Євген Хмара – про зібрані в Європі кошти, виступи із Федишин та поповнення в родині
Наше інтерв’ю з Євгеном Хмарою ми записували ще до того, як його обікрали в потязі дорогою із Чехії – у піаніста вкрали обладнання для виступів вартістю 8 тисяч євро і купу студійних записів, які не повернути. Але, як каже Євген, це ніщо порівняно з тим, що втрачають сьогодні українці через війну росії проти України.
З піаністом-віртуозом ми поговорили про його благодійні концерти в Європі, колаборацію з Іриною Федишин та радісну новину – Євген та його дружина, співачка Дар’я Ковтун, чекають на третю дитину.
У моєму випадку зброєю є музичний інструмент
- Женю, ви виступаєте за кордоном і на площах, і даєте благодійні концерти. Де я вас зараз застала?
- Хочу почати з того, що я, як чоловік від 18 до 60, отримував дозвіл від Міністерства культури на виїзд із України. Перші півтора місяці війни я був в Україні, дав 23 концерти для військових, переселенців, дітей.
А потім зрозумів, що потрібно їхати за кордон, бо там можна зібрати гроші нашій країні на допомогу. Але найперша і найголовніша місія – це все ж таки інформаційна: бути з Україною, говорити про Україну, про нашу ситуацію. Бо в Італії, наприклад, дійсно доводилося відстоювати позицію нашої країни і нашого президента, оскільки італійські студенти прирівнювали його, умовно кажучи, до путіна.
Говорили, що він знищує наші життя, і заради чого – вони не розуміли. Вони вважали, що можна віддати частину нашої території росії, і війна скінчиться.
Я запропонував їм уявити, що до них прилетіли марсіани, щоб не казати про когось конкретно, і попросили «по-дружески» відмовитися від своєї смачної їжі, музики, мови, а якщо ви не погодитеся - вас просто знищать. І через цю формулу їм стало зрозуміло, чому навіть сантиметра нашої землі не можна віддавати росії.
А саме зараз я в Іспанії. У мене було два концерти у Марбельї, один у Мадриді і один у Валенсії.
- До речі, ви якраз згадали про схему виїзду за кордон. Бо варто комусь із чоловіків-артистів виїхати на якийсь концерт, як люди починають писати – а як так, одним можна, іншим ні. Бачила і у вас на сторінці, що цікавилися.
- У моєму випадку зброєю є музичний інструмент. У нашій ситуації, вважаю, кожен повинен бути на своєму місці. Це як в організмі людини, наприклад, мозок не може виконувати функції серця і - навпаки.
Який сенс просто сидіти в Україні лише для того, щоб бути тут, коли, наприклад, за свій перший візит до Європи я зібрав 60 тисяч євро. Другий візит тільки розпочався, і вже зібрано трохи більше 30 тисяч євро. Ми зараз разом з Іриною Федишин збираємо гроші. І далі буде більше. Це реальна допомога Україні.
Можливо, дійсно, якщо порівнювати з якимись артистами, які зібрали вже мільйони, 60 тисяч – це невелика сума. Але якщо кожен артист зможе збирати такі гроші, ми зможемо перемогти ще швидше.
- Куди йдуть ці кошти? Ви самі купуєте щось адресно чи передаєте до якихось фондів?
- До моїх рук нічого не доходить. Наприклад, 30 тисяч євро, які були зібрані на концерті у Литві, були перераховані на рахунок ЗСУ. Там стояли благодійні кошики, все опечатано, по-іншому й не можна.
А коли були концерти в Австрії, то там ще й на законодавчому рівні ми не маємо права брати якісь гроші. У них є фонд «Карітас», який займається допомогою Україні. Дуже багатьом українцям вони допомагають на місці в Австрії, частину грошей вони перераховують на їжу. Тобто вони не перераховують гроші в Україну, а купують те, що треба, і пересилають в Україну.
Хейт, який отримує Федишин, вважаю неприйнятним
- Ви вже згадали про Ірину Федишин, з якою зараз даєте концерти. Чому саме з нею об’єдналися?
- Напевно, так було вирішено десь зверху. Ми познайомилися на одній телепередачі десь півроку тому назад, попрацювали, і все – якось загубилися. Через тиждень від початку війни я давав благодійний концерт на залізничному вокзалі у Львові. І потім мені зателефонував чоловік Ірини, Віталій, і каже: «Давай зробимо щось разом».
Я вивчив пісні Ірини, і фактично за декілька днів після цієї розмови ми вже давали наш перший концерт для військових.
Ми розділили наш виступ: перша частина, умовно кажучи, моя, друга – це наша колаборація з Іриною. Кожен наш виступ, звісно, закінчуємо Гімном України.
І мені дуже прикра ситуація, яка склалася в інформаційному просторі щодо неї.
- Так, хочу про це запитати. Бо цей хейт розповсюджується і на вас. На вашій сторінці в Інстаграмі під анонсом вашого з нею виступу хтось писав, що відтак і на ваші концерти тепер не піде. Як ви на це реагуєте?
- Думаю, пройде час, і всі все зрозуміють. В цій ситуації з суддівством на «Євробаченні» чомусь їй найбільше дісталося на горіхи. Деяка аудиторія аргументувала це тим, що вона найпопулярніша. Такий собі аргумент. А коли ще й почали писати якісь бридкі речі її дітям, їй особисто - «не виходь на вулицю, бо я тебе згвалтую» - просто немає слів.
Ірина все своє життя співає українською мовою. Творчість комусь може подобатися, комусь – не подобатися, але те, що протягом 15 років своєї кар’єри вона завжди пропагувала український фольк, українську музику, не можна не брати до уваги.
Голосування на «Євробаченні» - справа суб’єктивно-професійна. Якщо подивитися оцінки усіх журі у Європі, вони всі плюс-мінус однакові. Тому той хейт, який вона отримує, вважаю неприйнятним. Тим паче у тому вигляді, в якому він є.
У нас сьогодні один ворог – це терористичне угруповання під назвою «росія». А коли починається такий хейт у вигляді листів дітям, що ваша мама така-сяка, і повідомлення типу ми тебе вб’ємо – ну, вибачте, якщо ми хочемо бути толерантною нацією, то якщо хтось і зробив якусь помилку, треба вчитися пробачати.
Ірина та Віталій багато допомагають ЗСУ. Й за цю позицію їх дуже поважаю. На початку війни у нас були періоди, що ми фактично разом жили. Так от уявіть – 3-я година ночі, у Віталія телефон розривається, дзвонять хлопці з передової, що їм потрібні броніки, просять допомогти. І він о 3-ій ночі починає займатися цим питанням. І так постійно. Вони дуже сильно пішли у волонтерство. Тож скажу, як є – якщо є люди, які почали це робити заради піару і своєї вигоди, то вони просто фігачили, по-іншому це назвати не можу. Тому як чоловік я не можу не заступитися за Ірину.
- Нова хвиля хейту на неї посипалася ще й за її слова про представників ЛГБТ-спільноти. Але, як на мене, людина може мати свою думку щодо будь-яких питань, і варто дискутувати, а не вдаватися до лайки, образ чи погроз позбавити життя.
- Як жити й кого любити - це вибір абсолютно кожного. А внутрішні сварки ні до чого хорошого не приведуть. Це, до речі, стосується не тільки Ірини, це стосується й політичної історії. Допоки не закінчилася війна, ми повинні підтримувати владу, які б вона не робила помилки, підтримувати, щоб вона все зробила для того, щоб ми могли жити в Україні.
З Іриною Федишин під час виступу у Марбельї. Фото: Instagram.com/irynafedyshyn/
Ми з Дашею чекаємо на третю дитину
- Як ви зараз виживаєте? Є якась фінансова подушка безпеки?
- Увесь цей час ми без заробітків, це абсолютний нуль. Так, фінансова подушка якась була, але вона вже закінчується. А іноді є такі благодійні виступи, на які доводиться трішки витрачати і своїх грошей.
Дуже вірю, що війна скінчиться скоро і хоча б якась активність повернеться. Але, чесно, сьогодні навіть говорити не можу про якісь корпоративи для заробітку. Я навіть собі не уявляю, як у сьогоднішніх реаліях, коли в Україні йде війна, можна виступати на таких заходах. Сьогодні благодійність повинна бути на першому місці.
- Ваша родина, дружина і діти, їздять з вами чи вони лишилися в Україні?
- Ми з Дашею чекаємо на третю дитину (посміхається). Вже скоро народжувати, вона зараз у Києві. Ми дуже хочемо народжувати саме в Україні. Дуже віримо, що війна скоро закінчиться, і буде безпечно. Але якщо війна буде йти далі, після народження дитини, якщо буде загроза життю, думаю, відвезу її та дітей до Австрії.
- Як Даша почувається? В такий час виношувати дитину не легко перш за все морально.
- Зараз всім українцям дуже-дуже важко. Даша настільки чутлива жінка, що увесь біль, який переживає наша земля, здається, відбивається на її тілі. Перша і друга вагітність пройшли легко, а зараз їй це складно дається. І Україні болить, і в Даші все тіло болить. Але, переконаний, що у Даші настільки розвинута психосоматика, що як тільки закінчиться війна, вона одразу почне і себе нормально почувати.
- Якщо зараз подивитися на всі ті дні, які ми вже пережили, в який момент було найстрашніше?
- Все ж таки найстрашніший момент – це ранок 24 лютого. Цей момент викарбувався в серці, душі, це ніколи не забудеться. В перші години від початку війни ми намагалися виїхати з Києва. А коли побачили всю ту паніку, ту кількість ДТП на дорогах, все ж таки прийняли рішення, що це наш дім і ми лишаємося в Києві.
Соромно зізнаватися, але перші три дні реально не було віри, що все буде добре. Коли на другий день на Оболонь заїхав танк, був частково зруйнований будинок на Харківському масиві, думали, що вже все. Тому на третій день війни ми прийняли рішення все ж таки поїхати з Києва.
Поїхали в непопулярному напрямку – в напрямку Харкова у Полтавську область. Це Дашина колиска, там живе її дідусь, ми дуже багато часу проводили там до війни. Їхали по харківській трасі, і тут нам назустріч починають летіти машини по зустрічній смузі, блимають фарами… Коли зупинилися, щоб запитати, що трапилося, нам кажуть: «Попереду йде бій». Вагітна дружина, двоє дітей… Ми від’їхали, перечекали, а коли знову виїхали на трасу, побачили повністю спалену українську військову колону. Як нам розповідали, її розстріляв російський гелікоптер. Тут було дуже страшно.
Потім ми намагалися перебратися на захід України з Полтавської області, бо тоді почали говорити, що можуть перекривати переправи через Дніпро. І якби це відбулося, ми б залишилися відрізаними. Спочатку переїхали в Олександрію, в цю ж ніч була напружена ситуація в Енергодарі, а це за 150 км. А коли вже проїжджали біля Умані, прямо перед нами дуже низько йшли два російські бомбардувальники в напрямку Житомира. Думаю, набагато більше людей пережили ще гірше, ніж ми, але все одно це були страшні моменти.
Євген Хмара з дружиною Дашею та дітьми – Вірою та Миколою. Вже зовсім скоро у пари буде ще один малючок. Фото: Instagram.com/odara_dariakovtun/
Мрію побудувати сімейний будинок, щоб робити там міні-концерти
- Як діти?
- Ми розповідаємо дітям усе, що відбувається, пояснюємо (Вірі - 3 роки, Миколі – 5. – Авт.). Звичайно, психологічно ці дні у Києві дуже відбилися на них. Навіть коли ми вже були на заході України, на будь-який гучний звук вони дуже сильно реагували. Для адаптації знадобився час. А питання сирен – це взагалі якась психологічна травма. Коли ми були в Австрії, а у них буває навчальна тривога, і почала лунати сирена, у дітей – жах на обличчі і паніка.
- Чи будуєте плани на майбутнє? Зараз це важко, але треба мріяти. Про що мрієте?
- Мріяти точно потрібно. Більше того, потрібно відкривати наші серця для добра і любові, бо тільки так ми зможемо будувати нову і прекрасну Україну. Бо якщо ми будемо зосереджені тільки на негативі, на жаль, не зможемо робити правильні речі, коли скінчиться війна.
Мої мрії – щоб ми жили в Україні, щоб тут зростали мої діти. Мрію побудувати сімейний будинок, про це я мрію все своє життя, щоб робити там міні-концерти, записувати свої нові альбоми, робити це з українськими оркестрами. І, звичайно, подорожувати по світу і говорити про Україну мовою музики.
- Яким ви бачите наш День Перемоги? Що найперше хочеться зробити?
- Не хочеться говорити якимись попсовими термінами, але, враховуючи геноцид проти нашого народу, мрію в День Перемоги побачити повну карту України разом з Кримом.
А що буду робити? Серйозно, сьогодні про це навіть думати не можу. Точно буду плакати. Думаю, плакати будуть дуже багато людей. Нам вкрай потрібна перемога, бо це не просто перемога України над росією, це справді перемога світла над темрявою, цивілізованого світу над диктатурою, тоталітаризмом і тероризмом.
Хочу поїхати в такий тур, в який жоден інструменталіст ще не їздив. Хочу поїхати навіть в найменші містечка нашої країни і грати для людей. Дуже хочу грати для наших людей.
