• Головна
• Шоу-біз

Фото: Анастасія Водченко

2 вересня на «1+1 Україна» вийде другий сезон популярного серіалу «Жіночий лікар. Нове життя». Окрім знайомих вже облич, в столичний Науково-дослідний центр акушерства та репродуктології прийдуть працювати й нові герої. Одну з головних ролей у продовженні цієї медичної історії грає Сергій Кисіль.

В інтерв’ю Коротко про Сергій Кисіль розповів, як його персонаж вливається в колектив лікарні, в якому амплуа ми побачимо його у стрічці «БожеВільні», чому не погоджується грати росіян, чи варто сьогодні знімати фільми про війну, про фільтрацію оточення та стосунки у родині.

Мій герой у «Жіночому лікарі» - головний антагоніст сезону

 - Сергію, ви доєдналися до другого сезону серіалу «Жіночий лікар». Хто ваш герой?

- Мій герой - Мельник Олег Петрович, репродуктолог. Колись він був знайомий з Мартою Хижняк, завідувачкою гінекологічного відділення, свого часу їх пов'язували романтичні стосунки. Власне, вона була дуже здивована, що він опиняється в цій же лікарні і стає завідувачем відділення репродуктології.

- Тобто Олег Петрович буде одним із головних персонажів цього сезону?

- Я б сказав, що він буде головним антагоністом сезону. З огляду на те, що ми назнімали, він вже попcував нерви багатьом з персоналу в лікарні, хто не хоче грати за його правилами.

- Таких персонажів, як кажуть самі актори, цікаво грати.

- Звичайно. Ну що грати героя (сміється)? Гарно став, тебе красиво зачесали, одягнули, і все - ти вже герой. Що, наприклад, Супермена грати? Набагато ж цікавіше зіграти Джокера чи Бетмена. Тому з негативними персонажами є над чим попрацювати, завжди вишукуєш щось нове, якісь негативні моменти зі своєї тіні.

- Ви доволі активно зараз знімаєтеся.

- Зараз майже не знімаюсь. Кажуть, що мене дуже багато у сітці телеканалів, бо я дуже багато назнімався минулого року. У мене паралельно вийшло 5 робіт. Тому тепер невелика пауза. І це нормально. Глядач має трішки забувати своїх улюблених акторів, щоб потім приємно дивуватися.

- Вам, до речі, пощастило зніматися у листопаді 2022 року в італійсько-ізраїльському фільмі, адже тоді у нас мало чого знімалося. Як ви туди потрапили?

- Так, це італійсько-ізраїльська копродукція. Фільм має назву For the love of a woman. Я про це колись книжку напишу. Березень 2022 року, другий місяць повномасштабної війни, і мені пише італійський кастинг-директор: «Хочемо вас спробувати на одну з головних ролей в повний метр». Мені навіть трішки смішно стало: яке кіно, у нас війна, чоловіки не виїжджають, ще й англійську мову погано знаю. Але мене все ж таки попросили записати проби. Причому кажуть: «Можете рідною мовою записувати, тому що ваш персонаж буде говорити на івриті». Я здивувався, але проби записав.

Через два тижні написали, що мене чекають на зустріч з режисером. Я почав активно вчити англійську мову, бо коли немає практики, самі розумієте, все, що й знав, забувається. Поговорили в зумі з режисером, кастинг-директорами, я їм сподобався, мені сказали, що я їм підходжу і вони зі мною зв’яжуться. Але на цьому тема й закрилася. Я вже і забув про ці проби, адже не тішив себе надією, що кудись поїду і буду зніматися, особливо в цей час.

Аж раптом наприкінці червня повідомлення: «Сергію, чекаємо вас 3-4 липня в Римі на ансамблеві проби». Я посміявся. Відповідаю, що продакшн має докласти чимало зусиль, щоб мені дали дозвіл на виїзд. І після невеликої паузи я отримав повідомлення: «Вибачте, у вас війна, коли війна закінчиться, тоді, можливо, будемо з вами співпрацювати у інших проєктах».

Пройшов час. І у вересні мені повідомляють, що режисер з продюсерами передивилися мої проби і беруть мене в проєкт без ансамблевих проб. У відповідь я знову порадив їм писати листи на Міністерство культури та Держкіно.

- Листи, щоб вас випустили за кордон? 

- Так. Власне, у жовтні я вже був на Сицилії і два місяці знімався у цьому кіно.

У другому сезоні «Жіночого лікаря» Сергій Кисіль грає репродуктолога Мельника Олега Петровича. Фото: «1+1 Україна»

Ми з сім’єю вирішили жити вдома

- Напевно, важко було лишити родину в Україні і поїхати самому за кордон у той час?

- Важко. Я був на Сицилії, а діти з дружиною були в Києві, тоді саме, пам’ятаєте, були блекаути.

Навіть коли їхав у потязі, було дуже багато до себе запитань: «Куди ти, дурню, їдеш? Лишаєш дітей самих в країні, де війна?» Однак дружина наполягла, що я все роблю правильно.

Знову ж таки, я не знав, як до мене там поставляться, бо був великий міжнародний кастинг, було шість головних героїв з різних країн. Я не розумів, куди їду, навіщо взагалі їду в країну, мову якої не знаю. Та мене зустріли, як члена родини.

Буквально кожного дня всі запитували: як справи вдома, як сім'я, як діти, чи є електрика, можливо, щось треба. Наприкінці зйомок майже всі актори говорили мені: «Відправляй до мене дружину і дітей». Але ми з сім’єю вирішили жити вдома. Я дуже радий, що дружина не захотіла виїжджати з дітьми. Дуже багато прикладів, коли мама з дітьми живе за кордоном, тато – тут, а потім сім’ї руйнуються.

На початку війни пів року ми жили в Хмельницькому, в місті, де я народився. Я просив дружину, пропонував поїхати з дітьми до Польщі, там у нас є друзі. Але вона сказала, що сім'я має бути разом у будь-які часи.

- Зйомки на Сицилії - це була ще й можливість заробити, бо тоді вся кіноіндустрія зупинилася.

- Якби це було не у військовий час, я б навіть безкоштовно поїхав, щоб отримати такий досвід. Якщо описувати цю подорож – це наче мавпеня, яке приїхало зніматися в кіно (сміється). Чесне слово! У Європі зовсім інакше ставлення до артистів, інші умови.

Я тоді про гроші не думав. Така пропозиція дуже рідко буває. Ще й мені! Бо мені завжди треба пахати і доводити собі й усім, що я гідний тієї чи іншої ролі. У мене легко не виходить.

До речі, що стосується гонорарів… Ні, я не заробив великих грошей, про які ми звикли чути за роботу в Європі. Хоча потім ми ще довго жили на ці гроші, поки не було роботи.

- Чого нашим кінопродюсерам варто було би у них повчитися?

- У нас теж кажуть, що в Україні продюсерське кіно, як і там, але, певно, у нас трішки по-іншому це розуміється. У Європі кіно починається з продюсера, який шукає сценарій, підбирає режисера, команду і який створює продукт, щоб заробити.

На жаль, наше кіновиробництво, особливо серіальне, в дуже занедбаному стані. Хочеться робити красиво, але маленькі бюджети - і ресурсів не вистачає. Там немає проблем з тим, що тобі потрібно. Треба сніг - буде сніг, треба дощ - буде дощ.

У нас немає інституту зірок. Вважаю, є велика проблема в акторах масових сцен. Наша масовка – це люди, які вчора сиділи в студіях глядачами ток-шоу, а сьогодні – на другому плані у кіно, і реакції такі самі, як в ток-шоу. Але це знову питання бюджету.

У Голлівуді, наприклад, тебе не візьмуть зніматися, якщо ти не пройшов мінімально 3-місячну школу при кіностудії.

Якби європейцям дали наші терміни і бюджет, люди назавжди пішли б з кіно. Вони б краще збирали оливки чи томати на Сицилії, ніж знімали кіно в таких умовах, в яких знімаємо ми. У нас за 12-годинний робочий день ти маєш дати хронометраж у 25 хвилин. Там же ніхто нікуди не поспішає, кожен департамент - на своїх місцях, кожен знає свою роботу. Це дуже злагоджений механізм.

Я дивувався: приїхав невідомий для них чувак, а вони до мене ставилися, як до зірки. Я сам міг собі каву зробити, на що мені кажуть: «Ось ваш старваген, відпочивайте, ми все принесемо».

Паралельно в містечку Кастелламмаре-дель-Гольфо, де ми жили, знімали ще Netflix і BBC. Я теж туди заглядав. Ходив постійно з відкритим ротом: а що – так можна?

Під час зйомок на Сицилії. Фото: Vincenzo Aluia

Не готовий грати орків

- 31 жовтня в прокат вийде стрічка «БожеВільні», чула схвальні відгуки, хто дивився на Одеському кінофестивалі. Що тут у вас за роль?

- Тут я граю «головне зло» - систему. Це фільм про каральну психіатрію СССР, коли всіх неугодних владі людей, обвинувачених за статтею «антирадянська діяльність», відправляли до психіатричних лікарень спеціального типу, приписуючи їм вигаданий діагноз – «млявоплинна шизофренія».

Загалом у «БожеВільних» є декілька персонажів, які грають абсолютне зло, збірний образ Радянського Союзу. Не хочу спойлерити, тому що навіть в тизері мене немає, бо в мене дуже цікавий персонаж, який має бути неочікуваний для глядача.

Як на мене, це дуже гарний комерційний фільм. В ньому красиві кадри, дуже крута музика, дуже крутий акторський ансамбль. Сподіваюсь, що це кіно дійсно зайде глядачеві.

- У вашій фільмографії я помітила, що ви багато знімаєтеся у фільмах Дениса Тарасова. Це значить, ви знайшли свого режисера чи режисер знайшов свого актора?

- Якщо ти його актор, він тебе завжди покличе, він про тебе ніколи не забуває. Так і я завжди пам’ятаю про Дениса Тарасова. От і в «БожеВільні» він мене покликав, і запропонував дуже круту роляку. Сподіваюся, я з нею впорався, побачимо, як глядач буде реагувати.

Він багатьох акторів, які близькі йому по духу, кличе завжди. Навіть на невеликий епізод у свої стрічки він намагається брати гарних акторів, не економить на цьому. Бо навіть маленький епізод може врятувати увесь фільм, коли грає хороший актор.

- Ви казали, що акторам треба обережно обирати ролі у стрічках про війну. Як ви обираєте? Наприклад, серіал «Шлях» Дениса Тарасова, який вийде восени, це військова драма. Але сценарій може відрізняти від того, що вийде на екрані.

- Перше - звичайно, потрібно читати сценарій. Я вдався обличчям грати негідників, і зараз мені часто пропонують грати російських офіцерів, оцих всіх орків. Але я відмовляюся. Що б твій герой не робив у кадрі, ти маєш виправдати це для себе, тому що це вчинок твого персонажа. А я не можу виправдати цих людей, навіть в акторській грі. Мені неприємні ці люди.

- Але ж хтось їх має грати.

- Погоджуюсь з вами. Але я не готовий. Я взагалі вважаю, що зарано нам знімати фільми про війну. А якщо й знімати, то знімати дуже якісно. Війна триває, ми бачимо жахіття кожного дня. У нас літають ракети, руйнуються дитячі лікарні, помирають люди. Маємо з чим порівнювати. Тому до виробництва продукту на цю болючу тему має бути дуже виважений підхід.

Актор жартує, що вдався обличчям грати негідників, але грати росіян не готовий. Фото: Анастасія Водченко

Російську мову треба викорінювати, як бур'ян

- Читала, що ви володієте навичками рукопашного бою, тобто фізична підготовка у вас на рівні. Чи готові ви, якщо раптом доведеться, йти до війська?

- Фізично готуюсь, морально готуюсь. Звичайно, може прийти повістка. Від цього нікуди не дінешся, хтось має захищати нашу землю. А кому захищати? Точно не тим, хто виїхав з цієї країни, правда? Намагаюся тримати себе у формі. З дітками також займаємося спортом.

- Вашим синам скільки років? Як ви з ними говорите про війну?

- Хлопцям 8 і 5 років. Вони все бачать. Ми з дружиною розповідаємо їм про все, що відбувається. Без приховувань. Навіть можу відео якісь показати.

Вони знають, чому їм доводиться посеред ночі бігати в паркінг. У мене в авто складені задні сидіння і застелено під ліжко. Вони там сплять. Ми живемо на 14-му поверсі, і коли ракетні атаки, діти знають, де лежать їхні речі, що треба швидко зібратися і спустися в укриття. Благо вони не бояться вибухів, вони розуміють, що це війна. Дивляться на нас, якщо ми реагуємо нормально, значить, і вони спокійні. Діти вчаться у батьків, тому ми не маємо права здаватись.

- Ви живете на 14-му поверсі, отже, гадаю, у вас все на електриці. Як ви блекаути переживаєте? Можливо, готуєтеся до зими, бо як воно буде, ніхто сказати не може.

- Так, у нас все на електриці. Але я купив інвертор, акумулятори, і наразі, коли вимикають світло, у нас воно є. Я розумію, що взимку може бути холодно, тому ми підготувались.

Підійматися на 14-й поверх вже легше (сміється). Бачте, ще одна фізична вправа є. Ми ж всі заручники цієї ситуації. Важче, напевно, тим, хто має ходити на 24-й.

Також намагаємося додатково пачку макаронів чи рису прикупити, зайвим точно не буде. Бо от заходжу в супермаркет біля будинку, вимкнули світло, і м'ясний відділ, молоко, кулінарія - все пусто, бо псується. А далі що може бути? Хто його знає.

- Ви розповідали, що у вас дуже сильно відфільтрувався список людей з вашого оточення, причому близьких людей. З яких причин?

- По-перше, через розбіжності у поглядах на війну. По-друге, є люди, які виїхали за кордон, і розказували мені, як їм тяжко там живеться, як їх змушують вчити німецьку чи польську, як їм немає чим там зайнятися, але коли казав їм, щоб поверталися додому, відповідали: у вас страшно, у вас світла немає, ракети літають. Причому, зауважте, кажуть: у вас! Я не знаю, про що з ними говорити.

- Мова саме про чоловіків?

- Так, наслухаються там якихось дивних новин і кажуть: «Ви ж думайте щось!» А що думати? Я на своїй землі, я не збираюсь нікуди тікати, що мені думати! Цікаво, як вони потім в очі дивитися будуть хлопцям і дівчатам, які воювали, вдовам… Вони ж рано чи пізно приїдуть. А от чи захочуть їх тут бачити, це вже інше питання.

Одна справа, коли жінка поїхала з дітьми. Інша - коли хлопці шукають різні методи, щоб просто втекти.

- Хтось не розуміє, що людей може тригерити і російська мова, якої, на жаль, у Києві знову чути багато.

- Я взагалі цього не розумію. Я сам розмовляв російською, в тому числі і в побуті. Майже все кіновиробництво було російською мовою. От кажуть: «Та ти ж знімався після 2014-го року з росіянами!» Так, знімався, тому що, на жаль, мої діти повітря не їдять. Ми були заручниками ситуації, бо все знімалося на Росію, Казахстан, Білорусь, тому на головні ролі запрошували росіян.

Я живу у великому ЖК, це закрита територія, і в нас дуже багато є дітей-переселенців, я не маю нічого проти. Але якщо ви вже хочете жити в Україні, то, будь ласка, намагайтеся вивчити мову. До вас летять ракети, вбивають твоїх сусідів, дітей, а ви реально досі хочете дивитися російські ток-шоу, російські фільми, спілкуватися російською мовою? Мене відвернуло від цього. У мене емаль починає кришитися на зубах, коли дорослі поруч з дітьми починають говорити російською.

Моя теща родом з Донбасу, але в перші дні війни вона почала переходити на українську. Тому що до останнього руського путін буде захищати російськомовних.

- А ці діти виростуть і казатимуть, що це їхня мова з дитинства, це мова їхніх батьків, їх так вчили, і далі все по колу.

- Мої діти перші роки свого життя теж розмовляли російською. Зараз вони намагаються спілкуватися українською. Але 80% всіх дітей на майданчику розмовляють російською. І я постійно: «Іване, йди сюди, в якій країні ти живеш, чому ти розмовляєш мовою ворога?» Я розумію, що дітям важко, але треба вбивати їм це в голову.

Сам іноді грішу – переходжу на російську, але намагаюся все ж спілкуватися українською. Суржиком - не суржиком, говіркою - не говіркою, але рано чи пізно це стане звичкою.

Російська мова в українському суспільстві - це погана звичка, яку треба просто викорінювати, як бур'ян на городі. Брати сапу і постійно рубати.

Сергій Кисіль зізнається, що його оточення сильно змінилося через погляди на війну. Фото: Артем Гвоздков

Я не прихильник виставляти особисте життя на показ

- Ви розповідали, що на початку війни пережили депресію. Це справді депресія була?

- Це був ступор. На початку ми всі сиділи в нерозумінні того, що відбувається. Наче натиснули кнопку «стоп». Я перший місяць майже нічого не їв. Схуднув, здається, кілограмів на 12.

Але в мене завжди перед очима були діти. Вони, навіть не розуміючи тоді ситуацію, своїми посмішками, своїми діями – тату, а давай пограємося, погуляємо – витягували мене з того стану. Ми жили в Хмельницькому на дачі, рубали дрова, топили пічку, і робота теж допомагала .

Потім познайомився в Хмельницькому з дівчиною, яка тримала свою акторську школу, і з літа ми почали вести курс акторської майстерності для всіх бажаючих, аби люди могли якось відволіктися. І це теж тримало.

У перші місяці війни ми всі дуже згуртувалися, працювали як єдиний механізм. Зараз цього бракує. Як на мене, на третій рік війни недоречно проводити, наприклад, пісенні фестивалі на відкритих майданчиках, коли на весь Київ гупає музика. Я прокинувся о 6 ранку, думав, працює ППО. Дивлюся – тривоги немає, читаю новини – нічого. Думав вже хтось із сусідів барабани купив, а це, виявляється, був саундчек. Я розумію, життя продовжується, не живуть тільки війною, але хочеться, щоб люди не втрачали відчуття реальності.

- У вашому інстаграмі зовсім немає фото з дружиною, дітьми. Дружина не хоче публічності? Чи ви?

- Раніше акторів виховували, що вони мають бути загадкою для своїх глядачів. Сьогодні з наявністю соціальних мереж це малоймовірно, завжди десь випливе якась інформація.

Проте я не прихильник виставляти своє особисте життя на показ, на те воно й особисте.

- Дружина такої ж думки?

- Вона теж не хоче. Ми були на прем'єрі «БожеВільних», і вона заборонила мені публікувати наші спільні фото. Своїй дружині я завдячую тим, що займаюся улюбленою справою. Вона мене виштовхнула вперед і є моєю підтримкою і тилом нашої сім'ї.

- Сімейні справи більше на її плечах?

- Ні, ми все робимо разом. У неї є своя робота, вона працює також на телебаченні, але по інший бік екрану.

- Про що ви сьогодні мрієте з родиною?

- Дуже хочемо з дітьми на море. Намагався їх відправити, але дружина сказала: «Поїдемо на море тільки разом з тобою». Тому роблю все, що можу, аби наблизити Перемогу і ми могли здійснити нашу мрію. Взагалі я зрозумів, що потрібно подорожувати, відкривати для себе нові країни, знайомитись з іншими культурами.

У першу чергу після Перемоги поїдемо в Албанію до актора Alban Ukaj, з яким я познайомився на зйомках на Сицилії, він вже запросив і дуже чекає і нас, і Перемогу України.

Але і в нашій прекрасній країні дуже багато чудових місць, куди можна подорожувати: Кам’янець-Подільській, Хотин, Бакота, Луцьк, Львів…

З синами. Фото: особистий архів