25 червня
Завантажити ще

Сільський підприємець: Будинки даю безкоштовно, але охочих переїхати поки що мало

Сільський підприємець: Будинки даю безкоштовно, але охочих переїхати поки що мало
Фото: facebook.com/Molynar

За площею більше, ніж Черкаси

Село Івківці розкинулося на великій території, порізаній пагорбами та ярами, за 50 км від Черкас. Це найбільше село району, яке за площею перевершує навіть обласний центр.

Здавалося б, величезний населений пункт неподалік міста – перспективне місце, щоб відкрити тут виробництва, ферми, розвивати індустрію розваг. Навколо – незаймана природа, річка, гарні краєвиди, сюди городяни із задоволенням приїжджали б на вихідні… Але селу уготована інша доля – через ще пару років залишитися просто крапкою на карті та історією. Як і інші такі ж села, Івківці потроху розчиняються в часі: жителі виїжджають, решта - помирають, хати, що пустують, пожирає природа…

Підприємець, історик та краєзнавець Назар Лавриненко – один із двох місцевих уродженців, які, спробувавши міського життя, повернулися жити назад у село. Не тому, що не склалося у місті – там у нього була престижна робота та свій бізнес, а тому що зрозумів – якщо всі тікатимуть із села, незабаром його рідні Івківці просто зникнуть.

Повернувшись до села, Назар Лавриненко завів коней – такий транспорт у селах використовують досі. Фото: facebook.com/Molynar.

Повернувшись до села, Назар Лавриненко завів коней – такий транспорт у селах використовують досі. Фото: facebook.com/Molynar.

Бути наймитом у селі соромно

Звісно, це проблема не лише Івківців. Це загальна тенденція - комфорту щонайменше, з першого погляду роботи майже немає... Утім, 43-річний Назар Лавриненко дивиться на це по-іншому – роботи у його селі валом! Бери – не хочу!

- Роботи повно – вставайте та працюйте! – дивується у відповідь на такі твердження у розмові з KP.UA Назар Лавриненко. – Ось гектар землі – обробляйте, вирощуйте щось, беріть тварин… Робіть свій бізнес зрештою… Але – «ні, нам треба, щоби була робота!». Люди звикли бути наймицями. Батраків у селі ніколи за рівних не рахували, у селі люди хочуть бути господарями. У місті - відпрацював на заводі, фабриці, прийшов додому, ліг та лежиш - все зроблено, у полі не треба орати. У таких людей у селі перспективи – нуль! А якщо є розуміння та бажання – то будь ласка, приїжджайте…

Наш співрозмовник зазначає – село до колективізації завжди базувалося на селянин-власник. Але у колгоспах люди стали найманими працівниками.

– За 30 років після розвалу СРСР держава так і не повернула землі до рук селян, не відродила селянина-власника, – пояснює Назар. – Тому майбутнє «неперспективних» сіл – чи то з селянином-власником, чи то з вовками.

Назар Лавриненко не просто кличе людей у село – він надає хати у їхнє повне розпорядження. Безкоштовно. Хочете – живіть, облаштовуйтесь… Ці будинки він викупив – п'ять штук, за дві вже живуть люди.

- Переїхала сім'я з Черкас і повернувся один місцевий молодик – із дружиною та п'ятьма дітьми, - ділиться Назар Лавриненко. – Як сказав один дідусь, який живе на тій вуличці: «Як Оленка з дітьми повз минула – аж життям потягнуло»…

Наймолодшому жителю села – 33 роки, його днями призвали до армії. Він працював у сільраді у Медведівці, до якої Івківці приписали 1959 року. За винятком Назара Лавриненка та двох сімей новоселів, решта – старі та люди передпенсійного віку.

Село Івківці за площею більше, ніж Черкаси, але тут мешкає лише 50 осіб. Фото: facebook.com/Molynar

Село Івківці за площею більше, ніж Черкаси, але тут мешкає лише 50 осіб. Фото: facebook.com/Molynar

Інтернету немає, школи теж

Як і в інших селах люди виживають за рахунок господарства. Влітку продають фрукти зі свого саду, овочі, зелень із міста, збирають гриби. Хтось мотається щодня на роботу до сусідніх сіл – Медведівки чи до Черкас.

Хати у селі збудовані гуртами вздовж річки Івківки, яка бере тут свій початок. Адже треба і помити, і наварити, і худобу напоїти – тільки для однієї корови потрібно принести чотири відра води на день. Між хатами вся земля поцяткована ярами і пагорбами, які захищають селян від вітрів.

Цивілізація ніби навмисно обходить цю величезну мальовничу територію стороною. Інтернет сюди так і не провели – місцевій владі, кажуть мешканці, це нецікаво… Тож користуються лише мобільним інтернетом.

– Це перешкода для програмістів, які б і раді сюди переїхати, – каже Назар Лавріненко. – Сім'ї з дітьми теж відмовляються – дітям треба вчитися, а зараз багато що онлайн.

Діти двох сімей, які переїхали сюди, їздять до школи в Медведівку – це за сім кілометрів.

Головною проблемою місцеві вважають відсутність доріг – у селі заасфальтовано лише центральну вулицю. Фото: facebook.com/Molynar

Головною проблемою місцеві вважають відсутність доріг – у селі заасфальтовано лише центральну вулицю. Фото: facebook.com/Molynar

Туристичний комплекс у порожньому селі

Сюди ж, до Медведівки (близько півтори тисячі жителів. – Авт.), селяни їдуть за продуктами, ліками, до лікаря – та за всім. В Івківцях нічого не лишилося. Раніше, ще у 50-х, у селі жило 2500 осіб, була своя школа, в якій на початку 2000-х працював і Назар Лавриненко.

- Її закрили 2002 року, - зітхає Назар Лавриненко. - Випускники – ноги в руки та в місто. Далі від села чи взагалі – подалі від України. У моєму дитинстві у селі жили ще 800 людей, діти – на кожному розі… А зараз лишилося 50 мешканців.

Була й амбулаторія, магазин, пошта, а ще саме тут працював найбільший у районі Будинок культури.

– З Будинку культури зняли шифер два роки тому, – зітхає історик. – Треба було у сільраді щось підлатати у Медведівці. З того часу він почав руйнуватися – будівлю заливають дощі, сніг…

Чоловік зазначає, що особисто його місто ніколи не приваблювало.

– Ніколи квартиру всерйоз не сприймав – завжди дивувало життя у цих бетонних шпаківнях, – згадує Назар. – Після 2014 року, коли довелося закрити збудовану з нуля фірму – я займався туристичними поїздками до Криму та Петербурга, – повністю переорієнтувався на село. Зараз тільки в жахливому сні бачу, що я знову – викладач в університеті, на ставці і живу в цьому бетонному шпаківні.

Щоб привабити городян бодай на вихідні, у селі історик відкрив туристичний комплекс. У ньому працює музей історичного побуту, де зібрано предмети, якими користувалися люди сторіччя тому. Наприклад, козачі люльки - їх і зараз для любителів можуть розкурити, старовинні праски чи холодильники (товстостінні шафи, в яких ставили контейнер із льодом), або навіть старовинні принтери. Дітям можуть показати, як із кропиви робили нитки.

Є й хостел – можна зупинитися на день-два. Тих, хто лишився без даху над головою під час війни, Назар Лавриненко поселяє безплатно.

У селі все доводиться робити своїми руками – Назар Лавриненко взявся за столярне ремесло. Фото: facebook.com/Molynar

У селі все доводиться робити своїми руками – Назар Лавриненко взявся за столярне ремесло. Фото: facebook.com/Molynar

Життя у селі можна зробити комфортним

Мрія історика-романтика – відродити Івківці. Щоб село стало таким самим, яким він запам'ятав його в дитинстві – галасливим та процвітаючим. Втім, це лише мрії - життя Назар дивиться тверезо.

- Я ж не Господь Бог, щоби села рятувати, - розмірковує чоловік. – Так, це моя мрія, але я не можу нікого змусити жити у нас. Житло є, але його важко навіть купити – власники деяких хат померли багато років тому, а спадкоємці так і не з'явилися. Їх можна лише через суди продати. Але ж це не вдома на Печерську – це хати в дрімучому лісі… Можу дати те, що в моїх силах допомогти, чим зможу. Якщо людям треба – будь ласка…

За словами Назара Лавріненка, шансом на порятунок стала б держпрограма про заселення «неперспективних» сіл – так подібні населені пункти називали за часів СРСР.

– Її суть полягає у створенні в громадах житлового та земельного банку – житло та земля мають надаватися охочим жити у селі безкоштовно, – зазначає історик. – Молоді люди можуть їх отримати за умови проживання в цьому будинку та господарювання на цій землі. Вимираючі села можна врятувати лише так.

Купуючи будиночки у селі, Назар планував відкрити у них міні-готелі чи садиби. Завадила війна.

- Треба, щоб не люди їхали по гроші в місто, продаючи свій нехитрий товар, а щоб городяни самі везли гроші в село, - пояснює Назар Лавриненко. – Вдома даю безкоштовно – не хочу, щоб по селу вовки бігали. Адже через 20 років тут залишаться одиниці… Тож шукаю тих, хто хоче жити на землі та бути господарем. Хоча таких, як я, дурнів мало.

Життя «на землі» складніше, ніж у місті. Наприклад, в Івківцях, крім інтернету, немає ще газу, каналізації та водопроводу – вода у колодязі. Щоправда все вирішується – були б гроші. Якщо господарювати, то, продавши одного однорічного бичка, можна життя зробити комфортним. І – закатати рукави, багато доведеться робити самому. Сантехнік за півгодини не приїде. Також немає доріг – заасфальтовано лише центральну вулицю.

Останню хату під солом'яним дахом Назар Лавриненко виявив під час кінної прогулянки. Фото: facebook.com/Molynar

Останню хату під солом'яним дахом Назар Лавриненко виявив під час кінної прогулянки. Фото: facebook.com/Molynar

Насамперед - дороги

Після міського життя Назар Лавриненко не побоявся взяти лопату в руки та обробляти город, а ще – тримати коней, поні, овець, осла, кіз, свиней та корова була.

- Мені все тут на радість, - зазначає наш співрозмовник. - Село живе, доки у ньому живуть люди. Перефразовуючи відому фразу: «Місто – це люди, а не стіни», так і про село можна сказати. А зараз стоїть купа стін, і всі вони пусті.

- Проблема в тому, що сьогодні моє село – це приклад того, що буде з іншими такими ж за 20 років, - зітхає Назар Лавриненко. - Вони спустошуються. Коли тут знову з'явилися молоді сім'ї, задзвенів дитячий сміх – це проймає до сліз.

Якщо хтось готовий жити у селі за місцевими правилами – в Івківцях будуть раді новим мешканцям.

Погруддя керівнику гайдамацького повстання, уродженцю Івківців, Максиму Залізняку стоїть у центрі села. Фото: facebook.com/Molynar

Погруддя керівнику гайдамацького повстання, уродженцю Івківців, Максиму Залізняку стоїть у центрі села. Фото: facebook.com/Molynar