21 травня
Завантажити ще

Переселенці з модульного містечка: Онука вже у Львові народилася – ми пустили місцеве коріння

Переселенці з модульного містечка: Онука вже у Львові народилася – ми пустили місцеве коріння
Фото: Ганна Міщишин

7-8 років тому «КП в Україні» відвідувала модульні містечка для переселенців із гарячих точок Донецької та Луганської області – у Харкові, Дніпрі. І ось – немов дежавю – знову історії людей, що втратили дах і рідні місця. Тепер уже у Львові.

Пустельне містечко

У першому модульному містечку у Львові для людей, які вимушені втекти з-під обстрілу, вже знайшли притулок 250 переселенців.

88 пластикових будиночків-контейнерів, збудованих по периметру невеликої площі, розраховані на 350 осіб. Стільки ж поселять у ще двох таких містечках, які ось-ось відкриють у Сихівському та Франківському районах Львова. Монтаж одного будиночка займає кілька хвилин, так що «будівництво» йде швидко. Також облаштовують душові, вбиральні, організовують харчування. Місця вибирають зручні – поруч із парками, магазинами, ринками та дитячими майданчиками, транспортом.

На підході до містечка переселенців мимоволі уявляєш шумний табір з діточками, який ось-ось вирине через зелені дерева і кущі. Насправді у розпал вихідного дня територія виглядає порожньою.

– Хто на обіді, хто гуляє, хто відпочиває. Прання, прибирання, по будиночках сидять, - відповідає брюнетка, що курить біля сміттєвих контейнерів зі стрижкою каре. – Увечері приходьте. Тут люди із Донецької, Луганської областей, Харківської. Є з Маріуполя.

Зрідка площу між будиночками-контейнерами, збудованими буквою П, перетинають бабусі, щоб відпочити за єдиним столиком із двома лавочками від задухи пластикової кімнатки. Іноді навскіс через квадрат асфальту ганяє групка дрібних дітлахів, що виринають звідкись через пластиковий кут і зникають за таким же. Один хлопчик, років чотирьох-п'яти, не випускає палицю з рук і норовить нею «обігріти» когось із дорослих. Ніхто зауважень не робить.

Наталя: У нас напередодні було спекотно, як влітку, попереду – весна, літо, речі взяла відповідні. А тут уночі мінус, і прогноз – ожеледиця. Ковзани не брали.

- Я з Лисичанська, – розвертається, не зважаючи на маленького агресора, одна з бабусь на лаві. – Там страх що діється зараз… Я з донькою, зятем та трьома онуками приїхала – ось у тому будиночку нас шестеро. Нас 4 квітня волонтери забирали та везли від дому аж до Львова, передаючи з рук до рук.

- А я з Лимана, там теж воюють зараз, - приєднується до розмови її сусідка. – Привезли 6 квітня – два дні добиралися. Тут добре, нас не кривдять, годують. Додому все одно хочеться. Але ж там війна.

«У 2014-му вирішили: починають стріляти – їдемо. Так і сталося»

У цей час з одного будиночка виходить жінка, що кутається у теплу кофту. Дивиться у наш бік.

- Холодно нам у вас буде, - все ж таки підходить до нас, щулячись, хоча на вулиці +19. На вигляд їй – років 45-50. – У нас уже градусів 25-27 у цей час... Хочеться роздягнутися, весни! Але виходиш – прохолодно. Ось учора начебто тепло було, роздягнулася, сьогодні встаю – вже простягло. Не розумію клімату ще, треба підлаштуватися.

Представляється Надією із Донецької області. Надя не хоче фотографуватися, називати прізвище, втім, як і колишнє місце проживання. Може, боїться за залишене майно – мародерам тільки дай знати, звідки люди поїхали.

– Ми ось там – Слов'янськ, Краматорськ, Добропілля, – пояснює Надія. – У нас досвід із 2014 року. Але тоді все вгамувалося, нас не зачепили. Але нам вистачило. Вирішили – тільки-но почнуть стріляти, ми їдемо. Так і вийшло. Район почали обстрілювати. Чого нам було чекати?

Усередині будиночків досить тісно, але люди не скаржаться. Фото: Ганна Міщишин

Усередині будиночків досить тісно, але люди не скаржаться. Фото: Ганна Міщишин

«Жижки ще трясуться»

Надя виїжджала з чоловіком, 27-річною вагітною дочкою, 22-річним сином та двома маленькими онуками. Молодшому Мишкові – два роки. Приїхали місяць тому.

– Наш район уже бомбили. Дуже жахливо, страшно. Уявіть - двоє маленьких дітей, льох, сирени, - свербить від спогадів Надія. - Плачуть діти, сам плачеш... Дитина спить, її збираєш, вона кричить, сирени кричать, ор стоїть у льоху... Приїхала сюди - ще жижки трясуться...

Усю сім'ю поселили в один будиночок. Тісно.

- Третя онука вже тут народилася, так що ми вже пустили львівське коріння, - Надія знаходить у собі сили посміхатися, та й взагалі виглядає бадьорою та оптимістичною. – Головне, що всі разом.

Біля містечка з'являється швидка. Сьогодні до лікарні забирали маму із хлопчиком.

– Відчуття таке, що швидка тут уже чергує, – дивляться у бік машини з червоним хрестом «місцеві». – Вчора когось забирали… То одного, то другого, то третього…

Що в кого - не цікавляться, проблем у всіх достатньо.

У цей час до жінок повільно підходить молода стильна мама з дівчинкою років десяти за руку.

- А як тут оселитися ? Десь адміністрація є? - запитує.

Її відправляють на реєстрацію до спеціального пункту – там треба дізнаватися. Він цією ж вулицею. У містечку жодної адміністрації немає.

У Львові переселенки народили 210 дітей

Нещодавно у містечку було дві вагітні жінки, зараз залишилася одна. Для дам у положенні та мам з новонародженими у Львові будують два двоповерхові дерев'яні будинки з усім необхідним – спальнями, кухнями, душовими, пральною, ігровими кімнатами та зонами відпочинку. Їх обіцяють закінчити до середини липня. Там помістяться трохи більше сотні жінок. За часи війни переселенки народили у Львові 210 дітей.

– Я тому й підійшла, почувши, що ви львівський журналіст. Нам житло потрібне, хоч би кімнату в гуртожитку – онука новонароджена слабенька, – ділиться тривогами Надія. – Тут вологість та й немає умов для малюків. Донька ще у пологовому будинку, каже, дають гуманітарну допомогу, навіть обіцяють візок. Тільки де  ставити, а як ще манеж? Попереду зима.

Її побоювання зрозуміти можна – у дівчинки вже виявили пневмонію.

Життя триває. Незважаючи на складні умови, дітлахи, як завжди, невгамовні. Фото: Ганна Міщишин

Життя триває. Незважаючи на складні умови, дітлахи, як завжди, невгамовні. Фото: Ганна Міщишин

«На нашому болі роблять яскраве шоу»

На площі люди стихійно, але, як за дзвінком, збираються в невеликі групи щось обговорити і тут же розсипаються по кімнатах.

На «прибульців» у містечку особливо не дивляться. Тут не тільки жінки та діти – є молоді хлопці, є середнього віку та старші. В очі кидаються «патріотичні» – ось міцний чоловік із зачіскою, схожою на козацький чуб, у сорочці з орнаментом, або ще один – невисокий, міцний, із тризубом на футболці.

- Журналісти приходять щодня, арабські, польські, - зазначає обережна Надія, озираючись на оператора з журналістом, які встановлюють біля входу в табір камеру. – Кажуть: «Розкажіть вашу історію. Ми покажемо її Європі, світу»… Моя історія майже як у всіх. Водночас є винятки. Усі бачили те саме, що і я, так само живуть, як і я. Для них це – картинка у телевізорі, а для нас – усе життя. От ідуть люди парком, і я розумію, ЩО я втратила, і що в них є... Я ж чоловіка ще тут поховала у Львові... Онкологія. Не хотіла говорити. Все було нормально, коли виїжджали. Переживання дали своє – якби були вдома, він би жив ще багато років. І тут онука народжується... Передчасні пологи. Такі зміни великі – війна, переїзд, смерть, горе, народження, радість... А на нашому болі хочуть зробити яскраве шоу… Відволіктися допомагають прості заняття – сходити в магазин, стежити за дітьми, гуляти, помити підлогу.

У цей момент якраз із сусіднього будиночка виглядає розчервоніла брюнетка з ганчіркою та відром у руках – вимиває житло.

"Ви вважаєте нас дурними людьми?"

Надію «тримає» занепокоєння донькою з новонародженою онукою. Насущні проблеми не дають ув'язнути в думках про майбутнє, страх і смуток за минулим. І ще – «розумні» книжки та психотерапія. Із психотерапевтом познайомилася випадково – вже у Львові. Спілкуються за месенджерами, коли є потреба.

- Ось журналісти запитують: "Чому ви виїхали?" – прориває Надію. - Ви що, вважаєте нас дурними людьми? Я виїхала, бо хочу зберегти дітей, себе, онуків. Коли округу обстрілюють, чуєш ці «бахи», стає зрозуміло, що відбувається… Людина має право вибору. Якщо він хоче залишатися і він винесе це… Люди мають різний поріг чутливості. Навіщо я сама з себе буду  знущатися, а також з усіх оточуючих?

- Багато хто не їде з-за житла, бояться кидати, бояться, що вже не буде куди повертатися... Або що все розграбують.

- Цінність – це життя моїх дітей та онуків. Це найбільша цінність, яку мені ніхто не компенсує. І моє життя - Надія не розуміє тих, хто робить вибір залишитися заради всього нажитого.

Конструкції для переселенців розташовані поруч із старовинним особняком. Фото: Ганна Міщишин

Конструкції для переселенців розташовані поруч із старовинним особняком. Фото: Ганна Міщишин

Донька-випускниця хотіла бігти із 6-річним братом

Біля одного з будиночків стоїть сумна Наталка із Дніпра. Вона в яскравій рожевій кофті та зелених домашніх штанах. Працівниця кондитерської фабрики. У її очах - сльози, які коли-не-коли і заливають  щоки. Наталя не хотіла покидати будинок, а зараз там залишилася її старенька мати.

- Донька сказала: "Збираю речі, забираю шестирічного брата і їду", - намагається заспокоїтися Наталка. - Вона лише школу закінчила. Молодшому синочку – шість. Куди я їх пущу одних... Ми тут уже другий тиждень. А мати залишилася.

Наталя каже, що тут спокійніше. Хоча видно, що на душі її зовсім не спокійно.

Наташа жила за 20 км від Дніпра – у селищі Іларіонове Синельниківського району. Там постійно чути обстріли.

Надія: Головна цінність - життя. Будинок втрачу? Я будинок купила - я ще його куплю, зароблю грошей. І заміж вийду.

- Щодня стріляють, іноді через день. У Дніпрі на роботі ми цього не чули, а вдома у нас дуже добре чутно та видно, – крізь сльози каже Наташа. - До нас ближче аеропорт, ось це все, куди вони стріляли. Ракет багато, просто червона заграва.

Повз пробігає дочка Наташі - серйозна, зібрана. 17 років і не даси.

- Вона цього року збиралася їхати за кордон працювати, спробувала вже – працювала з подругою, – проводить доньку поглядом Наташа. Тримає  склянку з кавою, яка та засунула їй у руки, забігаючи в будиночок: - Зараз теж каже - треба за кордон їхати. А я не хочу...

Знову - схлипи і сльози, що важко стримуються.

"Здається, що війна за дверима йде"

Наташа на переїзд наважувалась довго, більше місяця.

- А вийшло так, що за дві години зібралися. У нас напередодні було спекотно, як влітку, попереду – весна, літо, речі взяла відповідні – все ж не потягнеш, - каже Наташа. – Приїхали – а тут уночі мінус, і прогноз – ожеледиця. Ковзани не брали.

Перша зім'ята посмішка за весь час.

– У нас список був продуманий – наскільки його можна продумати, – зазначає Надя із Донецької області. – Наскільки можна передбачити смерть? Прорахувати ранні пологи, несподіванку? Ніхто цього не може. Завжди треба бути готовим повернути ліворуч, повертаючи праворуч.

- Тут добре. Донька, як приїхала, одразу поїхала до центру Львова, – продовжує Наталя. - Каже, там дуже гарно. Минулого разу вона лише проїздом була. А я за меншим бігаю.

Радіє за матір – та садить город, а значить, не зводить себе новинами вдома. Добре, що не зима.

- Обстрілюють поряд біля нас, попадає і в будинки. Стріляють на якийсь завод, там уже цього заводу немає 30 років, - майже весь час Наташа дивиться під ноги. – І вікна тремтять, і двері… Тут – ліси, а в нас там поля, і чутність така – здається, що війна за дверима йде. Нічого такого стратегічного там немає абсолютно. Лікарня, маленький консервний завод.

У місцеве кафе для мешканців містечка видаються талони на харчування. Втім, ціни там лояльні. Фото: Ганна Міщишин

У місцеве кафе для мешканців містечка видаються талони на харчування. Втім, ціни там лояльні. Фото: Ганна Міщишин

«Цінність – це життя. А будинок я новий куплю»

Повз носяться діти, час від часу підбігаючи до мам і бабусь.

- Діти вже стали спокійнішими. Молодший, Мишко, істерики щоночі закочував, не міг заснути, - зітхає Надія. - Коли реєструвалися, побачив дуже багато народу - як почав кричати, як закотив істерику... І після цього тиждень чи дві кожна ніч - така ось. Зараз сам спить – тиша. Відчуває, що сім'я поряд. До цього ми у Дрогобичі тиждень жили. Після приїзду на вокзалі спали – і це було щастя, на підлозі у кімнаті матері та дитини.

Про роботу, виплати ніхто поки що не думає – не все ще навіть оформили потрібні довідки та документи. Не було часу, можливості – на новому місці турботи зовсім інші.

- Знаєте, до цього, певно, життя готує, - продовжує Надія. - У мене досвід був і гірший, мабуть. Я потрапляла в такі ситуації, що йдеш ліворуч, будь готовий повернути праворуч. Усі вже розуміли і знали, що буде. Головна цінність – життя. Будинок втрачу? Я будинок купила – я ще його куплю, зароблю грошей. Ще щось? Я ще щось куплю, я ще щось зроблю… І заміж вийду. Буде можливість - ми повернемося, а якщо ні - ми її шукатимемо.