Ксенія Бугрімова – про свій кінофестиваль та життя у Британії, промоцію України та особисте
21 листопада в Лондоні стартує перший The Women and the World International Film Festival, започаткований продюсеркою та режисеркою Ксенією Бугрімовою та телеведучою Марією Виноградовою. Звісно ж, в центрі уваги фестивалю - Україна.
В інтерв’ю Коротко про Ксенія Бугрімова розповіла про своє життя у Великій Британії, як за два роки змогла організувати міжнародний фестиваль, де більшість стрічок буде про нашу країну і їх вперше побачать британці, чому ми там програємо медійно, як знімалася у фільмі Йоргоса Лантімоса з Еммою Стоун, стосунки у родині та мрію.
Я не відчуваю, що переїхала, кожного місяця буваю у Києві
- Ксеніє, почну спочатку - від того, як ви приїхали у Британію і як вам там зараз, коли ви вже проводите міжнародний кінофестиваль. Чому вирішили перебратися в Британію?
- Я не обирала Британію. На початку повномасштабної війни ми були з чоловіком на Шрі-Ланці, звідки він родом. Поїхали до Шрі-Ланки на новорічні канікули, потім в нього захворіла мама. Мама впала в кому, і ми були там, поки маму лікували. Мали летіти додому 5 березня. А 24 лютого у нас почалася війна.
У березні на Шрі-Ланці розпочинається свій «майдан», вони теж вигнали свого президента. Шріланкійці, до речі, дуже надихнулися українцями, про це багато писали у твіттері. Їхній президент, як колись і Янукович, намагався придушити протести. Влада запроваджувала комендантську годину, яка могла тривала декілька діб. Поліція арештовувала людей, стріляла по цивільних, якщо хтось виходив на вулицю. До того ж, комендантську годину оголошували за пів години до її початку, а тобі треба якось дістатися додому, купити їжу. Це був кошмар.
Я почала займатися волонтерською діяльністю. З першого дня війни ми організовували протести біля посольства російської федерації на Шрі-Ланці. Про це писав навіть The Guardian.
Зробили великий проєкт Ukrainian voices in Asia. Це був медіа-штаб, де ми перекладали всю інформацію англійською. Адже тоді ще не було UNITED24 Media, всі звернення президента були українською мовою. Ми тісно працювали з МЗС, отримували зведення, все швидко перекладали англійською і надсилали у спеціальні чати по країнах, куди входили редактори ЗМІ. Такі чати були створені на Шрі-Ланці, в Індії, Японії, Сінгапурі. Намагалися зробити в Китаї, але не достукалися. Ми розуміли, що нам терміново треба було закрити цю діру, бо Азія й Індія дуже російськоцентричні, і нам треба доносити правильні меседжі – що це російське вторгнення в нашу країну, що це повномасштабна війна, хто є агресором і так далі.
Коли вже почала з’являтися вся інформація англійською, зрозуміли, що ми вже не потрібні і можна зробити щось ефективніше в іншому місці. Але повернутися додому ми не могли, бо в чоловіка закінчилася шенгенська віза, ми не могли в’їхати ні через яку країну. Посольства на Шрі-Ланці були закриті, бо там «майдан».
У нас було дві країни, куди ми могли поїхати, куди чоловік міг мене супроводжувати як член моєї родини. Це Британія і США. Америка надто далеко. До того ж, якби ми туди поїхали, у нас би не було права виїжджати. У мене літні батьки, тому цей варіант ми навіть не розглядали, це був би квиток в один кінець.
Тому Британія стала компромісним варіантом. Ми змогли переїхати в безпечне місце, і тут вже почали вирішувати всі свої питання. Причому я їздила в Київ періодично, почала знімати документальний фільм восени 2022-го.
Минулого року помер мій батько, ми приїхали до Києва. А оскільки мій чоловік пережив свою війну на Шрі-Ланці, яка тривала там 26 років, в нього просто починалися панічні атаки під час тривог. Я його відправила з Києва раніше, сама ще була тут. А потім ми вирішили, що поки що залишимося у Британії.
- У вас і маленький син, тому, коли є можливість, напевно, краще пожити десь.
- Люди ухвалюють різні рішення. Я не відчуваю, що переїхала. Кожного місяця буваю в Києві. Я на шпагаті між двома країнами (сміється).
Режисерка каже, що медійно ми програємо у Британії. Фото: Instagram.com/xenia_bugrimova/
- Як вас зустріла Британія? Ви ж не їхали туди, наскільки я розумію, на облаштоване місце, треба було розпочинати нове життя. Організувати той же фестиваль – це не дешеве задоволення.
- Не дешеве – це м’яко кажучи. Спочатку ми зняли тут документальний фільм Home for Ukraine про українських біженців із Маріуполя. Планували зробити серію документалок з українськими переселенцями з гарячих точок і окупованих територій та відомими британцями. Ми хотіли зайти через відомих британців і розказати історію їхніми очима про Україну. Я, як продюсер, розумію, що треба адаптувати наші історії під країну. Тому ми зробили такий фільм.
Незважаючи на те, що Британія дуже допомагає, займає проукраїнську позицію, медійно ми сильно тут програємо. Жодного українського фільму не представлено на британських телеканалах. Є лише фільми про Україну, створені британцями. Наприклад, BBC нещодавно зняли фільм, як українські чоловіки нелегально перетинають кордон.
- Тобто вони знімають в негативних контекстах?
- Розумієте? Або, наприклад, версію про той бік, російський. Дуже багато дивних робіт, на мій погляд, як української режисерки та продюсерки. В принципі, розумію, чому так. Британці не люблять просту драматургію, де є антигерой, плаский однозначний образ і є його жертва. Це їм дуже швидко приїдається. Їм хочеться моральної дилеми, щось складне.
Тому ми програємо медійну битву. Це реально проблема. Чомусь українські фільми не представлені на британських фестивалях. Йшли «20 днів у Маріуполі», але ця стрічка була представлена не від України, а від Associated Press.
Коли ми стикнулися з великою кількість «ні», зрозуміли, що треба діяти інакше. Тому створили неприбуткову організацію Talented U (Ukraine and United Kingdom), щоб підтримувати кінематографістів і в Україні, і в Британії, промотувати тут українське кіно, робити воркшопи з топами індустрії. Наприклад, робили івенти з акторами Деніелом Інгзом та Джеком Глісоном.
Якщо ми хочемо вижити як працівники культури і мистецтва, маємо йти тепер на західний ринок, який грає за іншими правилами. Тут дуже велика конкуренція. Треба, щоб наша індустрія навчалася, розуміла різницю між західно-європейським ринком і Україною, аналізувала, що дивиться західний глядач, і знаходила, як наші наративи, наші історії просувати сюди.
Ці два роки ми вибудовували відносини з різними британськими інституціями. Почали робити українські секції з показом українських фільмів на відомих британських фестивалях. Плануємо це робити й далі.
Нас почала підтримувати відома благодійна компанія Film and TV Charity. Для нас велика честь, що вже два роки вони наші патрони.
- Вони фінансово підтримують?
- Не фінансово. У Британії не все вирішують фінанси. Все вирішують зв’язки, вони будуються роками, але це стабільні зв’язки. Британці дуже повільні, але дуже послідовні. Якщо пообіцяли, то виконають обіцянки. Але дуже складно добитися, щоб вони пообіцяли.
Британці дуже багато років будували свої відносини з росією, вони просто молилися на російську літературу, оперу і так далі. Це не зміниш, провівши один концерт чи показавши один балет. Такі відносини треба вибудовувати по цеглинці.
За словами Ксенії Бугрімової, в Британії не все вирішують фінанси. Все вирішують зв’язки. Фото: Instagram.com/xenia_bugrimova/
Є чудові люди, які мене надихають. Наприклад, акторка Рита Бурковська
- Складно уявити, чого вам це вартує. Не опускаються руки, коли чуєш «ні»?
- Опускаються. Але тим, хто на фронті, важче. У мене є чудові люди, які мене надихають. Це, наприклад, акторка Рита Бурковська, яка пішла служити в 3-ю окрему штурмову бригаду.
- Вона ж буде і гостею фестивалю?
- Вона мала приїхати, але, на жаль, коли їй треба було подати документи для виїзду за кордон - а військовослужбовцям треба пройти окрему процедуру, – загинула їхня посестра Валькірія, і вони займалися організацією прощання. Але у нас буде включення з Ритою онлайн.
Я тримаю зв’язок з нашими військовослужбовицями, намагаємося їм допомагати. Наприклад, організовуємо скринінги українських фільмів власним коштом. Знімаємо кінотеатр, продаємо квитки, а весь прибуток з проданих квитків надсилаємо на рахунок тій благодійній організації, з якою співпрацюємо в цей момент. Ми робимо це систематично. Звісно, хотілося б частіше, але на це треба теж кошти.
- Де берете фінансування? Доводиться й свої вкладати?
- Так. У фестиваль ми вкладаємо свої. А як інакше? Хтось просто донатить. Я теж доначу на збори людей, яких я знаю на передовій. Але є ще й такі інвестиційні історії, як показ стрічок. Запрошуємо на них парламентерів, волонтерів, донорів, лордів. Фактично це донат, який в майбутньому може принести ще більше, бо нас розумітимуть ще більше.
Нам важливо було створити не український кінофестиваль у Лондоні, на який прийдуть лише українці, а міжнародний кінофестиваль у Лондоні, де буде дуже багато відомих і крутих людей. І це побудує платформу для дискусій широкого кола. Вони приведуть свою аудиторію. А ми на базі розважального кінофестивалю створимо дискусійні панелі, де зможемо підняти важливі питання. Британська преса прийде послухати не тільки про Україну, а й історії інших людей, про яких вона писала, любить і знає.
Наприклад, Ваада Аль-Катіб – сирійська правозахисниця, відома режисерка, лауреатка премії «Оскар» та BAFTA. Її постійно репостить Анджеліна Джолі, між іншим. І якщо вона розкаже про вплив росії на Сирію, і якщо поруч зазвучить ще голос України, і голос Афганістану, то українські голоси будуть ще гучнішими. Їх посилять ті, хто переживали раніше схоже. В об’єднанні ми можемо більше.
Просто треба розуміти стратегічно, де ти потрібен зараз, і намагатися це закрити. Якщо у нас на державному рівні почнеться стратегія просування української культури і підтримка українського кінематографа у світі систематично, я відійду і почну займатися іншою справою, яка буде більш потрібна. От і все. Зараз ти робиш те, що маєш робити.
- Мама в Києві залишається?
- Маму я забрала з собою, тому що у мене помер тато минулого року, а цього року померла сестра. І я забрала маму, вона вже літня людина, щоб пережити горе зі мною.
Зараз вона повертається в Київ. Ми постійно їздимо між двома країнами. Хтось не розуміє, чому ми їздимо у воєнний Київ. А мені краще спиться вдома, ніж тут, якщо чесно.
З подругою та партнеркою Марією Виноградовою та Джеком Глісоном. Фото: Instagram.com/xenia_bugrimova/
Хочеться, щоб людей перестала тригерити історія – поїхали чи не поїхали
- Торік ви розповідали, що британці не розуміли, хто ми такі, що ми не біженці в класичному понятті, а потребуємо тимчасового притулку. Як сьогодні? Дехто вже там прилаштувався і, може, навіть не захоче повертатися додому.
- Я зараз більш широко на це дивлюся. Я ніколи не думала переїжджати кудись назавжди, незважаючи на те, що у мене була змога пожити і попрацювати в різних країнах. Мій дім – це Київ.
Я, між іншим, не знала, що в Британії було так багато хвиль української міграції. Мене запросили на 75-річчя Асоціації українських жінок у Лондоні, івент проходив в Українському домі у Лондоні, це в Ноттінг Гілл. Виявляється, це український район, в якому живе дуже багато українців. Вони відбудовували цей район, який був розбомблений після Другої світової. Так в ньому й оселилися жити.
Так от, коли ти заходиш в Український дім у Лондоні, наче потрапляєш всередину українського Будинку культури радянських часів. Там навіть запах такий. Таке відчуття, що вони привозять цей запах у склянках і там розпилюють (сміється).
- Я б і подумати не могла, що таке ще існує!
- Ніхто б не подумав. Там є їдальня, де готують борщ, вареники зі шкварками, подають сало - все, як ми любимо. Це реально наче Будинок культури - велика сцена, портрет Шевченка, вишитий рушник, кобзарі сидять, танцюють гопак, столи, застелені клейонкою. Я була в шоці, побачивши таке в Лондоні. Голова цієї асоціації, вона народилася вже у Лондоні, розповіла, що її батьки, які виїхали з України чи то в 1930-х, чи то в Другу світову, точно не пам’ятаю, все життя прожили на валізах. Вони думали, що от-от – і вони повернуться. Так там і померли, нікуди не повернувшись і не розпаковуючи свої валізи. Мене це дуже сильно ранило і тригернуло. Я почала з собою порівнювати, зі своїми відчуттями.
Думала про ці величезні хвилі міграції. Це ж, умовно кажучи, не 10 людей приїхали. І кожен з цих людей привіз свою Україну того часу, законсервував її - як готували, яка була культура, який побут - і зберіг це. Ці люди асимілювалися, звикли до тамтешнього життя, але живуть наче в якомусь музеї часу. І дуже багато українців тих хвиль міграції не сприймають нас, бо ми не зрозумілі навіть для них зі своїми модними Фроловими, Гуземами і так далі. Це вже не та Україна, до якої вони звикли.
Але цікавіть в тому, що всі намагаються навіть конкурувати між собою, хто більше допоможе Україні. І це класно.
- Це хороша конкуренція.
- Так, це здорова конкуренція. Вона рухає, щоб не сидіти рівно на дупці. Хтось повернеться, хтось залишиться. Важливо, щоб ті, хто поїхали або залишилися, тримали зв’язок з Україною і проростали корінням, зміцнюючи Україну. Були її адвокатами, волонтерами. А де географічно вони будуть жити, це вже друге питання. Важливо, щоб все, що вони роблять, було на користь своєї держави. Мені так здається.
Хочеться, щоб наших людей перестала тригерити історія – поїхали чи не поїхали. Це реально зніме напруження і всіх об’єднає навколо однієї глобальної цілі. Глобальна ціль – це важливо. Бо якщо в нас її немає, ми починаємо на чомусь чи комусь фокусуватися дріб’язковому.
Бугрімова мріє, щоб українське мистецтво було інвестиційно привабливим бізнесом. Фото: Instagram.com/xenia_bugrimova/
Фестиваль придумали ще рік тому
- Ви багато де були, жили в різних країнах. Що вам було у Лондоні найскладнішим, щоб прижитися?
- Тут така історія. Якщо ти дуже багато працюєш, ти все одно можеш залишатися на одному й тому ж фінансовому рівні. Тут фактично соціалізм (сміється). Можна «пахати» і нічого не мати. Продюсер може отримувати стільки ж грошей, як, наприклад, няня чи прибиральниця. Тут класно таким індустріям, як IT, банківська сфера.
В зоні мистецтва, культури конкуренція неймовірна, і в основному мистецтвом тут займаються люди високого положення. В них є освіта відповідного рівня, ця освіта дає їм зв’язки, зв’язки дають контракти і так далі. А тобі треба «пахати» і багато років, щоб з’явилися якісь перші ростки.
- У чому ваш секрет? Ви там два роки – і вже такі результати.
- Бо ми «пашемо». Ми не сприймаємо слово «ні». Навіть якщо пишемо листи по 25 разів.
Тут Україна і воєнна тематика - дуже слизька тема. Спочатку вони всі допомагали Україні, а потім це підняло хвилю образ сирійців, афганців й інших народів, які кажуть: та українці взагалі горя не нюхали, не знають, як жити в коробках на вулицях.
Дуже багато, зокрема, відомих людей, які допомагають, стикнулися з хейтом, бо, мовляв, українці не найбідніші на цій планеті. Тому всі стали боятися висловлювати відкриту підтримку, бо це може образити якісь інші верстви населення.
Мені в обличчя казали: ми не можемо вам допомогти, бо якщо ми допоможемо вам, тоді нам треба допомогти і тим, і цим, а в нас немає ресурсів.
Але я просто перестала сприймати відмови як образу. І гнути своє: якщо ні, добре, а давайте так, а якщо так… Звісно, складно. Іноді ти працюєш, не заробляєш коштів, отримуєш «ні», а потім в якийсь момент тобі дають зелене світло - і це дає наснагу рухатися далі.
- Тобто якісь зачіпки завжди стаються?
- Не скажу, що зачіпки. Я не будую свою кар’єру, з погляду того, щоб тут залишитися назавжди. Я підробляю в індустрії, знімаюся в різних фільмах - і в епізодах, і в масовці, і за кадром. Я це ніде не афішую, просто так підзаробляю собі грошей, як і багато людей. Знімалася у Йоргоса Лантімоса з Еммою Стоун у його новому фільмі «Бугонія». Навіть моє авто там знімалося, бо воно американське і ліворульне.
- Так не далеко й до зіркової акторки.
- Та не буду я зірковою акторкою. Приємний сам факт, що я знімалася в серіалі «Повільні коні» з Гері Олдменом. Чи - з Кірою Найтлі. Я це роблю не щоб побудувати кар’єру. Мені цікаво спостерігати, як працюють великі майстри, як відрізняється продакшн, я для себе набираюся якогось досвіду в роботі.
Ми будуємо нашу Talented U, яка може бути адвокатом українського кіно в Британії. Оце мені важливо. Я б дуже хотіла домовитися з великими університетами, щоб показувати наші українські стрічки великих майстрів, щоб їх розбирали доктори культури і мистецтва. Не наші для своїх, а британці для британців. Щоб вони починали так любити і вивчати українське мистецтво, як і російське свого часу.
Такі в мене плани. Треба заповнити простір нами, щоб росія більше не повернулася.
- Виходить, ви «попахали» і вклали гроші у свої мистецькі ініціативи?
- Я не одна. У мене є чудова партнерка Марія Виноградова. Ми з Машею знайшлися вже тут. В Україні ми особисто не були знайомі. Я написала допис у фейсбуці, що хочу зняти документальний фільм і шукаю людей. Маша мені одразу відповіла, ми почали спілкуватися. Ми не можемо сидіти спокійно і нічого не робити.
Ми зняли з нею документалку, а потім я запропонувала робити їй фестиваль. Маша до кіно не дотична, але вона мене підтримала.
Фестиваль ми придумали ще рік тому. Я хотіла, щоб він називався The Women and War, щоб все було тільки про війну. Але декілька партнерів одразу сказали: дуже крута ідея, але якщо у назві є war, то ми пас, ми не хочемо рекламувати війну. Тому придумали назву The Women and the World, а кожного року будемо робити окрему підтему. Цього року – це жінки і війна. Звісно, Україна в центрі уваги. Більше половини програми – це українські фільми. Це або українські фільми або фільми про Україну, створені іноземними митцями.
Неймовірний постер - жінку, яка тримає стрілу у зубах і плаче - нам створила Вікторія Салова. Для Вікторії сенс картини в тому, що слова – як стріла, і меседжі, які ця жінка робить, досягають цілі.
Віка взагалі одна з моїх найулюбленіших українських художниць, вона малює так, наче душа на два сантиметри над шкірою. До речі, вона була моєю «холостячкою» у другому сезоні «Холостяка», там ми і познайомилися.
Якось все воно пішло. Нас підтримало Посольство України в Лондоні. Наші вже познайомили нас з Посольством Чеської Республіки. Там неймовірна пані посол Марія Хатардова. Коли вона прочитала презентацію, одразу сказала – ми у справі. Це, напевно, єдина людина за рік, яка дала слово і від нього не відмовилася.
Дуже велику частину заходів ми проводимо у Посольстві Чеської Республіки в Лондоні. Посол на два дні віддає своє посольство фактично для українського фестивалю. Це просто вау.
Ми не змогли знайти стовідсотково фінансування, щоб закрити всі питання. Бо це перший фестиваль, всі хочуть подивитися, як це буде. Але ми вже не могли сказати «ні», бо неймовірна віра пані посол в нас надала величезних сил.
Тому вирішили робити в такому масштабному форматі, як пообіцяли у презентації. У нас дуже класна програма. Фактично кожен фільм – це британська прем’єра. Мені здається, це дуже круто.
Постер кінофестивалю, який створила українська художниця Вікторія Салова. Фото: Instagram.com/xenia_bugrimova/
Люди можуть закохуватися, але «плавить» всіх
- Коли дивлюся ваші відео з чоловіком, здається, ви такі ж закохані, як і колись. Але, думаю, вас так само «накриває», як і всіх українців. Як ви зі своїм ментальним здоров’ям даєте собі раду?
- Це дуже болюче питання. Ніяк. Люди можуть закохуватися, але «плавить» всіх. І я збрешу, якщо скажу, що не «плавить» нас. У серпні у нас була перша відпустка за увесь цей час, і ми з чоловіком орендували човен. Виплили на середину водойми і просто горланили одне на одного три години. Плакали. Дуже багато проблем є у кожній родині.
Як би ти не любив людину, яка поруч з тобою, але ти хочеш бачити його захисником. До мого чоловіка немає претензій, бо він іноземець, в нього є своя країна. Але мені було б приємно, коли б він пішов захищати мою країну. І це теж «плавить». І це також може бути причиною хоча б однієї сварки. У кожного – своя історія, і це важка тема.
- А на ці питання немає однієї відповіді. Бо чи хочеш ти, щоб він захищав нашу країну, нас, наші цінності, - так. Чи готова ти, що він може загинути, - ти скажеш «ні». А одне іншого не виключає.
- Так, це дуже складне питання, яке мало хто піднімає. А його треба піднімати, бо воно терапевтичне. Я два роки мучилася з синдромом тієї, яка поїхала і вижила. Мені було соромно, що я поїхала. Чи маю я відчувати за це сором? Ні. Чи відчуваю я його? Так. Якось з собою треба розбиратися.
Точно так само борюсь із соромом, що мій чоловік не захищає мою країну. Чи пишалася б я своїм чоловіком-захисником? Так. Чи хотіла б я, щоб він пішов і загинув? Ні. І про це теж треба говорити. Бо є дуже багато людей, зокрема жінок, які ховають свої справжні почуття, а потім - депресії, пігулки і так далі.
Чи складний у нас зараз період через це? Так. Не можу сказати, що ми знаходимося в максимально найліпшій за 15 років точці. Думаю, ви самі помітили, що ми поменшали в інстаграмі одне одного.
- Яка ваша сьогодні найбажаніша мрія? Звісно, окрім як вибороти нашу перемогу.
- Я дуже хочу дожити до того часу, коли українське кіно буде не разовим десь, а визнаним, щоб українське мистецтво було професією й індустрією, інвестиційно привабливим бізнесом. Раніше ми на цьому не заробляли. Зараз ми на цьому не заробляємо. І телебачення, і кіно навіть до війни у нас були збитковими. Це не було ринком. Нам дуже мало що є запропонувати. Так, ми молода країна. Так, в нас дуже маленький рекламний ринок. Але у нас є сусіди, яким вдалося. Туреччина, наприклад, або Польща.
Тому я мрію дожити до того, коли наше мистецтво буде прибутковим. Хочеться, щоб в нас будувалися великі кіностудії, щоб люди хотіли вкладати гроші, заробляти, щоб ми росли.
Особисто дуже хочу зняти, це моя маленька мрія, своє художнє повнометражне кіно. Зараз працюю над британо-українською копродукцією. Хочу, щоб це сталося найближчими роками.
З чоловіком та сином. Фото: Instagram.com/xenia_bugrimova/
