28501
0
24 квiтня
Завантажити ще

Дмитро Сова: Увесь час ходив і питав у військкоматі, коли мене заберуть

Дмитро Сова: Увесь час ходив і питав у військкоматі, коли мене заберуть
Фото: Instagram.com/daryaleheida/

Нині в кінотеатрах йде психологічний трилер «Між нами». Головну чоловічу роль у стрічці Соломії Томащук зіграв Дмитро Сова, який сьогодні захищає нашу країну в лавах ЗСУ.

У свою чергу команда фільму відкрила благодійний збір для членів знімальної групи, які служать на фронті. Серед них, окрім Дмитра, режисер монтажу Юрій Хробуст та адміністратор майданчика Андрій Костюченко.

Наша відверта розмова з Дмитром Совою - про кіно, навчання, військову службу, друзів-побратимів, потреби військових та про що вони мріють з дружиною, акторкою Дар’єю Легейдою-Совою.

Що більше у тебе якихось скілів, то краще ти захищений

- Дмитре, ми з вами довго вишукували час, щоб зідзвонитися, щоб у вас була можливість поговорити. Ви на навчаннях чи вже у частині?

- З 23 жовтня я вже на службі.

- Отримали повістку чи самі для себе вирішили, що треба йти?

- Прийшла повістка. Але я увесь час ходив і питався у військкоматі, коли мене заберуть. З самого початку повномасштабної війни ми з тестем одразу ж приїхали у військкомат, нам виписали посвідки рекрутів ЗСУ, але на цьому все й закінчилося. Тоді взагалі нічого не було зрозуміло, це були перші дні. Був такий кіпіш, що, наскільки я зараз пам’ятаю, посвідки нам то видали, але офіційно нас ніде не зареєстрували.

Декілька днів ми розвозили медикаменти, а потім у нас організовалася територіальна самооборона (ДФТГ), і ми стали нести службу на блокпосту. У тата було три одиниці зброї, звичайно, вона була не автоматична, але все ж таки зброя. Вирішили, що так буде набагато доцільніше і з нас буде якась користь.

Потім тата забрали в ТрО на Лівому березі. Я знову пішов у військкомат, але коли там дізналися, яка в мене спеціальність, сказали: «Чекайте, ми вам обов’язково подзвонимо». Потім ще раз питав - що, коли і як. Мені не хотілося бути якимось ухилянтом, але мене знову заспокоїли: «Не хвилюйтеся, вас знайдуть, якщо буде треба». І от в кінці червня мені подзвонили і сказали: «Дмитро Павлович, заберіть повістку». Я зателефонував друзям в різні підрозділи, порадився, бо хотілося піти до своїх хлопців.

- Це добре, коли є можливість піти в команду до своїх.

- Так. Оскільки з перших днів я увесь час займаюся волонтерством, то познайомився з багатьма хлопцями, які вже стали моїми друзями. Коли хлопці приїжджають на ротацію, прошу для них якісь квиточки на допрем’єрні покази фільмів або на вистави, щоб вони могли кудись сходити, відволіктися. Або вони самі кажуть: «Дімо, а ми б хотіли сходити туди і туди, що в тебе є». І я шукаю, де хтось може щось «пробити». Або де брат, наприклад, грає, або де дружина. Намагаюся завжди якісь розваги для них організувати.

- До цього у вас не було ніякого військового досвіду чи готувалися потроху?

- Звісно, я не сидів просто так. У мене дуже багато зв’язків, тому дізнався, де і що проходить, де можна було б походити безкоштовно на тактику, медицину. Тому я вже до навчань більш-менш розбирався у цих питаннях. У мене повністю було зібрано три комплекти одягу, свій бронік, каска. Навіть зброю придбав свою.

Дружина з друзями подарували мені на день народження камеру GoPro і маленький навчальний fpv-дрон. Тож забрав цей дрончик із собою і буду намагатися тут його опановувати. Мені здається, що кожен підрозділ повинен мати операторів дронів, наразі це дуже важливо.

Навіть якщо я потраплю в якийсь інший підрозділ, треба все одно бути готовим до різних ситуацій. Що більше у тебе якихось скілів, то краще ти захищений. Як казав нам мій інструктор: «В цій війні нам головне - виграти. А ваше завдання - здобути стільки навичок, щоб вижити».

- У вас багато друзів-військових, ви робите збори. Чого зараз катастрофічно бракує?

- Наразі дуже велика проблема з автівками і комплектуючими до них. Дрони дуже потрібні. Нещодавно закрили питання по ремонту авто. Збори йдуть дуже довго. Ми довго збирали на авто пацанам із «Азову». Але авто купило командування, ми ж закрили питання по ремонту другого авто, а іншу частину коштів перекинули на 10 камер GoPro для 7-ої бригади тактичної авіації і закрили збір на 7 fpv-дронів для спецпризначенців підрозділу «Омега». Чекаю на відео від хлопців, щоб подякувати всім, хто давав гроші. Це важливо.

- Це те, що ви у себе на сторінках збираєте?

- Так. В мене є люди, через яких працюю, тобто через перші руки. Хотілося б, звісно, набагато більші об’єми робити. Залучаю і друзів, і відомі гурти нам допомагають. Нещодавно дуже допоміг гурт Kazka. Там грає мій дуже хороший приятель, крутий музикант Нікіта Будаш. Ми розробили мерч, присвячений фільму «Черкаси», щоб підтримати пацанів, бо дуже багато тих, хто працював над фільмом, зараз воює, як і хлопців, які в той момент були на «Черкасах». І гурт Kazka провів аукціон на своєму концерті, вони розіграли футболку з принтом «Черкас» і віддали нам 2200 доларів, щоб ми могли хлопцям щось необхідне купувати.

З самого почату війни нас підтримує мій товариш, американський режисер Чед Грасіа. Тільки-но він дізнався, що я в ЗСУ, каже: «В мене є три тисячі доларів, я тобі перекину на карту, а ти вже вирішуй, що треба першочергово».

Зараз, може, складеться ще одна колаборація з парфумерною майстернею. Майстерня Be Craft робить дуже якісні парфуми, і ми з ними створюємо мій авторський парфум, мій власний аромат. Я перш за все думав про те, як така колаборація може допомогти хлопцям. Фірма запропонувала мені 30% від продажу парфуму. Але мені ці гроші не треба, натомість я запропонував їм відправляти ці 30% на допомогу хлопцям. І вони кажуть: якщо ви так робите, тоді ми від себе додамо ще 10, і 40% від продажу цього парфуму будуть йти на допомогу. Зараз я знаходжуся в 7-ій бригаді тактичної авіації, сподіваюся, будемо закривати якісь наші потреби та потреби інших, хто звертатиметься. Нам, наприклад, дуже потрібен пікап.

Команда стрічки «Між нами» теж відкрила «банку», щоб збирати гроші. Троє людей, які працювали над стрічкою, зараз служать в ЗСУ: я, режисер монтажу Юра Хробуст та адміністратор Андрій Костюченко. Наше культурне середовище робить все, що може.

Розумію, що вбивати людей – це певний крок в якусь незворотність

- «Між нами» знімалася ще до повномасштабного вторгнення. Це остання ваша стрічка, де вам вдалося попрацювати?

- Так. Був ще серіал «Морська поліція. Чорноморськ» і – все. Працював над дубляжем, мене запрошувала моя рідненька студія Le Doyen. Вистачало, щоб забезпечити себе мінімально – на їжу, рахунки сплатити. Але більше мені й не треба. Під час війни ти про інші речі не думаєш.

У Даші, слава богу, вже четвертий проєкт за цей час, два з них – повний метр. А в мене була лише зйомка для благодійного фонду Олени Зеленської до Дня захисту дітей. Перед тим як мене забирали на навчання, мав два знімальних дні у серіалі «Польовий шпиталь». І коли вже був на навчаннях, командування відпустило мене на один день на зйомки у короткому метрі, де я зіграв спецпризначенця. Це був вихідний, занять не було, тому це не заважало навчальному процесу.

Першу велику роботу, причому одразу в двох проєктах, мені запропонували, коли я вже був на навчаннях. І на них я не потрапив. Адже якщо ти пропускаєш певний відсоток навчань, тобі треба залишатися і починати все спочатку. А я вже хотів пройти навчання, щоб розуміти, що, куди і як.

- У «Між нами» ви, за сюжетом, колишній військовий. Я ще не бачила фільм. Тема військових і їхнього психологічного стану тут теж підіймається?

- Ми з Солею розмовляли про те, якби вона знімала це кіно зараз, то знімала б зовсім по-іншому. Соля робила акцент на жіночих травмах. Але ми розмовляли, що у Захара також може бути ПТСР. Коли подивитеся фільм, зрозумієте, що Захару є чим займатися, після війни він як волонтер не забуває про своїх пацанів.

- Дар’я в нещодавньому інтерв’ю розповідала, що кожного дня думає про те, щоб піти служити, однак на заваді стоять проблеми зі здоров’ям. Ви з нею ведете розмови на цю тему?

- Ми розмовляли з нею. Вона дуже багато всього робить. Вона волонтерить. У них є група дівчат, і вони постійно допомагають у військових госпіталях. Їй це дуже болить. Даша вся в тата, з характером, войовнича, вона завжди стоятиме за справедливість.

Каже, що хотіла б піти бойовим медиком. Вона ходила і на медицину, і на курси. Я їй пояснюю, що це дуже важко і емоційно, і фізично. Треба усвідомлювати, чи зможеш ти на собі когось тягнути, скільки тягнути… Тим паче, у неї хворе коліно. Розумію, що через якийсь час ти до цього звикнеш, абстрагуєшся, але для дуже емпатичних людей це ще складніше, мені здається. Треба розуміти, що звідти можна не повернутися. Але є у неї цей порив, і кров татова грає, бо і дідусь військовий, і тато військовий.

Їй складно, ми не бачимося довго, і тато воює, але слава богу, у неї багато роботи. В театрі – прем’єра, зараз їй пропонують ще один проєкт. Дай боже, щоб все склалося. Вона каже, що робота дуже цікава, постійно записує самопроби. Думаю, якби вона сиділа без роботи, було б набагато складніше.

- Даша думає про службу, багато дівчат уже давно на фронті. А деякі ваші колеги кажуть, що не рвуться на фронт, бо тут вони корисніші. Ніхто не йде на війну з радістю, йдуть, бо це наша необхідність. Ви як ставитеся до таких чоловіків? З одного боку, вони говорять чесно, що не хочуть, з іншого - для своєї аудиторії вони могли б бути мотивацією, тому, може, взагалі краще мовчати?

- Я не можу казати за інших. Я не хочу робити якусь рекламу, що треба йти захищати Батьківщину. У кожного має бути своя думка щодо цього. Розумію, що в якийсь момент мені буде дуже важко. Вбивати людей – це певний крок в якусь незворотність. Але я йду захищати своїх рідних, близьких, я йду заради тих людей, яких дуже сильно люблю і поважаю. Можливо, так мене виховали. Я знаю, як друзі, батьки переживають, але вони мене підтримують, розуміють. Є дуже багато нюансів, які іншим заважають це зробити. Наприклад, ті ж корупційні скандали.

Я знав, що потраплю до своїх. Адже якщо поруч будуть мої друзі або дуже хороші знайомі, у нас вийде тандем. Це командна робота. Один в полі не воїн. Тут теж треба розуміти: чим ти будеш займатися, як ти себе бачиш на фронті, як ти хочеш розвиватися, який внесок хочеш зробити.

Я хочу займатися акторською професією, намагаюся трохи читати, знаходити матеріал для себе, не хочеться випадати з професії. Мрію про те, що буде якісне кіно, будуть нові цікаві проєкти. Може, я в них навіть не буду зніматися, але буду знати, що хтось буде.

Один мій друг вже комісований - тричі отримував контузію, а одному нещодавно вирізали пухлину. Я розумію, що він уже не піде. І він мені каже: «Дімо, це правильно: один вибув, другий зайшов».

- Але ж треба, щоб було кому заходити на зміну.

- Звісно, треба. У мене дуже багато друзів, які не йдуть. Але вони дочекаються свого часу, а може, їх і не призвуть. Проте вони достатньо всього роблять у цивільному житті. Мої друзі допомагають аеророзвідці, записують пропагандистські ролики, український контент. До того ж вони займаються тактичною медициною, їздять на стрільби.

Мені просто не подобаються чоловіки, які дуже багато говорять, але нічого не роблять. Як тільки почалася велика війна, ці чоловіки переважно виїхали з Києва. Розумію, у них сім’ї, якісь інші обставини. Але якщо ти не готовий, краще нічого не казати. Не треба виправдовуватися. От і все.

Але я не буду ставати на чийсь бік і казати, що ти поганий, бо не захищаєш Батьківщину. Це не моя позиція. Просто хай такі люди нічого не кажуть.

З перших днів повномасштабного вторгнення актор волонтерить і збирає кошти для військових. Фото: Instagram.com/dimasovajr/

З перших днів повномасштабного вторгнення актор волонтерить і збирає кошти для військових. Фото: Instagram.com/dimasovajr/

В нашому батальйоні дуже класні хлопці

- Чому ви навчилися на навчаннях?

- Я деякі етапи навчань пройшов ще в цивільному житті, за які навіть платив гроші, бо це дуже якісні навчання. Адже їх проводили люди, які працюють з «Альфою», «Омегою», які вже тренують суперпрофі, до них приїжджають люди для підвищення кваліфікації. Найбільша біда навчальних центрів – вони не дають належної фізичної підготовки. У нашому центрі були люди віком від 27 до 46 років, і в них не було навіть базової фізичної підготовки. Розумію, що людина призвичаїться. Але цим питанням не займаються навіть у навчальному центрі. От ми чекали півтора тижні, поки до нас їхали люди з Харкова та Запоріжжя, щоб у нас створився взвод. І увесь цей час ми займалися якоюсь битовухою, а не, скажімо, якимись елементарними руханками. Мій товариш, військовий психолог, сказав таку річ: «Дімо, якщо ти займаєшся спортом, ти менше психологічно сипешся там. А там одна людина, яка сильно переповнена страхом, може за собою потягнути десять. А ці десять тягнуть сотню. А тепер уяви сотню невмотивованих людей, яким страшно і вони нічого не можуть вдіяти».

- Мені важко уявити, як людина, яка не звикла до фізичних навантажень, може бігти у броніку, касці, з рюкзаком…

- На навчаннях ми завжди ходили в броніках, касках. Але є нюанси. Опорно-руховий апарат у людини не готовий до цього. У нас був один хлопець з Тернополя, який на третій день просто втратив свідомість. Йому 45 років, і він мені каже: «25 років у мене сидяча робота. Навіть отак, як ми просто ходимо по частині, я не ходив». І таких людей - 99%.

Командування не завжди вміє працювати із особовим складом. Це дуже печальна штука. Відповідно, воно не відчуває, що відбувається у колективі. А командир має бути одним цілим зі своїм взводом, відділенням, ротою, він має вести за собою, а не лише кричати.

- На жаль, є різні приклади. Хтось, як ви кажете, стоїть нарівні зі своїми хлопцями, хтось намагається виїхати за їхній рахунок.

- Я був завкомандира взводу в навчальному центрі. І мене командування переконувало, що я маю кричати, щоб мої накази виконували. Та неправильно це! Я просто казав щось хлопцям, і вони мене слухалися. От, наприклад, у нас закінчується навчання. Після цього нам треба прибрати аудиторію. Питаю: «Хлопці, хто зараз хоче прибрати аудиторію?». Бачу, що бажаючих мало. І що я роблю? Кажу: «Добре, я залишаюся прибрати аудиторію - хто зі мною?». І нас тут же збирається шестеро людей. Ми прибираємо все за лічені хвилини – все! Навіщо в когось тикати і призначати. Це зовсім інший підхід.

Зараз мобілізують людей, які вже більш-менш відбулися в житті, у своїх професіях. Що цій людині знову треба доводити? Треба їй просто показати модель, яка буде працювати на фронті, що їй треба робити, щоб вона почувала себе нормально, щоб не було все примусово-наказово. І так же ця людина буде з тобою працювати і на полі бою. Якщо буде бойове злагодження, хлопці підуть за тобою і будуть працювати з тобою в розрахунку.

- Що для вас на службі виявилося найважчим?

- Мабуть, найбільш важко, коли ти починаєш замислюватися над тим, що це може бути надовго, що ти до свого життя, можливо, повернешся не скоро. В тому й питання, що ти нічого не знаєш. Але мені щастить, що і в роботі, і в житті, і тут, в армії, мені зустрічаються дуже класні люди. В нашому батальйоні дуже класні хлопці. Хтось тебе навіть впізнає. Спочатку це для них незвично, а потім вони жартують на цю тему. Але це прикольно. Пацани дуже круті. І мене надихають такі люди.

До речі, у нас є два повара – як вони готують! Їжа майже як удома, як у мамулі. Ти їси борщ з хлібом, цибулею або часником – і це розрив мозку, бо все приготовано з любов’ю.

Дмитро Сова нині вже на службі. Актор каже, що його надихають хлопці, які поруч. Фото: Instagram.com/daryaleheida/

Дмитро Сова нині вже на службі. Актор каже, що його надихають хлопці, які поруч. Фото: Instagram.com/daryaleheida/

Нам з дружиною і діток вже хочеться

- Рік тому ви зізнавалися в телемарафоні, що взагалі не думаєте про акторство. Зараз ви кажете, що намагаєтеся все ж таки не випадати зі своєї професії. Яка стрічка вам була б цікава, про що? Наприклад, зараз багато чоловіків-акторів, які не на фронті, кажуть, що не мають права грати військових. Та й до художнього кіно треба ставитися обережно, щоб не було таких ситуацій, як з «Юриком», коли стрічка травмує людей.

- Треба, щоб щось надихало. Не можу погодитися з колегами. А хто буде цим займатися? Ті хлопці, герої, яких я знаю, дуже прості. Просто хочеться, щоб був хороший сценарій. Можливо, не мають права грати ті, які виїхали з країни, не повернулися і нічим не допомагають. А взагалі акторська доля така, що треба грати все, якщо цікаво. Треба пробувати. Ми всі звичайні люди.

Мені хочеться, дай боже, щоб це сталося, щоб кіно було присвячено вшануванню тих людей, які віддали свої життя. Це не має бути екшн чи бойовик. Це має бути історія про людину перш за все.

Хочеться, щоб це було якісно, з хорошим сценарієм, знімальною групою. Може, не за дуже великі гроші, бо ми всі розуміємо, що їх немає, але щоб було чітке продюсування, щоб люди розуміли, що вони з цим фільмом поїдуть за кордон розказувати нашу історію.

Я зараз дуже багато дивлюся документальних фільмів, тому мені хочеться, щоб матеріали були насичені чіткою драматургією життя. Хочеться, щоб вони були трушні (справжні. - Ред.). Дуже багато моїх знайомих вже працюють над такими історіями, просто треба деякий час, щоб все запустити.

- Ви з дружиною повністю перейшли на українську. Коли ви зрозуміли, що все – більше ні слова російською? Бо, на жаль, російської ще звучить багато.

- Я змінився, правда. Але я притримуюся думки, з якою жив і до війни: ти сам маєш подати приклад. Згадаю тут відомого баскетболіста Кобі Браянта. Він був дуже суворий до своїх опонентів, гравців своєї команди, взагалі дуже прискіпливий до роботи, бо сам був суперпрофесіоналом. І от йому кажуть, що своїми словами він може запросто образити свого партнера чи колегу. На що Браянт відповів: «Якщо я побачу людину, у якої в зубах застрягло м’ясо, я скажу їй про це. І це вже її вибір – діставати те м’ясо чи ні». Тому ти можеш комусь щось сказати, але людина сама робить вибір.

У нас на навчаннях були пацани з Харкова і Запоріжжя. Коли вони розмовляли російською, я ні на кого не давив, просто спілкувався українською. І зі мною у розмові вони переходили на українську, навіть не думаючи про це, їм просто хотілося зі мною поспілкуватися українською.

Кожен має сам це усвідомити. Варто лише почитати, скільки всього робилося, щоб української мови не існувало. Я й сам зараз згадую, що у мене в школі на тиждень було три уроки російської мови і літератури і один чи два – української. Якщо людина не хоче знати, вона ніколи й не дізнається.

- 28 серпня ви з Дашею відсвяткували другу річницю весілля. Обговорюєте якісь ваші спільні мрії, наскільки це сьогодні можливо?

- З цим важко. Ми рідко бачимося. Але намагаємося. З того, що можна запланувати, - це якийсь спільний відпочинок. Якщо в мене буде відпустка, хотілося б з’їздити, наприклад, до Дашиної мами в Яремче.

І якось мені дуже захотілося в Іспанію. Раніше я там бігав марафон, ми з дружиною туди їздили на медовий місяць. Тому будемо підзбирувати гроші, може, нас хоча б на тиждень випустять. Навіть поїхати у мандри Україною класно. Може, взимку в гори виберемося. Дуже тяжко щось планувати, коли ти в ЗСУ. Але все одно тримаєш у голові якісь такі речі, вони трішечки підживлюють.

Пригадую, як ми їхали з навчального центру в частину, і я заїхав на 10 хвилин додому. Ми стоїмо з Дашею на вулиці і розуміємо – нам і діток хочеться, третій рік вже разом. Тільки закінчиться війна, будемо розширювати нашу родину. Треба продовжувати рід.

- Може, й раніше це станеться. Хай все у вас буде!

- Може. Але мені хочеться бачити, як дитинка росте. Хочеться бачити наживо, а не по скайпу.

На прем’єрі фільму «Між нами» з дружиною Дар’єю. Фото: FILM.UA Distribution

На прем’єрі фільму «Між нами» з дружиною Дар’єю. Фото: FILM.UA Distribution