23 травня
Завантажити ще

Юрій Рибчинський: Ще років 15 років тому у московських газетах уже створювався образ українця як ворога

Юрій Рибчинський: Ще років 15 років тому у московських газетах уже створювався образ українця як ворога
Фото: Facebook.com/yuriy.ribchisnkiy

В моновиставі Наталії Могилевської «Я вдома», яка з аншлагами йде у Києві, звучать не лише її вірші та пісні, а й вірші Юрія Рибчинского, що народжувалися під час їхніх довгих розмов. Він же написав співачці і нові слова до її пісні «Місяць», в якій тепер звучить «я кажу ні жахливій цій війні».

Ми зателефонували Юрію Рибчинському, поету, драматургу, сценаристу, «національній легенді» (відзнака президента «Національна легенда України» у 2021 вручалася вперше), народному артисту, щоб поговорити про наші болючі переживання.

А ще – щоб привітати, хоча й трохи із запізненням: 22 травня маестро виповнилося 77.

Мабуть, саме у такому вогні і народжується справжня нація

- Юрію Євгеновичу, у моноспектаклі Наталії Могилевської «Я вдома» звучить багато ваших віршів, написаних під час війни, і деякі з пісень ви з нею разом робили. Як ви цей біль переживаєте?

- Деякі вірші я написав одразу. Перший – на третій день, коли все почалося: «П’ята ранку, було темно, було тихо, як в раю, ти прийшов на нашу землю, щоб знайти тут смерть свою. А ти думав, сучий сину, чадо чорної пітьми, що тебе із хлібом-сіллю будем зустрічати ми?..» Рядки просто виливалися з мене, навіть сам не знаю як, був якийсь поштовх.

А потім ми переїхали у Чернівці, і Наталка була поруч, вона приїздила в Чернівці, ми виступали перед волонтерами з нею. Тоді, можна сказати, і почала зароджуватися моновистава на піснях, на віршах. Я написав кілька пісень. Ми зробили ремейк пісні «Місяць» - «Я кажу ні». Я написав новий текст, де вона тепер співає «я кажу ні жахливій цій війні». Потім наступну пісню написали. І от так виникла ідея зробити моновиставу. Все таки у Наталки є дуже потужний акторський талант, і його вже треба реалізовувати нарешті. Мені здається, все збіглося разом – війна, поезія, музика, театр.

- І публіка в захваті

- Так, людям подобається, я бачив. Я тиждень тому був на прем’єрі вистави, люди кілька разів аплодували стоячи.     

- Коли ми з нею говорили у березні, вона розповідала, як ви разом пишете тексти. Казала, що вони народжуються під час ваших розмов. Про що ваші розмови сьогодні?

- Звичайно, як і всі зараз, говоримо про війну. На відміну від мене, Наталка увесь час рухається, вона набагато більше бачить, увесь час виступає в різних куточках України перед військовими, волонтерами, багато допомагає сама як волонтерка нашій армії. Обговорюємо, як ми в захваті від людей, які організувалися і зробили неспроможною перемогу росії над Україною.

Я теж спостерігав, як на Буковині працюють волонтери, і взагалі як люди допомагають одне одному - я просто в захваті від нашого народу.

- Так, це не може не надихати.

- Звичайно. Я вважаю, що ми нарешті стаємо справжньою нацією. Ця війна спонукала нас швидше рухатися у вірному напрямку. Ми дуже багато років зволікали і багато процесів йшло дуже кволо. А зараз немає коли гаяти час, треба все вирішувати інколи навіть не протягом дня, а протягом якихось годин. Мабуть, саме у такому вогні і народжується справжня нація.

Ми нарешті стаємо справжньою нацією. Ця війна спонукала нас швидше рухатися у вірному напрямку

- Шкода, що такою ціною.

- А в історії ніколи по-іншому не було. Жоден народ не може сказати, що йому подарували волю і незалежність, як то кажуть, на блюдечку з золотим обідком. За все, як казав мій тато, треба або платити, або розплачуватися.   

- Наталка публікувала ваше повідомлення, де ви називаєте її «доня». І нам вона казала, що ви стали для неї батьком. Ви справді як родина?

- Ми з Наталкою почали працювати ще в минулому столітті, коли вона закінчила естрадно-циркове училище. Я був її першим продюсером. Ми дружили з її батьками. І так вийшло, що її батько перед смертю передчував, що щось може статися, і сказав мені: «Якщо зі мною, Юрію Євгеновичу, щось трапиться, прошу стати батьком Наталці». Уже багато років ми разом, і вона для мене, моєї дружини як справжня дочка, це так.   

Для Наталії Могилевської Юрій Рибчинський став другим батьком. Фото: facebook.com/mogylevskaya

Для Наталії Могилевської Юрій Рибчинський став другим батьком. Фото: facebook.com/mogylevskaya

Передчуття війни було, але мені казали, що я перебільшую

- Ви були готові, що війна таки буде? Яким стало життя для вас після 24 лютого?

- Я сам дивувався, що 10-15 років тому, якщо відраховувати від 2014 року, від Криму, я так багато пишу віршів про війну. Передчуття було. Я в ті часи багато їздив у різних справах до Москви і мав змогу читати і привозити їхні газети. Вже тоді було зрозуміло, що вони готуються до війни з Україною. Я не такий великий аналітик, але достатньо було ці московські газети почитати. У 2007, 2010, 2012 роках там були такі статті, що уже створювався для загалу образ українця як ворога. А навіщо це робити, якщо ти не готуєшся до війни?! Тому передчуття було. Я навіть не приховую. Зі мною сперечалися, казали, що я, так би мовити, перебільшую, що це божевілля, що цього не може бути.

- Що змінилося у вашому житті? Що тепер важливо?

- Найважливіше і для мене, і повинно бути найважливішим для кожного українця зараз не особисте життя, а Україна. Це я кажу без пафосу, бо Україна – це не тільки територія, це дім, де мають жити наші діти, онуки, правнуки. Головне, щоб Україна залишилася Україною, щоб ми перемогли заради майбутнього. Це головна зараз мета. Вважаю, ми повинні бути як кулак, всі згуртовані заради того, щоб Україна відбулася в перемозі.

У 2007, 2010, 2012 році в московських газетах уже створювався для загалу образ українця як ворога. А навіщо це робити, якщо ти не готуєшся до війни?!

І я певен, що Україна після перемоги дуже зміниться. Бо багато реформ, які гальмувалися або були, як казали багато людей, не на часі, після перемоги пришвидшиться. Нам треба якомога швидше вступати і до ЄС, і до НАТО, а для цього треба зробити дуже багато домашньої роботи. І перемога буде каталізатором цих процесів.

Ми не зможемо повернутися і жити тим життям, яким жили до цієї війни. Кажу так, бо коли забрали Крим, коли почалася війна на Донбасі, ця війна багатьох нічому не навчила. У психології багатьох було – що війна десь іде, а ми в Одесі, Києві, Львові можемо жити зовсім іншим життям. Не було так, як зараз, коли вся країна згуртована, коли львів’яни допомагають сумчанам, кияни – харків’янам і так далі. А зараз це дуже важливо.

На врученні премії «Національна легенда України» 22 серпня 2021 року. Фото: president.gov.ua

На врученні премії «Національна легенда України» 22 серпня 2021 року. Фото: president.gov.ua

 

Я проти вузького погляду на багато речей. Зараз найголовніше – перемогти

- Зараз всі багато говорять про важливість культурного фронту, що про це не треба забувати і не відкидати на задній план. Що, на вашу думку, сьогодні треба робити державі, щоб підтримати культуру?

- Вважаю, треба прийняти закони і прописати правильні пільгові умови для розвитку української культури, і головне – не заважати. У нас же дуже люблять про любов до української культури з якихось трибун говорити, а як доходить до діла, гасла залишаються не діючими. Перше, без чого не може бути розвиток культури, – це без авторського права. 

Не дипломати відкривають світові ту чи іншу країну, відкривають діячі культури і спортсмени в першу чергу

Тому треба починати з авторського права. І, звичайно, тим людям, які обкрадали і обкрадають культуру й досі, треба дати по руках, і раз і назавжди з цим закінчувати.

В українську культуру треба вкладати державі, якщо держава хоче, щоб про неї знали. І не менше, ніж в інші сфери. Ми зараз бачимо, що таке культурний фронт, коли в Європу поїхали наші артисти балету, опери, естради, наскільки величезні аудиторії вони збирають і відкривають світові нас. Не дипломати відкривають світові ту чи іншу країну, відкривають діячі культури і спортсмени в першу чергу.

Завдяки кінематографу Америка завоювала увесь світ. Завдяки розвитку естради Америка завоювала півсвіту. Але само собою це не відбувається, треба мати програму і правильні закони. І вони мають бути для української культури, для українських діячів пільгові.  

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Наталья Могилевская (@nataliya_mogilevskaya)

- Як ви ставитеся до перейменувань вулиць чи інших об’єктів сьогодні? З цього приводу йдуть дискусії. Ви, до речі, були в комісії, яка розглядала питання про перейменування Національної музичної академії ім. Чайковського. Як нам до цього питання підійти зважено?

- У мене своя думка. У когось вона співпадає з моєю, а хтось має іншу думку. Але мені здається, який би результат не був, під час війни – це холостий постріл. Це нічого не дасть. Що зміниться, якщо перейменувати консерваторію? Що зміниться, якщо перейменувати ту чи іншу вулицю з однієї назви на іншу? Нічого.

Коли нашим бюрократам немає чим займатися чи треба, як кажуть, зробити видимість діяльності, починається боротьба з якимись іменами. Для мене це не війна Шевченка з Пушкіним, це не війна Скорика з Шостаковичем. Культури, з моєї точки зору, ніколи не воюють. Під час Другої світової війни ніхто не заборонив німецьку мову – як її викладали у школі, так і викладали. Йшли вистави Шиллера, ніхто не забороняв у бібліотеках Гете і Гейне. І німці, до речі, так само не забороняли під час війни Чехова чи Толстого. Це дуже низький рівень боротьби. А головне – він нічого не дає.

А що стосується Чайковського, і це моя думка, він заслужив право, щоб консерваторія іменувалася його ім’ям. У свій час, коли це ще було училище, він приїжджав сюди як інспектор, а потім писав листа до Петербургу про те, що це училище відповідає всім вимогам консерваторії, після чого вона й була заснована. А він же міг й інше написати. Крім того, він більше ніж третину життя провів в Україні, тут написав «Лебедине озеро», «Євгенія Онєгіна», «Мазепу», «Черевички», «Орлеанську діву», симфонії, романси на вірші Шевченка. Він - зі знатного козацького роду, його прадід - козак Федір Чайка. Потім його дід змінив прізвище на Чайковський. Я би пишався тим, що така видатна постать як Чайковський належить нам, а не росіянам. Ми не можемо змінити того, що було частиною Російської імперії, всіх можна було назвати російськими діячами культури у той час. Але треба забрати своє нарешті. І Куїнджі, і Айвазовський на теренах України працювали, я вже не кажу про Рєпіна. Чому ми повинні все віддавати?

Скіфське золото теж нам належить, тому що воно було на нашій землі. Воно ж не називається українське золото, воно називається скіфське. То ж ми тут на етнічну назву не звертаємо уваги, нам головне, що воно на нашій землі було. Все, що було на нашій землі, це наша культура. І від того, що тут були Шолом-Алейхем, який писав на теренах України на ідиш, Парандовський чи Івашкевич – польською мовою, а хтось - російською, це не зменшує фігури Лесі Українки, Франка чи Шевченка. Це говорить про те, що наша українська земля дала колосальну кількість талантів. І вони були різні.

Ми не можемо змінити того, що були частиною Російської імперії, і всіх можна було назвати російськими діячами культури у той час. Але треба забрати своє нарешті

Шевченко теж був академіком Петербурзької академії мистецтв. То якщо завтра росіяни будуть казати, що він російський художник, ми що – його віддамо? Ні! Франко писав дванадцятьма мовами. І ми цим пишатися повинні, що є українці в історії, які, окрім своєї, знали так багато мов.

Я проти вузького погляду на багато речей. Зараз найголовніше – перемогти. А такі питання можуть розколювати. Бо у когось може бути одна думка, а у мене – інша. І це не значить, що ми повинні бути ворогами. Ти маєш право відстоювати і думати так. А я можу думати інакше.

До речі, Лисенко дружив із Чайковським, і коли він написав «Тараса Бульбу», саме Чайковський написав листа, щоб дозволили йти опері українською мовою. І це було в той час, коли вже діяв Валуєвський циркуляр. Але у Чайковського вистачило сміливості відстоювати українське. Для мене він – і українець, і український композитор.

А ще я знайшов в його листах до Модеста Чайковського, де він пише: «Брате, я знав геніїв серед різних народів, але я знав тільки один народ геніїв – це українці». Так міг написати тільки справжній український націоналіст. У мене така думка. Але для мене не ворог і та людина, у якої інша думка. Але, знову ж таки, скажу: навіщо це під час війни? Не треба цим зараз займатися. Закінчимо війну, тоді можна буде спокійно обговорити, поставити на терези різні думки і вирішити ці питання.

Нам зараз «Джавеліни» і бронежилети потрібні, а не перейменування.

- 22 травня у вас був день народження? Вдалося хоч трохи  посвяткувати?

- Я саме напередодні повернувся додому. Міг святкувати і в Чернівцях, але така ностальгія була за Києвом, так хотілося повернутися додому. Повернувся до Києва, маленькою компанією, меншою, ніж в звичайні роки, все таки вдалося зібратися, трішки посвяткувати. Святкувати дні народження треба.