Сергій і Сніжана Бабкіни – про родичів в Росії, виступи і життя у Європі та допомогу Україні
З Сергієм Бабкіним ми записували останнє інтерв’ю в середині лютого – обговорювали його «космічний» альбом «Космотато», який мав вийти 25-го, жартували, розмовляли про любов. Тепер наша розмова геть інакша. Але, на щастя, у ній багато віри в наше майбутнє.
Та й бесіда у нас вийшла сімейна. Сергій та Сніжана Бабкіни – про своє життя після 24 лютого.
Сергій Бабкін: Пісні пробити стіну не можуть, але можуть надати людині силу
- Сергію, реггі-версію «Заповіту» Шевченка ви зробили ще багато років тому. Але наче і не випустили до цього часу. Чому?
- Так, це було десь у 2000 році, коли ми збиралися з Андрієм Запорожцем у нього вдома, коли починалася «5’Nizza». І я подумав, що класно було б так заспівати Шевченка. Ми побалувалися, але далі воно не пішло. Проте в моєму серці залишилося.
Така ідея знову у мене з’явилася ще роки 3-4 тому. Я навіть хотів зіграти «Заповіт» на вечорі Тараса Шевченка, що проходив у Оперному театрі. Але там я зробив іншу пісню на вірші Тараса Григоровича. До речі, хочу записати її з музикантами, класно оформити і випустити.
І коли журнал Vogue звернувся із пропозицією взяти участь у проєкті Voices of Nation, я не думаючи вже знав, що саме заспіваю. Ця пісня мов чекала свого моменту.
Зараз роблю запис EP цієї війни, нашого сьогодення, якому присвячені всі мої пісні (EP – міні-альбом, який включає до 8 треків. – Авт.). Може, «Заповіт» теж запишу.
Ми зараз займаємося питаннями відносно того, чи можу я взяти вірш, чи можу його виконати, чи можу покласти на таку музику. Вона ж, не знаю, чи відчули ви, - на мотив Боба Марлі, його No Woman, No Cry. Якщо все буде добре, я із задоволенням запишу «Заповіт».
- А чому ви вирішили «переродити» пісню «Я солдат»? Чим вона для вас особлива, бо є ж ще, наприклад, та ж «Немає куль»?
- Так, саме «переродив». Бо це не та версія «Солдата», яка була. Це справді особлива пісня. Це візитна картка гурту «5’Nizza», всі її знають, і вона несподівано з’явилася у нашому житті.
Дуже причетний до її появи народний артист України, актор Борис Мойсейович Табаровський, який пройшов Другу світову війну. Ми з ним працювали в одному театрі у Харкові. У нього були великі мішки під очима, і я часто думав: ну чому у нього такі мішки під очима? А потім зрозумів – він же 4 роки воював, не спав… З цього і починається пісня: «Я не спал пять лет, и у меня под глазами мешки…».
Це пісня, яка через певні проміжки часу знову дає про себе знати, повертається якоюсь іншою гранню, і ми на неї по-іншому дивимося і відчуваємо.
Текст я переробив на 98 відсотків. Це новий текст, пов’язаний з тим, що відбувається зараз. І суто для мене це – гімн ЗСУ, гімн наших хлопців. Я її заспівав просто на вулиці. А потім наші бійці зв’язалися зі мною і попросили, щоб я її записав на студії і виклав в iTunes, щоб можна було її скачати і слухати в більш гарному звучанні на передовій. І ми записали її для наших хлопців.
- А пісня «Победная» як народилася? Бо вона інакша – різка, їдка.
- У мене зараз тільки українські пісні з’являються. І це прекрасно, я дуже щасливий, що так. Але є і російською мовою, їх поки що дві. Одна - «Победная», а другу скоро презентую. Так, вони їдкі.
Це таке звернення до якоїсь суперсили, супергероя, який може, незважаючи ні на кого і ні на що, пройти крізь всі стіни, крізь всю ту мерзоту, підійти до путіна, приставити пістолета до скроні і вистрелити. От до такої людини я звертаюся, дуже хочу, щоб така була.
«Малый» – це збірний образ супергероя. Я ні на кого конкретного не натякаю. Хтось, правда, писав, може, це я про Володимира Олександровича. Ну нехай так думають. Але це про всіх – і про нього, і про бійців ЗСУ, і про якогось супергероя.
Як далі будуть жити ті, хто мовчать, не знаю
- Ви ще вірите, що пісні можуть пробити ту стіну? Чи їх можуть почути в тій країні?
- На території терористів? Ні. Взагалі-то пісні пробити стіну не можуть. Але пісні можуть надати людині силу, наповнити душу. А далі вже залежить від самої людини, яка вона сама по собі. Якщо вона сильна, впевнена в собі, якщо у неї є величезна віра в себе і в свої сили, то такій людині пісня надасть крила.
Музика - це ще й ліки. Я завжди кажу, що в аптеці не можна купити ліки для душі. Ліки для душі дає творчість.
Спочатку я щось говорив у той бік, співав, читав вірші, монологи, кричав, надіявся, а потім забив на це і більше не хочу цього робити, бо розумію: слова їм до одного місця. І нам всім потрібно на це забити і просто працювати. Діяти кожен день на благо нашої країни і перемоги.
- У вас є родичі, у яких «не все так однозначно». Чи було вам боляче, що все так? Що вони не чують рідної людини?
- Ні, я б не сказав, що було боляче. Я нічого не відчуваю. Як то кажуть – мені ні холодно, ні жарко. Я прекрасно розумію, що всі вони хворі однією хворобою. Вони зомбі у пастці. Така їхня доля. Більше того - вони самі такої долі бажають. Бо якщо б не бажали, якось би боролися, шукали вихід, хоч щось робили.
Мої батьки - з росії, Бєлгородської області, і всі родичі звідти. Від жодного з них за увесь цей час не прийшло жодної есемесочки. Якщо не слів підтримки, то хоча б просто запитання: «Як ти? Як справи? Як у вас? Що у вас? Ми чули таке – а чи це правда? Що відбувається, поясни, ти ж там?». Але - ні слова!
Якщо з рідними так, то кричати до якихось людей, яких я знати не знаю, взагалі сенсу немає. Тому, як я вже сказав, треба працювати кожен день на нашу перемогу і допомагати ЗСУ, волонтерам, тим, хто потребує зараз величезної підтримки.
А ті, хто мовчать, нехай мовчать. Хай собі там тихесенько живуть. Вони ж сподіваються перечекати. Але всі все бачать. Як вони будуть жити далі – я не знаю. Нам про таких взагалі думати не треба. Це мотлох, який треба вимести. А нам своє робити.
- Ви зіграли вже понад 30 благодійних концертів. І завжди віддаєте абсолютно всі кошти на різні потреби. Як вирішуєте, куди найбільше треба?
- По-різному. Не хочу образити інші міста, але ж я з Харкова і відповідаю за це місто. У нас багато артистів, і якщо кожен буде відповідати за своє місто, де він народився, то це буде велика допомога. Хоча, наприклад, і до Львова відправляли допомогу, і у фонд Маші Єфросініної, фонд Ігоря Ласточкіна.
Але все ж таки величезна частина йде до рідного Харкова. Там багато моїх друзів волонтерять, бігають 24/7, їм дуже потрібна допомога. І ми завжди точно знаємо, куди і кому потрібно. Лікарням допомагаємо, дитячим будинкам. На евакуацію людей теж потрібні гроші. Тому головне – ми бачимо, як це працює, бачимо результат. Це надихає, і ти щасливий, що можеш допомогти, що ти корисний і потрібний для своїх людей і своєї країни.
Складно стримати емоції… Сергій Бабкін зіграв понад 30 благодійних концертів. Фото: Прес-служба Сергія Бабкіна
Будь-яка ненависть роз’їдає душу. Я рятуюсь роботою
- Ваша родина тимчасово мешкає у Німеччині. Як там облаштувалися?
- Ми вже змінили третє помешкання. Перед тим, як їхати в Німеччину, ми вирішили подзвонити нашій подрузі Марії, з якою дружимо вже років 20. Вона зі своєю командою була організатором багатьох наших концертів. Вона, до речі, з росії, але жила там дуже-дуже давно. І перед тим, як їхати, Снєжка їй дзвонить і так обережно питає: «Машо, як справи? А яка в тебе позиція?». Нічого ж не ясно було, всі різні і у кожного башні позривало, не розумієш хто і що. На що вона відповідає: «Сніжано, як ти могла про мене таке подумати? Та я волонтерю, у нас тут мітинги, ми людей приймаємо, розселяємо…» Ми аж видихнули, людина залишилася такою, як і була.
І тут вона додає: «За хвилину до вашого дзвінка мені подзвонив німець і каже, що у нього є три вільні кімнати для українців. Все, давайте до мене»! І ми вже знали, куди їхати. Нас прихистив німець, нас було 16 чоловік, окрім нас – ще дві родини.
Тепер живемо самі. Нас прихистила німецька родина. У них величезна садиба, будинок, а ми живемо в невеличкому будиночку при в’їзді. Це таки ніби будиночок для прислуги. Але тут дуже затишно, тихо, спокійно.
- Ви писали, що божеволієте від люті через те, що роблять росіяни на нашій землі. Що робите з цією люттю всередині, щоб вона не з’їдала?
- Вона з’їдає, так. Будь-яка ненависть, негатив роз’їдає душу. Я рятуюсь роботою. Якщо це не концерти - допомога комусь, просто фізична робота. Можу траву покосити. Можу такою жорсткою йогою позайматися – аж так, що потім не відчуваєш тіла. Це потрібно, щоб не зійти з розуму. Рятують відгуки на твою працю. Вони дають можливість заспокоїтися, знати, що ти кожного дня робиш все, що від тебе залежить. Коли бачиш результат - це дає якісь сили. Але ж лють нікуди не зникає.
- Що вам хочеться зробити, коли ми переможемо?
- Перше - це, звичайно, повернутися додому, до своїх. Зібратися всім разом на нашій площі Свободи у Харкові, обійматися, щоб звучала музика, ми танцювали, смажили ковбаски, картоплю. Влаштувати такі народні гуляння.
Друге – хочу все ж таки випустити свій альбом «Космотато», який мав вийти 25 лютого 2022 року. Третє – це ідея не моя, ідея мого прекрасного друга Паші Алдошина, він зараз в ЗСУ, але я також цього б хотів. Він запропонував побудувати величезну стіну між цими клятими країнами – росією і білоруссю, - стіну з уламків будівель, із заліза, бетону, каміння, уламків ракет… Побудувати красиво і творчо. Щоб вона стояла як пам’ять. Щоб кожен дивився і відчував усе до дрібниць. Щоб наша пам’ять ніколи цю війну не забула.
Артист каже, що сьогодні треба кожен день працювати на благо нашої країни і перемоги. Фото: Прес-служба Сергія Бабкіна
Сніжана Бабкіна: Живемо абсолютно так, як і всі інші
- Сніжано, а як ви справляєтеся?
- До війни ми жили в Харкові і нічого не потребували, які і всі, у своїх домівках. У нас було абсолютно все, у нас було суперщасливе життя. І раптом все змінилось на сто відсотків.
Коли ми почали оформляти в Німеччині документи на всю родину, ми, якось особливо не замислюючись, майже автоматично оформилися всі як біженці і отримали право на відповідні виплати. Тому коли Сергій почав грати благодійні концерти, ми прийняли рішення: абсолютно всі кошти до копійки відправляти в Україну. Якщо ми тут, то ми повинні працювати і бути корисними.
В Німеччині, дякувати Богу, є щомісячна фінансова допомога – і дітям, і дорослим. І оскільки ми маємо цю допомогу, все, що заробляємо, передаємо різним установам та волонтерам Харкова. Живемо абсолютно так, як і всі інші. Я говорила Сергію, слава Богу, що ми не відчуваємо від цього великого дискомфорту. Може, завдяки тому, що ми 8 років займаємося духовними практиками, йогою, медитаціями, це допомагає працювати з гординею, зробити розум більш гнучким.
Зараз ми живемо в маленькому будиночку, який, мабуть, свого часу був побудований для прислуги, яка працювала в головному будинку. Німецькі господарі, у яких ми живемо, кажуть, що можемо тут жити до жовтня, а потім маємо з’їхати, тому що, скоріше за все, цей будиночок не придатний до життя. У них є правила, все дуже чітко, і вони цей будиночок будуть зносити.
Живемо лише на соціальну допомогу, нічого зайвого собі не дозволяємо. Ми не ходимо ні по кафешках, ні по ресторанах, сидимо вдома, а всі зароблені гроші переводимо на допомогу нашим. Коли я стала підраховувати, скільки вдалося зібрати, я навіть здивувалася і водночас захопилася Сергієм, бо ми вже зібрали дійсно величезну суму. Нам дуже важливо відчувати свою потрібність.
В Німеччині досить непогана соціальна допомога, і нам цих грошей якраз вистачає на харчування. Слава Богу, будинок безкоштовний, комунальні ми не сплачуємо. Господар, який нас прихистив, вже 15 років займається допомогою біженцям, тому за наші комунальні теж сплачує соціальна служба. Як буде у жовтні – не зрозуміло. Звісно ж, ми мріємо до цього часу повернутися до Харкова. Сили теж не безмежні. Чужа земля – це зовсім не те, що ми потребуємо.
- Діти пішли там до школи? Чи вчилися онлайн?
- Вони ходять до німецької школи. Тут за правилами, якщо ти не віддаєш дітей до школи, можуть або депортувати, або виписати штрафи.
В Німеччині дуже жорстко з цим, тому коли вони побачили дітей, одразу запитали, який вік, і сказали, що їм треба вчитися. І дивним чином у наших дітей з’явилася можливість піти до Школи Монтессорі. Це приватна школа, я не знаю, скільки вона коштує, але кажуть, вона дуже дорога. Багато німців мріють віддати своїх дітей до цієї школи, але в них не вистачає на неї коштів. Так склалося, що німецькі батьки оплатили навчання 30 українських дітей. І Артур і Веселина дивом потрапили у цю тридцятку.
У них там абсолютно вільний підхід до навчання. Тобто, хочеш на математику – йдеш на математику. Хочеш замість математики зараз піти в тренажерний зал – йдеш в тренажерний зал. Якщо не хочеш – береш балончик і йдеш розмальовувати фарбами стіни. І у них виростають суперуспішні діти. Це для мене повний розрив шаблону - як так можна! І вони дуже щасливі.
Української мови там немає, російської - теж. В інших країнах є інтеграційні школи, ми спілкуємося з іншими батьками, а цих, як сліпих кошенят, кинули і давайте – навчайтеся!
Але, знову ж таки, якимось дивним чином, напевно, десь там ми заслужили, що все якось так складається, щоб тільки працювати і допомагати іншим.
І організатори знаходяться, і концерти проводяться, і всі відкриті до нас. Мене запитують: «Сніжано, а який побутовий райдер»? Кажу – та ніякого! Розмовляли з Сергієм, що таке було, напевно, років 15 тому. Коли я з ним тільки почала працювати як концертний директор, у нього, крім одного бутербродика, грубо кажучи, нічого більше в райдері не було. Потім ми виросли, отримали певний статус, п’ятизіркові готелі, а зараз - як 15 років назад. Але нам нічого й не треба. Куди можемо доїхати – ідемо на своєму авто, щоб максимально економити кошти, нам важливо більше заробили для тих, хто цих коштів потребує.
Бабкіни майже увесь час у дорозі між концертами, які артист дав у Європі та США. Фото: Instagram.com/snezhana_babkina/
Від простих німців, не політиків, дуже велика допомога
- А у школі все викладання німецькою? Англійської немає?
- Все німецькою. Я у дітей запитую: «Що ви розумієте»? А Артур каже: «Мамо, я розумію, який урок, дивлячись на формули на дошці. Бачу якісь знайомі формули, значить, це алгебра або хімія».
Але от приходить до нас наш хазяїн-німець, я одразу включаю перекладач, щоб ми одне одного розуміли, а наша Веселина починає його перекладати. Вона у школі близько 3,5 місяців, а вже починає розуміти німецьку мову завдяки тому, що спілкується у цьому середовищі.
- У них і влітку навчання?
- Так, зараз йде навчання. У них канікули починаються в кінці липня. Але наші друзі організовують велику кількість таборів для українських дітей. Наші теж туди поїдуть. Спонсорують ці табори теж німці. Від простих німців, не політиків, дуже велика допомога.
Це просто якийсь парадокс – ми тікали від росіян до німців! Цікаво, що перший наш будинок був у дуже старовинному елітному містечку, там нереально красиві будинки, яким більше ста років. А які там авто - ми таких навіть ніколи не бачили! Почали цікавитися, виявляється, що в цьому невеличкому містечку жило найближче оточення Гітлера. Тільки уявіть!
В Німеччині вже кілька поколінь живуть з відчуттям провини за Другу світову, тому вони дуже особисто сприймають ті неймовірні злочини, які вчиняють російські військові та путінський режим в Україні. Наш рідний Харків руйнують кожного дня.
Сергій та Сніжана з дітьми – Артуром, Веселиною та Єлисеєм. Сніжана зізнається, що діти не дають їй розкиснути. Фото: Instagram.com/snezhana_babkina/
Намагаюся змиритися, що одного ранку будинку може вже не бути
- Будинок цілий?
- З будинком поки що все добре, але за парканом у нас вже п’яти будинків немає. В цей район, де ми живемо, «прилітає» дуже часто. У наших багатьох друзів уже не має будинків. Деяких наших друзів уже немає. Це дуже важко. І я навіть інколи не розумію, що робити далі. Це жах, що там відбувається.
У Харкові ми живемо в таунхаусі, це комплекс, і там лишився лише один наш сусід. Він уже літня людина, з тих, які нікуди їхати з рідного дому не хочуть. І він узяв на себе роль сторожа нашого комплексу. Тільки дякуючи йому, ми знаємо, що з будинком.
Кожного ранку я прокидаюся, заходжу в домашній чат прочитати від нього новини, намагаюся внутрішньо бути готова, що може бути все що завгодно. Намагаюся змиритися, що одного ранку будинку може вже не бути. І тут же заспокоюю себе мудрими фразами, що все - не вічне, матеріальне – це пусте. Але, звісно, прийняти це на сто відсотків я не можу. Не знаю, як це зробити. Те, що відбувається, це величезний біль.
