• Головна
• Шоу-біз

«Треба підтримувати своє здоров’я, щоб бути корисним і для країни, і для тих, кому потрібна наша допомога», - каже фітнес-тренер, спеціаліст із правильного харчування Марина Боржемська. 

Тому якщо вас лікує танець – танцюйте, якщо є можливість пробігтися навколо дому – бігайте! Від стресу, страху та перевтоми нікому краще не стане.

Ми поговорили про те, як Марина Боржемська сама поверталася до життя та що радить робити, щоб проживати бодай частинку кожного дня для себе.

Мене із затяжної паузи витягнули діти

- Марино, майже всі, з ким нині розмовляю, у чиєму житті був спорт, кажуть, що не можуть повернутися до звичного способу життя. Як за допомогою вправ повернути силу духу? Як не поставити життя на вічну паузу? Що ти робила?

- У мене було так само перші два тижні. Моє життя зупинилося 24 лютого.

20 лютого був мій день народження, і вже тоді я ніби щось відчувала, мені внутрішньо було якось некомфортно і боляче. Друзі та знайомі збиралися мене вітати, але я всім казала, що мені у цьому році не до святкування. Не розуміла чому, але святкувати не хотілося. Хоча дуже люблю свій день народження, взагалі всі дні народження, бо це початок нового життя, і ми маємо дякувати за це Богу. Але цього разу якось все було не так. Ще й Олівка напередодні захворіла, у неї був отит.

А з 24-го – пауза, два тижні мені взагалі нічого не хотілося робити. Було важко піднятися, рухатися, хоча й розуміла, що я мама двох дітей, мені потрібно працювати, вирішувати питання, які виникли.

Тому коли я щось починала робити фізично, мені ставало набагато краще. Рухи помаленьку знімали той внутрішній стрес, в якому ми всі знаходимося.

А далі усвідомила, що маю продовжувати те, що я роблю добре – заохочувати людей, які знаходяться поряд зі мною, з якими працюю, які до мене звертаються, працювати над собою.

Зараз дуже багато хто картає себе за те, що вони стрибають, займаються спортом, а хтось десь помирає, що це недоречно. Але не можна себе звинувачувати і докоряти собі, що зараз ми знаходимося більш-менш в безпечному місці, якщо можна так сказати. Зараз ти ніде не можеш почувати себе у безпеці, адже не знаєш, звідки і куди у цю мить прилетить. Проте ми маємо рятувати себе задля того, щоб могли працювати і допомагати іншим людям. Відновлювати економіку дуже важливо під час війни, державний бюджет має наповнюватися.

Бо ця пауза може затягнутися, і вона – як та воронка, яка засмоктує тебе все глибше і глибше. І чим глибше ти занурюєшся туди, тим більше ти перебуваєш у пригніченому стані і тим менше у тебе шансів робити щось хороше і необхідне.

Нам всім потрібно себе пробуджувати. Дуже багато людей сперечаються, що наразі щось робити неможливо. Так, ми можемо собі це говорити щоразу, але тоді виходу не буде, ми будемо далі падати у ту воронку. Ми ж українці – і в цьому наша суперсила. Нам треба виховувати наших дітей, наше покоління, яке потім буде будувати і відбудовувати нашу державу. Тому маємо дбати про своє здоров’я, свій як внутрішній, так і фізичний стан. До речі, дуже багато психологів радять фізичні навантаження.

- Що допомагає?

- Навіть звичайна прогулянка на свіжому повітрі творить дива. Коли ти рухаєшся, в тебе оживає тіло, починає працювати в нормальному темпі серцево-судинна система, яка дуже страждає через те, що ми знаходимося в глибокій депресії.

Йога, наприклад, дає можливість зосередитися на собі, відновити свій внутрішній потенціал. Танці, руханки, ті тренування, які наразі я проводжу, це все допомагає.

Хочеться саджати дерева і квіти в тих містах, які дуже постраждали

– До речі, з 25 квітня ти відновила свою фітнес-програму. Чи багато людей приходять тренуватися? 

- Я відновила програму трохи раніше. 21 березня ми переформатували її і зробили не тільки з тренуваннями та унікальним меню, а й з корисною інформацію про харчування в складних умовах війни, тренування в метро, щоб розігріти м’язи, поради психологів, як тримати себе у нормальному емоційному стані.

Ми почали робити особливу програму, щоб збирати кошти на допомогу ЗСУ, волонтерам та мамам з дітьми, яким потрібна допомога. Назвали марафон Fitness program to Support Ukraine. Ця програма була створена не тільки для українців в Україні, а й для людей, які знаходяться за кордоном, бо у них є більше можливостей тренуватися. Це моє їм величезне дякую, що вони допомагають, перераховують кошти, збирають гуманітарну допомогу. Мені хотілося дати їм корисну інформацію за всі ті гроші, які вони перераховували для України. Вони можуть користуватися цією програмою у будь-який час. Фіксованої вартості програми не було. Кожен допомагав, скільки міг, і отримував важливу інформацію. Учасники могли приєднатися до програми і тренуватися або просто донатити на підтримку.

Запускала на свій страх і ризик, тому що розумію, може бути і критика, і все що завгодно, мовляв, що ви тут стрибаєте, коли ми сидимо у підвалах. Але я таким людям відповідаю: доки ви знаходитеся у підвалах, ми працюємо задля того, щоб вам допомогти, щоб зібрати кошти і купити необхідне – їжу, ліки, одяг…

І люди пишуть, що завдяки тренуванням їм стало емоційно краще, вони можуть робити більше – що сьогодні вони щось зробили по господарству, городу.

Нещодавно проводила онлайн-тренування для усіх, хто є моїми підписниками, бо дуже багато людей останнім часом почали мені писати і просили провести тренування. І я отримала дуже багато позитивних відгуків, вдячності, вони ще більше заохотили мене продовжувати цю справу, дали мені сил і наснаги допомагати.

- Ти от сказала про город, люди зараз з охотою це роблять. Ти щось садила?

- Я поки ні. Я належу до тих людей, які можуть перепрасувати багато речей, влаштувати велике прибирання, перетаскати купу коробок, комусь допомогти розвантажити вантаж, але город – не моє. Так завжди було. Однак, думаю, після війни щось таки посаджу. Декілька дерев точно посаджу в нашому саду на дачі неподалік від Жмеринки.

А ще мені хочеться саджати дерева і квіти в тих містах, які дуже постраждали – Ірпінь, в якому я винаймала квартиру багато років, Буча, де ми жили, коли у нас був проєкт «Зважені та щасливі», Бородянка мені дуже подобалася. Дуже люблю ці міста. Будемо знову робити їх красивими.

- Що з їжі ти б порадила покласти у свій тривожний рюкзачок? Зрозуміло, що це мінімум, багато не спакуєш, але що варто мати напоготові?

- У кожного українця є картопля. Її можна запекти, покласти туди шматочок сала. Якщо є можливість - купити шматочок м’яса або риби, запекти чи відварити, так страва буде довго зберігатися.

Я теж так робила – запікала картоплю, завертала у фольгу і знала – раптом що, візьму це з собою. Так само у мене був запечений шматочок м’яса, загорнутий у пергаментний папір, а потім - у фольгу, це теж допомагає тривалому зберіганню.

Можна взяти сухофрукти, наприклад, ізюм, він не дуже дорого коштує, горіхи, які є, насіння. Банани досить калорійні, злакові батончики, чорний шоколад – кілька шматочків дадуть насичення на певний час. Сушки, сухарики. Це те, що можна зібрати, і воно буде напоготові.

І завжди має бути вода. Зневоднення організму призводить до дуже тяжких наслідків.

- Ти допомагаєш із переселенням людей із гарячих точок. Навіть до себе додому запрошувала. Куди ти їх розселяла?

- Так, привозила і до себе, і в нас у Вінниці було створено дуже багато штабів, де можна було отримати прихисток. Так само дуже багато моїх знайомих відкривали двері свого дому на моє прохання розселити людей. Мій тато і його «Єврейська громада» 24/7 працювали, облаштовували місця і розселяли людей.

Порівняно з іншими містами, Вінниця - велике місто, але вона все одно не гумова. Тому саджала людей у авто і везла їх до Ужгорода, Львова, Хмельницького.

Кожного ранку, коли прокидаюся, йду подивитися на небо

- Як на тобі позначилася війна? Що ти втратила чи, можливо, здобула, бо ж ми не лише втрачаємо у ці важкі часи, а й все ж таки знаходимо щось хороше.

- Я познайомилася з дуже багатьма цікавими, класними, хорошими людьми. Здобула їх любов і подяку. І це, мені здається, найголовніший скарб.

Якщо говорити про втрати, я так само, як і вся Україна, втратила дуже багато наших українців. Це не може не позначатися на внутрішньому стані.

Я за ці дні дуже посивіла. Десь через місяць війни прокинулася від того, що моя Олівка щось копошиться у мене у волоссі. І - питає: «Мамо, а що з твоїм волоссям?» Перепитую: «Олівочко, а що з ним?» На що вона мені відповідає: «Воно якесь сіре».

Коли лягала спати, волосся ще було нормальне, а вранці прокинулася – у мене була повністю сива голова. Якщо до цього у мене були поодинокі сиві волосинки, то зараз я вся сива.

- Що допомагає не опускати руки?

- Моя любов до моєї країни, моя віра у мою країну, в уряд, людей, які борються кожного дня. Мої діти, батьки, рідні та близькі люди. Це все мене тримає. Небо, яке над моєю головою. Кожного ранку, коли прокидаюся, йду подивитися на небо.

- Ти кажеш про все добре. А були ті, хто розчарував?

- Я не звикла в комусь розчаровуватися. Я таке могла собі дозволити, коли була ще зовсім молода – у 20, 30 років. Через всі ті події, які відбулися у моєму власному житті, я зрозуміла одне: кожен з нас має право поводити себе так чи інакше. Інша річ – як ми це сприймаємо. Чесно тобі скажу, мені байдуже на таких людей. Мене вже такі люди не дивують. Якщо мене вже не дивувало те, що було у моєму житті, то що говорити про людей, яких я знаю певний проміжок часу?! Просто розумієш, хто твоя людина, а хто випадковий перехожий у твоєму житті.

Тому не можу сказати, що хтось мене розчаровує. Я просто роблю собі фільтр, розумію, що на цю людину більше ніколи не буду розраховувати.

Серед моїх знайомих, наприклад, теж були цькування – мовляв, що ти тут виборюєш, комусь щось доводиш, хочеш до когось докричатися, думай про своїх власних дітей. Але ж це мій вибір! Мій вибір висловлювати свою думку, як я хочу, мій вибір інформаційно захищати людей, які живуть у нашій країні, тому я вже нікому і нічому не дивуюся. Я не хочу витрачати час дарма на те, що буду комусь перемивати кісточки. У мене є чим займатися. Навпаки, мені хочеться наповнювати себе чимось хорошим, тому що поганого і так дуже багато. Це погане і так нас руйнує зсередини. А якщо я ще буду продовжувати думати про таких людей, то взагалі не зможу вранці встати і щось робити.

Цього і всім бажаю – просто навчитися відсікати від себе таких людей. От і все.

- Не думала виїхати?

- Якщо б так склалося, що потрібно їхати, нам більше немає де жити, нас, як інших, по-звірськи, злобно, жорстоко витісняють з домівок, ми б поїхали. Розумію, що як мама повинна врятувати своїх дітей. Дякую Богу, в нашому місті ми ще можемо жити.

У мене є подруга в Ужгороді, яка мене постійно кличе до себе. У Львові так само є друзі, до яких можу поїхати. В Ізраїлі живе моя сестричка. Є куди їхати, але поки що маю захищати тут своїх.

Якщо вже так трапиться, відвезу дітей, а сама повернуся. Хоча мої діти мені постійно говорять: «Мамо, ми знаємо, яка ти рішуча і смілива, але ж ти розумієш, що ти нам дуже потрібна». І я їм поясню, що розумію, але ще я потрібна й іншим людям, яким можу бути корисна і допомогти.

У мене всередині сидить думка, що я ще маю прожити довге життя, що ще не відпрацювала на цій землі, на цьому світі, і маю ще багато чого зробити.

Ми говоримо з дітьми про війну та її наслідки

- Як діти цей час переживають? Ти розповідаєш їм про війну чи все таки намагаєшся не травмувати?

- Я маю їм розповідати про все. Вони ж все чують і бачать, вони ж не маленькі (Роберту – 12 років, Олівії – 9. – Авт.). Звісно, потрібно давати інформацію дозовано. Хочеться їх уберегти від сумних подій, але вони відкривають інтернет і все бачать.

Намагаюся займати їх школою, у них онлайн-заняття, є багато додаткових занять, і вони постійно заняті. Але все одно ми з ними сідаємо і говоримо про війну, про наслідки, про те, що вона несе, забирає, ми говоримо про дітей, яким наразі дуже погано, вони мають це розуміти. Наприклад, що краще гроші витратити на армію і допомогу тим людям, у яких немає змоги зараз з’їсти навіть шматок хліба, аніж купити собі нову іграшку чи чохол на телефон. І вони розуміють, що є такі речі, повз які пройти просто не можна.

Тому спілкуємося, говоримо, вони важко переживають, і вони постійно запитують: «А чи до нас не прийдуть? А чи нам нічого поганого не зроблять?». Я заспокоюю, що я з ними, вони в безпеці, що зроблю все, щоб їх захистити. Ми дуже багато обіймаємося під час цих розмов, дуже багато кажемо одне одному приємних слів, це зараз дуже важливо, це не дає нам стати зовсім холодними і жорсткими. Нас рятує наша віра і любов.

- В’ячеслав якось підтримує дітей?

- Перші тижні він не виходив на зв’язок, а потім написав Роберту, переписувався з ним (ексчоловік Марини – боксер В’ячеслав Узелков. – Авт.). Роберт спочатку нічого не казав, а потім розповів, що пише тато, він йому відповідає, де ми і як ми. Потім вже Слава подзвонив мені, сказав зробити все можливе, щоб захистити наших дітей. От така у нас була єдина розмова. Мабуть, перша за всі ці чотири роки без якихось образливих слів на мою адресу, ми вперше поговорили як нормальні дорослі люди, як батьки наших спільних дітей.

Інколи він мені щось пише про дітей, я йому відповідаю. З дітками він створив чат, в якому вони спілкуються. Вони рідко пишуть і відповідають, але відписують, щоб він не хвилювався, знав, що з ними все гаразд.

В День Перемоги піду в церкву і поставлю свічки

- Усі кажуть, що ми не будемо більше такими, якими були. В тебе теж був пост на цю тему. Думаєш, будемо іншими? У соцмережах навіть зараз умудряються пересваритися.

- Людей, які все ж таки думають і дбають не тільки про себе, а й про інших, про свою країну, про те, що нас оточує, буде більше. Звісно, завжди будуть ті люди, для балансу як то кажуть, яким постійно погано, які постійно чимось невдоволені.

Вони не радіють тому, що у них зараз є, не вміють це цінувати, все примножують лише банкнотами. Такі люди будуть завжди. Але все ж після війни відсоток людей, які постійно на щось скаржаться, буде менший. Наші діти теж переглянуть своє життя і своє ставлення до нього, їхні цінності трішки зміняться.

- Ти просила своїх підписників уявити, що закінчилася війна. Ти це можеш уявити?

- Авжеж! Я кожного дня не просто уявляю, я про це думаю. Думки ж матеріальні. Дуже багато людей написали, що будуть плакати, їхати до своїх домівок і обіймати рідних. Я так само буду гірко плакати за тими нашими людьми, кого вже не повернути, землями, які постраждали. Ми не віддамо жодного шматочка нашої землі, але все рівно будемо відчувати той біль, який вона пронесла крізь себе.

Будуть сльози радості, що нарешті ми отримали повідомлення, яке чекаємо – війна закінчилася. Буду обіймати кожного. Обов’язково приїду до Києва, до нашої красивої столиці, приїду до тебе, буду дивитися у твої ясні очі, обіймати тебе на Майдані Незалежності, будемо одна одній говорити приємні слова і дякувати Богу, що ми живі.

- А що найперше зробиш?

- Хочу взяти дітей і погуляти Києвом. Вони дуже люблять наші поїздки до Києва. Хочу поїхати в ту квартиру, де жив мій брат, допомогти йому там прибрати. У нього в сусідній будинок влучила ракета, його квартира пошкоджена, зараз їхній під’їзд не придатний для життя, там немає води, газу.

А ще в День Перемоги піду в церкву і поставлю свічки за нашу країну, за всіх загиблих, за тих, хто вижив. Я не побожна людина, чесно скажу, не з тих, хто ходить до церкви на служби, але останнім часом почала засинати і прокидатися з молитвами.

А потім всі будемо обійматися і радіти нашій перемозі.