• Головна
• Шоу-біз

Фото: Надано ICTV

Ми домовлялися про наше інтерв’ю з Оленою Фроляк, ведучою «Єдиних новин» та шеф-редакторкою інформаційної служби ICTV, місяць так точно – весь час вона у роботі, новинах... Навіть перед бесідою телеведуча попросила ще 10 хвилин, щоб домонтувати відео для ефіру. Олена каже, що робота в нинішній час – це спасіння, відволікає від отруйних думок.

Ми поговорили з Оленою Фроляк про те, як вона тримає інформаційну оборону та як будує сьогодні своє життя. 

Я не можу без дому

- Олено, зараз уся робота журналістів зводиться до теми війни, і це важко. Але все ж таки – вас робота рятує, незважаючи на новини, які нам треба транслювати?

- Звісно, рятує. Ти хоч і розповідаєш про війну, але, працюючи, не перебуваєш постійно у своїх думках. Думки ці сумні. Як усі, відчуваєш безвихідь, відчай, нерозуміння майбутнього, що буде завтра, за тиждень, за рік. Робота  від цих важких думок відволікає. Ти біжиш на ефір, у тебе інтерв’ю, планування, денні, були нічні зміни. Я дякую Богу, що маю роботу, бо дуже багато людей її позбавлені.

- А з ким інтерв’ю за цей час можете назвати життєствердним?

- Нещодавно ми записали  інтерв’ю з сином Воррена Баффета – Говардом Баффетом. Він приїхав в Україну з великим проєктом. Говард нині багато інвестує в нашу країну, у нього спільний проєкт з Оленою Зеленською щодо здорового харчування в школі. Він взагалі цікава людина як філантроп і бізнесмен.

Окрім іншого, мені було цікаво, як це бути сином одного з найбагатших людей планети. «Немає значення, хто твій батько – важливо, чого вас навчили і як піклувалися. Батько вчив мене не переоцінювати, але і не недооцінювати себе, не боятися ризикувати і пробувати нове. Бути гнучким, не робити лише те, що добре вмієш, бути готовим до невдач і пам’ятати, що ти молодий не назавжди. Тому поспішай жити і щось робити». Добрі поради, чи не так? 

- На початку війни ви провели кілька ефірів, а потім виїхали з дітьми і мамою, бо, як зізнавалися в «Єдиних новинах», просто злякалися. Але повернулися вже за місяць. Повертатися страшно не було? 

- Ні, не страшно. 24 лютого я відпрацювала ефір, 25-го поїхала до мами, вона під Києвом живе. Там же і мій брат. Ми зібрались ввечері на сімейну раду, вирішили, що брат відвезе дітей на Прикарпаття, чоловік буде у теробороні, а жінки залишаються. В суботу я планувала піти на роботу. Вранці, а ми саме недалеко від Василькова, почалися сильні вибухи. Я, як була в куртці свого сина, отак сіла в машину з мамою, подругою, собакою і поїхала на Івано-Франківщину. 

Але пройшло кілька днів, ми відійшли від дороги, яка тривала 36 годин, і я почала себе картати: «Лєнко, яка ти дурна, що поїхала з Києва». Я щоранку вставала і казала: «Все! Завтра ти їдеш додому». Так пройшов місяць.

Рівно за місяць я повернулася. Не боялася. Навіть чоловікові не сказала, що їду, бо він би мені ще не дозволив повертатися. 31 березня сіла в машину, доїхала до Києва, приїхала на роботу, дзвоню йому з каналу, але так, ніби сама у Косові, і кажу: «Вийди, там тобі волонтери ковбаски з Косова привезли». Він виходить – а тут я. Дуже зрадів. Я люблю сюрпризи, але на такий він не сподівався (сміється). Не можу я без дому.   

З сином Антоном та чоловіком Сергієм Соловйовим, який працює головним оператором на ICTV. Фото: надано ICTV

Жити в постійному очікуванні – погана ідея

- Пів року війни. Які ваші відчуття зараз? 

- Відчуття дуже складні. Але я одразу кажу собі – згадай дівчат та хлопців на  передовій, згадай людей, які втратили своїх дітей, рідних, які втратили дім… Тому мої відчуття не дуже комусь цікаві. Як люди, так і я. 

Звісно, ми всі чекаємо на перемогу. Але коли вона буде – ніхто не знає. Тому жити в постійному очікуванні – погана ідея. У вірі – так, у сподіваннях – так, але не чекати дива щодня. Я собі наказала: «Ми  живемо одним днем. Сьогодні прожили – і слава Богу». 

- Зараз хоч-не-хоч всі розмови при зустрічах зводяться до війни. Вам вдається говорити на інші теми вдома, з друзями, колегами? 

- Коли ми починаємо говорити на інші теми, все одно все зводиться до війни, бо все життя навколо неї. Мене зараз рятують книжки, фільми, серіали. Я знову сіла за фортепіано, правда, граю лише сумні ноктюрни Шопена. Можна переключитися, але  не надовго. Я себе ловлю на думці, що довго не зазирала в новини. Довго – це може  бути 30 хвилин. Чоловік відстежує  уважно всі події на фронті, часто показує відео, карти. Син теж постійно в цьому крутиться. Ось так і проходять дні. Дякуємо нашим ЗСУ і йдемо далі в наступний день.

- Ви якось казали, що у Сергія гарне почуття гумору. Жартує вдома? 

- Звісно! Вони обоє, син і чоловік, мене тролять у хорошому сенсі (сміється). Іноді жартують з мене. Ми всі разом сміємось з жартів у мережі – типу «гарячий сезон у Саках» чи про те, які росіяни зараз всі просунуті, у кожного останній айфон. Взагалі українці унікальна нація – в нас стріляють, а ми сміємось. Ну як таких можна  перемогти? 

- А город цьогоріч саджали? Знаю, ви завжди пишалися городиною, особливо огірочками. 

- Огірків у мене дуже багато цього року. І солимо, і свіжі їмо. Зранку роблю цілющий фреш, як я його називаю. Огірок, зелень, що є вдома, морква, яблуко, можна сливу, персик – і подаю своїм хлопцям у красивих стаканах. П’ють, а куди їм діватися. А потім довго мию сокодавку. Страшенно не люблю це робити (сміється). 

- Влада радить нам готуватися до зими. Ви якось готуєтеся? Теплі ковдри, утеплення…

- У мене генерал по закрутках – мама. Закрутили і наквасили огірків, помідорів, щось зробимо з баклажанів. У нашій кладовій вже заставлено добрі чотири полиці. Думаю, не пропадем.

Ковдри, теплий одяг у нас є. Найголовніше – вдома є пічка-буржуйка. Тому всі надії на неї, якщо не дай бог відключать газ чи світло. Якщо буде скрутно, переїдемо всі до когось одного з нашої родини. Переживемо.

- Зараз триває вступна кампанія, син у вас абітурієнт. Антон буде вчитися в Україні чи вступатиме десь за кордоном?

- Ні, ми будемо вчитися в Україні. Зараз якраз проходить зарахування на бюджет і контракт, тому поки нічого не буду казати. Щоб не наврочити. 

У сина друзі виїхали за кордон, але він не захотів. Антон хоче бути в Україні, вчитися тут. 

- Донька Наталя мала змогу виїхати за кордон, адже рік навчалася в Ірландії. Чому не поїхала? Ви не вмовляли заради безпеки?

- Ні, не вмовляла. Магістратуру вона закінчувала в Ірландії ще до війни, і було дуже приємно, коли їй подзвонили звідти її друзі і педагоги, пропонували допомогу з роботою, житлом. Наталя тоді волонтерила у Львові, якраз відправляла наших біженців за кордон, але сама виїжджати не захотіла. Вона працює, у неї своя квартира. Якщо буде дуже критична ситуація, то, каже, поїде. Але поки тут. Наталі - 24, вона самостійна людина, я вже не можу їй нічого вказувати. 

Ми всі в Києві. Як далі буде – не знаю. Вірю, що все буде добре.  

З дочкою Наталею. Фото: надано ICTV

Вже давно не вірю «харошим рускім»

- Ви давали поради, як легко перейти на українську мову. Як думаєте, лукавлять ті, хто живе в Україні і каже, що їм важко розмовляти державною? 

- Це складне мовне питання. Я знаю, що потрібно просто почати говорити – з помилками, русизмами, неправильним наголосами, але говорити, і все.

У мене є подруга ще з журфаку. Вона з Дніпропетровщини, у неї була чудова українська, вона відмінниця була. Але так склалося, що у Києві на роботі спілкувалась переважно російською, і українська занепала. Зараз вона переходить на українську – скажімо так, згадує. З помилками, але це не страшно, головне - бажання.

Це як боятися говорити англійською, якщо вона у тебе недосконала: просто треба почати спілкуватися. Як людина, для якої мова – ремесло і професія, скажу так: непросто перейти на іншу мову. Тим паче, коли людина все свідоме життя спілкувалась однією мовою, але це можливо. Тому не бійтесь помилок, і починайте говорити українською. 

- Вам довелося попрощатися з кимось із тих, у кого не все так однозначно?

- Війна викрила в людях все добре – і багато поганого. Коли я бачила, як на наших кордонах з’явилися «Бентлі», «Ягуари» і «Порше», ввезені за пільговим розмитненням, впровадженим зовсім для інших цілей, мені було соромно і гидко за своїх земляків.

Але я пишаюсь своїми земляками і землячками - волонтерами, старенькими, які віддавали останні гроші ЗСУ, хлопцями та дівчатами, які вишикувались у черги біля тероборони. Я пишаюсь нашими військовими.

Мені соромно за тих людей, які використали війну для себе, своїх цілей. Але це на їхній совісті. Війна всіх проявила, але по-різному.

- А ви слухаєте російську сторону – якісь  інтерв’ю? Це, звісно, шкідливо для психіки нормальної людини, але з професійної цікавості? 

- Перші місяці війни слухала. Наприклад, інтерв’ю зі Світланою Сорокіною, вона ж ніби демократка була. Але все інтерв’ю вона плакалася: куди росія рухається, як же вони будуть жити в ізоляції… Але видавити з себе слова, що росіяни вбивають українців, вона так і не змогла. Гріш ціна такій позиції. Тому я припинила слухати все це і не вірю вже давно «харошим рускім». 

- Ви були ведучою дебатів Порошенка і Зеленського, брали інтерв’ю у президента під час війни. Як, на ваш погляд, він змінився? 

- Він помудрішав. Війна створила іншого Зеленського – йому дістався драматичний  термін, трагічний і дуже відповідальний. Війна – це прозріння, потрясіння, момент великих справ, момент, який не прощає і не дозволяє схибити. Те, що війна зробила  з українцями, Україною і президентом за ці місяці – це разючі перетворення і трансформація.

Олена Фроляк каже, що ще ніколи так чогось не хотіла у житті як нині хоче нашої Перемоги. Фото: надано ICTV​

Дуже хочу побачити оту себе після війни, після перемоги

- ICTV нині –  єдиний з групи Starlight Media, хто бере участь у марафоні «Єдині новини». До війни канал був лідером теледивлення. Чи відновиться те його життя?

- Вірю, що все відновиться, буде перемога, ми повернемося до своєї звичної сітки мовлення. Люди втрачають життя, долі, дітей на війні, тому тимчасову втрату  серіалів, фільмів чи проєктів ми точно переживемо. Нам головне зараз - перемогти. 

- До речі, 18 вересня  – 30 років ICTV. Пам’ятаєте, як прийшли туди працювати? 

- Я працюю на каналі 22 роки, не 30, але це теж немало. Це було так давно! Це як  мене питають, а як ви познайомилися з чоловіком? У мене скоро внуки будуть, а мене ще про знайомство з чоловіком питають (усміхається). Це величезна частина мого життя. Всьому, що у мене є в житті, я завдячую трьом речам: батькам, роботі і моїй родині. Моя робота нерозривно пов’язана з моїм життям. 

- А як ви прийняли звістку про те, що медіахолдинг Ахметова припиняє існування?

- Мені було дуже шкода, бо там працювало багато професіоналів, і вони задавали планку. Канал «Україна» демонстрував дуже хороші позиції, і я за це їх поважала. Дякую їм за це. Шкода, що стільки людей залишилось без роботи, вони були віддані своєму каналу. Колектив – це живий організм, який довго створюється, але дуже швидко його можна зруйнувати… Вірю, що віддані справі журналісти знайдуть себе. 

- Якою ви бачите себе у новій реальності? Ви вже сказали, що намагаєтеся жити сьогоднішнім днем, але ж, мені здається, мають бути і мрії?

- Найголовніша мрія – перемога. Мені здається, я ще ніколи так чогось не хотіла. Як тільки ми переможемо, почнемо будувати плани. Я дуже хочу побачити оту себе після війни, після перемоги. Це буде інша Фроляк, яка вже не зважатиме на дрібниці і не хвилюватиметься про дурниці.

А коли буде Перемога, зробимо вдома гучну вечірку. Насмажимо на барбекю все, що тільки можна, я зберу всю свою родину, запрошу колег і будемо святкувати – будемо співати, танцювати і кричати «Слава Україні! – Героям слава!».