Акім Галімов – про різдвяний епізод в трапезній Лаври, інформаційні вкиди та традиції
Хтось чув про «кулінарне шоу Клопотенка в трапезній Лаври», хтось – активно коментував, а, хтось, може й не в курсі, чого всі в соцмережах пересварилися.
Щоб скласти вірне враження, краще подивитися спецепізод «Реальної історії» до Різдва про 12 автентичних українських страв на YouTube. Або ж - в ефірі каналу «1+1 Україна» 24 грудня о 09.30. Може, навіть спробувати щось приготувати і на свій стіл: гарячу кутю з халвою, карачун, баник, пампухи з ружею, борщ із вушками…
В інтерв’ю Коротко про продюсер 1+1 media та засновник проєкту «Реальна історія» Акім Галімов розповів про зйомки різдвяного епізоду в Трапезній церкві Святих Антонія і Феодосія Києво-Печерської лаври, чому, на його думку, він викликав таке жваве обговорення та чому його спершу треба подивитися, які страви його вразили, як святкує Різдво його родина та чому важливо знати своє коріння.
Якщо б люди подивилися, принаймні, перші дві хвилини, все б стало зрозуміло
- Акіме, наробили ви переполоху з різдвяний спецвипуском. Чи очікували такої реакції?
- Кожен наш епізод, а ми зробили вже понад 130 епізодів «Реальної історії», набирає по кількасот тисяч переглядів. І завжди наші епізоди активно обговорюють, поширюють.
Кілька днів тому ми з колегами, нашими аналітиками, які безпосередньо займаються YouTube-каналом, аналізували цифри. Мені було цікаво подивитися, чи впливає цей резонанс на перегляди. І, що цікаво, епізод про різдвяні традиції в трапезній Лаври набирає десь так само, як наш середньостатистичний епізод «Реальної історії».
Але рівень розголосу, резонансу, «скандальності» непомірно більше. Про що це говорить? Про те, що обговорюють не сам епізод, не саму суть того, про що ми говорили, а обговорюють якусь придуману, уявну форму цього проєкту. Це свідчить про те, що його не дивилися.
- Це видно й з коментарів, адже у випуску ви на самому початку говорите, що буде відбуватися.
- Так. Якщо б люди його подивилися, зокрема, й ті, яких обурив цей епізод чи, можливо, образив, якщо ми говоримо про вірян, навіть не повністю, принаймні, перші дві хвилини, все б стало зрозуміло. Вони б почули мою фразу на тлі Успенського собору, де я кажу, що сьогодні у нас черговий епізод «Реальної історії», що сьогодні до мене в гості прийдуть дуже цікаві і відомі люди – шеф-кухар Євген Клопотенко і дослідниця української гастрокультури Олена Брайченко. Це не кулінарне шоу Євгена Клопотенка, як це неслося. Це проєкт «Реальна історія», куди ми запросили одним із гостей Євгена Клопотенка.
Далі Євген сам пояснює, що ми в Києво-Печерській лаврі не просто так. Команда Євгена працює тут в архівах, знайшла такі-то цікаві старовинні рецепти, і про деякі з них ми сьогодні поговоримо. Він одразу ж каже, що ми не будемо тут варити, смажити, парувати. Страви були приготовлені заздалегідь. Тобто, перегляд перших двох хвилин в принципі зводить увесь цей скандал на нуль.
Тому мені, з одного боку, дуже сумно, що українське суспільство, на жаль, до сих пір є вразливим до ІПСО. Я впевнений, і це показує аналіз, яким ми проводимо по соцмережам, - це штучно запущена акція, яка має на меті зробити дві речі.
По-перше, розбурхати суспільство, на це всі російські ІПСО і направлені, внести якийсь розлом чи розкол, щоб ми всі сперечалися, щось одне одному доводили. По-друге, - це питання єдності. Це був удар по нашій політиці щодо протидії московському патріархату.
15 грудня 2018 року була річниця Об’єднавчого собору, після якого нам був наданий Томос про автокефалію православної церкви України. Отримання Томосу, - і росіяни цього не приховують, - одна із найбільших їхніх геополітичних поразок в Україні. Відповідно, вся їхня діяльність націлена на те, щоб так чи інакше вдарити по наших позиціях там, де ми боремося з московським патріархатом. І ця історія була запущена саме з цією метою.
Якби не ми з Євгеном Клопотенком, вони б щось інше знайшли. Це абсолютно спровокована акція. Ми повинні зрозуміти, що не маємо на це вестися. Знову ж таки, це історія про інформаційну гігієну, розуміння того, що ми постимо і перепощуємо. Мені багато писали в коментарях: ви Москвою прикриваєтеся, а насправді образили почуття вірян.
- Вибачте, не можу зрозуміти, як можна образити почуття вірян, коли в трапезній зібралися люди, щоб розповісти про українські страви.
- Почуття вірян ми б образили, якби дійсно робили щось таке, що там робити не можна. Знову ж таки, відео доводить, що ми нічого дивного не робили.
Про що ми взагалі говоримо? Звісно, мені б хотілося, щоб ті віряни, які відчувають себе ображеними, подивилися цей епізод. Впевнений, вони отримають велике задоволення від самого контенту і зрозуміють, що нічого жахливого в трапезній палаті не відбувалося. Просто дві людини, які займаються популяризацією української історії та культури багато років, систематично, і роблять це успішно, поговорили в трапезній палаті про історію різдвяних кулінарних традицій.
Маємо дивитися на світ і людей ширше
- Знаєте що круто в цій історії? Думаю, ви самі це помітили. Під відео на YouTube люди розповідають про свої регіональні традиції, страви, які готують в їхніх родинах. Оце показник того, що ви зробили.
- Це дійсно найкрутіший показник. Ми теж це всередині команди обговорювали. Ми завжди після випуску епізоду у перший вечір обговорюємо перші коментарі. Бо далі їх вже дуже багато, не все встигаємо читати. Але перші коментарі завжди читаємо. Тому ще до того, як роздмухався цей скандал, я навіть написав, що ми не очікували такого крутого фідбеку.
Нам завжди пишуть: класний контент, дякуємо і таке інше. А тут люди почали ділитися своїми родинними традиціями з різних куточків України. Багато людей писали: дивіться, вони про вареники з квашеною капустою розказують як про якусь диковинку, а ми все життя це готували.
Це класні рефлексії, люди згадують своїх рідних, взагалі налаштовуються на Різдво. Я, до речі, з цього й починав цей епізод. Казав про те, що якими б не були темні часи, ми все рівно будемо святкувати Різдво. В тому, що відбувається навколо, мають бути якісь світлі промінчики надії, чогось нашого, українського, повернення наших традицій. Саме таким і задумувався цей епізод. Саме тому ми пішли в Лавру, з якою давно співпрацюємо, в нас не було якихось думок, що цей епізод викличе таку бурю. Але, повторюся, все це штучне.
Людям, які щиро це підхопили, і яких це щиро обурило, просто раджу подивитися. І зробити висновки не на основі фотографії, де ми з Євгеном тримаємо миску з кутею, а все ж таки на основі контенту, який ми зробили.
Всім, хто обурюється, всім, хто вважає, що ми образили почуття віруючих, я би взагалі дуже радив проїхатися Україною і подивитися на наші святині, захоплені московським патріархатом, що там відбувається.
- До речі, читала у вас допис про нещодавні зйомки у Полтаві, де до сих пір купа храмів московського патріархату.
- Так. Тому питання в тому, хто більше зашкодив нашій державі чи сприйняттю релігії. Ми, які розказуємо про традиції? Чи московський патріархат, який сіє ненависть до всього українського в наших українських пам’ятках?
Ми нещодавно працювали у Холодному Яру, там є Мотронинський монастир, дуже відомий, з давньою козацькою історією, який взятий в оренду московським патріархатом. Знаєте, що там діється? Вони не дають облаштовувати місце, де ховають наших героїв, воїнів ЗСУ. Не дають проводити дослідження нашим вченим, адже сам монастир стоїть на скіфському городищі. І ці речі нікого не хвилюють. Все це наче нормально. А те, що ми з Євгеном Клопотенком поговорили про різдвяні традиції в трапезній палаті – це скандал.
Ми звикли до різної реакції на наш контент, але мені б хотілося, щоб все таки наше суспільство, особливо під час війни з росією, трішечки краще розуміло, на що спроможна росія. Щоб ми були більш стійкими до цих інформаційний вкидів.
- Мені дивно, що люди ще не зрозуміли, на що здатна росія.
- Якщо ви пригадаєте, колись була подібна хвиля негативу стосовно наших переселенців. Тоді у фейсбуці всі почали перепощувати історії, яких насправді не існувало. Тобто, коли ти шукав коріння всього цього, першоджерело знайти не міг, бо його немає. Тоді «ходили» історії про те, що хтось поселив у свою квартиру переселенців, вони все обгадили, бо такі вони, ці східняки. І всі це перепощували. Починаєш шукати, де ж та реальна людина, яка це написала, а її немає. Всі пости і перепости закінчувалися закритими акаунтами.
І таких вкидів буде ще дуже багато, і на різні теми, які тригерять суспільство. Тому маємо займатися інформаційною гігієною. Одна проста порада від мене, як людини, яка займається протидією російській пропаганді: хочете щось перепостити, спочатку переконайтеся, що це дійсно про те, про що ви говорите.
Але разом з тим я тішуся, нас підтримало дуже багато людей. Я отримав величезну кількість теплих повідомлень – і від знайомих, і від незнайомих мені людей.
Будемо далі працювати. Щойно повернувся з Полтави. У новому році вийде епізод про Полтавську битву і про необхідність переосмислення простору в Полтаві. Бо Полтава - супер-українське місто, але в центрі стоїть Монумент Слави російській зброї. Думаю, після цього теж буде хвиля обговорення, але ми маємо це робити.
- Цікаво, що багато хто в цій історії зі стравами причепився до Клопотенка, мовляв, він їм не подобається, такий собі павич. У вас, як у дослідника історії, є відповідь, чому ми критикуємо людей за те, що вони нам просто не подобаються, а не за їхні вчинки? Ця риса притаманна нам, пострадянським країнам, коли ми оцінюємо, скажімо так, зовнішньо, а не за зроблену роботу?
- Це дуже складне і філософське питання. Мені здається, це якась наша регіональна особливість. Очевидно, тут лежать й історичні передумови, наше перебування в тоталітарному суспільстві.
Як на мене, це залежить від кругозору та освіти. Ми маємо дорослішати, ставати більш інтелектуально підкованими і тоді, напевно, зможемо бачити щось глибше, ніж одяг, колір шкіри, віросповідання, як людина говорить і так далі.
Це все обумовлено певними історичними подіями і тим соціокультурним пластом, в якому ми виховувалися і в якому живемо. Навіть коли у нас починаються такі «срачі», як стосовно нашого епізоду, ви не побачите там дуже великої аргументованої дискусії. Як правило, все зводиться до того, що якщо ти робиш щось інакше, ти апріорі робиш неправильно. Немає намагання зрозуміти іншу сторону і подумати: чому вона пропонує це, а не інше, а в чому тут сильні сторони. Але щоб до цього дійти, потрібно зробити над собою певну роботу.
Не можна відкидати той історичний шлях, який ми пройшли. Україна пережила величезну хвилю винищення своєї власної ідентичності. Ми нещодавно знімали епізод з поляками про те, чому Польщі вдалося за ці 30 років «вистрелити», а нам - ні. Але тут завжди забувають ключовий фактор: стільки горя і стільки страшних трагедій, які пережила Україна, мало яка країна пережила. У нас реально була винищена наша еліта, наша ідентичність, і всі ці роки ми намагаємося якось скласти все докупи, відновити. Тому оці «хвороби», про які ви кажете, - це все наслідки того процесу.
Власне, тому ми й робимо такі проєкти, щоб якось сприяти руху вперед. Ми маємо дивитися на світ і людей ширше.
Акім Галімов та Євген Клопотенко у трапезній Лаври. Фото: «1+1 Україна»
Твердий кисіль реально дуже смачний, це мій топ 1
- Яка страва вас здивувала? Що припало до душі?
- Мені припав до душі, це видно й на відео, твердий кисіль з гороху і меду. Я ніколи не думав, що кисіль може бути не лише рідким, питним, а й таким по консистенції, наче тверде масло. Це для мене відкриття і він реально дуже смачний. Це мій топ 1.
Гаряча кутя дуже смачна. І - пампухи. Я, як кримський татарин, дуже люблю смажене тісто, у нас багато всього смаженого, тому пампухи мені дуже сподобалися.
Взагалі рецепти кожного регіону по-своєму унікальні. Але в той же час дуже подібні. Це знову говорить про те, що в нас єдина країна, однакові традиції, просто вони мають свої регіональні особливості. І це дуже круто.
- Які ваші сімейні різдвяні традиції?
- В мене дружина із заходу України, у нас троє дітей, і ми завжди святкуємо Різдво. Для нас це особливе і важливе родинне свято. Ми збираємося разом, згадуємо наших предків, говоримо, що будемо робити наступного року, говоримо про щось добре, про те, що нас об’єднує.
Завжди готуємо з дружиною 12 страв, вони бувають різні, але кутя є обов’язково. Ми й дітей привчаємо до наших традицій, передаємо їх.
Дуже багато традицій до нас перейшло якраз по лінії моєї дружини, вона родом з Львівщини. Тому все, про що розказував Женя, - борщ з вушками, пампухи – це все у нас є на столі. Так було в сім’ї моєї Олі на столі, і так сьогодні в нас.
- Коли ви писали допис про цей випуск, радили підписникам розпитати батьків, рідних про свій рід. Ви багато знаєте про свій рід? Вам вдалося зберегти родинні історії?
- Я тому й написав, бо насправді знаю небагато. Дуже про це шкодую. Мій дідусь був депортований з Криму, він помер в 1991 році. Мама сама шкодує, що не розпитувала його про депортацію, що відбувалося, про рідних з його боку. Вона знає лише якісь основні речі. Дуже багато чого втрачено.
Тому моя Оля завжди розпитує нашу бабусю, їй 90 років, вона живе у Жовкві, що і як було. Бо коли всі живі, ми про це не думаємо, а коли наші старші помирають, вже немає в кого розпитати.
А це важливо. Відкриття історії, країни починається з розкриття історії твоєї власної родини. Часто люди починають шукати свій родовід, свою генеалогію, а потім вже доходять до того, що їм стають цікаві ширші пласти – а що в такий-то період відбувалося в країні, а чому так. Тому всім раджу поцікавитися своїм родоводом, в кого є дідусі і бабусі, прабабусі і прадідусі. Це найпростіше, що можна зробити – розпитати своїх старших. А, отримавши якусь інформацію, знаючи прізвища, імена, вже можна піти в архіви.
З родиною. Фото: instagram.com/akimgalimov/
Завжди проекцію майбутнього своїх дітей накладаю ще й на те, що роблю
- Минулого року ви працювали над підручником з історії України для школярів. Він вже у школах?
- Разом з видавництвом «Ранок» ми вже видали оновлений підручник «Історія України» для 7 класів. Процес влаштований так: коли підручник отримує державне грифування, він надсилається вчителям у школи і вони обирають, з яким підручником працювати. Потім в рамках всієї України формується державне замовлення по підручникам – стільки-то підручників такого видавництва, стільки-то такого. Ми цього року стали третіми по кількості замовлення наших підручників у країні.
Це надзвичайно крутий підручник. Думаю, далі будуть більше замовляти, мені здається, ще не всі встигли оцінити його переваги. Він дуже класно зверстаний, там просто, доступно і фахово подана інформація, ми інтегрували в нього відео за QR-кодами, бо завжди хочеться розказати більше. Цей QR-код переадресує вас на спеціальну платформу, де завантажені відео.
Коли я почав працювати з редакторською групою видавництва «Ранок», мені здавалося, що в підручниках все сухо – факти, факти, факти, і ти взагалі не розумієш контексту. А завдяки відео, які ми інтегрували, ми змогли дати трішки більше контексту.
Цього року ми з видавництвом «Ранок» працюємо над підручником «Історія України» для 11 класу. Але з цим підручником трохи складніше, бо це період після Другої світової і до сьогодення. Це великою мірою період радянської доби, і коли ти гортаєш підручник, здається, що ми лише про радянську країну розповідаємо. Тому ти думаєш, як знайти правильну форму, щоб діти, розуміючи процеси, які відбувалися в цю добу, усвідомлювали, що все ж таки це був окупаційний режим для України. Хочеться, щоб це був якісно-новий підручник, бо це один із найважливіших періодів розуміння того, що відбувається сьогодні.
- Та й розповідати нову історію сучасникам теж нелегко.
- У нас є авторська група з історичною освітою. Основні автори - Олександр Гісем і Олександр Мартинюк. Бо я все ж таки не історик. Моя задача – допомогти їм з формою, щоб це було дітям цікаво і доступно. Але безпосередньо з фактажем, звісно, працюють професійні історики.
Ми проводимо з вчителями з усієї України вебінари в зумі – говоримо про історію, як можна подавати ті чи інші події, як зацікавлювати дітей.
У нас дуже класні вчителі і великі герої насправді. Від них багато в чому залежить наше майбутнє, бо вони працюють з дітьми.
- Ви не лише знімаєте відео-контент, а йдете й глибше – читаєте лекції, навчаєте.
- Це моя країна, в мене троє дітей, і мені б хотілося, щоб вони змалку, зі школи любили цю країну, розуміли її, розуміли, чому вона є цінною, говорили українською мовою. Тому завжди проекцію майбутнього своїх дітей накладаю ще й на те, що роблю. Так мені чіткіше видно орієнтири.
