30 вересня
Завантажити ще

Парамедик на фронті: Раніше плакала над кожним пораненим. Тепер не можна розкисати – після війни поплачемо

Парамедик на фронті: Раніше плакала над кожним пораненим. Тепер не можна розкисати – після війни поплачемо
Фото: https://www.facebook.com/annafedianovich

Екіпажі відстежують та розстрілюють

Наразі 41-річна Ганна Федянович депутат Павлоградської міськради та начальник штабу медбатальйону «Госпітальєри», а до 2014 року Ганна займалася будівельним бізнесом на Донбасі, але з початком війни його довелося закрити. З того часу Ганна – 24 години на добу та сім днів на тиждень працює у штабі. Безкоштовно, як усі добровольці. Її забезпечує сім'я. У «Госпітальєрах» люди приїжджають на два тижні, а потім їдуть у свої міста – працювати, вчитися.

З 2014 року Ганна була звичайним волонтером, потім пішла рядовим у батальйон ім. Джохара Дудаєва. Після загибелі командира батальйон припинив своє існування. Із 2017-го Аня рятує поранених у батальйоні «Госпільтальєри».

– Один із наших екіпажів зараз в окупації, з ними немає зв'язку, – переживає Ганна Федянович. - Дуже за них хвилююся. Вони на позиціях до повномасштабного вторгнення.

Екіпажі «Госпітальєрів», у кожному з яких чотири-п'ять медиків, працюють у найгарячіших точках з початку війни. Їхнє завдання – стабілізувати стан та довезти людину до медпункту чи лікарні.

– Раніше було спокійніше, обстріли йшли «за планом» – починалися о п'ятій ранку, – каже «КП в Україні» Ганна. – Зараз ситуація змінилася.

Ганна Федянович: Вранці набрала наша комбат Яна, сказала: «Багіра, прокидайся, почалося». І 24 лютого розпочався мій нескінченний робочий день.

Парамедиків у батальйоні вистачає, на відміну від водіїв із бойовим досвідом – новачків беруть неохоче, але наразі вибору немає. Проводять для них короткий курс – водій має вміти допомогти собі та близькому. Щоб навчити добре, як раніше, не вистачає людей і часу.

– На полі бою нерідко медики опиняються під прицілом – у росіян немає людяності, – у голосі Ганни відчуваються металеві нотки. - Вони, навпаки, відстежують екіпажі та розстрілюють їх. Там немає жодних військових правил, що медиків не можна чіпати, треба дати можливість вивезти з поля бою поранених та загиблих. Вони, навпаки, роблять так, щоб якомога більше вбити, і тих же медиків у тому числі, щоб не було кому рятувати поранених.

Тож ризик для медиків на фронті дехто оцінює вище, ніж для військових, адже вони не можуть себе захистити – працюють без зброї. Доводиться покладатися на те, що про твою безпеку подбають солдати, поки ти схиляєшся над пораненим.

«24 лютого розпочався мій нескінченний робочий день»

Про те, що Росія почала бомбити Харків та Київ, Ганна Федянович у Павлограді дізналася ще до п'ятої ранку.

- Набрала наша комбат Яна, сказала: "Багіра, прокидайся, почалося", - згадує вона. - Ось тоді я прокинулася, і 24 лютого розпочався мій нескінченний робочий день. Відпочити вдається дуже мало.

Парамедик завжди повинен бути напоготові - немає ні ранку, ні вечора, завжди в очікуванні, що комусь може знадобитися допомога.

Комбат Яна Зінкевич зараз займається евакуацією людей у Києві. Поточні питання на Донбасі та в Центральній Україні закриває Ганна Федянович.

- Добами не сплю, не їм, хоч і не в полях, займаюся організаційними справами. У штабі роботи більше, – каже Ганна. - Хворію вже тиждень – ліки є, але немає часу привести організм у тонус. Поки що ресурс не закінчується. Допомагає усвідомлення того, що необхідно зробити. Нічого, тримаємось. Якщо не ми, то хто?

«Госпітальєри» працюють у Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській областях, Києві та околицях Києва, а також у тих регіонах, де є загроза вторгнення.

Перед відправкою на позиції майбутні парамедики проходять навчання та складають інструкторам іспит. Фото: facebook.com/hospitallers/

Перед відправкою на позиції майбутні парамедики проходять навчання та складають інструкторам іспит. Фото: facebook.com/hospitallers/

Немає права на почуття

У батальйоні готувалися до повномасштабної війни заздалегідь. Комплектували рюкзаки, поповнювали запаси, замовили додаткове спорядження для медиків на нових позиціях – вже було зрозуміло, що вони будуть, хоч дати ніхто не озвучував і війна настала несподівано.

- Не все встигли нам відшити та відправити – деякі виробники опинилися якраз у тих місцях, які потрапили під удар, – зітхає Ганна Федянович. – Але на сьогодні нам допомогли заповнити ці прогалини.

[quote_kp type="inr_left" text="Ганна Федянович: Налаштовуєш себе, що не можна розкисати, тому що на тобі лежить велика відповідальність. - Не маєш права розчулюватися."

Допомога з Європи йде через Польщу – колишні госпітальєри, які раніше пішли у мирне життя та переїхали до Польщі, організували у Варшаві логістичний центр зі складами. Звідси машини відправляють до Львова, далі вони їдуть по всій Україні та розподіляються за позиціями.

[/quote_kp]

Хоча раніше за допомогою треба було виїжджати до кордону – далі фури з Європи не йшли.

– Ми все замовили «під війну», всього вистачає, – ділиться Ганна. – Медики ЗСУ, коли бачили наповнення наших рюкзаків, по-доброму заздрили – вони про таке навіть мріяти не могли. У нас є все, щоб збільшити пораненому шанси на життя та надати професійну допомогу. Працюємо за протоколом НАТО. У звичайний час ми так не використовуємо ні тактичних засобів, ні медичних. Зараз дуже багато витрачається. Дуже багато. Найбільше йде кровоспинних ліків, турнікетів (джгутів), бандажів, протиопікових.

Ганна згадує: коли вона тільки-но прийшла в батальйон, плакала над характеристикою травм кожного бійця, записуючи її в базу. Опис часто однаковий - осколкові поранення різних частин тіла.

– Зараз уже налаштовуєш себе так, що не можна розкисати, бо на тобі лежить велика відповідальність, – ділиться начальник штабу батальйону Ганна Федянович. - Не маєш права на відчуття. Ось коли все закінчиться – тоді можна плакати. Хоча мене, напевно, вже важко зворушити.

Найгірший випадок – загибель молодшого «госпітальєра»

Ганна згадує найважчий для батальйону випадок – коли снайпер убив їхнього госпітальєра Смурфіка. Йому було лише 20. Він був наймолодшим серед парамедиків – сам із Маріуполя, де й загинув, чекав, поки йому виповниться 18 років, щоб пройти навчання, і щоб його взяли до батальйону.

- Його ще довезли до лікарні... Це найважче, коли твій побратим поранений, - похмурніє Ганна. - Він був на позиції на чергуванні.

Але серед похмурого смертельного поля бою є місце диву. Парамедики пам'ятають безліч випадків порятунку, коли вдавалося буквально оживити мертвих.

- Незважаючи на те, що все вказувало на смерть, продовжували боротися за життя, робили штучне дихання, і людина починала дихати, і її рятували, - діляться госпітальєри.

Згадують один із таких випадків: торік у бійця було дуже тяжке осколкове поранення. Весь посічений, вже дихання не було, зупинка серця. Але парамедики все одно «качали» - і він прийшов до тями і навіть почав говорити.

Медики у зоні бойових дій працюють без зброї, тому ризикують більше. Фото: facebook.com/hospitallers/

Медики у зоні бойових дій працюють без зброї, тому ризикують більше. Фото: facebook.com/hospitallers/

«Три роки мрію вибратися на річку порибалити»

Ганна Федянович потрапила до медбатальйону «Госпітальєри» у 2017 році. Згадує – вона стояла на роздоріжжі, роздумуючи, чи приймати пропозицію працювати в центрі соціальної підтримки бійців АТО. У таких центрах бійцям надають психологічну та юридичну допомогу, консультують, допомагають оформити статус учасника бойових дій, пільги чи допомогу від держави.

І тут пролунав дзвінок від Яни Зінкевич. Ганна не була з нею знайома, але, звісно, чула про Яну та «Госпітальєрів» - з нею давно працювала її подруга Аліса. На той момент їй потрібна була допомога у штабі. Оскільки батальйон завжди у зоні бойових дій, цей варіант більше зацікавив Ганну.

- Не бути ніяк причетним до війни, коли вона йде, - це мене пригнічувало, - зізнається вона. - Тяжко морально та фізично, але це моє життя. Навіть не знаю, чим би я зараз могла займатися.

Часу не вистачає навіть на дрібниці – щоб пофарбувати волосся. Ганна вже кілька років мріє вибратися на річку порибалити. З відпусткою теж не складається – торік урвала лише тиждень.

- Зате позаминулого була у нас на Азовському морі, - усміхається Ганна. - Принципово не їжджу за кордон – до минулого року в мене навіть не було закордонного паспорта. Хотілося б поїздити Україною, подивитися місця – у нас вони дуже гарні. Тому не бачу сенсу їхати до інших країн.

Ну а головна мрія у Ганни Федянович така сама, як і у всіх українців, – щоб був мир в Україні та перемога.