. У мене вакансій немає вже багато років. Це потрібно, щоб щось таке сталося… Як от зараз у нас війна. Тому декілька дівчат, які мають малесеньких дітей, виїхали за кордон. Але на їхнє місце тут же прийшли не гірші.
- Ви колись говорили, що до вас завжди стоїть черга.
- Так. У мене, наприклад, була вакантна посада в хор. Було 12 чоловік на місце. Ми взяли соліста Київської оперети Сергія Чорного. Прекрасний тенор.
- А як вирішуєте для себе, з ким із артистів виступати? Це особисті смаки –подобається, не подобається?
- Ми спостерігаємо. Це ринок, і ми розуміємо, що є групи першого ешелону, так би мовити, які мають попит у глядача. Дивимося на музикантів, які пишуть свої пісні, не переспівують.
Наприклад, гурт «ТіК». Якщо Віктор Бронюк збирає Палац «Україна» чи Палац спорту, то це ознака того, що він має свого глядача, свого шанувальника і свій оригінальний репертуар. Він дещо гротескний, кумедний, сільський поп, я б сказав. Але після його концерту виходиш в гарному настрої, усміхнений. А це те, що треба сьогодні глядачеві.
«ВВ» - це вже, скажімо так, ветерани нашої сцени. Скільки ми з ними працюємо, зали битком набиті, шанувальників - море. Для нас це ознака того, що вони потрібні людям. Тому чому б нам не прикрасити хором, оркестром виступи артистів, які потрібні людям!
У гурту «Скай» теж гарні пісні, є і легкі, і танцювальні, і дуже ліричні, і дуже пронизливі. Тому коли мені запропонували зробити проєкт з симфонічним оркестром і хором, я погодився. І переконався, що не помилився. Ми проїхали Україною – і всюди переповнені зали, інколи було й по два концерти в день. А це підтвердження того, що їх люблять, шанують, до них приходять.
Готуємо проєкт з Лілу45. Вона теж пише свої пісні. Я не дуже проникся її творчістю. Але ми грали концерт з гуртом «Скрябін», це був концерт пам'яті Кузьми Скрябіна, і вона співала одну з його пісень з нами. Зараз робимо аранжування і на кінець травня у нас з нею запланований концерт. Спробуємо. Це вже наймолодше покоління, подивимося, як буде. Але люди з її команди кажуть, що потенціал дуже великий, що вона збирає вже тисячні зали і молодь просто пищить.
- Лілу45, «ВВ», «ТіК»… Всі такі різні, але ви підхоплюєте, і молодіжного не боїтеся, міксуєте. Прикольно, коли ви вв’язуєтеся в такі історії, в хорошому сенсі.
- Я в хорошому сенсі, може, й авантюрист (посміхається). Я експериментую все життя. Інколи мені кажуть, що, можливо, десь не наш формат. Але я все-таки добиваюся того, що все звучить так, як має звучати в оперному театрі.
Все, що робиться, все - заради глядача, слухача. Зараз головне - підтримати наших людей, дати їм віру в те, що навіть в найскладніші часи ми разом. Принаймні, люди виходять і кажуть, що вони на півтори чи дві години забували, що за вікнами війна. Дякують, що йдуть натхненними і з вірою в те, що все в Україні буде добре. Дякують, що творчість не стоїть на місці, що ми посеред цього вселенського горя все-таки знаходимо в собі сили сказати, що життя продовжується.
З гуртом «Скай» під час туру Україною. Фото: надано Дмитром Антонюком
Концерти для військових – це найкращі зустрічі
- Ви згадали про дівчат, які залишилися за кордоном. А серед хлопців є мобілізовані?
- Ні. Всі вони - службовці Збройних сил. У військкомати їх викликають, але поки всі вони на місці.
З квітня 2014 року ми постійно буваємо з концертами у військових. З тих пір це сотні, сотні, сотні концертів у військових шпиталях, в учбово-навчальних центрах, в центрах реабілітації. На першу лінію нас ніхто не пускає, але ми проводимо концерти там, куди можна доїхати. Звісно, це не сто чоловік, а невеличкий колектив, десь до 30 осіб, щоб поміститися в один автобус. Справа в тому, що ти на один концерт не поїдеш. То ж якщо їдемо, то це днів 5-7. Тому склад повинен бути мобільним, щоб нам десь організували ночівлю, щось поїсти.
Ми навіть взяли шефство над центром реабілітації на Чернігівщині, там ротація йде кожні 2-3 тижні. І майже щомісяця ми їдемо туди, щоб підтримати військових.
Гастролі всі повідміняли, хоча були запрошення, але в зв'язку з війною це досить складно. Та й тут ми потрібніші. Зараз, наприклад, робимо дуже великий проєкт «Від колиски до звитяги». Його підписав ще Валерій Залужний. Це військово-патріотичне виховання наших школярів та студентів.
- Цікаво, і як ви виховуєте молодь?
- Ми їздимо по всіх школах, вищих навчальних закладах Києва і проводимо такий собі урок історії. Ведучий розказує про колектив, якісь цікаві історії з фронту. І, звичайно, співаємо з дітьми пісні про Україну, про любов до землі, про вічні цінності, пісні, які написані в колективі про наш сьогоднішній день. І всі в захваті.
- А коли виступаєте для військових, що відчуваєте?
- Це найкращі зустрічі! Це зустріч очі в очі. Вони і підспівують, і йдуть танцювати з нашими дівчатами. Потім спілкування, частування. Навіть в дорогу нам якісь консерви пакують (сміється). Намагаються десь у поле вискочити, щоб квітів нарвати. Це незабутньо. Такі щирі, прості, людські концерти.
- Це інші емоції, ніж виступати перед цивільними?
- Цивільні люди теж всього цього потребують, переживаючи те, що робиться навкруги. Думаю, що ми дуже багато часу втратили, мало говорили всі між собою. В Радянському Союзі ідеологічна складова була поставлена на високий рівень. А ми цей момент якось пробуксували і втратили. А з дітьми особливо про це треба говорити, причому говорити в цікавій формі.
- Це ви про патріотичне виховання?
- Так. Це ж не просто кричати «Україна» – і на цьому все. А розповідати у пісенній, танцювальній формі, щоб їм подобалося, щоб вони рухалися, щоб вони відчували тілом. Тоді діти дійсно виходять щасливими, біжать розповісти батькам і чекають нової зустрічі.
До речі, нас не пускали в Луганську, Донецьку області. В Крим ми не могли поїхати. Я ставив колись це питання в Міністерстві оборони. Там були баскови, кіркорови - кого тільки не було, і все з росії. А нам весь час на прохання організувати туди поїздку говорили, що немає грошей.
За увесь час лише пару разів ми були в Міловому на фестивалі, це селище в Луганській області. Воно наполовину українське, наполовину російське - межа кордону проходить прямо посередині селища. Так-от, від нас Міністерство культури посилало туди чоловік до 30-ти, а з росії туди приїжджали маси - кубанські козаки і хто тільки можна. Розумієте? А у нас не вистачало грошей.
Колись у Криму був фестиваль «Зірки планети». Потужно він починався. Ми кожного року туди їздили. А згодом все менше, й менше… Дійшло до того, що від України на фестиваль приїжджали всього три солісти. А Москва у Крим як приганяла своїх, так і приганяє, і всіх найкращих. Таким чином ми багато років втрачали ідеологічну позицію, що Крим – це Україна.
Тепер треба якось наздоганяти, і в першу чергу приділяти увагу молоді. У нас не вистачало коштів, щоб українські колективи їздили в Крим, тепер треба витрачати набагато більше, щоб все це повернути. Треба було просто не вилазити звідти. І влітку, і зимою, і восени, і весною. І найкращі поп-гурти наші мали там бути, а не Басков з Кіркоровим. Розуміння прийшло. Запізно, але прийшло.
З квітня 2014 року колектив постійно їздить з концертами до військових. Фото: надано Дмитром Антонюком
З друзями говоримо про одне: дай боже дочекатися нам Перемоги
- Власне, 10 квітня у Києві буде величезний концерт «Сили, озброєні танцем». Понад сто артистів на сцені у складі кращих військових танцювальних ансамблів, в тому числі й вашого, а також дитячих колективів. Що це буде? Це приклад того, про що ви кажете, щоб зацікавити молодь?
- Ми хочемо зробити для киян свято танцю у виконанні ансамблів ЗСУ, Нацгвардії, Державної прикордонної служби та дитячих ансамблів «Україна» і «Квіти України».
Хочемо показати за допомогою танцю красу та самобутність різних регіонів України, буде і гопак, і аркан. Будуть і жартівливі постановки, щоб трішечки розрадити людей, подарувати їм радість від спілкування з нашою історією. Будуть ліричні, романтичні героїчні постановки. Програма дуже різноманітна. Запрошую всіх.
- Чи товаришуєте ви з кимось із артистів? Можете комусь запросто подзвонити, поговорити?
- Так. Віталій Білоножко, який нещодавно від нас пішов, міг подзвонити, і я йому. Просто так, щоб поговорити. Інколи навіть міг попросити, щоб він в трубку заспівав «не повертайтесь на круги своя». Було й таке. З Пашею Зібровим дружимо. Ми разом навчалися у музичній школі ім. Лисенка, відтоді товаришуємо. Можемо дзвонити одне одному запросто з будь-яких питань. З Женею Хмарою і його родиною дуже теплі стосунки. Але дуже близьких друзів багато не буває. На жаль, моїх шкільних друзів вже багатьох немає.
Всім, чим можу, допомагаю. Намагаюся людей менше турбувати якимись своїми проблемами. Просто так подзвонити і запитати як справи… У всіх справи одні - разом триматися і дожити до перемоги, щоб заспівати всім на найважливішому концерті нашого життя - на концерті Перемоги України. Думаю, у всіх така мрія.
Це буде найвидатніший концерт всього життя для кожного з нас. Бо ніхто не очікував, що буде така вселенська біда в Україні. Скільки ми зустрічаємося з Тарасом Петриненком, Павлом Зібровим, Віктором Павліком - всі говорять тільки про одне: дай боже дочекатися нам і дожити до цього світлого дня.
- Тараса Петриненка зараз мало чути.
- Він не дуже тусовочна людина. Він зі старої гвардії, олдскул, як кажуть. Але він має концерти по Україні, їздить.
- Добре знати, що, коли набереш номер телефону, тебе раді чути.
- Це правда. Я розумію, що у когось є потреба поділитися своїми тривогами, щоб хтось вислухав, або розповісти про свої сумніви у чомусь. В таких питаннях ми всі завжди на зв’язку. Коло друзів надзвичайно велике.
Але, як я вже казав, дуже близьких багато не буває. Ти ж не скажеш щось дуже сокровенне просто приятелю. Це можна сказати дружині, мамі, татові, найдорожчим.
- Дякую вам за розмову і хочу побажати, як ми вже говорили, класних авантюр!
- Дякую. Давайте залишатися молодими, авантюристами, але щоб ці авантюри були спрямовані на добро, на посмішку, на відчуття легкості, захищеності, а не на те, коли людина пише на когось якийсь донос, скаргу і витрачає свій час і своє життя на такі справи. Але я вважаю, що таких людей набагато менше, ніж нормальних, добрих, чистих і світлих. Попри все те, що коїться навкруги, ми повинні вистояти і перемогти, бо кращих більше.
