6 жовтня
Завантажити ще

Анестезіолог Іван Черненко: Якби не ковід, безліч проблем у медицині так і не відкрилися б

Анестезіолог Іван Черненко: Якби не ковід, безліч проблем у медицині так і не відкрилися б
Фото: REUTERS/Станіслав Козлюк/facebook.com/dr.ChernenkoIvan

Про антивакцинаторство, страшні навантаження на персонал, політичні маніпуляції на смертях, метод батога й пряника, одеський пофігізм ми поговорили з молодим лікарем центральної районної лікарні міста Роздільна, що за 65 кілометрів від Одеси.

У цій лікарні Іван Володимирович працює анестезіологом із першого дня своєї практики. Тут же він отримав з приходом пандемії справжнє бойове хрещення, а свої робочі будні описав у книзі, яка нещодавно вийшла, - «Сміх наприкінці тунелю» (див. До речі).

П'ять ліжок - на папері, 25 «тяжких» - насправді

– Скільки пацієнтів наразі у вашій реанімації?

- За паперами у нас 5 реанімаційних ліжок, вони, звичайно, всі зайняті. А за фактом у відділенні близько 25 тяжких пацієнтів.

– Вакциновані потрапляли до реанімації?

- Один пацієнт є з масою супутніх захворювань, але наразі має хорошу динаміку, він уже давно дихає самостійно, просто знаходиться на кисні. Думаю, найближчим часом ми його випишемо. У стаціонарі за увесь час було троє вакцинованих: двоє із середнім ступенем тяжкості, їх госпіталізували не стільки через ковід, скільки через супутні хронічні захворювання. І через пару днів уже й виписали зі стаціонару, і в їхньому випадку вакцинація абсолютно спрацювала.

Допомога рідних у лікарні збільшує шанси на одужання

- Один із ваших місцевих районних депутатів у соцмережах звинуватив лікарню в недотриманні карантинних заходів, побачивши в сюжеті одеських журналістів жінку без маски, яка доглядає стареньку маму. У різних містах та лікарнях щеплених або перехворілих родичів пускають до тяжких пацієнтів. У яких випадках це допускається у вас?

- Поведінка депутата нехай залишиться на його совісті. У повітрі просто запахло виборами, і всі почали піаритися на темі ковіда.

Якщо ми не пустимо родичів, найімовірніше, що ці пацієнти загинуть, тому що ми фізично не встигаємо за ними пильнувати

Ми ж пускаємо рідних до пацієнтів у двох випадках: по-перше, коли потрібен додатковий догляд, який ми не можемо надати. Наразі, наприклад, є пацієнтка із синдромом Дауна, за нею дивиться мама. І літня важка пацієнтка, яку доглядає дочка.

Ці люди живуть у лікарні та ізольовані від світу разом із хворими. Вони попереджені, що можуть захворіти, тож, приймаючи рішення залишитись, вони приймають і ці ризики. До речі, зараз усі ті, хто живе з рідними у відділенні, вакциновані.

Якщо ми їх не пустимо, найімовірніше, що ці пацієнти загинуть, тому що ми фізично не в змозі за ними пильнувати. Вони не можуть себе обслуговувати, за ними потрібно щохвилини дивитися – вже хоча б для того, щоб людина не знімала з себе маску. При цьому перебувати у палаті родичам у масці 24/7 безглуздо, вони все одно давно контактують із хворим, та й фізично важко.

А стверджувати, що це «показуха», як сказав депутат, означає плюнути в обличчя цим людям, які відчайдушно намагаються врятувати життя своїх близьких. Ми ж їм дуже вдячні – це збільшує шанси хворих на одужання.

І по-друге, ми пускаємо родичів попрощатися, коли розуміємо, що пацієнт точно загине.

- У вас наразі по дві медсестри працюють на добу, тобто по 12 тяжких пацієнтів на кожну?

- Так, вони заходять на зміну одночасно, а теоретично вони мають змінювати одна одну кожні 4 години, але тоді на одну медсестру в стаціонарі припадало б 40 пацієнтів, а це фізично неможливо. Вночі вони чергуються, там менше роботи, а вдень на кожну у стаціонарі - 20 хворих, у реанімації – 12. І це дуже багато, тому медсестри просто фізично не встигають. Робота найважча, але це люди, котрі працювали в реанімації до ковіда і розуміли, на що вони підписуються.

- По-хорошому, скільки має бути медсестер, щоб встигати за всіма і не валитися з ніг?

- Одна сестра на трьох тяжких пацієнтів, максимум – на шістьох. І справа навіть не стільки в її фізичних можливостях, скільки в наданні допомоги. Вона не може бути якісною, коли на тобі усю добу 12 таких хворих.

У палаті У лікарні 5 реанімаційних ліжок, за фактом у відділенні близько 25 тяжких пацієнтів. Фото: www.048.ua

У палаті У лікарні 5 реанімаційних ліжок, за фактом у відділенні близько 25 тяжких пацієнтів. Фото: www.048.ua

Одеса була і залишається зоною пофігізму

- Після здійнятого наприкінці жовтня галасу навколо нестачі кисню районна влада виділила лікарні на нього гроші. Як наразі справи з киснем?

– Так, нам виділили 100 тисяч гривень, якими лікарня вже оплачує закупівлю рідкого кисню. І мають нам встановити ще одну кисневу станцію, щоправда, коли це буде – незрозуміло. Зламану відремонтують, але її потужностей не вистачає, тому потрібна ще одна.

– Рада виділила 800 мільйонів гривень на кисневі станції. Скільки доведеться чекати від рішення до появи станції?

- Поки гроші дійдуть до периферії – це довгий процес. І це не кондиціонер – купив, поставив та працює. Там є багато документації, розробка плану, інженерні, монтажні роботи. Зазвичай від виділення грошей до появи станції минає від кількох місяців до півроку. Наразі кисень у нас є, і перебоїв після порушення цієї проблеми не було.

- Ви влучно назвали Одесу «зоною пофігізму», де у набитому транспорті ніхто не носить маски, не цікавиться сертифікатами та нічого не контролює. Чому так відбувається – особливий менталітет одеситів?

- Ну, не пасує маска до пляжних шортів, не поєднується у одеситів туризм, море та епідемія. Одеса була і залишається зоною пофігізму, за який вона, на жаль, сплачує дуже високу ціну у вигляді смертей городян. За майже два роки пандемії ніколи тут не дотримувалися карантинних обмежень, і нині, на мою думку, цього пофігізму стало навіть більше. Я жодного разу не бачив наряду поліції чи якогось контролю за тими самими масками у вкрай набитій електричці чи громадському транспорті. Мені незрозуміла історія з ковід-сертифікатами. Я їхав у поїзді, у мене його запитали, але чомусь ним не цікавляться в електричках, де обсяг пасажироперевезень набагато більший?

- Ну, з контролем у нас скрізь не дуже...

– Проблема карантинних заходів у нас у тому, що це все – півзаходи, все якось «наполовину». Але так епідемії не перемагаються, так ми ще довго все розхльобуватимемо.

- Як виникла ваша співпраця з благодійними фондами «Корпорація монстрів», «Свої», які, крім іншого, допомагають хворим на ковід з кисневими концентраторами? Адже вони дуже допомагають лікарні?

– До коронавірусу я знав про їхнє існування, але особисто знайомий не був – ані з Лесею Литвиновою (глава БФ «Свої», Київ. – Прим. авт.) ані з Катериною Ножевніковою (керівник БФ «Корпорація монстрів», Одеса. – Прим. авт.). Але коли всі мовчали і казали, що в нас все є, я говорив правду. І наше знайомство з Катериною почалося з цього, вона відреагувала так, що коли у всіх все добре, я допомагатиму там, де погано. А я всі ці два роки називаю речі своїми іменами: є проблеми з киснем – я про це говорю, немає з ним проблем – також чесно це говорю. І "Корпорація монстрів" завжди йшла нам назустріч.

При цьому я точно знаю міру та межі: що можна просити, а що ні. Те, що має купуватись за гроші держави, просити не можна, треба тиснути на адміністрацію, взаємодіяти із районною владою, але не зловживати цією допомогою.

Сьогодні у лікарні раді будь-якій допомозі від волонтерів. Фото: facebook.com/dr.ChernenkoIvan

Сьогодні у лікарні раді будь-якій допомозі від волонтерів. Фото: facebook.com/dr.ChernenkoIvan

«Чому ми вирішили, що розумніші за усіх?»

- Як ви думаєте, чи зможемо ми пробитися через антивакцинальне мракобісся?

- Не зможемо, доки у центральної влади не буде щодо цього чіткої державної позиції, а за два роки вони її так і не сформували. Тільки нині представники влади починають жорстко висловлюватися щодо антивакцинаторських настроїв та антикарантинних заходів, але це потрібно було робити раніше. А через те, що півтора року до цього так толерантно ставилися, тож і бачимо результати цієї толерантності.

- Поки що влада «сформує позицію», що робити звичайній людині? Що читати, кого слухати?

- Насамперед йти та вакцинуватися. А щодо читання – так, не всі читають офіційні джерела чи наукові статті. Але я не розумію, чому ми вирішили, що розумніші за більшість розвинених країн, розумніші за британців, американців, ізраїльтян?

Коли цивілізований світ прищепив близько 70% населення, виходить, що вони – дурні, які піддалися «експериментам», і лише українці виявилися наймудрішим народом?

Я не кажу, що ми дурні, але коли цивілізований світ прищепив близько 70% населення, виходить, що вони – дурні, які піддали себе «експериментам», і лише українці виявилися наймудрішим народом, який не дав себе "поневолити", «допер», що його хочуть обдурити, тож вирішив, що йому це не потрібно. Тому ми наразі на другому місці в Європі за кількістю нових смертей від ковіду.

- З якими «обґрунтуваннями» відмови від щеплення ви стикалися у власній практиці, крім того, що «мРНК вакцина змінює ДНК»?

- Насправді людей, які вірять у цю нісенітницю – ДНК, чіпи, 5G, небагато. Я нещодавно ходив до роздільнянських залізничників розповідати про вакцинацію, там немає затятих антивакцинаторів, люди ставили звичайні питання, що хвилюють їх: про тромбози, чи треба здавати аналізи перед щепленням. Але для того, щоб вони пішли на щеплення, потрібні батіг і пряник – інакше у нас не працює. Має бути чітка позиція влади: це не обговорюється, й крапка. Мають бути якісь заохочення для тих, хто йде вакцинуватися. І обмеження для тих, хто категорично проти. В Ізраїлі без ковід-сертифікатів вас навіть у парк не пустять погуляти, максимум – продадуть хліб та продукти першої потреби. Решта – заборонено, і я не вбачаю у цьому порушення прав. Адже коли люди не вакцинуються, вони так само порушують права оточуючих, бо вони потім захворіють, заповнять стаціонари та позбавлять медичної допомоги інших.

Коли я розповідаю про проблему антивакцинаторства закордонним колегам, особливо про лікарів, які проти щеплення, вони не розуміють, як таке може бути. У розвинених країнах лікар може сам відмовитися від вакцинації – це його проблема, але він не може «підбивати» до цього оточуючих, інакше заберуть ліцензію. У нас такі лікарі благополучно практикують та відмовляють людей. При цьому мають власні клініки та лабораторії, тому вакциновані їм невигідні. На вакцині не заробиш, щеплені хворіти не будуть, то навіщо ж собі бізнес ламати, коли цінники лікування у них становлять тисячі гривень?

- Ну й популярність у соцмережах теж важлива?

- Хороший лікар ніколи не каже те, що людина хоче чути, він каже те, що людині треба чути. Тому більшість цих відомих блогерів наразі просто «хайплять» на цій темі і говорять про те, що люди хочуть почути. Тому вони такі популярні. Якщо я сьогодні почну писати, що вакцинація – зло, якось намагаючись це обґрунтувати з наукового погляду, я за місяць наберу собі сотні тисяч підписників, стану мегаблогером і мені будуть писати: «Дякую, Іване Володимировичу, ви розкрили нам очі!» Але моє завдання як лікаря – рекомендувати людям те, що їм справді потрібно. А треба вакцинуватися, тож я не популярний блогер.

Політичні рейтинги на смертях

- Чи ви отримали якийсь відгук на свій короткий, але яскравий виступ в ефірі програми «Право на владу», коли порадили Нестору Шуфричу направити свою енергію до ковідного стаціонару?

- Коментарів було дуже багато, сумно те, що політики почали сильно зловживати темою ковіда. Я дуже не люблю, коли маніпулюють та політизують тему медицини, у мене прямо алергія на це. Коли люди на смертях починають робити собі рейтинги – це найжахливіше, що можна вигадати. Бігати студією і кричати «Люди гинуть!», займаючись за фактом політичною агітацією. Тому я й порадив депутатові краще допомогти хворих перевертати чи доглядати за ними.

Не треба робити політику на тому, до чого ви не маєте жодного відношення, не треба лізти до медицини та піаритися. Хочете допомогти - допоможіть, завжди є потреба щось купити, привезти, якісь проблеми вирішити. Але не треба проголошувати гучні промови з броньовичка про те, як усе погано. Ви там були, ви це бачили, розумієте, про що кричите?

У цьому ефірі мене обурило те, що програма мала бути присвячена вакцинації. І замість того, щоб сконцентрувати всю увагу на ній, більшу частину часу ми слухали шалені промови та політичну агітацію.

– Як за час пандемії змінилася наша медична система, лікарі, пацієнти? Чи навчив нас чомусь коронавірус?

- Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішим. І добре, що ковід трапився, бо, якби не він, на безліч проблем у нашій медицині так би ніколи й не відкрилися очі. А тепер вони демаскувалися: виявилося, що у нас купа лікарів-антивакцинаторів, які були завжди, але яскраво проявилися наразі. Виявилося, що багато лікарів не вміють читати протоколи. Виявилося, що у лікарнях немає кисню, не вистачає ліків, іржаві ліжки. Багато чого виявилося такого, що було давно, а нині стало очевидним.

Змінюється ставлення людей до медицини – вони стали розуміти, що іншої у нас немає і не буде, і ми повинні зробити все, щоб ця медицина стала кращою. І я, і мої колеги, найімовірніше, ще довго не навчилися б якимось речам, якби не така величезна кількість пацієнтів і необхідність швидко вчитися. Так завжди відбувається у військово-польових умовах, а я не можу інакше їх назвати: ти або швидко навчаєшся всьому, якщо хочеш, щоб твої пацієнти не вмирали. Або взагалі нічого не робиш.

Так, ковід – страшна річ, ми втратимо багато людей, хтось – близьких та рідних, і це жахливо. І в цьому плані, звичайно, краще б його не було. Якщо ж говорити про організацію медичної допомоги в країні, то в нас начебто розкрився величезний гнійник, який раніше все воліли не помічати.

ДО РЕЧІ

Книгу писав, коли на чергуванні було тихо

– У листопаді вийшла ваша книга «Сміх наприкінці тунелю. Записки українського анестезіолога». Як виникла ідея і коли ви встигали працювати над книгою?

- Писати її я не планував, вийшло випадково: зателефонували з видавництва з такою пропозицією. Хотів спочатку відмовитись, але потім розпланував час і вирішив, що встигну. Писав переважно після чергувань, іноді під час відпочинку на чергуваннях, коли було тихо. Тож частину книги написано на роботі.

- Скільки пішло часу на написання та про що «Записки…»?

- Два місяці, терміни були дуже стислими. У мене був план, скільки сторінок потрібно писати на тиждень, намагався не вибиватися з графіка. Книга про етапи становлення лікаря – університет, інтернатура, практика та ковід, про 11 років життя.

Днями вийшла книга молодого лікаря «Сміх наприкінці тунелю. Записки українського анестезіолога». Фото: facebook.com/dr.ChernenkoIvan

Днями вийшла книга молодого лікаря «Сміх наприкінці тунелю. Записки українського анестезіолога». Фото: facebook.com/dr.ChernenkoIvan

Новини по темі: Лікарі лікарня Коронавірус