Array ( [0] => 2829 [1] => 2836 [2] => 2850 [3] => 2860 [4] => 2871 [5] => 2883 [6] => 2890 [7] => 2898 [8] => 2921 ) 1
0
Завантажити ще

Вихователька з Чернігівського дитбудинку вивезла з-під обстрілу 30 дітей

Вихователька з Чернігівського дитбудинку вивезла з-під обстрілу 30 дітей
Фото: facebook.com/profile.php?id=100034400776222

Хоча Наталія Пісоцька і повернулася до родини додому після чотиримісячної евакуації, але вважає, що вихованців повертати поки що зарано.

Одна на всіх

Незважаючи на миловидну зовнішність і м'яку жіночу чарівність, 45-річна Наталія Пісоцька з Бобровиці, що за п'ять кілометрів від Чернігова, має твердий чоловічий характер. Цій жінці зобов'язані своїм майбутнім три десятки дітей, тимчасово вилучених із сімей за рішенням суду.

Їм не дуже пощастило з батьками. Але дорослим правосуддя дало другий шанс отримати право називатися батьками: якщо вони зможуть створити необхідні для дитини умови, дівчаток та хлопчиків повернуть додому. Правду кажучи, кожен із них, зазначають вихователі, мріє про це… І кожен любить своїх, хай і неідеальних, тата й маму. Терміну їм дають – дев'ять місяців. Якщо все залишається, як і раніше, батьків позбавляють прав, а дітям підшукують прийомну сім'ю. У крайньому випадку – відправляють до інтернату, але туди із Чернігівського центру потрапляють одиниці.

У лютому в Центрі соціально-психологічної реабілітації виправлення мам та тат чекали 30 дітей: 11 дошкільнят та 19 учнів молодшої та старшої школи. Усі – зовсім не "лапоньки", биті життям, а тому огризатися навчилися чи не раніше, ніж ходити…

– Це складні діти, які влаштовують протести, не мовчать, якщо їм щось не подобається, дуже емоційні, – розпочинає розмову з «КП в Україні» вихователька центру реабілітації Наталія Пісоцька. – Тому групами із 7-8 дітей займався один вихователь.

Але війна залишила Наталю наодинці із 30 чужими дітьми. Поки були у Чернігові – колеги допомагали вирішувати проблеми, яких з кожним днем ставало дедалі більше. А потім все довелося вирішувати самій.

"Вони не плачуть - знають, що ніхто їх не пожаліє"

Незважаючи на апокаліпсис, що розгортався навколо, Наталя продовжувала виходити на роботу, щоб змінити втомлених колег. Слідом за спокоєм та розміреним життям у місті пропало тепло, зникла вода, згасло світло.

На неї з німим запитанням в очах дивилися 30 пар очей. Частина дітей – зовсім маленькі, у підгузках. З кожним днем вікно можливостей виживати ставало все вужче. Евакуації все не було, хоча вже було очевидно – в цих умовах вони навряд чи зможуть якось жити. І взагалі – вижити.

Діти, які до того могли капризувати без причини, під звуки ракет раптом притихли. Не всі, звичайно, але частина з них мовчки переносила страшні звуки і гнітючі картинки, які паралізували перелякану свідомість.

– Ці діти та їхні реакції на війну відрізняються від реакцій «домашніх» дітей, – продовжує Наталія Пісоцька. – Мої рідні діти кричали від страху, та й я, що там говорити, хоч і доросла, а не могла себе тримати в руках, коли з літаків скидали бомби – так страшно було. А ці діти все переносили мовчки, мужньо та стійко. Вони не плачуть у такий час. Може, знають, що їх ніхто не пожаліє...

За тиждень центр реабілітації отримав «свій» снаряд. Підвал, де ховалися вихованці з вихователькою, не завалило, але стало зрозуміло – це був останній дарований долею шанс зберегти життя, залишаючись у цих стінах. І Наталя з дітьми перебіжками перебралися до сусідньої церкви, де їм дали притулок.

Наталя 4 місяці залишалася з вихованцями цілодобово. Фото: facebook.com/profile.php?id=100034400776222

Наталя 4 місяці залишалася з вихованцями цілодобово. Фото: facebook.com/profile.php?id=100034400776222

"Зараз мама вийде і забере мене!"

Сірого ранку 18 березня нарешті дозволили евакуацію із Чернігова. Від початку війни діти Наталії, 14-річна Вероніка та 10-річний Іван, жили у її сестри неподалік від центру реабілітації, а потім – уже з мамою на роботі.

– Сестра із сім'єю виїхала за два дні до нас, – зазначає Наталя. – А потім автобусами вивезли і мене з дітьми.

Вона єдина з усього колективу навіть не розглядала варіант залишитись у Чернігові з близькими, кинувши чужих дітей напризволяще.

Поки не виїхали з Чернігівської області, Наталі доводилося заспокоювати схвильовану малечу.

- Вони кричали, притуляючись до вікон, коли ми проїжджали через села: «Там мій дім! Зараз мама вийде та забере мене», - згадує Наталя. – Звичайно, ніхто не виходив, та й у мене не було права «роздавати» дітей на шляху їхнім батькам.

З Наталією виїхали і її діти, чоловік, його брат та батько. Вже наступного дня їх зустрічали у мирному Прикарпатті.

Усіх поселили у санаторії на Івано-Франківщині. Тут вони познайомилися ще з вісьмома такими ж вихованцями з Харкова. Вони добиралися сюди одні – їхні наставники вважали за краще залишитися вдома, помахавши рукою з перону вслід поїзду, що вирушив на захід.

- За всіх відповідала старша 16-річна Лєра, - дивується Наталя Пісоцька. – Не розумію, як можна так вчинити з дітьми, тим більше у такий час?

Почалися нескінченні дні практично цілодобової роботи з дітьми в евакуації. Чотири місяці практично без хвилини відпочинку. Ніхто не хотів змінювати втомлену виховательку в Івано-Франківську.

Наталія Пісоцька повернулася до Чернігова, щоби підтримати доньку. Фото: facebook.com/profile.php?id=100034400776222

Наталія Пісоцька повернулася до Чернігова, щоби підтримати доньку. Фото: facebook.com/profile.php?id=100034400776222

Виїжджати не хочеться

Довелося ставити питання перед керівництвом руба: у самої – діти, донька - випускниця, треба збирати документи… Та й узагалі – втомилася. До літа родина Наталії повернулася до Чернігова. Вже більше тижня і вона з ними – таки відпустили, знайшли заміну. Донька, до речі, вступила – до Чернігівського медколеджу.

Перший тиждень Наталя навіть не виходила на вулицю – практично не вставала з ліжка.

– Я настільки виснажена фізично та морально, – скаржиться Наталія Пісоцька. - Не уявляю, як вийти з квартири... Просто немає сил... На евакуацію більше не поїду. Хіба що – змінити виховательок, які зараз працюють там замість мене. Але я була сама, а зараз їх там троє.

Наталя, незважаючи на всі тяготи та жах війни, з яким зіткнулася вона та її сусіди, переконана: вдома все одно краще. Хоч би як привітно їх приймали в Карпатах.

– На заході привітні люди, але все одно не хочеться бути тягарем, комусь заважати, – зазначає Наталя. – У санаторії ми жили безплатно, харчування також було безплатне. Це лікувальна установа, куди відправляють діток із проблемами ШКТ та з малозабезпечених сімей. Поки мої підопічні залишаються там – гадаю, це на час війни. Нині їх везти до Чернігова просто страшно.

Звідкись Наталя знаходить у собі сили зберігати спокій – принаймні зовні. За весь час розмови її голос жодного разу не здригнувся, не зірвався на емоції радості від повернення до сім'ї чи тривоги та страху від пережитого… Можливо, всі емоції вона залишила там – у підвалі реабілітаційного центру, де перші три тижні переживала бомбардування разом із дітьми, у церкві, що стала ненадовго притулком, та у далекому санаторії у горах.

Центр соціально-психологічної реабілітації у Чернігові все ще виглядає чорними очницями вибитих від вибухів вікон «своїх» дітей. Стихнуть бомби – ті обов'язково повернуться. Вже більш дорослі і серйозніші… Деяких батьки забрали ще в Івано-Франківську цього літа – закінчилася дев'ятимісячна встановлена судом розлука.

Троє дітей із 30 врятованих Наталією до родин уже не повернуться – як тільки запрацювали суди, почали розглядати справи їхніх батьків. Ті не зробили спроб навести лад у своєму житті. Дітям знайдуть прийомні сім'ї.

Наталія Пісоцька й сама – прийомна мама. Тому про таких батьків та дітей знає не лише по роботі – виростила дитину, сина чоловіка від першого шлюбу. Рідній матері він був нецікавий і не потрібний. Зараз йому вже 26. Може, тому Наталя і не змогла залишити вже неодноразово зраджених і покинутих дорослими дітей наодинці з війною.