• Головна
• Шоу-біз

Понад 10 років Олексій Суханов зустрічав своїх героїв та телеглядачів у студії ток-шоу «Говорить Україна». На жаль, канал «Україна» припинив своє існування – ліцензії каналу повернуто державі. Звісно, багато хто не вірить, що це назавжди, у них живе надія, що все ще можна відродити.

Ми поговорили з Олексієм Сухановим про його надії, як нині він влаштовує своє життя та кого тепер вважає своєю родиною.

«Сумую за нашим життям, яке раша зруйнувала»

- Олексію, згадую нашу розмову 5 січня, якраз наступного дня після вашого дня народження. Ви тоді розповідали, як прогулялися з подругою містом, завітали до ресторації, поїли смачнесенько, випили по келиху ігристого. Про такі звичайні, але  щасливі моменти. Чого вам бракує з того нашого колишнього життя?

- Сумую перш за все за нашими надіями, нашим спокійним життям, яке раша зруйнувала. Я дійсно переживаю, що багато людей загинуло, і невідомо, на превеликий жаль, скільки ще загине. Загине через те, що якась потвора щось собі там вигадала, а світ і досі чомусь дихає в його брудну дупу і не може покласти цьому край.

Я вкрай сильно переживаю все, що відбувається. Мені це болить, як і кожному українцю, кожному мешканцю України і кожній здоровій на глузд людині.

- Що тепер важливо?

- Ми дійсно не можемо вплинути на цю ситуацію, виправити і покласти всьому нарешті край, але зараз найважливіше для кожного з нас – залишатися людьми. Не бути засобом для маніпулювань попри всю праведну ненависть, яка виникла щодо оркії. Ми маємо берегти одне одного і не сваритися за будь-яких політичних чи ще якихось обставин. Ми маємо згуртуватися і забути про всі негаразди, незважаючи на різні думки, різні позиції, бо найголовніше зараз – наша єдність. Саме вона, мені здається, є найголовнішою вимогою для перемоги України.

- Як тепер виглядають ваші будні?

- Мої звичайні будні виглядають у компанії двох моїх друзів – пані валер’янки і пана пустирника. Ось вони допомагають мені трішки заспокоїтися. Як би я себе думками не заспокоював, що б собі не говорив, що б не робив, все одно повітря не вистачає, ти розумієш, що це якась безвихідь. І ця безвихідь посилюється тим, що ти не можеш вплинути на ситуацію, змушений сприймати її такою, якою вона є.

Я розумію всі поради – не розслаблятися, заспокоїтися, зосередитися, - але це складно у нинішній час, коли всередині росте порожнеча, виснаженість, втома від того, що коїться. Так, дякуючи нашим військовим, спецслужбам, ти живеш, можеш щось робити. Але день за днем - валер’янка, пустирник і постійні спроби домовитися з собою, що треба триматися попри все. Іншого вибору немає.

«Мені завжди подобалися чутки про мене»

- А ви вже звиклися з думкою, що каналу «Україна» більше немає? Ви писали, що не буде ані сліз, ані шмарклів, бо це - ваш особистий біль і ваша особиста втрата.

- Відверто скажу, я ще не звикся з цією думкою. І не знаю, коли звикнуся. Це залишається дійсно болем, ударом... Не знаю. Це був не просто канал, не просто робота, це був сенс мого життя. Протягом багатьох років ми дійсно робили гідну справу.

У когось було багато усмішок з приводу формату, мовляв, ви там все вигадуєте, нащо це, але ми справді робили багато чого корисного і важливого для України і для нашого героя зокрема.

Бо хто хотів змін, хто хотів зробити висновки зі своїх помилок - він це робив з нашою участю, завдяки допомозі наших експертів. Тому я вважаю, що за ці понад 10 років існування проєкту «Говорить Україна» для українців було зроблено багато, аби вони дійсно зрозуміли, що таке життя, як його треба цінувати, як важливо цінувати людей, які поруч.

Тому для мене це залишається болем. Не знаю, що і як далі буде. Можливо, YouTube, тому що і світ змінюється, і, напевно, телебачення вже трішки відходить у минуле, і його треба переформатовувати. Так просто не можна відмовлятися від своїх планів, від своїх позицій, від того, що ти дійсно вважаєш важливим, що є твоїм призначенням.

- Чи є у вас вже пропозиції? Чула колись, вас хотіли бачити в команді 1+1.

- Мені завжди подобалися чутки про мене, які точилися! Якщо подейкують, то це точно краще за тишу. Але поки жодних офіційних пропозицій ні від кого не було. І це зрозуміло - у нас війна.

Хочу зауважити, що я дійсно хотів би залишитися в команді людини, з якою працював більше 10 років. Я в цій людині впевнений, це дійсно людина, яку я поважаю, яка багато чого зробила попри все те, що кажуть. Я знаю багато історій, які свідчать про людяність і відповідальність пана Ахметова.

Я все ж таки зберігаю якусь надію, може, щось поновиться. Можливо, я консервативна людина чи дійсно для мене занадто рідними стали і канал «Україна», і ток-шоу «Говорить Україна», але не можу так просто взяти і відпустити. Крається серце за нашу команду, яка теж за нинішніх обставин залишилася без роботи. Дуже переживаю, що буде з людьми, чи знайдуть вони роботу.      

- Якщо не телебачення… Де себе бачите?

- Все своє життя я присвятив саме радіо та телебаченню. Ким я себе зараз уявляю в свої 48 років? Звісно, якщо питання постане руба, напевно, змушений буду приймати якісь рішення. Поки все ж таки не полишаю надії, що буде YouTube-канал, і я залишуся в тій галузі, на якій знаюся і якій присвятив багато років свого життя. Поживемо – побачимо! Нагадаю, я кухар за освітою, водійський стаж у мене доволі великий, але при всій повазі до цих професій, мені хочеться займатися справою, яку я дуже люблю.

«Не можна жити в країні і не знати її мови»

- Не можу не відмітити вашу гарну українську мову! І акценту у вас немає! Скільки часу знадобилося, щоб так володіти українською? До речі, почула від вас класну фразу про росіян - хворі на призозуленість. Я такого навіть не чула.

- Серйозно? Хочете сказати, що я автор такого виразу? Може, я дійсно склав такий вислів, а може, він і був в українській мові. Посилено українською я займався з викладачем протягом року. Все інше – це практика.

Сьогодні, до речі, є розмови, а чи варто переходити на українську чи не варто. Я вважаю, нікого не варто змушувати це робити силоміць. Я здебільшого спілкуюся українською – це моє рішення.

Мені зовсім не хочеться, аби Україна знову посварилася через мовне питання, я цього вкрай боюся, тому що це не посилює наш настрій до перемоги, навпаки – роз’єднує.

З іншого боку, ми маємо поважати право кожного. Якщо людина російськомовна, це не означає, що ця людина - не українець чи не українка. Мова – дійсно одна з найголовніших ознак ідентичності, ідентифікації України, українців, але не є найголовнішою характеристикою якостей людини.

Хочу нагадати одну просту річ – чим більше мов людина знає, тим більше вона стає особистістю. Тому було б добре, якби кожен пробував крок за кроком переходити на українську. Хай з помилками – ніхто не буде нікого засуджувати. Цей потяг і це рішення зараз мають народитися.

Взагалі, мені здається, російська має мало чого спільного з пуйлом та орками. Тому що мова їм не належить. Як не належить їм і те, що вони собі приписують. Їм належать тільки їхні обмежені мізки, брудні дупи, відсутність людських цінностей, і - все. Тому закликаю кожного – не засуджуйте людей, якою б мовою вони не розмовляли.

Але при цьому волаю, щоб кожен російськомовний потроху починав переходити на українську. Вона ж така красива! Це одна з найкрасивіших мов у світі. І якщо ви будете її змішувати потроху з російською, нічого поганого в цьому немає. Думаю, це буде саме той компроміс, який допоможе усім нам здобути спокій, повагу, мир і єдність нашого суспільства.

Не можна жити в країні і не знати її мови. Це моя категорична позиція. Державна в нас одна. І вона має залишатися єдиною. Ти можеш не користуватися нею в побуті, але  знати українську зобов’язаний, якщо живеш в Україні, якщо ти її любиш, поважаєш її традиції, історію та культуру. І не треба шукати виправдання, що виховувався в російськомовній родині. Я теж в російськомовній родині виховувався. Я народився в Радянському Союзі. Але, пробачте, треба поставити мету і наполегливо йти до неї.     

- Ви називаєте ту країну раша. Колись це була рідна країна. Які це відчуття? Я, наприклад, не уявляю, щоб я щось подібне колись сказала про свою Україну, не дай боже. Яким був цей шлях, як кажуть, від любові до ненависті?

- По-перше, як відомо, від любові до ненависті лише один крок.

По-друге, це реакція будь-якої здорової на голову людини. Я ніколи не був прихильником якогось впертого, недолугого, сліпого захисту країни, де ти народився. Мені здається, це неправильно, ми ж народжуємося людьми, перш за все. І якщо ти хочеш залишатися людиною, маєш дотримуватися цінностей, які людині притаманні, незважаючи на місце її народження.

Я до останнього не вірив, що кремль може розв’язати війну, що він може накоїти те, що він уже накоїв і, на превеликий жаль, продовжує це робити.

Я не відштовхуюся в системі своїх цінностей від місця свого народження. Кожен із нас має захищати людські цінності – цінність життя, право людини на свій власний вибір, право на самоідентифікацію, на самовизначення свого шляху і розвитку. Оце для мене найголовніше, а не місце народження, не країна народження. Нам природа подарувала здібність думати, аналізувати. І якщо ми маємо таку функцію, ми зобов’язані нею користуватися.

Я взагалі народився в Радянському Союзі, тому, давайте казати, країна, де я дорослішав і жив до 2014 року, перетворилася для мене на рашу. І що? А якою вона має бути, якщо там дійсно цінність життя дорівнює нулю. Для мене це раша, для мене це оркія.

В 2014 році, коли я обрав Україну, ставши на її бік, поважаючи її право на незалежність, право самовизначатися у своєму розвитку і майбутньому – я обирав цінності. І я буду боротися і відстоювати ці цінності в Україні. Хочу, щоб Україна була європейською, незалежною, сучасною, щоб вона розвивалася, щоб ці ідеї міцнішали. Тому треба покласти край будь-яким зв’язкам з рашею, бо там глухий кут.

Тому росія стала рашею, а Україна - тією країною, де я хочу жити і бачу своє майбутнє.

Якби перш ніж я народився, мене спитали, чи хочеш ти народитися на території Радянського Союзу, чи хочеш ти народитися на території майбутньої росії, -  а я би відповів «так», було б недоречно зараз відмовлятися.

Але ж мене ніхто не питав! Я б із задоволенням народився в Україні, наприклад. Або в Норвегії чи Швейцарії. Але б все одно відстоював систему людських цінностей.

Все це мені видається засобами маніпулювання, коли нам в голови намагаються вкласти систему псевдопатріотичності – мітингами, якимись гаслами, ще казна-чим. Патріотизм полягає в іншому – і починається він з усвідомлення системи цінностей.

Саме тому, наприклад, я не засуджую людей, які поїхали на початку війни чи зараз. Вони українці і залишаються українцями. Життя в них одне. І якщо людина не здатна тримати в руках зброю, але вона здатна прославити Україну на Заході, хай їде і прославляє, несе там прапор України, нічого поганого в цьому немає.

- А не боляче, що з родиною так вийшло? Родину, між іншим, як і країну, теж не обирають, і, буває, чужі стають ріднішими, ніж твоя родина по крові.

- Саме так і сталося. Я не шкодую. Можливо, це жорстоко звучить, і дійсно хтось подумає: якщо Суханов так вільно відмовляється від своєї умовної батьківщини, своєї родини, він так само може відмовитися від будь-чого. Ну нехай так і думають!

Родина – це мур. Задля цього родина і була створена як інститут - заради підтримки, розуміння і захисту. Якщо тебе в твоїй родині не розуміють, не підтримують, не хочуть хоча б почути твою позицію, це не родина.

Цей час мені довів, що навіть сторонні люди стають більш рідними, ніж ті, хто рідний тобі по крові. Я не поділяю тамтешніх «цінностей», імперськості, взагалі такого зверхнього ставлення до будь-кого. Я чужий в такій системі координат. У мене життя одне. Я хочу жити серед людей, які знають, що таке воля, незалежність, права і можливості. Я не хочу віддавати своє життя заради якихось комплексів диктаторів, політиків, не хочу бути засобом їхнього маніпулювання.

Для мене справжній патріотизм – в діях. Любов, віра – це все теж в діях виражається. Саме тому я з великими скепсисом ставлюся і до заяв політиків, і церковників, до будь-кого. У мене є своя голова на плечах. Я сам можу прийняти своє рішення на підставі аналізу, питань, які я собі ставлю.

- Хто тоді сьогодні ваша родина?

- Це коло моїх друзів, які пройшли випробування часом і останніми подіями зокрема. Ті, які залишилися зі мною після того, як була втрачена робота. Це не вплинуло на їхнє ставлення до мене. Вони і є моя родина. Родина – це не кровний зв’язок. Оці історії про кровні зв’язки нам нав’язали.

От вчора прочитав таку новину. Якась дурепа, злочинка-мати розбещувала свого 14-літнього сина і 13-річну доньку, змушувала їх зі своїм співмешканцем робити порнографічні фото, а потім ними торгувала. Ось вам і родинний, кровний зв’язок матері і дітей. Чи вона мати після цього? Ні, звісно, якщо ми при здоровому глузді!

Ми можемо, як кажуть церковники, пробачити. Добре – пробачили. Але це не означає, що за цим пробаченням буде любов і прийняття її як матері. Вона ніколи не буде матір’ю! Для неї діти – ніщо. Так і з родиною, і з країною.

«Я той ще вояка, я це розумію! Але це не означає, що я не візьму до рук зброю»

- Ви довго йшли до свого українського паспорту і нарешті отримали його. Але от, наприклад, досить неочікувано українські паспорти з’явилися у російського журналіста Олександра Невзорова та його дружини. Тоді багато було суперечок, що український паспорт треба заслужити, пройти всі процедури, що це не подарунок, який можна роздавати наліво і направо. Згодні?

- Український паспорт, українське громадянство дійсно треба заслужити. Щодо вихідців з раші - це питання взагалі повинно розглядатися під найкращим мікроскопом. Людина має щось зробити для України, вона має довести свою відданість країні.

Це може бути крок на політичній хвилі, може, хтось хотів заробити собі якісь дивіденди, але це неправильно. До речі, зараз запровадили іспити щодо мови, історії, традицій – так і має бути. Український паспорт повинен бути дорогоцінною річчю. Це паспорт країни, яка вже довела світові свою спроможність відстояти свою незалежність. Подивіться, скільки хлопців і дівчат загинули! Це занадто велика ціна.

- У березні ви вступили в київську тероборону. Чим там займалися? Вчилися стріляти? З розмов знаю, що не кожен на це здатен і може.

- Я пройшов і підготовку, і на чергуваннях був в перші місяці війни, коли була велика небезпека для Києва. Я той ще вояка, я це розумію! Але це не означає, якщо дійсно знадобиться і ситуація буде настільки критичною, що я не візьму зброю до рук. Звісно, візьму. Думаю, кожен її візьме. Я в цьому впевнений.

Так, є різні люди: хтось дійсно народився, щоб бути військовим, хтось – ні. Тому він буде корисніший на якомусь своєму полі, у своїй сфері.

- Якою ви уявляєте нашу Перемогу?

- Мені здається, коли почую цю звістку, на яку ми всі так чекаємо, розплачуся. Але це будуть сльози радощів. Це дійсно буде свято. Замовив собі декілька вишиванок – це я уже готуюся до Перемоги. У мене є дуже красива вишиванка від нашої Юлії Магдич. Проте нашу Перемогу треба святкувати у новій вишиванці.

Але в цей день ми будемо не тільки посміхатися, а й плакати – згадувати, шануватимемо пам’ять тих, кого не буде поряд.

Мені дуже хочеться, щоб Перемога відбулася якомога скоріше, щоб ми вже раз і назавжди поклали край цьому «руському міру». Все буде Україна!