У попередньому матеріалі KP.UA обговорювала із обізнаним експертом з питань дитинства Людмилою Волинець проблему усиновлення під час війни. Насправді, війна чи мирний час – це лише нюанси. Головне ж – це ті питання, які бажаючий усиновити дитину має поставити собі: навіщо я це роблю? Якщо з метою позбутися самотності або зробити добру справу – то це хибний шлях, є велика ймовірність, що все станеться з точністю навпаки. І буде травмовано і ваше життя, і життя дитини.
Тому потрібна чесна розмова із самим собою – навіщо я це роблю. Знадобляться перед усиновленням також розмови з психологом та лікарями.
І, як виявилося, дуже багато людей, які взяли на себе таку відповідальність, ставили собі запитання: чи я не помилився? Виникла така проблема і в героїні нашого матеріалу, яка поділилася з читачами KP.UA власним досвідом усиновлення.
- Тепер я щаслива, абсолютно щаслива. У мене двоє люблячих і гаряче любимих дітей, - так почала розповідь киянка Ірина Калашнікова. Але до щастя був дуже довгий шлях.
- У певному віці я дізналася, що не можу мати своїх дітей. Але ще до цього почала замислюватися про усиновлення. Як прожити життя без сина чи доньки, я не уявляла. Але ще більше не уявляла, скільки у мене «рожевих окулярів». Мені здавалося, що в Україні багато покинутих малюків, яким потрібна мати. Це виявилося правдою, але сироти були без статусу.
Кілька разів я намагалася зібрати документи, але були різні причини, з яких довелося відкладати. І ось нарешті все вийшло. На цьому етапі сумнівів взагалі не було. У молодості, навчаючись у педагогічному закладі, я волонтерила у дитячому будинку, тому була впевнена, що все знаю та розумію.
Перша пара «рожевих окулярів» впала, коли стала кандидатом на усиновлення. Думала, що буде як у кіно – мені пропонуватимуть дітей, говоритимуть, куди треба їхати. А мені сказали: шукайте самі. З'ясувала, що так всі роблять. Чекати, коли запропонують, можна роками. Потрібно дивитися бази, їздити регіонами.
- Друга пара «рожевих окулярів» злетіла, коли виявилося, що усиновленню підлягають переважно підлітки. А я, як усі, хотіла маленького, а краще зовсім маленького – майже немовля. Немовлят не було зовсім, а всі маленькі мали тяжкі інвалідності чи діагнози, які не виліковні.
Якоїсь миті мені пояснили, що багато діагнозів поставлені навмання. Наприклад, у дитини трапилися судоми. Це може бути від переляку, від високої температури - та багато причин. Мамочка розбереться, піде до лікарів, а в дитбудинку напишуть в особистій справі «епілепсія». Це так звана гіпердіагностика, щоб не було претензій, якщо що.
«Починай реально дивитися дітей», – порадили мені в інтернет-групі для усиновлювачів. Незабаром я побачила фото чудового 2-річного хлопчика, в якого буквально влюбилася. У нього теж була "епілепсія", але я набралася хоробрості. Забігаючи наперед, скажу, що діагноз справді не підтвердився, проблеми зі здоров'ям, звісно, були, але все вирішуване.
Я була готова на одну дитинку, але у Богданчика виявилася 3-річна сестричка з діагнозом «аутизм» (теж не підтвердився). У групі сказали, що розлучати брата із сестрою не дозволять. Зірвавши з носа останні, як мені здавалося, «рожеві окуляри», я поїхала до дітей на Житомирщину.
- Малята кинулися до мене з криком «мама» (це я потім дізналася, що у дитбудинку так говорять на всіх, навіть чоловіків) і одразу полізли на руки. Вихователі здивувалися. Сказали, що раніше від усіх, хто приходив по цих дітей, вони тікали. Напевно, лукавили, але тоді мені це здалося знаковим.
Доросла жінка, я вперше зрозуміла, що таке конфлікт між серцем та розумом. Дітки були такими крихітними, такими привабливими. Серце кричало: брати! Розум волав: ти збожеволіла, ти живеш одна, з двома не впораєшся, та ще такими хворими! Але прорізався і суто прагматичний голосок: якщо я напишу від них відмову, незрозуміло, чи зможу когось ще знайти і... чи вистачить у мене мужності шукати далі.
Виявилося, що «рожевих окулярів» у мене ще немірено. Скільки я не казала собі, що це не звичайні діти, ними не займалася мама, вони не можуть поводитися, як домашні, сюрпризи виникали один за одним.
- Першого дня у нашому спільному вже будинку я приготувала дітям пюре та курячі котлетки на пару. Як же я злякалася, коли вони почали плюватись, плакати, бити руками по тарілках. Виявилося, що у дитбудинку їх годували... із соски. Перемелювали все в кашу - і в пляшки. Не тому, що знущалися чи крали. Тому що інакше нянька не могла б нагодувати 25 – 30 дітей.
Діти майже не говорили і монотонно розгойдувалися перед сном. У групі підказали, що це вони самі себе так заколисують – мама ж цього не робила. А вдень лізли скрізь, куди можна було залізти, хапали все, що могли схопити, і билися за все, що чіпляли по дорозі. Таким було їхнє знайомство з новим для них світом. Я обмотала тканиною всі кути в квартирі і поставила заглушки, куди можна і не можна. Один мобільник - вщент, другий потонув. Не знаю як, але ці крихітки зламали навіть двері.
В інтернет-групі мене попередили, що у дітей та усиновлювачів є свій «медовий місяць». Це коли ми намагаємось сподобатися один одному. Спершу так і було. Ми грали, вчилися їсти з ложки, намагалися вимовляти нові слова. А через три тижні в Іри почалися напади істерик та агресії. Вона билася головою об стінку, кидалася з кулаками на мене та братика.
- Побігли до психологів. Хороших і поганих. Погана тітка сказала, щоб я готувалася носити передачі у в'язницю – дівчинка явно виросте неврастеником та злочинницею. Ось тоді я вперше задумалася про те, що є така процедура - розусиновлення. Мені зараз не соромно про це говорити, бо через такі думки рано чи пізно проходять усі усиновлювачі.
Хороший психолог пообіцяв, що все налагодиться. І дав поради. Коли закінчувалася декретна відпустка, яку я отримала на Богданчика, ми вже про все забули.
Мені допомагала сестра, але в неї своя сім'я, і сидіти з дітьми вдома вона не могла. А мені треба було повертатись на роботу. Я спробувала віддати дітей у звичайний дитячий садок, але вони там не прижилися. По-перше, панічно боялися залишатися без мене, по-друге, не могли адекватно поводитись у групі з 25 дітей. Для них це була "зграя", з якої вони вирвалися і не хотіли туди повертатися. Ось тоді я зрозуміла, яку нереальну травму завдала б дітям, якби повернула їх до дитбудинку.
Ми знайшли приватний дитячий садок, де, окрім Іри з Богданчиком, було 8 діток та гарні вихователі. А до школи ми пішли звичайнісінької, яка ближче до нашого будинку.
Нині моїм дітям 9 та 10 років. Богданчик - один із найкращих у класі, йому добре дається математика, і він уже збирається стати програмістом. А ще великий фантазер - любить вигадувати пригодницькі історії та казки.
Іра в науках поки що твердий «трієчник», зате дуже добре малює. Подумуємо про те, щоб перевести її до художньої школи, але поки що ходимо на гурток.
А зараз у нашій родині з'явився ще один хлопчик – 15-річний Коля, який виїхав із зони бойових дій у Луганській області, а родичі залишилися там. Я взяла його на тимчасовий захист через службу у справах дітей. Син і донька чудово з Колею ладнають.