• Головна
• Шоу-біз

З початку війни співачка Jerry Heil їздить Європою, дає концерти та збирає кошти на допомогу Україні. Встигає записувати прекрасні дуети з alyona alyona. А нещодавно дівчата залучили до співпраці і німецьку співачку Ela і випустили спільний трек Kupala.

Ми поговорили з Яною Шемаєвою про життя у Європі, як розпочалася їхня спільна творчість з alyona alyona, як народжувався «Москаль некрасівий», чому вмовила батьків закрити м’ясний бізнес та яку кар’єру для них готує.

Наші пашуть як можуть, щоб тримати увагу Європи

- Яно, ви постійно даєте концерти в Європі. Де ви зараз?

- Зараз в Амстердамі, але якби ми зідзвонилися за декілька годин, то уже була б не в Амстердамі.

- Як виживаєте там? Бо будь-якій людині треба десь ночувати, щось їсти…

- Сьогодні, наприклад, живу у нового знайомого в Амстердамі. Завтра буду в готелі. Післязавтра ще десь. І от так вже чотири місяці. А як інакше? Без варіантів.

- Ви своїми концертами на що збираєте кошти? Кого підтримуєте?

- Зазвичай передаємо у фонди, з якими дружимо, знаємо одне одного. Це був і фонд Маші Єфросініної, який допомагає діткам і мамам, і фонд I am not alone, який забезпечує гуманітарною допомогою, і фонд Ігоря Ласточкіна через проєкт «Доброго вечора, ми з України!». Є, наприклад, різні проєкти, які організовуються місцевими людьми, залежно від того, де я знаходжуся, і вони вже переводять кошти на потреби ЗСУ через ті фонди, з якими вони контактують. От так через декілька ланцюжків кошти надходять до України.

- Чи відчувають у Європі наш біль сьогодні? Бо, на жаль, люди звикаються з війною. У вас які спостереження?

- Все стихло, є таке. Можу судити лише з реакції звичайних людей, артистів, бо я не контактую з дипломатами чи політиками. Якщо ти говориш про Україну - ти бачиш співчуття, але це вже давно не різка реакція.

Пам’ятаю, як тільки приїхала у Берлін, і мені потрібно було купити рюкзак, щоб з ним їздити, бо я тільки з сумкою виїхала, і хлопець, який продавав мені цей рюкзак, був на межі якогось свого емоційного зриву. Казав, що готовий їхати в Україну допомагати, і говорив це дуже щиро. А зараз все спокійніше.

На жаль, це природній процес звикання, і це ніяк не говорить про людей, що вони погані чи ще щось. Психіка адаптується. Тому нам треба просто вигадувати щось нове, креативити.

У Берліні, приміром, є об’єднання українців «Віче», яке організовує креативні мітинги, протести. Причому у кожній країні Європи є свої нюанси – і не завжди є змога провести мирний мітинг. Не завжди ідея, яку ти собі загадаєш, подобається місцевій владі. І тобі треба підлаштовуватися. Наші пахають як можуть, щоб тут тримати увагу.

Все, що ми зараз можемо зробити, це дійсно тримати увагу і показувати, що Україна – це не тільки війна, а й талановиті люди, круті музиканти, дуже високий рівень шоу-бізнесу, діджиталізації. Треба якимись мирними, приємними розмовами про Україну нагадувати, що нам потрібна допомога.

Заспівати з Сердючкою – це була б для мене величезна честь

- Мені особисто дуже подобається ваша колаборація з alyona alyona. Ви ніби створені одна для одної – класний тандем у вас вийшов. З чого все почалося?

- Дякую величезне. Особливо смішно про «створені одна для одної» (посміхається). Бачте, я шукала десь не там весь цей час. А виявляється, моя доля – це alyona alyona.

Все почалося ще до війни. Саундпродюсер Альони показав мені пісню «Рідні мої» і каже: «Є душевні куплети, але бракує приспіву». Це ще був ковід, я дуже сумувала за рідними, не стало моєї бабусі… І якось ці рядки прийшли самі собою. Я уявляла бабину хату, як усі збиралися за одним столом, зараз вже уявляю, як вся Україна збирається за одним столом. Там ще є слова про маску, бо дійсно був ковід, і це була така метафора, що мене знають без маски в усіх сенсах цього слова.

- До речі, Альона в інтерв’ю Раміні Есхакзай сказала, що ви дуже красиві приспіви пишете. Не знаю, чи казала вона вам це особисто. І навіть намагається десь не підспівувати, бо в неї так не виходить, як у вас.

- Вау, дякую. Боже! Альона насправді дуже прикольно підспівує. У неї просто тембр більш хлисткий. Мій же м’який, у мене прикольний фальцет. І мені здається, що оця Альонина міць і моя м’якість дійсно створюють такий баланс, який приємно слухати.

- А ще вона розповіла, що до її лейблу Enko скоро приєднається ще один артист, бо лейбл живе не лише репом. Це не про вас вона часом говорила?

- Не знаю. Думаю, треба трішечки часу, щоб всі дізналися про це так, як треба.

- Андерс Ханссон, який зробив платиновий альбом співачки Шер, безкоштовно записував вас на своїй студії. Гарні у вас знайомства!

- Допоміг Міша Ясинський (продюсер, засновник Secret Service Entertainment Agency. – Авт.). Мені терміново треба було робити пісню Putin go home, а я - посеред Європи, зовсім немає знайомих, геть одна. І я пишу Міші: «Будь ласочка, поділися контактами».

Я тоді знаходилася в Данії, а Ханссон був у Стокгольмі, розумію, що в принципі це не так далеко, що я готова вирушити. Пишу Андерсу, показую пісню, і він абсолютно безкоштовно прийняв мене. Причому у нього у цей день був запланований переліт, я буквально заскочила до нього на декілька годин, ми зробили запис, і він сів у літак.

Від креативних людей, артистів дійсно йде дуже потужна емпатія. Єдине – хочеться, щоб це була не тільки індивідуальна підтримка, а щоб ці люди не забували ділитися новинами у своїх соцмережах. У них у кожного є своя аудиторія, і багато з них зашорені, не знають практично нічого. Вони або абстрагуються від цієї інформації, бо страшно слухати про війну, я це розумію, або знаходяться у стані «не все так однозначно». Бо «не все так однозначно» - це не тільки російська позиція, на жаль.

- А ще людям дуже зайшла «Москаль некрасівий», понад 11 мільйонів переглядів! Як вона народилася? Можливо, говорили з Андрієм Данилком?

- Фрагмент його виступу тоді вірусився в інтернеті – саме оцей шматочок ролика, де Андрій каже «геть з України, москаль некрасівий». Це зрезонувало із зрозумілих причин. А перед цим мені Міша (Михайло Ясинський. – Авт.) говорив, що було б класно зробити якусь народну пісню.

І я думаю: народна творчість того і народна, що вона трансформується з часом, добирає трохи актуальності з подій, які зараз відбуваються, і завдяки цьому живе і передається з покоління в покоління. Я взяла пісню «Ой на горі та й женці жнуть», поміняла слова. Я не з усім, що я заспівала, зараз згодна, але творчість на те й творчість, що вона цементує той момент, коли пісня була створена. В той момент було ось так. І вона дійсно цей момент зацементувала.

Ми цю пісню зробили з Ванею Клименком. Спочатку ми нічого не казали Андрію, а коли пісня вже була зроблена повністю, я почала писати всюди – в Інстаграмі Вєрки Сердючки, намагалася знайти номер, ніхто мені ніде не відповідав. Уже менеджмент якимось чином достукався до команди Андрія Данилка, і вони нам дали добро. Навіть сказали, щоб ми вписали, що це не просто семпл (відрізок аудіоінформації, вирізаний або записаний з іншого джерела. – Авт.), а що це фіт (спільний запис артистів. – Авт.). Це вже сталося після того, як пісня вийшла.

- Може, недалеко той час, що цю пісню удвох і заспіваєте.

- Я мрію про це, чесно. Я не пам’ятаю, щоб з України у когось був фіт з Вєркою Сердючкою. Для мене це величезна честь. Можна будь-який трек Вєрки Сердючки використати як саундтрек мого дитинства.

З мамою працюємо над її музичною кар’єрою

- Ви ще й з мамою нещодавно заспівали дуетом пісню Kupala.  Як батьки?

- Виживають, як і всі. Вони відмовилися від бізнесу. Раніше я в Інстаграмі писала, що я сироїдка з сім’ї м’ясників. Батьки займалися м’ясним бізнесом – торгували м’ясом, салом на базарі. І коли прийшла війна, я почала їх благати перестати займатися цією справою. Мені здається, в умовах війни треба створювати якомога більше любові. А вбивство тварин – це не про любов. Це ще додатковий виток негативної енергії. Тому якщо у мене є сили, щоб хоч трішечки прикрити цей краник, то я намагалася це зробити.

Я впросила маму, мама впросила батька, і вони перестали займатися м’ясом. Але ж сидіти без грошей – це не варіант. І що ми придумали? У мене були відкладені гроші на навчання, і ми за ці гроші купили батькові авто, щоб можна було возити людей. Наразі шукаю йому роботу, щоб він міг артистів катати по Україні на гастролі. Це дуже крута машина, повірте, в ній навіть ліжко є. На такій машині можна доїхати з комфортом на великі відстані чи не турбуватися про нічні переїзди. Тому мрію про таку роботу для батька. Він і раніше водив авто, до того як почав займатися свинями. Сподіваюсь, і зараз до цього повернеться.

А з мамою працюємо над її музичною кар’єрою.

- Тобто батьки теж підуть у шоу-бізнес?

- Так. Парочка – Максим і Одарочка (сміється). Я розуміла, що батько й сам давно вже хоче покинути цю роботу. Це дуже важка робота фізично. Вихідний – лише понеділок, бо це не базарний день.

Треба ще поїхати за тими поросятами, а батько їздив далеко, у нього був принцип, що це мають бути тільки екологічно вирощені поросята. Зараз брудні нюанси можу розказати, але кожен день мама своїми руками чистила кишки, і це була робота кожного дня зранку до ночі. До ночі розбирають порося, а о 5 ранку вже їдуть на базар. Приїхали – і знову роблять те ж. Це жах. Не знаю, як вони витримували.

А у мами з дитинства була мрія – вона дуже хотіла співати, але в селі не було такої можливості. І коли у селі з’явився викладач баяну, мама дуже просилася у баби, щоб вона її пустила на ці уроки. Але баба сказала, що грати на баяні – це не жіноча справа. І все – мрія у мами була розбита. Зараз я намагаюся зробити так, щоб вона все ж таки могла жити життям своєї мрії.

Є люди, які для України – плюс, тому краще їх підтримати

- Ви розповідали, що кордон переходили сама пішки. Нікого поруч більше не було?

- Зі мною багато хто їхав. Але дехто не збирався покидати Україну, більшість повиходили на заході країни, поступово вже навіть повернулися назад. До румунського кордону зі мною доїхав француз, який планував виїхати додому. Але у нього були протерміновані якісь документи на авто, і йому треба було виплатити величезний штраф в 7 тисяч євро на кордоні. Тому він вирішив повернутися і якось розрулювати ситуацію.

А я думаю - куди вже назад, коли ми вже стільки стояли на кордоні, вийшла, взяла сумку і почимчикувала через кордон. Там, ясна справа, мене ніхто не чекав, але на зв’язку зі мною була моя тітка, яка живе у Данії. Вона десь на румунському сайті знайшла хостів (приймаюча сім’я. – Авт.), до яких мені ще треба було їхати. Так, декілька днів я прожила у незнайомих мені людей в Клуж-Напока, а звідти уже вилетіла до тітки.

- Як війна вплинула на ваше оточення? Є багато історій, коли одні стали чужими, інші – рідними.

- Зміни дійсно відбулися. У мене дуже багато друзів у шоу-бізнесі, просто кожен вхопився за своє і віддався новому напрямку в роботі. З тими, мабуть, з ким була близькою, стосунки тільки зміцнилися. Є люди, з ким, можна сказати, розійшлися дороги, але не з політичної точки зору, не тому, що хтось на мене ображений чи я на когось. Просто війна трішки змінила вектор у нашому житті - і кожен пішов своєю дорогою.

- Таке моральне питання. Чи можна колись простити тих, хто мовчить? Я, насамперед, про українців.

- Не знаю. Я не хочу нічого робити. Я не маю ні сил, ні енергії на них. Нащо мені витрачати свій час на них? Я краще докладу сил, щоб якось допомогти, і щоб люди, які на українській стороні, могли мене підсилити і пришвидшити нашу перемогу.

На початку війни я писала всім: не мовчи! А зараз думаю: «Боже, скільки сил витрачено – і навіщо»!

Я колись прочитала слушну думку, що треба не виправляти свої недоліки, а краще працювати над своїми плюсами і підсилювати їх. Так само і тут. Є люди, які для України – плюс, тому краще їх підтримати, підсилити, з ними об’єднатися, ніж витрачати свої сили, енергію і час на тих, кому не до цього.

Хочу сісти з усією Україною за одним столом

- Ви віруюча людина. Що вам допомагає не втратити цю віру сьогодні?

- Люди, однозначно! Я постійно дивлюся якісь підтримуючі ролики в YouTube, дзвоню батькам. Пишу музику – це також дуже допомагає. Через ручку та папір або через пальці і нотатки в телефоні виходить якась зайва енергія, емоції.

У мене ще такий прикол, що я ніяк не можу поплакати. І бувають якісь дивні ситуації, коли я, наприклад, не можу розрахуватися в Європі, і ти от так не плачеш, не плачеш цілий місяць, а потім стоїш і ридаєш посеред міста.

- А чи дозволяєте собі якісь звичайні радощі, приємні дрібнички? Зробити той же мейк, наприклад?

- Я, мабуть, просто не з тих дівчат, для яких мейк важливий. Хоча до війни я любила всілякі приколи. А зараз стало пофіг і на мейк, і на шмотки… Я бачу більше радості життя в єдності з природою. В Європі посеред цивілізації є природні оазиси, куди можна прийти відпочити. Я просто лягаю обличчям в землю і лежу, приймаю силу землі.

- Як вам вдалося передати прапор Біллі Айліш? Це ж треба було через кордони людей пробратися!

- Це було важко. Не знаю, що мені допомогло. Бог? А що ще? Бо через другу фан-зону, а їх же декілька, пробратися було легко, там ніхто не хоче стояти, всі хочуть стояти біля сцени. А от біля сцени починається просто тиснява. Переді мною ще стояв кремезний чувак, просто камінь – я його і чухала, і гладила, і просила, і молила, і шепотіла на вушко, щоб мене пропустив. Нічого не допомагало.

Врятувало те, що це був акустичний концерт, музика грала досить тихо, і в якийсь момент Біллі почала співати Ocean Eyes, я – підспівувати. Цей кремезний чувак якось трішечки повернувся, чи він дослухався, чи так співпало, а хлопець, що стояв перед ним, я так зрозуміла, що він усе чув, запропонував передати прапор.

Я просила усіх людей – кожну людину, через яку проходила в цьому натовпі: «Будь-ласочка, пропустіть, я тільки передам прапор, для нас це дуже символічно, і я повернуся назад». Я даю прапор тому хлопцеві, кажу, тільки не кидай, просто передай, але він кидає - і прапор не долітає. Розумію, що все, план провалився. Але не здаюся, думаю, зараз всі будуть виходити, а я стрімголов полечу до Біллі і вручу їй прапор, хоча б наостанок, хай він у неї буде.

І поки я це обдумую, мене тицяє в лікоть дівчина зліва і каже: «Дивись, дивись»! Я піднімаю очі, а Біллі за цей час, поки я собі щось думала, підняла прапор, уже встигла його поцілувати, походити з ним і стоїть з цим піднятим прапором. Дуже багато на неї було направлено камер, що важливо, стріми люди вели, - а Біллі з українським прапором.

- Про що ви мрієте в наш День Перемоги?

- Просто дуже хочу обійняти своїх рідних. Напевно, добу будемо стояти в обіймах одне одного. А то, може, й довше. Дійсно, хочу сісти з усією Україною за одним столом. Просто побачити своїх, обійняти і зрозуміти, що все це закінчилося.

- Все буде, а ви поки пишіть пісні, вони нам допомагають.

 - Я дуже рада, що змогла знадобитися. Бо ти даєш благодійні концерти і не завжди розумієш – чи є якась твоя ціль в тому, це ж не мої сольні концерти, це збірна солянка артистів. І ти думаєш: а без мене, напевно, було б так само. Але отакі фідбеки дають зрозуміти, що ти важлива і теж допомагаєш.