20 листопада
Завантажити ще

Акторка Наталія Бабенко: Таксуючи, залізла в мінус, але про свій досвід розповідаю чесно

Акторка Наталія Бабенко: Таксуючи, залізла в мінус, але про свій досвід розповідаю чесно
Фото: Діана Тіщенко

Кілька місяців тому Наталія Бабенко завела свій YouTube-канал та почала знімати програму «В чому справа», де випробовує на собі різні професії.

«Зараз мене ніхто не знімає, тому знімаю себе сама», – сміється вона.

І якщо раніше ми спостерігали за її грою у таких стрічках, як «Пульс», «Найкращі вихідні» чи серіалі «Кріпосна», то тепер запросто можемо зустріти її в будь-якому місці і в якомусь новому амплуа. Наталія вже попрацювала на СТО, АЗС, автомийці, бариста, кур’єром на доставці їжі та в таксі. Акторка каже, що, по-перше, їй самій це цікаво і, по-друге, можливо, комусь стане у пригоді її досвід.

KP.UA поговорила із Наталією Бабенко про те, чому вона почала випробовувати нові професії, як живе без зйомок у кіно, про ситуацію у культурній сфері та чого чекає найбільше.

Мені цікаво було випробувати себе

- Наталю, чому ти почала опановувати нові професії та знімати про це блоги?

- Коли в країні війна, в тебе більше року немає роботи, а ти – людина творча, тобі треба кудись віддавати свою енергію. Я ж взагалі непосидюча, мені складно сидіти на одному місці. Здавалося, вже починає їхати дах.

Я і раніше замислювалася про YouTube, але завжди ці думки від себе відганяла, бо гадала: «Ну хто це буде дивитися, кому це цікаво, кому я взагалі потрібна, я ж не блогер». А потім подумала: «А чому б не спробувати? Коли - як не зараз?». І вирішила ризикнути. В мене було близько десяти різних ідей, але зупинилися на цій, бо мені самій це справді цікаво. До того ж ці випуски можуть бути корисними для людей, адже під час війни багато хто залишився без роботи, втратив домівки і мусить починати своє життя в інших містах, інших країнах. Тому такі огляди професій можуть когось спонукати до дії спробувати щось нове.

Звісно, не все в мене вийшло з першого разу. Таксуючи, залізла в мінус, але я розповідаю чесно. Можливо, що це в мене так склалося, але ви можете заробити стільки-то і стільки. В коментарях під відео люди теж діляться своїм досвідом. Тому якщо якась професія комусь дійсно цікава, можна перечитати ще й коментарі і зрозуміти ситуацію на ринку.

- Думаю, працюючи вперше кур’єром доставки їжі, мало хто залишається в хорошому плюсі, треба, як кажуть, руку набити на якійсь новій справі.

- Так. Але мені ще було цікаво випробувати і себе – наскільки мене вистачить, чи зможу я впоратися з якимось об’ємом роботи, чи не впаду потім лежнем. І я бачу, що й людям це цікаво. Я навіть не очікувала на таке. YouTube почав пропонувати мої відео в рекомендаціях іншим людям. У мене вже майже 10 тисяч підписників. Як для каналу, якому 4 місяці, вважаю, це непоганий результат.

Доставку їжі Наталія тестила два дні. Один, працюючи пішки, другий – на велосипеді. Фото: особистий архів Бабенко

Доставку їжі Наталія тестила два дні. Один, працюючи пішки, другий – на велосипеді. Фото: особистий архів Бабенко

- Які в тебе були відчуття, коли ти, акторка, доставляєш їжу, ремонтуєш авто, вариш каву?

- Чесно зізнаюся, коли знімала випуск про доставку, спочатку мені було якось соромно. Перший день я працювала пішки, і коли йшла біля Золотих Воріт, думала: «Зараз же точно купу знайомих зустріну, це ж з сорому можна впасти». Але тільки-но собі це сказала, подумала про інше: «А чого мені має бути соромно? Зараз війна, люди залишилися без роботи, та й взагалі – це така ж робота, як і будь-яка інша». До того ж ще й складна: ти йдеш пішки, несеш все на собі, маєш встигнути в таймінг - і все це за копійки. Тому я зрозуміла, що мені немає чого соромитися.

- Тебе впізнавали?

- Так, бувало, хтось перепитував – а ви ж акторка? Коли чекала доставку, бачу, людина на мене дивиться й дивиться, а потім підходить і питає: «А ви Наталі Бабенкова?». Щось в такому дусі (сміється). Кажу – Бабенко. І тут людина починає розповідати, які мої фільми дивилася.

Акторка випробовує різні професії на собі. Одного дня вона пропрацювала 13 годин у кав’ярні. Фото: особистий архів Бабенко

Акторка випробовує різні професії на собі. Одного дня вона пропрацювала 13 годин у кав’ярні. Фото: особистий архів Бабенко

- На доставці за 12 годин роботи ти заробила 260 гривень. Це зовсім небагато.

- Люди, які працюють у цій сфері, уже все знають. Вони знають, де треба ходити, як ходити, в який період часу брати замовлення, а коли - ні. На все потрібен досвід. Отак з першого разу піти і гарно заробити – такого не буде. Але якщо навіть тиждень попрацювати, можна зрозуміти нюанси.

До речі, люди, які працюють на доставці, дуже комунікабельні, спілкуються між собою, один одному допомагають. Коли вони побачили, що на районі з’явилася нова дівчина, радили, що і як робити. Наприклад, говорили, де і в який час не буде світла і що краще їхати в інше місце. Якщо реально тиждень пропрацювати, познайомитися, ти зрозумієш, як можна нормально заробляти.

- А що найбільше зайшло?

- Напевно, робота в таксі. Це моя територія, плюс - можливість комунікувати з людьми, що для мене цікаво. В кав’ярні, наприклад, я постійно варила каву, і часу поспілкуватися з кимось не було.

Не хочу зраджувати своїй сфері діяльності

- Ходила на якісь проби за цей час?

- Поки що ні. Зйомок зараз дуже мало. Але тішуся, що процес потроху відновлюється. Нещодавно записала самопроби - подивимося. Але їздила до Молдови зніматися у короткому метрі. Режисер – українець, який вже три роки навчається у Лос-Анджелесі, і це його дипломна робота.

- Тобто ти знімалася безоплатно?

- Ні, оплата була. Звісно, це не та оплата, яка в мене була раніше, але це дуже цікава робота. Я завжди мріяла знятися у фестивальному кіно, яке не контролюється продюсерами, де немає рекламних інтеграцій, де чиста творчість. І це саме таке кіно.

Коли ти знімаєшся в комерційному кіно, будь то фільм чи серіал, є шалені таймінги. За зміну ми мали зняти 10-15 хвилин, а інколи і 22. З фестивальним кіно все інакше. Якщо приїжджаємо на локацію, а у нас сонечко, якого в кадрі не має бути, - все, розвертаємося і їдемо назад. Одну сцену взагалі знімали два дні. Так, вона довга і складна, але два дні! Плюс у нас була сцена, яку ми знімали чотири рази, бо у нас не сходився кадр по світлу і туману. І я ще буду повертатися на зйомки до Молдови, бо ця сцена не монтується, будемо перезнімати так, як її бачить режисер. Це прекрасний досвід, коли людина працює на той результат, який вона хоче отримати.

І це дійсно може вийти хороше якісне кіно. Мені здається, це мій найскладніший проєкт, хоча і найкоротший. Але такі нові випробовування для мене – наче ковток свіжого повітря.

Я дуже люблю кіно і ніколи і нізащо від нього не відмовлюся. YouTube – це дуже класно, це те, що мене зараз тримає на плаву і в професійному плані, і в моральному. Але коли я опиняюся на майданчику – це робить мене щасливою.

- Ти кажеш, що нізащо не відмовишся від кіно. На початку повномасштабного вторгнення люди творчих професій взагалі не знали, що їм робити, чи буде взагалі потрібна їхня робота. Як було в тебе? Чи думала ти, що до акторства більше не повернешся?

- Ні, в мене таких думок не було. Звісно, я не знала, скільки пройде часу, перш ніж знову вийду на майданчик, і це мене лякало. Адже твоя подушка безпеки закінчується, і ти не знаєш, що робити: чи йти на іншу роботу і працювати за якісь 20 тисяч гривень, щоб просто підтримувати себе, чи посидіти на своїх бобах і дочекатися своєї роботи. Я обрала – пересидіти і дочекатися своєї роботи. Не хочу зраджувати своїй сфері діяльності. Тим паче, ти ж знаєш, що немає нічого тимчасового.

Я взагалі оптимістка і мрійниця по життю, яка вірить у найкраще. І зараз вірю, що все буде добре.

- За рахунок чого ти виживаєш, коли більше року без роботи?

- У мене була непогана подушка безпеки. Також дуже скоротила свій бюджет. Якщо раніше спокійно могла витратити кошти на якісь розваги чи купити новий одяг, то тепер - ні. Наприклад, на весну взагалі не оновлювала свій гардероб. Восени і взимку теж не купила собі жодної речі. До того ж, дуже багато чого пороздавала людям, які лишилися без нічого. І навіть тепер мені всього достатньо.

Наразі вистачає того, що ти просто можеш поїсти, жити, дихати. Та й взагалі я щаслива людина, бо маю змогу ходити по цій землі.

- Твоє близьке оточення тебе не розчарувало?

- Мені в цьому плані пощастило. Мої друзі, з якими я всім ділюся, - справжні патріоти, які допомагають, чим можуть, і наближають нашу перемогу. І я ними дуже пишаюся, значить, я щось у цьому житті роблю правильно і обираю правильних людей. Війна розставила усі крапки над «і», і я дуже рада, що у своїх людях не розчарувалася.

Більше скажу, на початку вторгнення мої сусіди пропонували поїхати з ними у Хмельницьку область, казали брати, кого треба - місця вистачить на всіх. Отак! І це просто сусіди. Та ми залишилися вдома. Але коли читали про Бучу, Ірпінь, паніка далася взнаки, і ми виїхали з Києва на два місяці.

- Ти, власне, писала, що два місяці прожила у Німеччині, де вас прихистив Георг, ваш німецький дідусь. Це незнайома людина, яка вас прихистила, чи це твій родич?

- Георг - не наш родич, але він був дуже добрим до нас. Коли почалася війна, він наступного ж дня подзвонив нашій знайомій Марії, яка живе у Німеччині, і запропонував допомогу – прихистити у себе українців. І в той час допомога знадобилася нам. Він нас дуже чекав, приготував дві кімнати, у нас був окремий санвузол. Постійно готував нам сніданки, у вихідні накривав спільний обід. Георг навіть забороняв нам купувати якісь продукти, їздив сам крадькома і привозив їжу ящиками, балував нас. Возив на прогулянки. Це людина з великими серцем. Казав нам, що ми його українські донечки. Він реально ставився до нас як до рідних.

І ми його дуже полюбили. Планували, коли закінчиться війна, Георг одужає після операції і приїде до нас. На жаль, 1 лютого його не стало.

З Георгом, який прихистив родину акторки у Німеччині. Фото: Instagram.com/natalibabenko/

З Георгом, який прихистив родину акторки у Німеччині. Фото: Instagram.com/natalibabenko/

Я не подарую убогій кацапні своє життя

- Ти підтримуєш ініціативу заборонити росіянам вести у нас культурну діяльність. Яким чином це зробити? Бо петиція не спрацювала.

- Так, ми просували таку петицію, але результатів вона не дала. Взяти, наприклад, нещодавню ситуацію з Молочніковим

Коли у нашій країні війна, коли щодня вбивають людей, коли руйнують наші домівки, мрії, життя, я не розумію, як взагалі сюди пустили російського режисера, щоб він знімав своє пропагандистське російське кіно з нашими дітьми?! Я в шоці. Не знаю, що треба робити, до кого стукати, щоб все це заблокувати. Не знаю, як ще боротися з тими людьми, які мають владу і пропихують російське після більше року повномасштабної війни. Я не можу зрозуміти, як люди можуть тишком-нишком навіть у такі часи робити щось не те.

- Але й самі люди мають усвідомити, що з росіянами більше вести справ не варто: не слухати їхню музику, не дивитися кіно, не зніматися у їхніх режисерів… І воно відпадатиме.

- Так. Я, наприклад, повністю відмовилася від російськомовного контенту, російської музики, вичистила все. Що стосується українських виконавців, у яких є пісні російською, - це трохи інше, я розумію, що не можуть бути всі пісні україномовними. Але всю російську шушваль – геть. У мене є позиція.

- Тобі українська легко далася?

- Так, доволі легко. Українська в мене поки що недосконала, я можу десь помилятися, десь російське слово втиснути, бо не можу згадати, як воно буде українською або, можливо, навіть і не знаю. Всяке буває. Інколи намагаюся знаходити якісь синоніми. Я навчалася на україномовному курсі в університеті, і в кіно знімалася україномовному, слава Богу. Моє оточення, люди, з якими я спілкуюся, принципово перейшли на українську, і ми спілкуємося українською.

Єдине, інколи в російськомовному середовищі можу перейти на російську. Але не бачу в цьому великої проблеми. По-перше, я впевнена у собі, я - за спілкування українською, я спілкуюся українською. По-друге, мені здається, не варто тиснути на людей, від цього вони можуть лише озлобитися. Людина сама має обрати рішення, і тільки так, поступово, почне більше спілкуватися українською.

Хтось переходить на українську легко і без проблем, а комусь потрібен час на усвідомлення.

- Як ти сьогодні дозволяєш собі жити, щоб не розкисати?

- Мене, напевно, тримає увесь той жах, який пережили інші люди. Тому я не подарую убогій кацапні своє життя, не буду жити в смутку, гніві, чого вони і добиваються. Вони й так уже багато чого у нас забрали.

Вважаю, що заради тих людей, які нас боронять, які поклали за нашу свободу свої життя, ми мусимо бути щасливими, жити, бачити любов, ніжність, тепло, добро. Ми не маємо замикати себе у маленьких коробочках і просто там чахнути. Ні! Я буду знаходити можливість насолоджуватися життям, і поки світить сонечко, поки можу ходити, буду робити все можливе для того, щоб бути щасливою. І допомагати, чим можу.

- А ще ти пишеш вірші – це теж свого роду терапія для тебе?

- Звичайно. Інколи навіть сама не знаю, як мені приходять ці рядки. Був період, коли я довго не писала, всередині була якась порожнеча. Потім знову почала. Мені часом здається, що це не я пишу, а хтось зверху.

- Що тобі хочеться зробити після нашої перемоги якнайперше?

- Обійняти тата, який нині в окупації. Дай Боже, щоб це скоріше сталося. Ми-то тут всі вкупі, в Києві, а йому складніше за всіх.

Акторка каже, що зйомки – це те, що робить її щасливою. Фото: Даша Плахтій

Акторка каже, що зйомки – це те, що робить її щасливою. Фото: Даша Плахтій