19 травня
Завантажити ще

Діти-переселенці та школа: переживають за українську мову та не звертають уваги на сирену

Діти-переселенці та школа: переживають за українську мову та не звертають уваги на сирену
Фото: УНІАН

Навчальний рік в Україні розпочався не так, як завжди, у багатьох школах. Хтось прийшов із квітами до школи, хтось зустрівся із класом на екрані комп'ютера через запровадження дистанційного навчання. До останнього дня педагоги розводили руками у відповідь на запитання батьків: «Як навчаємось – очно чи дистанційно?» Незважаючи на розбіжності, навчальний рік все ж таки стартував...

Також у класах побільшало дітей-переселенців зі сходу та півдня України. Ті, хто пережили чимало стресів - малюки та підлітки - зустрілися з новим випробуванням: новий колектив, нові вчителі, а для когось – нова мова та нові предмети.

- Ми привезли дитину з Донецька. До 2015 року, вже після окупації, у школах ще трохи викладалася українська мова та література. Але поступово ці предмети зникали і, зрештою, прибрали зовсім. Ще й підручники на українській мові змушували спалювати. Але ніхто з учителів на це не пішов, – розповідає переселенка Олена Кучмій.

За словами донеччанки, яка зараз живе в Івано-Франківську, її 15-річний син ще не остаточно забув українську мову, тож розуміє оточуючих та може спілкуватися простими реченнями. Але чи вистачить йому знання мови для школи, адже російськомовних класів у Івано-Франківську вже давно немає?

- Наша нова класна керівниця сказала, щоб він не переживав, ніхто не лаятиме його за погане знання української мови. Головне – старатися у навчанні, більше спілкуватися та читати якомога більше літератури. Адже попереду – ЗНО, – зазначає переселенка. – До того ж у класі є діти із Харкова та Херсона. У них з українською, звичайно, краще, але у них теж є стрес від раптових змін у житті, вони намагаються звикнути до нових умов, адже прийшли вони у квітні-травні та не встигли влитися в колектив однокласників. Думаю, переключивши увагу на навчання, діти швидше абстрагуються від сумних спогадів.

«Тут люди не знають, що там відбувається»

Самі школярі-переселенці не знають, що чекає на них попереду, як зустрінуть нові однокласники і взагалі – яким буде їхнє життя тепер. Так, 13-річний Олег із Донецька, який приїхав до Івано-Франківська, поки що ставиться до всього насторожено.

- Я дуже сумую за своїми друзями, які залишились у Донецьку. Ми поїхали місяць тому, але все одно мене ще тягне назад. Я все розумію, що мені треба вчитися, що в Донецьку зараз дуже страшно жити – у нас, наприклад, півроку не було води в усьому районі, а ще на дорогах постійно розкидають міни-пелюстки, а тато змушений сидіти постійно вдома, тому що його можуть на вулиці забрати на війну. Тут тихо, гарно, є вода, але поки що немає друзів і все по-іншому, - поділився підліток. – До переселенців ставляться добре, розпитують постійно, як ми там жили, – і мені здається, що тут люди взагалі не знають, що там відбувається.

Сімнадцятирічна Аліна, яка також перемістилася зі сходу України на захід, додає: якщо є мета, то вже легше.

- Я в 11-му класі, тож через рік у мене знову почнеться нове життя. У нашій родині завжди точилися розмови, що треба їхати з міста (окупована Макіївка. – Ред.), шукати можливості на «вільній землі», як казали батьки. Вони обоє працюють дистанційно, начебто, яка різниця, де жити. Але вони обидва одразу у 2014 році сказали, що чекатимуть на звільнення Донбасу, а цього року – що, напевно, скоро нас не звільнять. Тому вирішили їхати, бо раптом кордони закриють знову, як було при коронавірусі. Тож до ідеї переїзду я була, загалом, готова. Закінчу школу, вступлю до вузу чи піду працювати – а там раптом Донецьк знову стане українським. Тоді я повернуся додому, – розповіла дівчина.

Хлопці підкреслили: ставлення до них як до переселенців дуже лояльне. Батьки теж підтверджують: школи йдуть назустріч переселенцям.

– Наприклад, ми не забрали документи із донецької школи. Ну що забирати, табель із «гербом ДНР»? Тут, в Івано-Франківську, коли оформлялися до школи, сказали про це, та почули спокійне: «Ну нема – так нема, нічого страшного». Запитували, чи є особливі потреби, чи потрібна допомога із придбанням зошитів та інше. Було втішно таке почути. Коли я автоматично переходила на російську мову, не зумівши сказати фразу українською, то ніхто не смикав, не погрожував, не сміявся – просто не звертали уваги, - зазначає переселенка з Макіївки, що живе в Ужгороді, Людмила Копейко.

"Перетасували класи - і можемо приступати до навчання"

Деякі переселенці зізнаються: боялися, що в школах не знайдеться місць для їхніх дітей. Як з'ясувалося, даремно: частина місцевих дітей разом із батьками емігрувала за кордон – і їхні місця посіли діти-переселенці.

За кілька днів до початку нового навчального року всі школи були оглянуті щодо готовності захистити дітей у разі бойових дій. Частина навчальних закладів перевірку не пройшла – їхні укриття та бомбосховища виявилися непридатними, тому такі школи працюватимуть дистанційно.

Школи, які змушені надавати свої бомбосховища ще й мешканцям сусідніх будинків, довго не могли знайти вирішення цієї проблеми. Якщо в момент повітряної тривоги в укриття спустяться педагоги, школярі та жителі будинків, то місць банально не вистачить.

- Ми довго думали і вирішили, що діти навчатимуться позмінно, а частина – взагалі лише дистанційно. І якщо зазвучить сирена, то в укритті вистачить місця всім – і нашим учням із вчителями, і сусідам. Це найоптимальніше рішення наразі, зручне чи ні – ми про це зараз не говоримо. Ми зосереджені на підготовці до навчального року, на якості освіти, а сховищами, як на те пішло, мають займатися служби цивільної оборони, – поділилася директор однієї із ужгородських шкіл. – Свято першого вересня ми влаштовуємо тільки для першокласників, щоб їхній перший шкільний день був особливим. Випускникам 1 вересня вже не так важливо, вони вже думками далеко попереду – тому їх привітають онлайн. Знаю, що в деяких школах вчителі та батьки розподілилися самостійно за потоками: наприклад, «А» клас навчається очно, «Б» – дистанційно. Адже деякі батьки бояться відпускати зараз дітей до шкіл, особливо якщо далеко йти. Для них – дистанційка. Перетасували класи – і готові розпочати навчання.

Діти-переселенці признаються: для них повітряні сирени нічого не означають.

- Ми просто не знаємо, навіщо кудись тікати, якщо воно просто гуде. Ось коли вибухає поряд – це зрозуміло, треба рятуватися. А гуде, з мобільника верещить - і що? Напевно, це неправильно, але я нікуди не біжу. Ми ж із Донецька, ми якось займалися у школі, і щось вибухнуло недалеко, у нас шибки затремтіли, але не вилетіли. І ми просто в коридор усі вийшли, а потім у клас повернулися і далі вчилися, – згадує 12-річний мешканець Горлівки, а зараз – Києва, Максим Гомиленко.

«Мені не хочеться ні з ким знайомитись»

Значна частина переселенців планує повернутися додому, коли їхній регіон буде звільнений. Про це говорять і діти. Але добре, якщо є куди повернутись, а якщо ні?

- Мама сказала, коли Херсон звільнять, то ми повернемося, хоч наш будинок сильно побитий. Знайдемо там орендовану квартиру і житимемо. Тут нам подобається, але там дім і двір, і моя школа. Сподіваюся, її не розбомбили, – переживає 10-річний Федір. - Там все звичне, а тут я ніяк не можу звикнути. І в нову школу я не хотів іти, мені чомусь не хочеться ні з ким знайомитись. Мама каже, що у мене стрес...

Коментар психолога

Психологи підтверджують: діти віком від 5 до 15 років переносять зміну обстановки дуже важко. Не бажаючи заважати і без того змученим війною батькам своїм «ниттям», заганяють стрес глибоко у собі.

- Найчастіше діти-переселенці переконують себе та інших, що вони переїхали тимчасово, що місяць-два – і вони повернуться додому. Навіть якщо нема куди повертатися. А якщо «скоро їхати», то навіщо обзаводитися новими друзями та захопленнями, якщо ось-ось знову в житті з'являться колишні друзі та хобі? Тому така дитина апатична, її мало що цікавить, вона живе мріями про те, як буде добре і комфортно потім… Так можуть минати дні та місяці, – розповіла «КП в Україні» психотерапевт Ольга Куценко. – Ми зараз не говоримо про флешбеки чи гіперактивність, а саме про стан відстороненості від світу. Таких дітей треба акуратно «гальмувати», щоб вони випустили утрамбований у душі негатив та свої почуття. Нехай дитина викричиться і наплачеться, а потім з нею треба буде постійно говорити, у тому числі про майбутнє. Але максимально конкретно і, звичайно, в позитивному для дитини ключі, демонструючи впевненість, що хоч би як склалося життя – все буде добре.