• Головна
• Шоу-біз

Фото: 1+1 Україна

Улюбленець телеглядачів Олексій Суханов повертається в ефір. 27 лютого на каналі 1+1 Україна вийде перший випуск його нового ток-шоу «Говорить вся країна».

KP.UA поговорила з телеведучим про залаштунки проєкту, про те, як йому вдається збирати себе докупи та звідки черпає оптимізм.

Нам треба навчитися поважати одне одного

- Олексію, судячи з опису проєкту, це буде такий же формат, в якому ви працювали вже багато років?

- Це соціальне ток-шоу. Я не дуже люблю слово «шоу», тому що багато хто вклав в нього зовсім інші сенси. Тому найголовніше в цьому саме «ток» - розмова. Кожен має бути почутим, кожен має право висловити свою думку, позицію, і на підставі цього, власне кажучи, дійти до якихось висновків і знайти вихід із ситуації. Ми розглядаємо кожну ситуацію задля того, аби не тільки розібратися в ній, але ще й випередити, не приведи господи, плачевний розвиток подій в житті наших глядачів.

Я ніколи не погоджуюся з тими, хто вкрай зневажливо ставиться до соціальних ток-шоу. По-перше, мені здається, це один із найскладніших жанрів на телебаченні. По-друге, це неймовірна можливість побачити будь-яку історію, пірнути в неї, аби себе якось захистити. Віднайти справедливість – ось найголовніше призначення «Говорить вся країна».

Кожен із нас усвідомлює, що, на превеликий жаль, війна ще триває, але на тлі цієї війни триває і життя. І це життя не позбавлене проблем, які були й за мирних часів. Більш того, без вирішення цих проблем, встановлення справедливості, без дорослішання, аби ми по-справжньому ставали європейцями в кожному своєму кроці, рішенні, погляді – у нас нічого не вийде. То ми маємо системно працювати, і в цьому є актуальність проєкту.

Те, що ми зараз робимо на своєму телевізійному, інформаційному фронті, особисто я, - все задля того, щоб вкладати в наші голови коди європейськості, відповідальності, усвідомлення, що права мають існувати тільки там, де є обов’язки.

Українці – це неймовірний народ. У нього є повага до себе, до незалежності, свободи – вона закладена на підкірці головного мозку. Але нам ще треба навчитися відповідальності і поважати одне одного: пропускати пішохода на дорозі, ставитися відповідно до думки іншої людини попри те, що ти її можеш не поділяти, бо кожна людина має право на свою думку.

- І як вам нове робоче місце? Може, з вами хтось працює з колишньої команди? Раніше ви мені розповідали, як у вас крається серце за людей, з якими ви працювали і які залишилася без роботи.

- Майже вся команда, з якою я йду все своє професійне життя вже багато років, зараз працює зі мною. Ми залишаємося командою, тому що це професіонали вищого гатунку. Але історій, які ми розбираємо, збільшилося, тому нам довелося все ж таки ще шукати людей відповідно до тих стандартів, яких дотримується команда. Тому є і поповнення в нашому колективі.

- Як вам робили пропозицію? Адже, думаю, кастинг ви не проходили.

- Все типово - перемови, обговорення, і тракти були, бо треба було відчути навіть для себе нове робоче місце. Це нова атмосфера. І просто так приїхати і почати працювати – це неможливо. Треба притертися, треба домовитися на березі – що потрібно, яке призначення, місія, які взагалі цілі ми ставимо, про що ми будемо говорити.

Майже вся колишня команда залишилася працювати з телеведучим у новому ток-шоу «Говорить вся країна». Фото: 1+1 Україна

Мені цікаво розмовляти з тими, з ким є про що, у кого є позиція

- Ви запустили ще й власний проєкт на YouTube «Говорить Суханов», у вас там більше мільйона підписників. Будете продовжувати далі?

- Обов’язково. Це окрема історія від 1+1, це наша особиста історія. Ми робимо його удесятьох, нашою могутньою купкою, як я її називаю. Ми показуємо історії людей і зосереджуємося саме на людині, якою б вона не була і чим би не займалася.

Це, звісно, моя думка, хтось може не погодитися, але за моїми спостереженнями людство зараз у багатьох моментах обирає шлях спрощення. Ми все рідше і рідше намагаємося зазирнути трохи глибше, і це мене бентежить, я з цим не згоден.

Будь-яке питання, будь-яку людину, будь-яку історію треба розглядати з усіх боків. Не тільки з тих, з яких тобі зручніше, звичніше, комфортніше, а з усіх боків, аби дістатися якоїсь об’єктивності.

Хоча об’єктивності, на мій погляд, не існує, є букет суб’єктивностей. Кожен з нас робить свої висновки, збираючи певні факти, і на підставі цього вважає, що це об’єктивно. Але це зовсім не так. Це лише погляд кожного з нас. Тому журналістська робота і полягає в тому, щоб з усіх боків розглянути людину і прийти до найголовнішого чи надати глядачеві можливість зробити свої висновки.

Ми вже зробили інтерв’ю з багатьма цікавими особистостями, це і лідер гурту Scorpions Клаус Майне, донька, дружина та мама Скрябіна, старший сержант морської піхоти ЗСУ Михайло Діанов, прессекретар президента Сергій Нікіфоров.

- Кого би ви ну дуже хотіли запросити до себе на розмову?

- Мені завжди цікаво розмовляти з тими, з ким є про що побалакати, у кого є позиція, думки і взагалі здатність міркувати. Звісно, це ті люди, які багато чого досягли, особистості. Я вкрай сумніваюся, що це могли б бути якісь блогерки.

У мене є свій список, але проблема у тому, що хтось просто не хоче зараз говорити. І не тому, що йому чи їй немає чого сказати. Ми зараз виснажені, іноді немає фізичних сил навіть для розмови. Але, слава тобі Господи, у нас є персони, особистості, які мають бути орієнтирами і які мають сяяти набагато яскравіше, ніж армія блогерок чи тіктокерів, з яких немає чого взяти.

Нещодавно подивився інтерв’ю з однією блогеркою і думаю: «Боже, ну про що це»! Або як з місяць тому всі обговорювали інтерв’ю Кучери Юрію Дудю, писали, що він там верзе. Я не дивився. І в мене єдине запитання: «Людоньки, вам що, немає на що витрачати час і сили, аби дивитися на ідіота, дарувати перегляди і свої гроші російському сегменту Ютюба? Нащо ми це робимо? На кого ми дивимося?». Я цього не розумію.

Ріднесенькі, у нас що - замало своїх інтерв’юерів та журналістів? Коли ми покладемо край і припинемо зазирати туди? Там інше життя. І то їхнє життя. Хай вони собі живуть, як їм заманеться в межах своїх кордонів. А у нас є своє. І нам своє треба зрощувати та підтримувати.

- Ви кажете, що навряд чи запросили б на розмову блогерок, бо з ними немає про що говорити. Але у деяких блогерів величезні аудиторії, і вони цій аудиторії щось кожного дня транслюють.

- Це данина часу. Нічого з цим не поробиш. Ми ж не можемо заборонити людині щось дивитися, ми ж не хочемо бути орками. Людина має право обирати. Якщо їй це цікаво, то хай дивиться. Але тому й кажу, що ті, хто це усвідомлює, мають зосереджуватися на просуванні цікавих особистостей, які мають конкурувати з недолугими блогерками і з їхніми мільйонами підписників.

Нам треба уважніше розглядати і роздивлятися, що є у нас. Чому не просуваємо своїх зірок? Взяти, наприклад, акторську галузь. У нас є такі брили, як Ольга Сумська, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Олександр Ярема. Є молоде покоління, з якими надзвичайно цікаво. Приміром, Олександр Рудинський, Павло Шпегун. Вони набагато молодші за мене, але мені з ними цікаво, тому що вони наповнені, міркують, розвиваються, просочуються сенсами. Це дуже круто. І ось кого ми маємо просувати зараз.

Аби вистояти, аби зберегтися, нам потрібен фундамент. І він є – цікавий, міцний, крутий. То давайте увімкнемо ліхтарика і хоча б в невеличких променях світла будемо розглядати той фундамент. А не ті недолугі балачки, на які і я іноді попадаю в Ютюбі.

Продовжить Суханов робити і власний проєкт на YouTube. Під час інтерв’ю з лідером гурту Scorpions Клаусом Майне. Фото: Instagram.com/suhanov.official/

Мій організм мені підказує – зберись! Ось я і збираюся

- Пів року тому ви розповідали, що ваші звичайні будні виглядають у компанії двох друзів – пані валер’янки і пана пустирника, вони допомагають трішки заспокоїтися. Як зараз? Бо ми ніби й звикли до страху, але біль то нікуди не зникає.

- Я почуваюся рівно так, як почуваються всі українці. Мені не стало легше, спокійніше, комфортніше. Єдине, що мене зараз підтримує, - це наша спільна атмосфера. Ось зараз ми записуємо програму, розглядаємо ще одну дуже важливу для наших героїв історію, і я думаю: «Десь в ці хвилини на передовій стоять наші хлопці, дівчата, чоловіки, жінки, і це за їхніми спинами ми маємо можливість сьогодні про це говорити».

Вчора під час запису програми навіть прочухана вставив соціальним працівникам Житомирщини. Там була історія про те, як в будинку сімейного типу били дітей. Навіть американці приїхали їх рятувати. Американське подружжя подолало понад 9 тисяч кілометрів, вирушивши в Україну наступного дня після того, як їм показали світлини побитої дівчинки, аби тут відстоювати права української дитини! Саме оце мене й змусило говорити з соціальними працівниками жорстко.

Чому американське подружжя долає 9 тисяч кілометрів, аби захистити нашу дитину, а ви, обіймаючи відповідні посади, цього не робите? Чому це триває роками? І що ще має статися в нашій Україні, аби ви запрацювали і збагнули – для чого ви на цих посадах?

Питаю в них: «Ви ж кожного дня ходите вулицями?» Кажуть – так. На що в мене постало наступне запитання: «То як ви дивитеся в очі матерів і батьків, які вже втратили своїх дітей? Як ви дивитеся їм в очі, якщо не змінюєтеся, не змінюється ваш підхід до роботи – за що гинуть наші військові на передовій? Аби ви залишалися такими ж? Ми, звісно, переможемо на полі бою, але потім що - повернемося туди, куди ви нас тягнете? Ви коли будете змінюватися?».

Сидять, кліпають очима.

- Ну, то ж треба не просто в кабінет ходити, а щось робити, розбиратися, цікавитися проблемою.

- Але зараз наші хлопці в окопах! Вони в бруді, недоїдають, віддають свої життя. То нам треба тут на своїх місцях служити! Не працювати, відпрацьовувати, заробляючи гроші, а саме віддано служити кожному на своєму місці. І ось коли кожен почне служити, віддано віддаючись своїй справі, тільки тоді почнуться зміни.

Звісно, про себе також треба завжди думати, тому що це теж певний рівень відповідальності, коли ти думаєш про себе, плануєш, дбаєш про сім’ю, відповідаєш за неї. Але ми маємо бути чесними – кожен на своєму місці. І віддано робити свою справу. Ось в чому зараз наше найголовніше призначення. Така в мене філософія.

- Зараз і життя – суцільний стрес, і робота ваша – стрес. Як відновлюєтеся?

- Ми зараз маємо бути зібраними і зосередженими. Я не знаю, як це буде тригерити вже після перемоги, потім з цим будемо розбиратися, але я впевнений тільки в одному – нам не можна розслаблятися, мені не можна розслаблятися. Я маю бути зосередженим, робити все, аби бути корисним. Від кожного з нас багато чого залежить. Саме тому, коли я не відчуваю сил і взагалі здається, що все не так, кажу собі: «Я зараз за спинами тих, хто на передовій, вони пішли і вони там, а я маю бути тут якомога більш корисним. То підняв свою дупу і пішов служити! Інакше нащо ти тут взагалі потрібен, Суханов».

Зараз треба зібратися і згуртуватися. Можливо, це буде тільки погіршувати наш майбутній стан, я не знаю, тут треба з фахівцями розбиратися, але знаю для себе тільки одне – треба слухати свій організм. І він мені підказує – зберись! Ось я і збираюся.

Росіянами мають цікавитися лише Гаага, світові психіатри і антропологи

- Ми живемо у невідомості, багато чуємо про можливий повторний наступ, нові масивні атаки. Вам буває в якісь моменти страшно?

- Я знаю, що думки матеріальні. Тому надаю перевагу позитивним думкам. Я обираю мріяти і планувати. І якщо кожен з нас буде не тільки служити на своєму місці, не тільки молитися, бо молитва теж може багато чого зробити і допомогти, а ще й позитивно думати, вважаю, це нам допоможе.

Я не боюся, не лякаюся, а який сенс? Тут раціо треба увімкнути. Ми самі руйнуємо свою психіку, самі своє здоров’я ганьбимо. Навіщо це робити? Зовнішніх факторів вже й так достатньо, які впливають на нас в негативний спосіб. Тож вважаю, що треба планувати, бо, повторюся, життя триває. Як би ми не втомилися зараз, якими б виснаженими не були, кожна війна має свій кінець. І за обрієм перемоги – життя. І ми маємо мріяти, бо якщо хоча б на кілька хвилин перенесемося у світ своїх мрій – це теж певною мірою ліки, натхнення, перезавантаження. Це теж дає сили. Коли ми малюємо собі омріяну картину, це надихає. То ж давайте мріяти, планувати, бо Україна була, є і буде.

Як би там ху..ло не намагалось щось зробити, треба їх відправити за кораблем, вони ж хворі люди. Ними взагалі мають цікавитися три інституції – Гаага, світові психіатри і антропологи. Одна гілка правосуддя і дві гілки науковців. Все! Більше вони нікому не цікаві. А ми маємо жити, будувати плани і бути в цих планах міцними.

- Ваші батьки так і не змінили своєї думки?

- Я не знаю, мене це не обходить, ми не спілкуємося. Я взагалі розглядаю будь-яку можливість спілкування з представниками тієї недокраїни як зраду. Спілкування з ними для мене означає, що я зраджую людей, які загинули тільки через те, що вони захищали свою землю, бо якимось потворам захотілося чогось більшого. Потворам, які у себе досі не можуть навести ладу, а хочуть ще більшого розповсюдження свого потворного вузького світу. І я не хочу зраджувати ані тих, хто загинув, ані тих, хто зараз захищає країну, ані цивільних, яких зустрічаю на вулиці.

Я люблю Україну, і люблю щиро. І мені огидно спілкуватися з представниками недокраїни, одна частина якої мовчить і втекла, а друга частина мовчить і підтримує своїми податками не тільки мордор, а й виробництво озброєння, яким вбивають українців, яким знищують український код.

Я не хочу навіть їх бачити, не те що спілкуватися. Вони мені огидні. Всі. Я не поділяю громадян росії на хороших чи поганих. У мене для них одна класифікація - огидні. Вони мені огидні навіть на фізіологічному рівні.

Олексій Суханов радить сьогодні бути сильними, не ображати одне одного, а навпаки – допомагати. Фото: 1+1 Україна

Мрію бачити посмішки на обличчях людей

- Ваша аудиторія дуже зраділа, що ви повертаєтеся в ефір, читала ці відгуки. І у вас все так привітно на сторінці, без хейту. Але я не знаю жодної публічної людини, яка б не розповідала про якісь докори чи образи на свою адресу. Причому людям байдуже, що роблять ці люди, головне – вказати, як вони мусять жити. А у вас якась територія добра. Чи буває всяке?

- Чесно, не знаю, чому так складається. Напевно, у нас з моїми підписниками все на повазі побудовано. Але бувають і коментарі подібні тим, про які ви зараз згадали.

Щоб у хаті зберегти тепло - що потрібно? Потрібно тримати зачиненими вікна і двері. Ми всі перебуваємо в трагедії, депресії, тому треба зберігати тепло, внутрішнє зокрема, і силу. То нащо витрачати свій час на дурнів, які взагалі нічого не знають про таке слово і явище як ефективність.

Я вважаю, треба робити свою справу, а тим, хто хоче писати – ну хай пише. У мене були моменти, коли я і на три літери посилав. Я інтелігентна, толерантна людина, пробачте за таку нескромність, але можу й на три літери послати. Якщо людина не розуміє – чому ні?!

- Схожу думку сказав Артем Пивоваров зі сцени стосовно критики, що концерти зараз не на часі. Музикант запропонував критиканам «закрити пельки і допомагати країні».

- Він абсолютно має рацію. Він віддана країні особистість, вкрай світла, розумна, філософічна людина, яку я дуже-дуже поважаю. Повертаючись, до речі, до питання, з ким хотілося б поговорити, то от - з Артемом. З ним приємно говорити, тому що в нього дуже цікаві думки і напрямок міркування, цікаве бачення світу. На своєму фронті він робить стільки, що декому і не снилося. То я теж порадив би стулити пельки тим, кому щось не подобається.

Послухайте, і музика, і театр, і все, що пов’язано з мистецтвом, зараз має величезне значення. І мистецтво, в тому числі, зараз відстоює на передовій Україна. Бо без мистецтва, музики, театру не буває жодної країни. І не буде ніколи. Це фундамент будь-якої державності. То хай стулять пельку.

- Ви радите мріяти, планувати, бо це теж свого роду ліки. Про що мрієте, що плануєте?

- Подейкують, якщо ти скажеш про свої мрії, вони не здійсняться. Сила мрії - в таємності. Але, звісно, мрію про те, про що кожен українець мріє і на що він чекає. Це перш за все. А по-друге, по-третє тощо – всі мрії пов’язані з життям, яке має тривати. Мрію про життя в країні, коли ти йдеш вулицею, провулком, площею, мандруєш містами і бачиш посмішки. Що означає посмішка на обличчі людей? Це означає, що в країні панує щастя. І ми обов’язково прийдемо до справжнісінького щастя, яке ніхто ніколи більше не зруйнує, жодне ху…ло.

Та зараз треба навчитися бути сильними, не ображати, не звинувачувати, навпаки – допомагати. Не висувати претензії, а розуміти, що кожен має бути на своєму місці, аби вистояти. У будь-якого будинку - чотири кути. Якщо один кут прибрати, будинок завалиться. То ж кожен з нас на своєму місці – це кут будинку.