Array ( [0] => 2829 [1] => 2836 [2] => 2850 [3] => 2860 [4] => 2871 [5] => 2883 [6] => 2890 [7] => 2898 [8] => 2921 ) 1
0
Завантажити ще

Втекти від війни: три історії українців, які врятувалися в останній момент

Втекти від війни: три історії українців, які врятувалися в останній момент
Фото: REUTERS/Oleksandr Ratushniak (ілюстративне)

Кинути все і поїхати в невідомість – така доля спіткала багатьох українців. Когось вісім років тому, когось уже цього року. Жителі різних міст розповіли «КП в Україні», чому вирішили залишити місце проживання і як вибиралися з милого серцю міста, яке стало «гарячою точкою».

Євгенія Лапенко, Слов'янськ:

«З-під коліс вискакувало каміння – і мені здавалося, що почався обстріл»

- Я полюбила це місто у 2015 році, коли ми приїхали сюди біженцями з Макіївки. До цього мені здавалося, що це крихітне курне сонне містечко, але чомусь Слов'янськ був набагато красивішим, яскравішим і галасливішим, ніж столиця Донбасу після захоплення «денеерівцями». Мені пощастило, що я змогла купити невелику квартиру собі та двом синам. Ціни на житло тут не кусалися, а в мене був депозит у банку, і, дякувати Богу, мені вдалося його зняти без проблем. Купили квартиру, діти пішли до школи, записалися до купи гуртків та секцій.

Одне затьмарювало життя – чоловік, який залишився у Донецьку та підтримував «республіку». Спочатку ми спілкувалися по телефону, я сподівалася, що він схаменеться і приїде, але він став віддалятися, і говорити з ним було неможливо, я перетворилася для нього на «правосечку» і «бандерівку». З дітьми він ще якось підтримував контакт, а мене викреслив із життя. Я подала на розлучення через суд.

Все складалося добре, я працювала в салоні краси, діти навчалися, ми їздили відпочивати на море і навіть один раз за кордон.

І в одну мить все закінчилося, коли Слов'янськ почали обстрілювати. Ми пережили неспокійний березень, а в місто почали приїжджати в евакуацію люди з інших регіонів. Я не розуміла, чому так, якщо війна від нас зовсім недалеко, ми теж Донецька область. Потім дізналася, що їдуть евакуаційні потяги з Києва до Краматорська – ще більше здивувалася. З'явився оманливий спокій, що все буде гаразд…

Але ж ми з Донецька, ми ж розуміли, що добре не буде, що йде наступ і, можливо, нас окупують. Загалом, наприкінці квітня нерви не витримали, ми сіли у машину та виїхали у напрямку Дніпра. Їхали за евакуаційним автобусом, щоб не збитися з маршруту.

Було страшно, дуже страшно! Нерви були на межі, постійно здавалося, що почався обстріл, особливо якщо з-під коліс вискакували камінці та стукали по кузову. У кожній тіні я бачила солдата, мені навіть здавалося, що колишній чоловік ось-ось з'явиться зі зброєю… Загалом стан був далеким від нормального. Але зі мною були діти, і я трималася як могла. На блокпостах проблем не було, ми довше чекали, коли відпустять автобус, щоби їхати за ним.

У Дніпрі ми ночували в машині – настільки я втомилася фізично та морально. Діти спали на задньому сидінні покотом. Вже наступного дня ми зайнялися пошуками житла, знайшли крихітну квартиру на околиці за нормальні гроші. Поки залишаємось тут, а що буде далі – покаже час. У нашій квартирі у Слов'янську живуть друзі, і вони розповідають страшні речі… Боюся, що нам не буде куди повертатися…

Ліна Полякова, Харків:

«Будинок колихався від вибухової хвилі, а притулку в нас не було»

- Вранці 24 лютого ми прокинулися від феєрверків. Нам здалося, що хтось запускає салюти та феєрверки, але хто о п'ятій ранку так робитиме? Тут задзвонив мобільний телефон, і мама сказала, що почалася війна.

Ми з чоловіком лише переглянулись – яка війна? Війна далеко, до нас до Харкова ще у 2014-2015 роки приїхало багато людей, які рятувалися від війни, як вона тут може бути? Але тут почався страшний гул, затремтіли вікна, знову почало бабахати. І раптом ми зрозуміли, що то вибухи.

Виглянули у вікно, було темно, але на вулиці повно народу, всі бігли кудись, машини зривалися з місць і виїжджали в різні боки. Ми запанікували, почали збирати речі в сумки, я чомусь почала гріти воду в чайнику. Потім схопили документи та гроші і помчали до мами в інший район Харкова. Наша Салтівка вже ходила ходуном.

У мами було не краще, але ми змогли хоча б перевести дух і зібратися з думками. За кілька днів вирішили, що треба їхати, бо ця ситуація явно не на один день. Хотіли їхати до Одеси, зателефонували друзям, але вони сказали, що самі намагаються виїхати з міста: евакуаційні автобуси то не приходять, то повертаються з півдороги з-під обстрілів. За 500 доларів вони знайшли перевізника, котрий погодився довезти їх з дітьми до молдавського кордону.

Ми побули у мами і вирішили повернутися додому, але сусіди повідомили, що в наш будинок був приліт чи то снаряда, чи ракети від «Града», в будинку немає опалення та електрики. Розповіли, що ночували на сходовому майданчику між поверхами, будинок колихався від вибухової хвилі, і вони боялися, що він обрушиться, а бомбосховища в нас не було. Може, десь і було, але ніхто про нього не знав.

У березні до нас дивом прорвалися родичі з Маріуполя. Вони розповіли таке, що я ночами перестала нормально спати. Як вони вижили – я не уявляю. Як вони їхали – це був кошмар: замінованими дорогами, ночували десь у полях. Сказали, що Маріуполь більше схожий на величезний цвинтар, що там життя завмерло.

Мені так не хотілося їхати з Харкова, але жити хотілося ще більше. У підсумку ми всією компанією – ми з чоловіком, моя мама і рідня з Маріуполя – поїхали в область і в одному селі нам вдалося зняти будинок за невеликі гроші. Тісно, зате тепло, як кажуть. Іноді чоловік мотається на нашу квартиру до міста, щоб забрати якісь речі. Поки що всі живемо на гуманітарній допомозі, бо роботу ми втратили, а на мамину пенсію нам, молодим та здоровим, розраховувати соромно.

Владислав Черненко (ім'я змінено), Донецьк:

«Хлопці, я навчився молитися – аби не загребли!»

- Мені 46 років, я донеччанин. Залишався в окупованому місті до останнього із літніми батьками. З лютого був змушений «піти в підпілля», оскільки «військова комендатура ДНР» почала ловити на вулицях чоловіків віком від 18 до 55 років та відправляти їх на забій. Це називалося мобілізацією. Я не збирався воювати за жодні «республіки», але й сидіти вдома безвилазно, боячись вийти навіть у магазин, стало неможливим. Тому постало питання виїзду.

Варіантів зараз не дуже багато: їхати до Росії, їхати до країн Балтії, а потім за кордон та до України, але через територію тієї ж РФ та Балтії. Ситуація ускладнювалася тим, що я підлягаю мобілізації і не маю права кудись виїжджати.

Але, як кажуть, гроші вирішують усі. У соцмережах, у розмовах уже звучали імена тих, хто вивозить мужиків. Тобто виїхати можна – були б гроші. Але дзвонити було страшно: а раптом це замануха від місцевого військкомату? Домовимося про зустріч – і мене повезуть прямо на фронт… Але начебто знайомі сказали, що контакт перевірений, надійний.

«Надійний контакт» звали, скажімо, Сашко. Він одразу сказав, що возить людей до Польщі через Балтію за 350 євро, а я як "спецконтингент" -  за 1000 євро. Я зрозумів, у Сашка на всіх блокпостах дорогою з Донецька до кордону з Росією стоять «свої» люди, які прикриють очі іноземною купюрою на те, що хтось може їхати на Захід, а не бігти з гвинтівкою Мосіна у бік Слов'янська. Таких блокпостів ми потім нарахували чотири.

Рано-вранці Саша під'їхав до мого під'їзду на своєму легковому авто. Окрім мене, в салоні було ще двоє таких же, що не бажали воювати. На першому ж блокпосту, де стояла військова комендатура, я, звичайно, трохи злякався. Я прямо відчував, як мене виймають із авто, допитують і одразу везуть на фронт. У мене десять стрибків із парашутом – я тоді так не хвилювався, як у той момент! Обшукували нас за повною програмою, мало не до нижньої білизни, але наполегливо вдавали, що не помічають мій вік. На трьох інших блокпостах було приблизно те ж – перевіряли ретельно все, що завгодно, дивилися паспорти, але нічого не сказали з приводу мобілізації. Перевізник потім сказав, що кожен пост взяв із нього по 100 євро, не рахуючи дрібних подарунків на кшталт сигарет.

Хлопці, на кожному посту ми мало не віддавали богові душу! Я навчився молитися, щоб не загребли. Батьки вже були в Польщі і хвилювалися за мене.

На останній, четвертий блокпост «ДНР» ми заїхали не одразу, а чекали майже 10 годин – чомусь була не «наша» зміна. Ми чекали, коли заступить людина, яка обіцяла нашому перевізнику вільний проїзд. Десятигодинне стояння на узбіччі поля за селом з повним нерозумінням, як воно все буде далі, це просто пекельні муки. А раптом не вийде, раптом розвернуть назад і дадуть повістку? Я був готовий ломитися через кордон пішки, хай стріляють.

Але бог, мабуть, любить таких поганих, як я. Потрібна людина зателефонувала, ми проїхали – і ось уже кордон із РФ. Там нас особливо не перевіряли – якщо пройшли блокпости, то ми «чистенькі». Потім довго їхали російською територією, потім Балтія – все це пройшло ніби за одну мить, і ось я в Кракові обіймаю маму.

Наступного дня зайшов у костел і чесно помолився, як міг, за батьків та за перевізника. Якщо чесно, все це було схоже на диво. І доки не звільнять Донецьк, повертатися ми не збираємося.