Завантажити ще

Людмила Волинець: У нас під час війни зменшилась кількість сиріт. Бо ми їх просто не виявляємо!

Людмила Волинець: У нас під час війни зменшилась кількість сиріт. Бо ми їх просто не виявляємо!
Фото: ФБ Людмили Волинець

Червень почався традиційно з Дня захисту дітей, але нині він не асоціювався з усміхненими личками та повітряними кульками. Україна переживає часи, коли діти щодоби, щогодини потребують захисту – від російських бомб, він байдужості чиновників, а буває і так, що від власних батьків. Чи вистачає на це законів, сил та бажання, Коротко про розповіла аналітик з питань прав дитини, співголова ВГО “Служба захисту дітей” Людмила Волинець.

Проблеми вже є, але ми їх навіть не обговорюємо

- Людмило Семенівно, сьогодні ніхто не може почуватися в безпеці. І все-таки, які категорії дітей потребують найбільшої уваги?

- Діти на прифронтових і окупованих територіях. Це якщо говорити з погляду на місце проживання дітей. Але дитячої біди сьогодні занадто багато для того, щоб все пояснювати війною. Нічого з того, що було до лютого 2022 року, від нас не пішло. Війна все це тільки посилила.

- І проблему домашнього насильства також? Чоловіки повертаються з війни скаліченими, з посттравматичними синдромами. Це можуть бути зовсім інші люди, ніж ті, яких знали в сім’ях. Психологи пропонують своїх послуги, але чи цього достатньо, щоб убезпечити дитину від травм?

- Безумовно, з допомогою психолога ризики можна мінімізувати. Але не можна говорити про тотальне подолання. Не буває таких країн і таких часів, де б війна не відбивалася на сім’ях. І немає таких спеціалістів, які здатні убезпечити кожну дитину.

Зараз вимальовуються певні питання, на які ми навіть ще не шукаємо відповіді. А вони, ці проблеми, вже є.

Наприклад, що робити в ситуації, коли батька-агресора підтримують фронтові побратими? Вони були поруч з ним на полі бою, вони знають, що ця людина пережила якісь стресові повідомлення від дружини, від сім’ї. Він приїхав додому і почав розбиратися тими методами і способами, які, зважаючи на бойовий досвід, здаються прийнятними. Нам би треба вже говорити про те, що є неформальні спільноти, які підтримують таких людей.

- Спільноти, що підтримують домашніх деспотів, були і за мирних часів.

- За мирних часів усе було інше, це ніяк не можна порівнювати. Одна справа - якісь громадські об’єднання, інша – братства, які склалися на полі бою. Вони не гірші і не кращі. Вони просто радикально інші. Інший спосіб вирішення проблеми і розуміння справедливості.

Це люди, які володіють зброєю. Їх не треба боятися, однак треба таке враховувати, бо проблема є. Але поки професійна спільнота настільки розгублена, що її навіть не обговорює.

Зараз більшає психологічних і психіатричних розладів, коли батько чи мати, ставши жертвою надзвичайно травмуючих обставин, перетворюється на аб’юзера по відношенню до дитини або до іншого члена сім’ї.

У нас зараз не дебатується можливість відсторонення дорослого від дитини на певний час, якщо йому треба пролікуватися. Суди практично не мають такого досвіду. Немає дискусій - достатньо нам алгоритмів мирного часу чи треба розробляти нові, пов’язані з реабілітацією.

Ми багато говоримо про людей, які повернулися з поля бою, але немає розмов про них як про батьків. Ми звикли, що асоціальна поведінка дорослих пов’язана з алкоголем або наркотиками. А тепер маємо зовсім іншу причину. Ми її розуміємо, ми співчуваємо, але це не означає, що дитина має ставати жертвою. Я вважаю, що час уже про таке говорити, принаймні в експертних аудиторіях. Тобто не на сторінках соцмереж, а на фаховому рівні.

Зміна назви нічого не вирішить

- Зараз багато сімей з дітьми, дитячих будинків сімейного типу евакуйовуються з прифронтових територій. Ми бачимо кадри їх порятунку, але ніхто не говорить, що відбувається потім. Багатодітним родинам, які і так все втратили, доводиться самим орендувати житло.

- Це питання не до мене – до чинної влади. А вона справді мовчить. Хоча у громадськості багато запитань і щодо багатодітних, і прийомних сімей зі складними дітьми. Не поганими, а саме складними – тими, які багато пережили. Такі діти потребують допомоги, яку батьки не завжди можуть надати. Не тому, що не хочуть або не справляються. А тому, що потрібна особлива допомога. Дитина має пережити труднощі прощання з біологічними батьками, період адаптації у новій родині плюс до цього втрату житла.

У нас багато про що не заведено говорити. Влада обмежується тим, що називає кількість дитячих будинків сімейного типу - близько 1300. Або урочисто повідомляє, що створено 80 нових. Забувши згадати, скільки сімей розформували чи ліквідували, і що саме через це така стала цифра - 1300. І далі констатація успіху, хоча насправді це не так.

Третина дитбудинків сімейного типу або прийомних сімей втратили житло через війну або змушені були поїхати з територій, де діти через обстріли не могли вийти з підвалів. Фонди, і в тому числі під керівництвом Олени Зеленської, намагаються точково допомагати таким родинам, але це те, що реалізується в індивідуальному порядку. Суттєвих змін у законодавстві немає.

Просто додам, що приблизно третина сімейних будинків виїхала за кордон. Є сім’ї, які залишилися на окупованих територіях.

- Минулого тижня Мінсоцполітики анонсувало законопроєкт про дитячі будинки сімейного типу.

- Домінуюча інформація полягає в тому, що дитячі будинки сімейного типу будуть перейменовані у прийомні сім’ї. З цим важко не погодитись, бо стара назва походить з 1988 року, коли не було дозволу на те, щоб діти-сироти виховувалися не в державних закладах, а в сім’ях. Але я не вважаю зміну назви головним завданням. Тим більше, що автори законопроєкту і не перейменовують такі сім’ї, а просто ліквідовують правові підстави для їх існування і діяльності.

Пріоритетом має бути розробка алгоритму, коли в такій родині кожна дитина отримає вирішення своїх проблем. А зміна назви, зменшення загальної кількості дітей (з 10 до 8, включаючи рідних. – Ред.) це не забезпечить. Законопроєкт передбачає, що прийомні сім’ї будуть отримувати державне житло. Але надавати його зобов’язують місцеву владу, яка організовує сім’ю. Тому можна прогнозувати, що таких сімей буде дедалі менше через те, що для них не знайдеться житла.

Все це вже було в історії України. Але ж у нас люблять згадувати історію давню, а не вивчати, чому 20 років тому - у 2004-му - на всю державу було всього 40 сімейних дитбудинків, і як ми домоглися, що стало 1300. Тому зараз знову маємо ті самі ризики, що колись гальмували позитивні процеси.

Коли я слухала доповідь міністра соцполітики про новий законопроєкт, жодного разу не почула, що мають робити служби у справах дітей на місцях, які обов’язки будуть у голови громади. Весь час говорилося “ми”, тобто Мінсоц. Це унікальний момент, коли центральний орган влади витягує з місцевого рівня позитив, залишаючи там негатив і проблеми. Такий підхід будь-які гарні наміри може зіпсувати.

У правовову полі чужого законодавства

- Ви сказали, що приблизно третина дитбудитків сімейного типу і прийомних сімей виїхали за кордон. Є ризик, що вони інтегруються до тамтешніх умов? Бо ніхто не знає, коли завершиться війна.

- Є дорослі, які намагаються інтегруватися. Аж настільки, що перевозять дітей в Україну, залишають десь у Львівській області, а самі повертаються до Європи. Є ті, хто не полишає намірів виїхати в Росію. Їх зовсім мало, але вони є.

Але є і родини, які хочуть повернутися додому за будь-що. Навіть коли там небезпечно. Бо не можуть адаптуватися до іншого світу. Треба розуміти, що і прийомні сім’ї, і дитячі будинки сімейного типу мають багато спільного із звичайними сім’ями. 

- А як державні дитячі заклади, які виїздили на початку війни? Вони досі мають підтримку?

- Підтримку мають, на загал це близько 2000 дітей. Всі виїздили на запрошення. Не було жодного закладу, який би поневірявся по шелтерах. На евакуацію давала дозвіл Національна соціальна сервісна служба, країна, яка запрошувала, брала на себе певні зобов’язання. Інша справа, що за кордоном всі ці заклади перебувають не на державному рівні підтримки, а на місцевому. І багато чинників залежать від конкретної території.

Наприклад, в Італії, і це було прогнозовано, дітей намагаються роздавати по сім’ях. І заклад вже втрачає свої ознаки, бо вихованців залишилось мало.

Треба розуміти, що при перетині кордону чужої держави громадяни України потрапляють в поле чужого національного законодавства, не України. Звісно, Україна має вплив на рішення місцевих органів влади щодо наших дітей, але не такий, як хотілося б.

Виїхав заклад у повному складі, а повернулися тільки підлітки

- Забираючи сиріт в сім’ї, Італія може виходити з того, що дитині ліпше в родині, ніж у сиротинці?

- Я не вітаю цей лозунг “ліпше в родині” як абсолютний ні в Україні, ні щодо наших дітей за кордоном. Завжди треба дивитися, якій дитині, в якій родині, в якій країні. Італія завжди дуже міцно «обіймала» наших дітей. Так було і до війни. Італійці вважають, що українські діти ментально дуже наближені до них. Ситуація полягає в тому, що чим менша за віком дитина, тим менше гарантій, що вона збереже знання рідної мови і буде повернута на батьківщину.

Та ж Італія, яка дуже міцно обіймає наших дітей і переживає, щоб вони не потрапили в зону бойових дій, пів року тому половину інтернатного закладу повернула в Україну. Тому що це були підлітки – не дуже для них комфортні.

- Як повернула? З власної ініціативи?

- Було рішення місцевого суду про те, що ці діти можуть повернутися в Україну з тим зобов’язанням, що не житимуть в зоні, де йдуть військові дії. Тобто італійський уряд не залишає їх в Італії, а дозволяє повернутися. Італійська сторона забезпечила автобуси, якими підлітків доправили в Польщу, а на кордоні їх пересадили в наш транспорт.

Маленькі діти з цього закладу уже були розміщені по сім’ях. Тобто виїхав заклад у повному складі, а повернулися тільки підлітки.

- Таке може статися і в інших країнах?

- Просто наведу ще один приклад: заклад виїздив двома частинами. Перша - за день до початку великої війни, оскільки було зрозуміло, що біда на порозі. Друга - виїхала 1 березня. Сьогодні діти у Швейцарії - у двох різних кантонах. Вони мають все, що потрібно для нормального життя. Але абсолютно не мають україномовного спілкування. І вони забули свою мову. В одному кантоні ще є люди, які з України і спілкуються українською, у другому - нікого немає.

Європа плутає біженство і тимчасовий прихисток

- А куди ділися вихователі, з якими діти виїжджали до Швейцарії?

- У лютому 2022 року не завжди можна було знайти супроводжуючих для дітей. Це окрема важка тема. Скажу так: щодо певної частини наших дітей країни, які їх прихистили, вже наполягають, що діти не знають української мови, а тому не можуть повернутися - не матимуть на батьківщині середовища спілкування.

Хоча діти залишаються громадянами України. І обов’язок держави, яка їх прихистила, роз’яснювати це, забезпечити право на знання рідної мови. Але такого не відбувається. За кордоном дуже добре вирішують базові потреби дітей і водночас дуже складно реалізують моменти, пов’язані з національною ідентичністю.

Скільки дітей за кордоном, стільки і особливих проблем. Є діти, які вже вчинили злочини – комусь біду зробили, когось пограбували. Якщо нагляд недостатній, то і висновки будуть відповідні. Але й наші дорослі не були готові до того, що матимуть представляти інтереси дитини. Ми не готувалися до евакуації – хто поїде, хто кого замінить в разі чого.

Якби можна було повернутися назад у 2020-2021 роки, то паралельно з боротьбою з коронавірусом нам треба було всі ці речі вимальовувати. Але на той момент не було ні розуміння, ні досвіду. Багато чого не було.

Я не прибічник того, щоб зараз плакатися через це. Але проблему треба вирішувати. Вирішувати до того, як нам запропонують: а от попитайте дітей! Вони вам не скажуть, що є громадянами України, і не скажуть, що хочуть повернутися. Ми гостро чуємо, як міжнародні організації наполягають на тому, що в дітей треба питати дозволу на повернення. І якщо не захочуть, то й не чіпати.

Далі що? Дитина втрачає громадянство? Щодо неї ми починаємо порушувати Конституцію, де написано, що виховання сиріт покладається на державу. Ми дуже довго жили в мирний час і багато що втратили з позицій “готуйся до війни”.

- Хто ж міг знати, що до війни треба було готувати не тільки зброю, а шукати відповіді на такі ось питання.

- Європа теж не була готова. Вона до сьогодні плутає біженство і тимчасовий прихисток. Європа шокована тим, яка кількість українців повертається додому. Вона звикла, що біженці – це в один кінець, це ті, хто ніколи не повертаються на батьківщину.

А українці повертаються! Бо не всі можуть звикнути до чужого краю, бо ніде не можуть жити, крім у своєму рідному.

Дали право народитися, а права не забезпечили

- В Україні вже діє закон, який дозволяє вдовам використовувати генетичний матеріал загиблих воїнів. А статус таких дітей якось вирішується?

- Ні, і це велика проблема. Право на запліднення і народження дали, а про права дітей ніхто не думає.

- Дитина не буде спадкоємцем свого батька, не отримуватиме пільги, які належать дітям загиблих воїнів?

- Хіба тільки в цьому проблема!? Чому ми знову будь-яку дитину сприймаємо через грошовий еквівалент! Зараз взагалі стоїть питання, як зареєструвати таку дитину. Тому що за законом можна реєструвати батьківською дитину, яка народилася не більше ніж через 10 місяців після смерті тата. А тут дитина може народитися і через рік, і через два роки. Для дітей, які будуть народжені з використанням репродуктивного матеріалу загиблого батька, треба виписувати окремі норми законодавства або деталізувати ті, що нині діють.

Якщо дали право цим дітям народитися, мусить бути команда і дії, які забезпечать їх права – і не тільки майнові. Але я не чула про те, що над цим працює робоча група. Вважаю, це наша біда.

- На вашій сторінці у фейсбуці зачепила історія усиновленого хлопця, який загинув на війні, і тепер немає ДНК, щоб ідентифікувати тіло. Це про потребу забирати генетичний матеріал у біологічних батьків?

- Я не казала про це. Я казала про те, що нам треба по всіх дітях, які позбавлені батьківського піклування або стали сиротами, значно розширити обсяг інформації про біологічних батьків. Бо у нас сьогодні є усиновителі, які практично нічого не знають про спадкові захворювання, особливості вагітності та народження дитини.

Коли на це дивитися відсторонено, то здається: нічого страшно. А насправді все це дуже небезпечно з погляду на майбутнє життя дитини чи вже дорослої людини. Наприклад, коли лікар має знати, які генетичні захворювання були у роду.

І хай би ця інформація ніколи не знадобилася, але вона має бути.

“Мені 12, і я теж хочу в сім’ю”

- Війна примножує сирітство?

- Україна - єдина країна в світі, де під час війни зменшується кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Зменшується щороку на 1,5 – 2 тисячі! Знаєте, що це означає? Діти сиротіють, а ми їх не виявляємо.

У серпні 2022 року до 14 обставин для визначення дітей, позбавлених піклування, ми додали чотири суто воєнних. Це діти, чиї батьки у військовому полоні, у російських тюрмах, діти, які на підконтрольній території, а батьки – на окупованій, діти зниклих безвісти за особливих обставин.

За підсумками 2023 року повинна була збільшитися кількість дітей, позбавлених піклування, якщо збільшилась кількість причин для встановлення статусу, чи не так? А вона зменшилась на 1600.

- Де можуть бути ці діти?

- Вони у людей, в сім’ях. А люди просять: тільки владі не повідомляйте, що діти у нас.

- Бояться, що заберуть?

- Що завгодно. Це владі треба зрозуміти, чому люди приховують у себе дітей. Військові гинуть, цивільні гинуть, війна завжди має наслідок - сирітство. А у нас все навпаки. І коли я кажу про це в Мінсоцполітики, вони не звертають уваги, бо вважають, що добре працюють.

А тепер уявіть ситуацію, що дитину, чиї батьки зникли безвісти, просто взяла до себе тітка. На якій підставі вона буде її лікувати? Вона не є законним представником. Без батьків або законного представника навіть зубчика не можна пломбувати. А як влаштувати дитину в школу?

Щодо дитини, яка позбавлена піклування, хтось повинен мати повноваження законного представника. Якщо батьки здатні їх передати, вони це роблять офіційно. Якщо батьків немає, законного представника має визначити держава.

- Ви писали, що кількість усиновлень зменшується. А в перший рік війни був такий емоційний спалах...

- Не було ніякого спалаху. Були емоції. А від “хочу” до “усиновив” який треба пройти шлях? У нас минулого року усиновили 926 дітей. Перед війною всиновлювали 1,5 тисячі, й це був найнижчий показник. У 2010 – 2012 роках всиновлювали по 2000 дітей.

Кількість сиріт, які підлягають усиновленню, не сильно зменшилася. Не зросла, бо ми не виявляємо таких дітей, але й не зменшилася. До війни було 20 000, зараз 16 000. Проблема залишається та сама - держава позиціонує себе в усиновленні виключно через бажання дорослих стати батьками.

От і ви кажете, що дорослі хочуть. У мене запитання: кого хочуть? Відповідь самі знаєте: маленьких, здорових, красивих і щоб було одненьке – без братів і сестер. А батьків очікують діти, які дорослим зовсім не цікаві.

Минулого року 85% дітей, яких усиновили, мали вік до 5 років. У нас усиновлення сприймається як заміна материнству. І держава підтримує цей меседж, а не право дитини бути усиновленою.

У нас 12 000 сиріт – це діти старше 10 років. Я без кінця тиражую відео, де хлопчик промовляє: “Хто сказав, що усиновленими можуть бути тільки маленькі діти. Мені 12, і я теж хочу в сім’ю”.