• Головна
• Шоу-біз

Фото: особистий архів Марії Ісак

Яким був Левко Дутковський, батько всесоюзно відомого колективу, який народився у провінційній Вижниці Чернівецької області, і як українській пісні 50 років тому вдалося перемогти російську, KP.UA розповіла перша вокалістка ансамблю Марія Ісак.

Кинула професіоналів заради самодіяльності

- Як ви познайомилися з Левком Дутковським і як потрапили до «Смерічки»?

Марія Ісак. Фото: особистий архів Марії Ісак

- Після закінчення Чернівецького музично-педагогічного училища я працювала у Буковинському ансамблі пісні та танцю. Коли я приїхала на вихідні до свого села, там саме проходив огляд художньої самодіяльності. І на ньому була дівчина зі «Смерічки» – вона й покликала мене. А мені дуже хотілося співати естраду! Тому після трьох років роботи у професійному ансамблі я перейшла у самодіяльність. І мені дуже подобалось. Левко Дутковський одразу мене взяв – у нього в колективі більше не було професійних вокалісток.

«Смерічка» базувалася у Будинку культури у Вижниці – там я працювала методистом з вокалу. Василь Зінкевич керував «Смеречиною» – це танцювальний колектив. У решти дівчаток також була робота в клубі, і разом ми всі співали в ансамблі.

- Яким керівником був Лев Тарасович і які стосунки складалися усередині колективу?

- Дутковський – це був фанат. Це не просто керівник, він до фанатизму любив свою справу. Сидів днями та ночами у своєму кабінеті-«закутку» під дахом Будинку культури. Його дружина Алла все скаржилася: "Я не бачу Левка вдома!".

Тоді зійшлися всі фактори – ми також були фанатами. Не всі з учасників мали музичну освіту, і Дутковський займався і з дівчатами, і з музикантами – навчав одних на слух, інших – за нотами. З нами також був Василь Стрихович – звукорежисер Чернівецького телебачення, який був таким самим фанатом. Він записував нас.

Якось у методичний кабінет зайшов знайомий баяніст, каже: «Завтра в мене буде репетиція, ідіть, дівчатка, послухайте – там дуже гарно хлопець співає». І ми пішли з ще однією методисткою зі «Смерічки», послухали та сказали: «Назарчику ( Назарій Яремчук. – Авт.), пішли до нас». А він виявляється, приходив і слухав нас!

– У чому ще виявлявся фанатизм Дутковського?

- Я б не знайшла зараз таку людину, яка хотіла б ось так вчити грати на гітарі і співати на слух. Він навчав майже всіх своїх музикантів – лише кілька із них знали ноти. Тромбоніст і трубач знали, гітаристи – ні. Хто б зараз таке робив?

Марія Ісак, Олександр Масляков, Володимир Івасюк, Василь Стрихович. Фото: Особистий архів Назара Савка

Після ковіда підвело серце

- Ви продовжували спілкуватися після «Смерічки» з Левком Дутковським та іншими учасниками?

- Я часто їздила до Чернівців – у мене там лишилися дві сестри. Коли зустрічалися з дівчатами, завжди його запрошували, але він усе відмовлявся зі словами: «Лікарі мені сказали не хвилюватися!». А ми ще сміялися: "Що ти, Левко, вигадуєш!" Іноді миттю бачили його. А виявляється, у нього справді була біда з серцем. Він переніс ковид, який дав ускладнення. Я не поїхала на похорон - теж захворіла на ковід, вже втретє.

Коли фільму « Червона рута » (телевізійний фільм-концерт 1971 року. – Авт.). виповнилося 50 років, у Яремчі збирали всіх причетних до нього. Левко тоді теж не приїхав, сказав, що не може.

- Коли ви востаннє бачились?

- У 2019 році. Я приїхала до сестер, на той час там жила ще одна Марічка із «Смерічки». Вона зараз переїхала до Хмельницького, ми часто спілкуємося, передзвонюємося. Я її тоді попросила повести мене до музею Івасюка. І коли ми йшли, то на вулиці Кобилянській, на «стометрівці», бачимо – на лавці Дутковський сидить, відпочиває! Ми поговорили, звали його до музею піти з нами – відмовився, сказав, що погано почувається.

Левко дуже хотів зібрати «Смерічку», зробити творчий вечір. Але хотів, щоби це пройшло на високому рівні. Дуже хотів, і шкода, що йому так і не вдалося.

- Які відчуття, коли відкривають пам'ятники та музеї твого друга?

- Відчуття… У мені борються два почуття – гірко, що так рано пішов, і водночас так, знаєте, радісно, ​​що його спадщина таки залишиться. На його піснях уже не одне покоління виросло. Я від його пісень, від тих текстів у захваті – я вважаю, що кращого композитора ми не мали. Дай боже, щоб ще був. Хоча ще Мозгового мені подобаються пісні.

Знаєте, я щороку на Великдень ходжу на могилу Володі ( Володимир Івасюк похований на Личаківському цвинтарі у Львові. – Авт.) – вона тут поряд. Ми його дуже любили, дуже шанували. Хоча він був на три роки молодший за мене, а інших дівчаток - ще більше. Він був одночасно ніби і свій, а ніби і такий, як вихователь, учитель...

Марія Ісак. Фото: личный архив Марії ісак

Пішла через образу

- Чому ви пішли зі «Смерічки?»

- Після фільму «Червона рута» я образилась на Левка – він мені не дав жодної пісні заспівати! Звукорежисер Стрихович запропонував заспівати «Ах, кавалеров мне вполне хватает, но нет любви хорошей у меня». Я відповіла, що це співати не буду. Російську цю? Ні, я в житті не співала таких пісень! Хіба що один романс – «Дорогой длинною». Його у фільмі заспівала інша співачка.

Я думала, «Водограй» ми з Назарчик співатимемо. Але сказали, що цю пісню у фільмі має заспівати героїня (на роль карпатської дівчини Оксани обрали Софію Ротару, хоча роль мала дістатися Марії Ісак. – Авт.). А пісню «Водограй» вони з Василем (Василь Зінкевич зіграв роль закоханого в Оксану шахтаря Бориса. – Авт.) заспівати не змогли. Ну, добре, говорю звукорежисеру, але чому у фільмі звучить не її, а мій голос?! Відповіли: «Якщо ти не дозволиш – пісня звучати взагалі не буде». Я, звичайно, такого зробити не могла. Але осад у мене лишився.

Це був 1971-й, а навесні 1972-го на конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» ми заспівали «Водограй» та «Червону руту» – і пройшли на Москву. Ми й гурт «Арніка», хоча було багато колективів. До Москви я вже не поїхала – пішла з колективу. Тоді ще збіглося, що я побачила в газеті оголошення, що в Івано-Франківську організовують ВІА «Беркут», поїхала на прослуховування – і мене взяли одразу. За мене в Москві заспівала інша дівчинка. Тоді ще Масляков (Олександр Масляков – ведучий. – Авт.) запитував: «А де Марія?». Відповіли, що вже працюю у філармонії. Сказав: "Ну, молодець".

Володимир Івасюк та Левко Дутковський. Фото: https://zbruc.eu

- Чому ви не заборонили використати у фільмі запис вашого виконання пісні «Водограй»?

- Заради самої пісні – щоби її почули. Ми дуже любили «Водограй» – більше ніж « Червону руту ». Але «Червона рута» чомусь легша для виконання на застіллях. "Водограй" не так просто співати у побуті.

- Потім ви все ж таки продовжили спілкуватися з Дутковським. Він вибачався за те, що не дав знятися та заспівати у фільмі?

- Він знав, що я дуже образилася, і просив вибачення. Казав, що це все мало бути не так - тільки «Смерічка» мала бути на зйомках. Але львівська студія, яка знімала, все переграла, і йому довелося поступитися. Він сказав, що він сам цього не знав. Якби не це – я залишилася б у «Смеричці», і ми всі разом переїхали б до Чернівців. Хоча, коли згадують «Смерічку», чомусь говорять про вижницький, початковий період ансамблю.

Не знаю, як склалося б, якби я залишилася... Потім і Василь пішов... Знаєте, не може бути в колективі море лідерів - може бути тільки один, якщо це професійний колектив і за це платять. У Вижниці солістами були і Василь, і Назар, і я – тому що це не пов'язано з грошима.

- А як у вас складалися до і після фільму стосунки з Софією Ротару, якій, виходить, віддали перевагу, а не вам?

- Ми з нею бачилися лише, коли знімали цей фільм. Ще зустрічалася з нею, коли ми мали концерти в Євпаторії з іншим колективом – ми виступали у неї на розігріві. Ось там ще спілкувалися, вона розповідала, як у неї справи, що добре їй у Сімферополі. Більше ми з нею не бачилися.

За концерт заплатили лише раз

- Скільки заробляли артисти «Смерічки» та наскільки багатими на той час вас можна було вважати?

- Багатими – це дуже смішно! Нам ніхто не платив! Я працювала у Будинку культури методистом. Ті, хто працював при Будинку культури, мали зарплату. Ще був хор. «Смерічка» – це було хобі, а не робота. А ні, один раз нам заплатили – ми відіграли новорічний вечір для медучилища у селищі Вашківці Чернівецької області, де народився Василь Михайлюк, котрий написав знамениту пісню «Черемшина». Скільки – не пам'ятаю. В одній передачі сказали: «Якби Дутковський жив за кордоном – він був би мільйонером». А так він жив на пенсію у своїй квартирі у Чернівцях.

Коли ми виграли на конкурсі "Алло, ми шукаємо таланти!", ми вже їздили з гастролями містами. Але знаєте, хто заробляв? Москвичі! Вони нас возили. Масляков, Рохлін - був такий, який усім цим керував. Його згодом посадили. Нас годували, і ми спали в готелі – це все забезпечення, що ми мали.

- Наскільки добре заробляли Івасюк, Яремчук та Зінкевич?

- Я не знаю, але не було видно, що вони добре заробляють. Володя дозволив собі лише відеокамеру. Квартира в нього була така собі. Ми тоді копійки заробляли. Це в 90-х роках, хто залишився на плаву, зміг трохи піднятися. А до цього за радянської влади ми не мали великих зарплат. За концерт у професійному колективі мені платили 19,50 – у мене була найвища категорія. Концертів 30 на місяць точно було. Але це вважалося гарною зарплатою – як у інженера чи лікаря.

ВІА "Смерічка" Марія Ісак, Назарій Яремчук та Василь Зінкевич на першому плані. Фото: wz.lviv.ua

Глядачі били вікна, щоб потрапити на концерт

- Які яскраві спогади у вас залишилися?

– На наші концерти приходило дуже багато людей. Коли виступали в актовій залі університету, там навіть вікна побили – то хотіли потрапити на концерт.

- Як пояснити феномен «Смерічки»: як у 1970-ті роки українська пісня змогла взяти гору над російською та дійти до Москви?

– Я не можу на це відповісти. Це, мабуть, таке місце і час такий. Кожен період має своїх композиторів, поетів і співаків. І ми саме тоді там зібралися, така купка самовідданих. Велике значення має своє телебачення – тоді телебачення було чернівецьке та львівське. Вони нас знімали. Ще якраз була «відлига» – ми встигли, потім українській пісні знову було тяжко. Потім «Смерічка» вже співала російські пісні – вже «треба було». А тоді ми співали своє – те, що хотіли та що лягало на душу.

- Чи не шкодували, що покинули ансамбль, може, хотіли потім повернутися до «Смерічки»?

- Ні, чесно говорю. Я відійшла від цього, тим більше, що зі «Смерічки» всі пішли – Василь поїхав до Луцька, Назар теж пішов. Усі розійшлися. Василь казав: "Знайти однодумців дуже важко". А як починається "один до біса, другий до лісу" - справи не буде. Ось як «Гайдамаки» – шкода, що вони розпалися на два колективи. Де вони тепер?

ВІА "Смерічка". Фото: uaestrada.org

«Я залишилася тільки на фото та в записі «Водограй»»

- Про що зроблене чи незроблене, заспіване чи незаспіване шкодуєте за час виступів у «Смеричці»?

- Я шкодую, що мені не дали знятися у тому фільмі. Я залишилася лише на фото та у записі «Водограй» – і все. Хоча у складі іншого колективу, «Беркут», я також їздила представляти Україну до інших країн – як і «Смерічка». Це були найкращі колективи.

- Пізніше ви ще зустрічали щось схоже на «Смерічку», що викликало б такий самий відгук?

– Львівська «Ватра» періоду Ігоря Білозіра – вона мені дуже подобалася, вона теж була самобутня.

- Кого із сучасних виконавців слухаєте – є улюблені?

- З наших українців я дуже люблю Ніну Матвієнко. І, як би це не було дивно, Іво Бобула. Він має такий діапазон, тембр, він має просто унікальний голос. Я люблю його слухати. Дивитись – ні, а слухати люблю. А молоді виконавці – те, що вони зараз співають, мені нецікаво. Я люблю тексти, я люблю мелос, мелодію, кантилену (співуча мелодія, що вільно ллється. – Авт.), а не ось цих ось. Я любила колись, як співала Тіна Кароль, але тепер я її органічно не сприймаю. Ось Івасюка - його я обожнюю, я б його слухала день і ніч.

ВІА

Музикантам на фронті не місце

– Що ви вважаєте основною проблемою сучасної музики?

- Відсутність текстів та мелодій. І ще – гроші. Зараз кожен лізе, кому не ліньки. Я трошки навіть шкодую, що немає хоч якоїсь цензури на телебаченні… Щоб якось це виглядало і звучало. Ось цей із дефектом мови, який співає ось ці «Гуси», «Вишня» (виконавець Wellboy – Авт.) – і брати його на концерти...

- Деякі музиканти пішли на фронт, хтось чекає на повістку, хтось зумів втекти за кордон. Як ви вважаєте, чи місце музикантам на фронті?

- Я думаю, що вони повинні співати для хлопців, піднімати їхній дух - але не воювати. Ну, як може музикант воювати... Це ж грубіє душа. Назар (син Марії Ісак, співак, композитор, автор пісень Назар Савко. – Авт.) як приходить із цих концертів, де у хлопців рук, ніг немає – це так важко…

- Що вважаєте своїм покликанням і чи ви його виконали?

- Ви знаєте, я дуже рада, що я працювала тут (у Львові. – Авт.) у Палаці урочистих подій. Мені було тут добре і легко – це така ж сцена, є глядач. Я ні про що не шкодувала, бо знайшла себе. Я була задоволена своєю роботою. І я задоволена тим, що в мене прекрасний син, і він продовжує мою справу та співає пісні Івасюка.

- Що можете побажати чи порадити молодим музикантам?

- Щоби були щирими у своїй роботі.

Марія Олексіївна Ісак

Досьє Коротко про

Народилася 5 листопада 1946 року у селі Мілієво Вижницького району Чернівецької області у родині ветерана Великої вітчизняної війни та робітниці колгоспу. Батько на війні втратив ногу – після поранення три доби пролежав на морозі під Кенігсбергом. На полі бою його знайшла та врятувала литовська дівчина.

У школі співала у хорі, закінчила Чернівецьке музично-педагогічне училище. Працювала у професійному Буковинському ансамблі пісні та танцю, звідки пішла заради самодіяльності у «Смеричці» 1969 року. У цей період була методистом з вокалу у Будинку культури у Вижниці.

Після «Смерічки» працювала в ансамблі Івано-Франківської обласної філармонії «Беркут», який у 1972 році створив піаніст та композитор Остап Савко, який пізніше став чоловіком Марії Ісак. Після створення Остапом Савко ще одного ансамблю, "Олеся", стала його солісткою.

Після народження сина у 1979 році на професійну сцену вже не повернулася. Пройшла за конкурсом та працювала у Палаці урочистих подій, який розміщувався у Палаці Потоцьких у Львові. Живе у Львові.

Лев Тарасович Дутковський (Дутківський)

Досьє Коротко про

Народився 9 квітня 1943 року в селі Кути на березі річки Черемош на Івано-Франківщині. Композитор, режисер, педагог, якого вважають одним із засновників української естрадної музики.

Закінчив Мукачівське музпедучилище та отримав спеціальність вчителя музики та співу. Сам навчав учасників «Смерічки» співати та грати на музичних інструментах.

Після закінчення Київського інституту культури (сьогодні – Київський національний університет культури та мистецтв. – Авт.) освоїв професію режисера масових видовищ.

Ансамбль «Смерічка» створив 1966 року у місті Вижниця Чернівецької області. Саме «Смерічка» відкрила світові таких виконавців, як Назарій Яремчук та Василь Зінкевич та композитора Володимира Івасюка.

Був одружений з художником-модельєром Аллою Дутковською, яка працювала з Софією Ротару та її сестрами, солістками ансамблю «Черемош» Лідією та Аурикою Ротару, «Смерічкою», українськими співаками Павлом Дворським, Іво Бобулом. Овдовів у 2004 році.

Започаткував Всеукраїнський фестиваль естрадної пісні імені Назарія Яремчука. Народний артист України. 2000 року занесений на «Алею зірок» у Чернівцях. Помер 16 травня 2023 року у Чернівцях.