Священик із Тернопільської області: Село завдяки переселенцям виросло вдвічі
Жива визначна пам'ятка
Крихітне село Шушківці - за 70 км від Тернополя. Жодних пам'яток чи цікавих місць тут немає, та що там – навіть магазину немає! Школу й бібліотеку давно закрили. Залишилася лише церква. У ній служить отець Олексій Філюк – ось він і є справжньою живою пам'яткою села та загалом усієї округи.
37-річний священик займається майже всіма місцевими справами, керує Будинком культури та місцевим ансамблем, працює менеджером агрохолдингу, організовує збір гуманітарної допомоги для захисників країни на східних рубежах.
Активно веде соцмережі та кулінарний блог у Youtube та Instagram. Торік він потрапив у Топ-100 блогерів за версією одного із всеукраїнських телеканалів.
А ще отець Олексій виховує двох усиновлених дітей – 16-річного Сергія та 18-річного Віктора. Їх він узяв у свій дім кілька років тому.
- У мене розуміння цього обов'язку і необхідність дати притулок сиротам з'явилися у той момент, коли я став практикуючим християнином, - пояснює «КП в Україні» отець Олексій Філюк. – Можна багато розповідати про любов, про ближніх, про те, як треба любити вдів та сиріт, але нічого не робити. А ось візьміть у свій дім, нагодуйте, напоїть, дайте їм дах над головою, освіту. Оце реальне християнство. А проповідувати та розповідати про допомогу можна багато. Ось з того часу я готувався, і наразі у мене є два чудові козаки! Один уже одружуватися збирається - хоче невістку в дім привести. Я йому кажу: «Почекай! Хоч навчання закінчи!»
Мова про старшого Віктора. Він навчається на механізатора.
18-річного Віктора (ліворуч) та 16-річного Сергія отець Олексій узяв у свій дім кілька років тому. Обидва – сироти. Фото: facebook.com/oleksiyfilyk
Джакузі немає, є тазик
Обидва хлопці допомагають отцю Олексію з ще однією його ініціативою - облаштовувати житло в селі для переселенців. Вільні хати в селі є, але старі, занедбані, з багаторічним пилом та зарослими дворами. Все це потрібно вимести, викосити, підправити хвіртки, що покосилися, побілити стіни і пофарбувати паркани. І можна жити. Так, не люкс – але про це священик попереджає одразу.
– Ми вже поселили мешканців зі східних та південних областей у 17 будинків, – каже отець Олексій Філюк.
До села, де прописано близько двохсот мешканців, але насправді живе вдвічі менше, приїхало близько сотні переселенців. Це мешканці луганської Попасної, а також із Херсонської, Харківської, Київської областей. Третина з них уже повернулася додому чи переїхала туди, де є робота. Наприклад, одна із сімей рушила до Хмельницької області. У Шушківцях роботи немає – та й раніше не було. Глибинка.
- Намагаємось допомагати - кличемо на звичайні сільські роботи - бурячок прорвати, допомогти, люди стараються, щоб у них були бодай якісь гроші, - продовжує отець Олексій. – Хоча, чесно кажучи, тут їх і витрачати ніде – магазину немає, треба їхати чи до сусідньої Білозерки, чи до Ланівців.
Білозерка – село за чотири кілометри. До райцентру Ланівці – 16.
Священик Олексій Філюк вмовив селян віддати старі будинки для проживання переселенцям. Фото: facebook.com/oleksiyfilyk
Тікали без речей, але з десятком котів
Багатьом вже нема куди повертатися – будинки зруйновані. Тому вони бачать своє майбутнє у Шушківцях чи десь у західних областях. Потроху впорядковують старі сільські будинки, думають над опаленням узимку, а поки що працюють на грядках у своїх дворах.
Селяни намагаються підтримати їх звичайними сільськими продуктами – хтось яйця принесе, хтось - сало чи картоплю.
– З голоду ніхто не помре, критичних ситуацій у нас немає, – продовжує отець Олексій Філюк. – Люди впораються, ми підтримуємо чим можемо. У 15 із 17 будинків вже провели швидкісний інтернет. Чому ще в два не проводили - там живуть старі люди з кнопковими телефонами, сказали, що їм це ні до чого.
Населення Шушковців побільшало вдвічі. Здебільшого приїжджають люди старшого віку. Є мами з маленькими дітьми – у селі з'явилося понад десять нових дітлахів. Школа та садок – у сусідній Білозерці. Вже тут народилася ще одна дитина – незабаром отець Олексій його хреститиме. Є й чоловіки, але мало – пара-трійка.
– Одного з них мобілізували, він із Донецької області, – зазначає отець Олексій Філюк. – Ніхто у нас не ховається, всі стають після приїзду на облік у військкоматі.
До села їхали великими сім'ями – і по десять, дванадцять чоловік, і по двоє. Наприклад, актриса українського театру та її донька-журналістка із Попасної. На них уже оголосила полювання нова влада – тікали практично без речей. Зате забрали всіх десятьох своїх кішок.
– І ось так попутками вони до нас добиралися, – розповідає священик. - Ми їх селили останніми - вже не було куди, залишився ще будиночок - так, навіть, напевно, не будиночок, а сарай. Але вони сказали: «Нам все одно, нам нікуди їхати, ми тут житимемо». Зараз білять, шпаклюють, роблять собі затишне гніздечко. Ось здається - кішок беззахисних взяли, дрібниця... Але це великий подвиг.
Священик зазначає – кожна історія переселенців у Шушківцях заслуговує на увагу. Але з журналістами вони спілкуватися не горять бажанням – кожен спогад розкриває рану, що не загоюється, яку їм завдала ця війна.
– Мої сусіди приїхали з Корабельного району Миколаївської області, – наводить приклад отець Олексій. – У них на подвір'ї будинку розірвався снаряд і вбило кілька людей. Вже приїхавши сюди, побачили оголошення про поселення. Я саме був у Тернополі, забрав їх та заселив.
З технікою та меблями, іншим необхідним для дому допомагають мешканці. Знаходять холодильники, газові чи електроплити, газові балони.
Будинки в глибинці без зручностей - про це священик попереджає одразу: "Джакузі не чекайте, але є тазик". Фото: facebook.com/oleksiyfilyk
Спілкування – тільки українською
У селі всі живуть мирно, до новоприбулих ставляться лояльно та намагаються допомагати. Але ж між собою мешканцям є що обговорити.
– Були дивні моменти. Жінки молоді з Херсонської області казали: «Якби у вас трапилося лихо, ми б вас так не прийняли. Ми б не пустили», – згадує отець Олексій. – Я часто таке чую від людей із різних регіонів: «Ми б вас не прийняли». У них не той менталітет. Всіх, звісно, судити не будеш, але… Ось я бачу – деякі з них не нахиляться, щоб собі щось зробити, як вони іншим допомагатимуть? Одні розбивають городи, грядочки, а інші навіть павуків удома не знімуть, чекають, щоб я з віничком прийшов... Люди звикли жити у своє задоволення, ковбаски смачненької поїсти, сирку... А нічого, що я з дітьми картоплю через день їм, яку сам і виростив? Ну даруйте, у нас тут не м'ясокомбінат, ми не можемо вас ковбасами годувати.
Є одне «але»: спілкуються у глибинці на Тернопільщині жителі південного сходу лише українською мовою. Це прохання отця Олексія.
- Ще одне російське слово, і як заселив – так і виселю! – жартома погрожує кулаком священик. І зі сміхом додає: - Не зроблю такого, звичайно. Це жарт.
Із села через відсутність умов ніхто з переселенців не виїжджав – лише якщо поверталися додому чи переїжджали туди, де є робота. Звідси далеко мотатися до обласного центру, хоча деякі люди так і їздять – годину-півтори туди й назад.
– Був один випадок, коли я не поселив людей, – згадує отець Олексій. – Приїхали до села роми із Сєвєродонецька, хотіли джакузі, ще щось. Я навіть хату відчиняти не став. «Їдьте – у нас тільки тазик».
У цих хатах хазяї не живуть десятиліттями. Здебільшого немає навіть газу – кому його туди було підводити? Світло є. Вода – у колодязі. Готують або на електроплитах, або на газових, включаючи балон. Ще один варіант – пічка. Вона є майже у кожному будинку.
З господарями хат все узгоджено. Такі ж є у багатьох населених пунктах, у тому числі й по сусідству, але селити чужих мало де погоджуються – не хочуть ані люди, ані старости… У Шушківцях жоден власник, до якого звернувся отець Олексій, не відмовив.
- У мене є важелі впливу. Я своїм парафіянам сказав: «Я вас не поховаю! Давайте людям житло!" - чи то жартує, чи то відкриває свій секрет ефективного переконання священик.
Наразі у селі залишається ще один вільний будинок, який уже чекає на своїх нових мешканців – вони добираються з Попасної.
