Солістка «Лісапетного батальйону» Наталя Фаліон: Сила – в емоціях, вони допомагають виживати
«Наш оптимізм і нашу віру ніхто не може не те що подолати, навіть трохи нагнути», - говорила Наталя Фаліон у розмові з Коротко про у листопаді 2022-го.
Ця жінка пережила багато болю, але зуміла зберегти таку шалену любов до життя, що багатьом з нас треба повчитися.
В інтерв’ю Коротко про солістка «Лісапетного батальйону» Наталя Фаліон розповіла про новий репертуар колективу, як рятується від печальних думок та що їй допомагає виходити на публіку на позитиві, який подарунок їй зробили діти та онуки на 65-річчя, хто з родини готовий поповнити її «батальйон», як підкорила TikTok та якими мріями живе.
Люди хочуть того, чого не мають
- Наталю, весь квітень у вас був у концертах. Коли я вам телефонувала, ви теж були в дорозі з концерту. Ви весь час у русі?
- Так якось життя складається. Але бум вже проходить, зазвичай у кінці травня гастролі завершуються. Будуть виступи 25 і 28 травня та ще 10 днів у червні, з 7 по 17-те. Більше запланованих концертів на літо немає. Хіба що з’явиться корпоратив або десь буде потреба у нашому виступі. Новий гастрольний тур починається вже у вересні.
- Зараз ще й проблеми зі світлом. Хоча хто його знає, що буде за тиждень.
- Багато є нюансів. Ми ж плануємо концерти не за день, не за два, а за місяці. І, буває, приїжджаєш давати концерт, а хтось загинув, і вже переносиш чи відміняєш. Але ми призвичаїлися. Таке життя.
Буває всяке – то відмінили, то терміново покликали, бо треба когось підтримати, хоча в тебе мав бути вихідний. Дуже багато благодійних подій, де збирають кошти, куди нас запрошують. І ми завжди купуємо найнеобхідніше хлопцям, які воюють, маємо з ними тісні зв'язки.
Зараз займаємося тільки РЕБами, бо хлопцям це дуже потрібно, і все, що заробляємо, віддаємо на РЕБи. А воно все таке дороге. Чи хтось просить: допоможіть, вам легше, ви можете, а нам так треба… Йдеш і помагаєш. У кожного своя робота і кожен її робить.
- Ви переважно збираєте для хлопців зі своєї громади?
- Так. Це конкретна робота, бо я знаюся з їхніми сім'ями, хлопці, які воюють, це мої учні, я їх вчила у школі. Хочеться зберегти життя – це саме головне.
А без грошей його не збережеш, війна зараз технічна, треба захищатися від дронів, ракет, від всієї тієї біди. Тому працюємо. Купили приціл, а його вже знищили. Він 127 тисяч коштує, і його треба знову. Але, дякую Богу, що ми можемо чимось допомогти. Кожен би хотів, але не кожен може.
- Ви постійно щось купуєте: заробили – купили. Бо у нас багато людей втомлюються, десь розслабляються, а ви продовжуєте допомагати.
- Я ще не все й озвучую, бо не люблю розказувати, що я те зробила чи се. Змогла – то й зробила, а не змогла – то й не зробила. Я не дуже люблю афішувати.
Я часто буваю на сході, а там є дуже різні люди. І мені військові радять: «Ти не дуже розказуй, що ти купуєш, бо ми не завжди зможемо тебе захистити. Ти людина медійна, відома, щоб не було якогось теракту». Нюансів вистачає.
- Я завжди кажу, що допомагати – це не означає всім про це розкричати, а щоб перед собою соромно не було.
- Це так, оце головне. Я спокійно сплю, бо знаю, що щось зробила. А це дуже важливо. Бо є таке, коли людина себе мучить, що щось не зробила. А я себе не мучу, бо я роблю.
Наталя Фаліон в усьому намагається знаходити позитив. Фото: Facebook.com/natalia.falion
- Минулої нашої розмови ви розповідали, що презентуєте новий альбом воєнно-патріотичних пісень та байок «Ми – з України», потім був «Україна у вогні». І хоча в них теж є жартівливі пісні, як, наприклад, «Зібрались бабоньки», зараз ви більше повертаєтеся до пісень про звичайне життя - «Далекобійник Льоня», «Галя», «Сусідка»… На концертах чого люди хочуть більше?
- Хочуть того, чого не мають. Хочуть позитивного, такого, щоб в ньому можна було розчинитися, щоб була якась ілюзія безпеки, ілюзія щастя. Люди дуже втомилися.
Патріотика - це дуже добре, але вона трохи напружує. А в нас того напруження і так багато. Ми лягаємо і прокидаємося з новинами, тому хочеться просто розслаблятися. Людині властиве прагнення відпочити, відпочити мізками, переключитися.
Після повномасштабного вторгнення, коли я починала давати перші концерти, я так хвилювалася, ви собі не уявляєте! Думала: «А як люди будуть сприймати? Я ж трохи не того поля ягода - завжди в гумористичному плані працювала». Мені не так просто на серйозну тему переключитися. І я комбіную. Але все ж таки повертаюся до того, чим ми жили десятки років, щоб люди просто посміхнулися, поаплодували, когось згадали, помріяли.
І я бачу реакцію. Люди відгукуються на такі пісні з великою вдячністю. Я їм пропоную те, що не пропонує хтось інший. І вони це розуміють, і вони цього хочуть.
- Дбаєте про те, щоб психічне здоров'я трішки покращилося, як кажуть?
- Звичайно. Нам треба бути сильними. А де брати ту силу? Я на кожному концерті кажу: «Люди, ви ж не просто прийшли на концерт, ви прийшли набратися сили. А сила – в емоціях, вони допомагають виживати. Бо нам ще виживати та й виживати. Не знати, що буде завтра, то я вам трішки даю сили, щоб завтрашній день ви зустріли озброєні».
Я по собі знаю, як важко пережити смерть сина
- Понад два роки ми в пеклі. Ви як себе відволікаєте від печальних думок, щоб ділитися позитивним зарядом ще й з іншими? Раніше ви мені казали, що важливо самому навчитися давати собі позитивний поштовх, зосереджуватися на прекрасному. А як сьогодні?
- Я так і роблю. Без цього просто неможливо! Бо як тільки починаю заглиблюватися у проблему, як тільки починаю задавати запитання собі і Богові, а відповіді немає, це розрушає.
Я по собі дуже добре знаю, як важко пережити смерть, смерть свого сина. Як це – знову встати на ноги. Я змогла, тому що знаходжу позитив. Завжди це робила, але не задумувалася про це. Робила це якось мимохіть.
А зараз шукаю позитив спеціально. Тільки відчуваю, що мені дуже тяжко – все: або знаходжу якесь своє старе відео і дивлюся, або щось собі дуже приємне і позитивне згадую, або дзвоню комусь зі своїх знайомих. Я себе моментально переключаю. На день по декілька разів таке буває. Щойно відчуваю, що щось не те – вже йду до сусідки чи кличу її, заварюю каву, починаю щось готувати, якщо вдома.
Уміти переключитись дуже важливо. Слава Богу, я навчилась. Шукаю собі позитив у городі, квітках, сусідах, у піснях, віршах. Часом спеціально можу включити настільки безглузду комедію, що колись би її ніколи не дивилася.
Я ніколи не думала, що полюблю TikTok, бо там є як цікаві поради, розумні думки, так і просто якась дурість. Але це тебе ніби вибиває з колії, і ти вже переключилась на інші думки, пішла вперед, не зациклилася на чомусь, не зупинилася. Всім раджу це робити.
Це не просто. Коли засіла у твоїй голові якась думка, біль, вигнати їх дуже складно. Але треба намагатися. Тільки той виживе зараз, хто зуміє, бо це боротьба зі своїм мозком. Тому треба налаштовувати мозок працювати на позитив.
- Город традиційно цього року посаджений?
- Так, він вже й посапаний. Посаджений поміж дощ, поміж концерти. Вже по другому разу буду просапувати. Айстри, сальвію саджаю. Тюльпани позрізала, тепер думаю, що би я там ще посадила, бо мусить щось до осені квітнути. В мене такого немає, щоб я щось не мала. І в цьому також свій позитив. Щось квітне – і я радію. А там, бачу, тля нападає, вже надягнула маску, кроплю тлю, тля поздихала… І я радію. Розквітла троянда – і я вже ходжу по городу, балакаю зі всіма рослинами (сміється). Сусіди вже знають, сміються: «В Наталки ранковий обхід, пішла по городу, по клумбах, що зійшло, що не зійшло, сама до себе говорить». Отака я. Може, хтось дивується, а мене то спасає.
- Ви сама за всім доглядаєте чи маєте помічників?
- Сама. Але косаря наймала, бо в мене великий сад. Трава була вже по коліно. Син казав: «Мамо, почекай, приїду і викошу». Та поки він приїхав би, мене б уже в тій траві не знайшов. То слава богу, знайшла. Село невеличке, і покосити траву вже нікому. Кого не запитай - той старий і не може, той не вміє, той не хоче. Просто катастрофа. Де мала трава, я сама справляюся, у мене газонокосарка.
От сапу поклепати треба. Буду робити ціле відео, бо, виявляється, це ціла проблема - кого не спитаю, ніхто не вміє сапу поклепати. Молодь не вміє і не хоче вчитися, от що страшно. Я сміюся, кажу молоденьким дівчаткам: «Якщо збираєшся заміж в селі виходити, насамперед спитай кавалера, чи він уміє сапу і косу клепати. Якщо вміє, вважай, шлюб в тебе буде вдалий. Якщо не вміє, а ти будеш жити в селі, то буде катастрофа».
Родина зробила мені в подарунок пісню про маму
- У вас тепер є пісня «Мама», де співає вся ваша родина: діти Катерина та Сергій, невістка Тетяна, онуки Христина, Костянтин, Захар, Іван, Макар та Михайлик. Це, так розумію, перша пісня в репертуарі «Лісапетного батальйону», де не ви головна солістка, а ваші діти та онуки?
- Це вони мені зробили такий подарунок. В мене син поет: пише дуже багато пісень, віршів. Зараз у нього плідний час, видав дві книжки. Одна - казки у віршах, друга – патріотичні вірші та байки «Україна у вогні». Третя книга казок відправлена до друку.
Тому на мій ювілей, мені у листопаді було 65, родина зробила мені цю пісню в дарунок. Син написав, вони все приховували, я дізналася вже, коли репетицію робили, бо треба було писати фонограму, а мама має за фонограму заплатити (сміється).
Вони всі співучі, їм нескладно це зробити. У цієї пісні вже багато шанувальників. І я її дуже люблю, ми на кожному концерті її співаємо. Правда, без дітей, бо дітей на всі концерти не повозиш, їхні голоси прописані. А невістка, дочка і син цю пісню співають.
Зазвичай у кожного поета, композитора є пісня про маму. А зараз у нас з'являються і пісні для душі.
- Це всі-всі зібралися? Ніхто не відмовлявся?
- Всі. Але старший онук вже відмовляється, категорично сказав: «Без мене, нехай молодші». 15-й рік, вже підліток.
Ті, кому 8 та 10, ще погоджуються. А самий менший, Михайлик, йому 9 років, хоче на сцену. Син написав для дітей нову пісню, то внуки погодилися співати. Михайлик ще буде грати й на укулеле. Колись я привезла сину з Мексики укулеле, то Михайлик навчився грати. Тренується, справжній артист у мене росте.
- Є кому поповнювати ваш «батальйон»?
- Є. У мене проблеми нема. Діти в колективі. Навіть не знаю, що б я робила, якби не мій син. Можливо, й гурт уже б стояв на місці і не розвивався, а ми розвиваємся завдяки йому, його баченню, його пісням. Якби я всі його вірші клала на музику, у мене були б тисячі пісень. Він кожен день пише новий вірш.
- Ваша онучка Христина, здається, теж хотіла написати пісню і заспівати. Чи їй вже це не цікаво?
- Ми пережили велику трагедію - пережили онкологію, у неї було чотири операції, видаляли саркому, в неї штучне коліно. Їй вже не до пісень. Але вона молодець, закінчує бакалавра, чотири роки провчилася в університеті ім. Б. Грінченка у Києві. Спочатку їй була цікава письменницька діяльність, а зараз щось не дуже. Така вона, молодь.
Христинка – донька мого сина від першого шлюбу, але кожне літо, а їй вже буде 21, вона приїжджала до мене в село. А ми ж концертуємо, тому я пошила їй точно такий же костюм, як у нас, і вона з нами маленькою співала на сцені. З роками вона вже трохи стидається. У неї є голос, але вже немає тої жилки, як колись.
Вона брала участь у проєкті «Доброго вечора, ми з України!» та в пісні про маму, але солістки з неї не буде. Хоча маленькою Христинка дуже хотіла, казала: «Бабусю, буду з тобою виступати».
- Та у всіх нас з роками уподобання міняються.
- Звичайно. Для мене найважливіше, що ми врятували її життя, що вона подолала цю страшну хворобу. Вона сильна дівчинка. Друга, може б, розклеїлася. Це все-таки саркома, це не нарив на пальці, а чотири складних операції. Вже й протез їй поміняли на трішечки більший. Вона ще знаходить в собі сили й жартувати. Може, вони трохи і легковажні. Ми би дуже хотіли, щоб вони були схожі на нас. Але вони ніколи не будуть такими, як ми. Вони вже мають своє бачення, свої уподобання, свій TikTok, свої приколи.
- До речі, це вона вас на TikTok підсадила?
- Мабуть, так. Все казала мені: «Бабусю, давай зі мною щось знімеш». Я щось зняла, і вона така: «Боже, у мене стільки переглядів з тобою. А давай ти сама»! І я вивчила той TikTok. Спочатку думала, що там самі фріки, бо попадалися мені якісь такі моменти. А потім дуже багато всього переглядала – є там і мудрі поради, лікарські, кулінарні, щось про життя.
Якось жартома до цього поставилась, думаю, спробую, а там якось воно буде. Потім втягнулася, але завершити щось завжди складніше, як розпочати.
Часом і настрою немає. Люди публікації придумують, вони готуються, а у мене не завжди є на це час. Коли ти з городу йдеш тепла, розтріпана – от не хочеться, щоб тебе знімали і показували! А таких днів дуже багато - чи після концертів, чи після дороги. Я не хочу щось театралізувати, щось придумати. Якщо у мене є настрій і якась тема мені цікава, можу цим поділитися. Хай не кожен день виходжу в ефір, але все одно у мене є свої шанувальники. Маю Instagram, Youtube-канал, TikTok. Продвинута баба (сміється).
- Головне не те, скільки в тебе підписників, а що ти несеш у цей світ і чим ти ділишся, що після себе лишаєш.
- Так. Я в тому котлі. Може, я там маленька піщинка, але я в курсі справи.
- Я завжди в захваті від того, яка ви відкрита до всього нового, вчитеся, не соромитеся, що, може, щось десь не вийде, а пробуєте, рухаєтеся вперед.
- Людина має рости, це правда. А помилки - як без них? На помилках вчаться. Хочеться, звісно, їх уникнути. Часом щось ляпнеш в інтерв'ю, десь не подумаєш, а потім все це трохи перекрутять, і думаю: боже, нащо я таке сказала! Але це прожитий день. Завтра буде новий. Я не зациклююсь. Буває, кажуть: тебе захейтять. Та мені всі ці хейтери по барабану. Я собі знаю своє, вони мене не засмучують. Дехто каже: боже, мені таке написали, я цілий день хвора. А я прочитала, посміхнулася, перегорнула сторінку і далі пішла.
Мама завжди мене оберігала
- У якомусь зі своїх відео ви казали, що треба шанувати мам, поки вони з нами. Яка історія з мамою вам сьогодні гріє душу?
- Мама – це та людина, яка все би віддала за тебе. У нас з мамою великий духовний зв'язок був. Вже 15 років як мами немає, а ми весь час з нею уві сні спілкуємося, вона мені дуже часто сниться. Прокидаюся – і ніби з нею поговорила, ніби вона десь тут, за дверима, просто я не можу її кожен день бачити. Вона була дуже небагатослівна, вона ніколи не співала. За все життя не чула, як вона співає в компаніях. Навіть бабуся десь підспівувала. Я все казала – раба Божа Марія. Я навіть не завжди помічала її присутність. Прийшла з якоїсь гулянки по калюжах, кинула капці, пішла спати, а зранку вже все помито, складено, в шафі прибрано, твоя улюблена страва приготовлена.
Вона ніколи не напрягала, ніколи не сварила, вона мені довіряла. В юності ми всі переживаємо за своїх дітей, щоб десь не влізли чи в якусь не ту компанію потрапили. Я вчилася у Києві, була дуже самостійною, ніхто ні разу до мене не приїхав. Мені довіряли. Я ходила до клубу, щоб ви розуміли, на вечірні сеанси з четвертого класу. Жодного разу мені не сказали вдома, чого ти кудись йдеш чи чого ти прийшла о 3-й чи 4-й ранку. Довіра була все життя.
Мама завжди мене оберігала, казала: ти ще своє встигнеш, я не буду вічна, ти свого ще сьорбнеш. Моя мама – це символ доброти, якоїсь самопожертви. І я так шкодую, що дуже багато речей не помічала, не задавала запитання, не вникала. У неї, мабуть, були свої інтереси, але вона добровільно присвятила своє життя мені. Я для моєї сім'ї, для мами, бабусі, батька була наче кришталева ваза, яку боялися зайвий раз потурбувати. І я шкодую, що не так часто казала, що люблю їх, не обіймала.
Я то роблю зі своїми дітьми, завжди обцілую, наобіймаю, з батьками цього не робила. А вони, мабуть, хотіли проявляти свою любов. І я завжди про це думаю. Але стараюсь згадувати мамину посмішку, її натруджені руки, щось світле.
Мама - світлий-світлий образ. У нас ніколи не було якихось образ чи сварок. Бо в сім'ї всяке буває. Я зі своїми, часом буває, так полаюся (сміється).
- Те покоління, згадую своїх бабусь, було стримане у проявленні своїх почуттів.
- Вони були суворі, закомплексовані, кажучи сучасною мовою. Вони стримували свої почуття. Ми вже інші, наші діти – інші, внуки – інші. Але так повинно бути.
- Ви тепер ще й казкарка, так би мовити. На Youtube-каналі читаєте віршовані казки про пригоди метелика Мутлика, які написав ваш син. Вам це цікаво? Чи так ви сина підтримуєте?
- Мені цікаво однозначно, бо це мій син, це його казки. Це я йому запропонувала. Бо ці казки мають гарний, повчальний зміст, кожна казочка чогось дитину вчить. Тому варто трохи і в люди виходити.
А я взагалі люблю читати. Ще з дитячих років любила вірші, прозу декламувати на сцені. І сама писала. Тому запропонувала синові: «Давай почитаю». Нехай і таке буде. У нас є різні обличчя. Є й ліричне, і саркастичне, і гумористичне, і патріотичне, і романтичне.
Записала десь 11 казок. Потім Сергій сам дописав. Допомогла йому випустити книгу, бо це не так просто. Одне діло – написати, друге – щоб в тебе хтось це купив. Першу партію в 300 екземплярів вже розпродали. Ось вийшла друга партія накладом вже в тисячу екземплярів. Розповсюджуємо. І я допомагаю. А хто ж має допомогти своїй дитині, як не я? Мама допомагала, щоб я не сапала город, а я допомагаю, щоб з творчістю сина знайомилося багато людей.
Із сином Сергієм. Фото: Facebook.com/natalia.falion
Мрію, що моя краща пісня ще не написана
- Згадую вашу пісню «Лісапет, мій лісапет»… Ви на велосипеді вправно їздите?
- Я їздила з дитинства. Але у мене не було свого велосипеда, ми не так багато жили. Батьки були службовці, зарплата була маленька. У мене був велосипед, коли я була ще маленькою – у чотири рочки мені купили триколісний. І я з тим велосипедом, щаслива, вийшла на вулицю. А вулиця в нас була галаслива, багато дітей було, і я дала дітям покататися. Так вони мені накаталися, що додому цей велосипед я вже без коліс тягнула. Це в перший же день! Так цей момент запам'ятала - несу велосипед по частинах! Принесла, батько дивиться і каже: це твій перший і останній велосипед.
А потім він працював на поштовому відділенні, розвозив посилки, і йому видали службовий велосипед. Він раненько їхав тим велосипедом на роботу в сусідній район, а я чекала вечора, коли він приїде і дасть мені покататися. Вчилася їздити - нога під раму, нога до крові натерта цепом… Але я таки навчилася їздити.
Правда, власного велосипеда так і не мала, але діти мої мали. І внуки мають – у моєму сараї шість велосипедів стоїть. У кожного - свій.
Не скажу, що дуже люблю на ньому кататися. Я з таких велосипедистів, що з горба страшно – ведеш, а під горб тяжко - теж ведеш.
- Про що ви зараз мрієте? Мені здається, що у вас завжди є план на майбутнє.
- Звичайно, я мрію. Я дуже люблю історію, географію, подорожі. Я не могла собі це дозволити дуже довгі роки. Аж страшно подумати - десь до 57 років я ніде не бувала, нікуди не їздила, нічого не бачила. То діти, то внуки - все не було коли.
А потім почала кожен рік кудись виїжджати. Коли зійшлася вже з другим чоловіком, він мене змінив. Бог дав нам тільки три роки, він помер, коронавірус його забрав. Та він казав: «Досить, ти жила для всіх, ніколи не жила для себе. Не знаю, скільки нам залишилося років, то, може, пора! Діти ще встигнуть, у них попереду все життя, а ти, давай, зроби щось для себе». І він мене переконав. Ми з ним були і в Мексиці, і в Іспанії.
- Пізнавати світ – це круто, це ж неповторні емоції.
- Так. І я тепер так хочу кудись поїхати. Передивляюся всі передачі про мандри. На день народження не справляла великого свята, але зробила собі подарунок. Так як я не англомовна, для мене це бар'єр, мені їхати самій кудись дуже страшно. У сина день народження 13 листопада, в мене - 18-го, і я йому кажу: давай зробимо собі подарунок. І ми поїхали в Італію на чотири дні. Були в Римі, Флоренції, Мілані, Сієні. В Сієні вже понад 20 років живе моя подруга дитинства, вона гід, водить екскурсії. Таке задоволення отримала! Прошу бога, дай мені ще пожити трохи, дожити до миру і мати можливість ще десь побувати.
Дуже хочу побувати в Індії. Ми мріяли про це з чоловіком. І якби все було добре, ми б поїхали в Індію. Це взагалі дитяча мрія, ще з тих часів, коли все село ходило на індійське кіно, і мені здавалося, що більшого щастя, ніж жити в Індії, немає. Це так в'їлося мені у мізки, що дуже хочу туди поїхати. Мрію поїхати в Єрусалим, побачити Стіну Плачу.
Мрію побачити внуків дорослими. Це така мрія, що дуже вже бога просити треба, але хочу, щоб вони виросли нормальними людьми, щоб за них не було соромно, щоб вони себе знайшли в житті, щоб я спокійно могла закрити очі і знала, що у мене в родині все добре.
Мрію, мрію, мрію. Маленькі є мрії. Огірки другий раз посіяла, а вони не сходять. Думаю, що це може бути, бо ще такого в мене не було. Мрію, щоб яблука вродили, щоб шпаки черешню не з’їли, бо шпаків розвелося багато і вже полюють. Так що у мене є і великі, і маленькі мрії.
Я людина широкомасштабна. Хочу і для всіх, і для себе. Хочу, щоб всі були щасливі. Бо одному бути щасливим некомфортно і не цікаво.
Мрію, щоб війна закінчилася, щоб пісні нові народжувалися. Мрію, що моя краща пісня ще не написана, щоб вона в нас попереду. Це, мабуть, мрія кожної творчої людини. Хочеться ще щось таке написати, заспівати, щоб весь світ з тобою заспівав. Мрію ще довго співати. Мені цих 32 роки, що я колективі, мало. Хочу ще трохи поспівати, подарувати своїм жінкам трохи світу, бо вони мені казали: «Боже, Наталю, ми коло тебе світу побачили».
Отаке моє життя з маленькими і великими мріями. Щось збувається, щось не збувається, щось міняється, добавляється, щось відкидається, але я тішуся, дякую Богу за те, що маю. Нікого не звинувачую в поганому, в тому, що було, і не прошу багато собі на майбутнє. Я кажу: Бог бачить, що мені треба, і він обов’язково то дасть.
- Фразою «хочу, щоб всі були щасливі, бо одному бути щасливим некомфортно і не цікаво» ви довели мене до сліз. І от я думаю: концертне життя вас не зіпсувало, як багатьох, ви не зазналися. Тому так хочеться, щоб ваш позитив зчитали і наші читачі.
- Нічого не приховала, нічого не придумала. Що думаю, те й кажу. Саме головне, щоб користь від цього якась була. Якщо бодай одна людина зацікавиться і щось у своєму житті поміняє, дивлячись на мене, на мій досвід, на мої поради, - це вже щастя.
«Хочеться ще щось таке написати, заспівати, щоб весь світ з тобою заспівав», - каже Наталя. Фото: Facebook.com/natalia.falion
