Про те, як наша армія змінилася з 2014 року, про що можна публічно розповідати під час війни, а про що ні, про повістки для бешкетників «КП в Україні» розповіла людина, яка знає про бойові дії не лише з підручників – війський експерт Владислав Селезньов.
- Владиславе, на вашу думку, чому у нас офіційно війна не називається війною? Використовуються різні терміни – агресія, вторгнення, конфлікт, але не війна. Як можна було б її назвати: російсько-українська війна? Третя світова?
- Не можу погодитись із цим твердженням. Ми постійно чуємо словосполучення «російсько-українська війна». Також використовуються терміни «агресія» та «вторгнення», проте це російсько-українська війна. Чи буде вона передвісником Третьої світової – питання дискусійне. Але той факт, що у 2022 році фактично повторюється історія подій 1936-1939 років, на таку думку наводить.
Восьмий рік поспіль триває російська агресія проти суверенної України. Наразі – йде активна фаза, повномасштабне вторгнення окупаційних російських військ на територію нашої країни.
- Як ви вважаєте, чому в суспільстві поширена думка, що війна почалася 24.02.2022, а не 20.02.2014 (з анексії Криму)? Чому ці вісім років, упродовж яких гинули захисники України, якось замовчуються?
- Кожна людина сприймає події через призму своїх вражень, емоцій та ситуацій, у які вона потрапляє. Оскільки події 20 лютого 2014 року торкнулися не багатьох жителів України, а більше – жителів Криму та Севастополя, відлік воєнних дій для цієї категорії громадян розпочався 20 лютого 2014-го. Основна ж частина українців, мешканців різних міст та сіл, прокинулися від звуків вибухів о 4.30 ранку 24 лютого 2022 року. Тому їм на емоційному рівні ближча ця дата.
Хоча очевидно, що російська агресія почалася з анексії Криму, і вона пов'язана саме з військовою складовою. Якщо ж ми говоримо про економічні та інші методи впливу на Україну з боку Росії, то ця війна почалася набагато раніше.
Для тих, хто має відношення до цієї війни, список загиблих починається з прізвища прапорщика ЗСУ Сергія Кокуріна, який загинув 13 березня 2014 року під час штурму російськими військовослужбовцями (без відмітних знаків) 13-го фотограметричного центру в Сімферополі. Ми пам'ятаємо другу жертву – майора Станіслава Карачевського, який загинув від автоматних пострілів російського морпіха у Новофедорівці Сакського району 6 квітня 2014 року. Це були перші жертви російсько-української війни, яка розпочалася 20 лютого 2014 року.
- Жителі незалежної України знали про війну, в основному, з книг, підручників, фільмів... Чи можна говорити, що ми мали певне нерозуміння реальної військової загрози?
- Так, незалежність України 31 рік тому дісталася нашій країні безкровно. Це стало результатом цивілізованого поділу СРСР на підставі Біловезької угоди. Війни Україна не знала. Були лише деякі конфлікти через атаку Росії на український острів Тузла у Керченській протоці наприкінці 2003 року, але тоді до кровопролиття не дійшло. Були конфліктні ситуації під час розподілу Чорноморського флоту РФ. Згадаймо і сепаратистські процеси, пов'язані з так званою «мєшковщиною» 1994 року в Криму (тоді президентом Криму став проросійський місцевий політик Юрій Мєшков. – Ред.). Але активних бойових дій на території нашої країни не проводилося.
Україна мала досвід миротворчої діяльності, оскільки була однією з основних країн - учасниць миротворчих місій як під прапором НАТО, так і під прапором ООН. Це є абсолютно нормальна практика використання збройних сил країни. Наші військовослужбовці могли здобувати справжній бойовий досвід у миротворчій діяльності. Тому говорити про якесь нерозуміння я не став би.
Приклад: у 2009 році я у складі національного контингенту спільного українсько-польського батальйону «УкрПолбат» брав участь у миротворчій місії на території Косова та бачив, як працюють миротворчі підрозділи, який алгоритм задіяний, які сили та засоби використовуються. Тобто ми отримали розуміння, що таке миротворча місія і які можуть бути наслідки війни, були причетні до тих чи інших подій, пов'язаних зі стабілізацією ситуації. Так само як і участь України у ліквідації наслідків воєнного конфлікту на території Іраку.
- Чим ця війна відрізняється від попередніх (йдеться про нові тактики та стратегії)? Які бачите нові способи ведення війни?
- По-перше, ми маємо розуміти, що йде гібридна війна. Крім силової компоненти Росія використовує енергетичний тиск, а також інформаційний та економічний. Ігри з газовою трубою та вплив на наших західних партнерів – дамо газ/не дамо газ – яскраве тому підтвердження.
Двомільярдні витрати на російську пропаганду також яскравий факт того, що Росія не шкодує грошей на реалізацію будь-яких варіантів впливу на уми, серця, гаманці громадян як України, так і колективної Європи. Росія вважає, що майже весь цивілізований Захід є її противником, а українська територія - лише поле битви, де відбувається війна нового покоління, щоб досягти тих результатів, про які мріє президент Володимир Путін.
- Існує думка, що РФ застосувала нову тактику бойових дій – від першорядних ракетних ударів по об'єктах інфраструктури до боїв у міських умовах (приклади – Маріуполь та Сєверодонецьк). Навіть говорять про так званий «сирійський варіант» ведення війни. То чи це так?
- У військових книгах йдеться: аби паралізувати систему управління в державі, що наражається на агресію, необхідно першими ударами знищити пункти прийняття рішень, об'єкти інфраструктури, військові об'єкти, бази, арсенали, склади зберігання озброєння, військової техніки, боєприпасів. Росія діє за підручником.
Досвід сирійської кампанії? Навряд чи, скоріше відсилання до другої чеченської, коли для того, щоб взяти Грозний, російська армія спочатку знесла його з лиця землі, повністю знищивши місто ракетно-бомбовими авіаційними ударами та роботою бойової артилерії. Лише після цього росіяни змогли взяти під ефективний контроль столицю тодішньої Ічкерії. За цим же алгоритмом захоплювалися потім інші міста та села на території Республіки Ічкерія.
Використовується той варіант, який пройшов апробацію далекого 1998 року. Інших способів та можливостей взяти під контроль українські міста у росіян, мабуть, немає, на відміну від української армії, яка використовує тактику блокування. Тактика була ефективно випробувана під час блокади Слов'янська та Краматорська у 2014 році. Вона показала свою ефективність, і війська Гіркіна були змушені бігти в коридори, що утворилися в бік Донецька, щоб уникнути долі обложеного гарнізону. А він був приречений, бо ресурсів для виживання вже не було.
- Ви в курсі всього, що відбувається на фронті з 2014 року. Як можете оцінити прогрес ЗСУ за цей час? Де ми зробили справжній ривок, де могли б бути і сильнішими?
- Стан ЗСУ на лютий 2014-го був обтяжливим. Системна робота зі знищення військової структури та військових запасів української армії, яку вели російські міністри оборони України в той період, призвела до того, що українська армія не мала сил і засобів відбивати повномасштабну агресію. Була мотивація, було бажання – але не було палива, запчастин, достатньої кількості техніки, яка здатна повною мірою виконувати бойові завдання.
З 2014 року зроблено багато дій, спрямованих на кількісне та якісне збільшення можливостей української армії. На сьогоднішній день, за різними оцінками, сили оборони становлять від 700 до 800 тисяч людей – це значний кількісний ривок. Українські підрозділи діють на підставі досвіду, здобутого за вісім років війни. І за цей час виросла ціла плеяда воєначальників, які знають, що таке війна сучасного типу і як її проводити, знають місце, де відбуваються бойові дії та гарячі точки. А практики взаємодії з нашими західними партнерами дали нам можливість запозичити та адаптувати їхній досвід стосовно нинішньої війни.
Крім того, нинішні постачання західних зразків озброєння та техніки дають нам можливість проходити навчання на цих зразках. Звичайно, західна зброя – артилерія, гаубиці 155-го калібру – на порядок ефективніша і далекобійніша, ніж те озброєння, яке є в Україні. У нас ще за радянських часів була досить сильна артилерійська школа. Досвід та нинішні можливості щодо вивчення та використання сучасних високотехнологічних збройових розробок дозволяють нам бути максимально ефективними.
У росіян на фронті близько 1500 гаубиць калібру 152 мм, а в українській армії – 150 гаубиць 155 калібру. У тих місцях фронту, де зосереджено найбільше сил і цієї зброї, ми максимально ефективні і завдаємо вогневих ударів у відповідь на дії російських окупаційних військ, знищуючи рашистів у товарних кількостях. Ми здатні не лише ефективно тримати оборону, а й проводити не менш ефективні контрнаступні заходи.
- Ми просимо і давно чекаємо на важке озброєння від західних партнерів. Як швидко фахівці ЗСУ зможуть його освоїти та наскільки грамотно зможуть застосувати?
- Базові знання в українських фахівців за напрямами «бронетехніка», «артилерійські системи різного типу» є. Далі йде процес вивчення матеріально-технічної бази, це швидкий процес. Потім безпосередньо навчально-бойова робота на цих зразках озброєння та техніки.
Як кажуть наші артилеристи: «Дайте нам таблицю стрілянини, можливість попрактикуватися на полігоні – і ми за короткий термін зможемо вивчити нову систему озброєння та використовувати її максимально ефективно». Українці неодноразово доводили, що у цьому процесі вони є найкреативнішими, найздібнішими учнями. Іноді вони щодо своїх знань і бойових дій навіть перевершують своїх інструкторів.
- Ми часто чуємо фразу "порушення правил ведення війни" або "заборонені методи війни". Тобто є якісь правила і є якісь дозволені методи?
- Так, існують норми та правила ведення війни, прийняті на загальносвітовому рівні. Чи працюють вони ефективно? Однозначно – ні, оскільки за деякими позиціями Росія не підписала відповідні угоди, а ті, які підписала – не завжди дотримується. Наприклад, застосування російською армією касетних боєприпасів, снарядів та ракет невиборчої поразки. Або коли до зони ризику потрапляють некомбатанти, тобто люди, які не мають жодного відношення до військової служби. Коли є ризик загибелі чи травмування від таких снарядів та страждають мирні жителі – це, безперечно, порушення правил ведення війни.
У відкритому доступі є чіткі визначення військових злочинів. Але російська окупаційна армія порушує практично всі позиції цього процесу, йде тотальне порушення правил та використання заборонених снарядів.
Тактику рашисти не змінюють - зносять місто до тла, а потім гордо оголошують себе переможцями. Ліворуч – Грізний, 1995, праворуч – маріуполь, 2022. Фото: flickr.com/varfolomeev та REUTERS/Alexander Ermochenko
- Ваша думка: яка ймовірність використання ядерної зброї у цій війні?
- Ніхто не використовуватиме ядерну зброю, адже під загрозу може бути поставлене існування планети Земля в принципі. Помахати кийком, погрозити - справа нехитра, але використовувати його малоймовірно.
Як стратегічну ядерну зброю ніхто не використовуватиме, інакше Земля припинить своє існування як небесна одиниця. А використання тактичної ядерної зброї… Хіба вона зломить український спротив? Хіба вона змінить наш намір тримати оборону та знищувати ворога? Ні. Тому ефективність та раціональність використання ядерної зброї у цій війні є нульовою.
Війна, хоч би як ми не переживали цей процес, має більше раціональну складову, ніж емоційну. Тут головне – раціональне використання зусиль і засобів, тобто використання помилок противника, військова хитрість, військова логіка приводять до необхідного результату. Для нас – до перемоги та ліквідації всього ворожого окупаційного угруповання.
- Як ви вважаєте, те, що багато фактів і цифр, що мають відношення до військових дій, особового складу ЗСУ, місць розташування бойової техніки та військовослужбовців тощо, - чи не є військовою таємницею? Оскільки це озвучують усі кому не ліньки – від депутатів до солдатів.
- Будь-яка інформація, яка не шкодить діям українських військовослужбовців, не створює проблем для їхнього здоров'я та життя, може бути озвучена. Звичайно, є інформаційні обмеження у зв'язку з воєнним станом. Ми не можемо говорити про переміщення, передислокацію озброєння та техніки наших військ, про місця їхнього базування, про специфіку чи кількість техніки. Не говоримо про логістичні маршрути, про державні постачання техніки та озброєння до того моменту, коли наші країни-партнери не оголосять про це першими.
Безумовно, питання загибелі особового складу є мотивуючим чинником. Але з іншого боку, ми маємо розуміти, що у нас повномасштабна війна. І якщо кілька років тому заяви начальника Генштабу генерала Муженка зводилися до того, що кожен день інтенсивних повномасштабних боїв може призводити до загибелі 10-12 тисяч українських солдатів, то зараз статистика значно відрізняється від цих прогнозів, але втрат українська армія зазнає. Вважаю, на першому етапі ця інформація не озвучувалася, щоб не вносити сум'яття серед українського суспільства. І це цілком логічне рішення, яке відповідало ситуації на той момент.
Нині війна поступово перетворюється на рутинну фазу. І час від часу з'являються повідомлення про загиблих та поранених українських військовослужбовців. Це робиться з метою тиску на наших західних партнерів. Адже цілком очевидно, що колосальні втрати ми зазнаємо через дивну позицію деяких наших партнерів щодо постачання озброєння. Вони анонсують постачання, а потім їх саботують і не реалізовують.
Українська армія у 2014 та у 2022 році. Фото: Фото Ірини Пустинникової/УНІАН/facebook.com/MinistryofDefence.UA
- Пішла хвиля «страшилок», пов'язаних із можливим врученням повісток людям, які порушили закон (попався п'яним за кермом, купався в недозволеному місці). В армії обурені: сюди йдуть патріоти, їм за честь служити! Чи варто спекулювати на цій темі?
- Під час першої мобілізаційної кампанії 2014-2016 років (шість хвиль мобілізації) траплялися різні історії із врученням повісток у різних місцях. У статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» немає чітко означеного місця, де ці повістки можуть вручатися. Тобто їх можуть дати будь-де – на вулиці, на роботі, на блокпосту, у ліфті, метро тощо. Це є абсолютно нормальна процедура.
З іншого боку, повістка зовсім не означає квиток в один бік – на фронт. Це запрошення до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (колишні військкомати) для визначення придатності до військової служби в рамках мобілізації. Є безліч причин для непризову громадян України – їх можна знайти у відкритому доступі.
Я категорично проти, коли незаконослухняних громадян країни, п'яниць та бешкетників відправляють до армії. Армія не займається виправленням чи перевихованням громадян. Армія – це бойовий організм, головне завдання якого – забезпечення територіальної цілісності та незалежності нашої держави. Перевиховувати алкоголіків – це не до армії. Є спеціальні структури у системі Міністерства внутрішніх справ, які й мають цим займатися.
Неодноразово спікери Міністерства оборони України заявляли, що рівень укомплектованості збройних сил та реалізація мобілізаційних програм для ЗСУ та інших сил оборони виконується на 100 відсотків. Не можна говорити, що гребуть усіх підряд, це зовсім порожні та шкідливі розмови.
Захист територіальної цілісності та незалежності нашої держави – конституційний обов'язок кожного громадянина України (стаття 17 Конституції – читаємо, виконуємо). Спекулювати на цій темі точно не треба.
Так, мобілізація триватиме до 23 серпня 2022 року в рамках дії воєнного стану. Українська армія воює, є втрати, загиблі та поранені. Для поповнення втрат до лав ЗСУ призиваються громадяни України, які мають відповідні військово-облікові спеціальності. За цим списком відповідно до запитів та потреб Генштабу і формується мобілізаційне завдання для регіонів України. Але ніхто й ніколи не відправить на лінію фронту людей, які прибули у військову частину за повісткою.
Що ж до підрозділів територіальної оборони, то з лютого 2022 року створено 32 бригади ТрО, з них 25 зараз виконують бойові завдання на першій та другій лініях російсько-українського фронту.
Владислав Селезньов – український військовий журналіст, полковник Збройних Сил України. Закінчив Сімферопольське вище військове політичне будівельне училище, військовий будівельний факультет при Кримському інституті природоохоронного та курортного будівництва.
До грудня 2017 року проходив військову службу у ЗСУ на різних посадах. Звільнено з лав ЗСУ у зв'язку із закінченням терміну контракту.
Учасник бойових дій (брав участь у Антитерористичній операції на території окремих районів Донецької та Луганської областей у 2014-2016 роках).
З квітня 2014 року через окупацію Автономної республіки Крим має статус внутрішньо переміщеної особи.
Відзнаки президента України, міністра оборони України, начальника Генерального штабу ЗСУ, медаль НАТО «За службу миру».