Політичний психолог Світлана Чуніхіна: Приховувати телемарафоном правду про війну - недалекоглядно
Російсько-українська війна вражає жорстокістю, безпринципністю та варварством. Чому росіяни дозволили себе обдурити? Як українцям розповідати правду про війну, щоб не деморалізувати їх? Відповіді на ці та інші питання - в інтерв'ю «КП в Україні» із віце-президентом Асоціації політичних психологів України Світланою Чуніхіною.
Чим абсурдніший фейк, тим простіше перекроювати реальність
- Світлано, з огляду на опитування, 70% росіян підтримують війну. Звідки у людей може бути така сліпота? Чи вони просто звірі?
- Достовірно судити про рівень підтримки росіянами війни не можна. Соціологи й самі зізнаються, що левова частка опитуваних відмовляється відповідати. Тобто відсотки вираховані від невеликої кількості людей, які погоджуються відповідати на запитання.
Потрібно розуміти і той факт, що опитування проводяться по телефону, а отже, про анонімність не може бути й мови - це теж спотворює підсумки. Тому я не орієнтувалася б на ці цифри. Але в Росії справді багато прихильників так званої військової спецоперації в нашій країні.
Повертаючись до запитання, що не так із цими людьми. По-перше, будь-яка велика війна неможлива без сплеску ентузіазму, піднесення національної гордості.
По-друге, є й специфічно російська особливість сприйняття цієї війни.
Росіяни довгий час зазнають масового впливу пропаганди. Там уже давно немає незалежних ЗМІ. І ця пропаганда настільки сильна, що створила внутрішні, вбудовані у свідомість фільтри, які підштовхують людей до того, щоб відкидати інформацію, яку вони маркують як ворожу.
Ось уявіть: припустимо, слухаючи Путіна, Кисельова чи Соловйова, – особисто ви сприймаєте сказане ними як джерело знань про світ? Ні! Тому що це для нас абсолютно дискредитоване джерело інформації. Те ж і з росіянами. Крім центрального ТБ, більшості з них доступні різні джерела інформації. Вони можуть черпати інформацію навіть із інтернету, увімкнувши VPN, але… Внутрішній фільтр змушує їх відкидати ту точку зору, яка не вписується в їхню спотворену картину світу.
- А якщо умовно завтра їхня пропагандистська машина розгорнеться на 180%, як швидко росіяни повірять у нову реальність?
- Є дослідження соціологів, того ж «Левада-Центру», як змінювалося ставлення росіян до українців залежно від того, який порядок денний мало центральне телебачення. Результати такі: шлях від різко негативного неприйняття до любові та назад росіяни проходили швидко.
- Швидко – це скільки: день-два, місяць?
- Не за день-два, але протягом місяця тренди точно могли змінюватись. Громадська думка в умовах диктатури як така відсутня або принаймні має фрагментарний характер, і тому таке суспільство досить легко піддається різним віянням.
Але! Російська пропаганда не була б настільки успішною, якби не апелювала до реальних потреб росіян, не знаходила у них відповіді. Ці потреби, звісно, не остаточно озвучені і зрозумілі, зокрема, самими громадянами Росії.
Але сторонньому спостерігачеві помітний принизливий, зневажливий характер ставлення влади до суспільства, який відтворюється у будь-якій політичній системі – монархії, комуністичній диктатурі, суверенній демократії. І цю неминучу приниженість необхідно якось компенсувати. Найперше – роздутим почуттям національної переваги на тлі інших народів.
Жодної «ХНР» уже не вийде
- Верхівка російського політикуму... Вони вірять у ті відверті фейки, про які самі й говорять?
- Тут питання не в «вірять – не вірять». Вони, мені здається, взагалі не ставлять за мету, щоб їхні судження відповідали істині. Люди, наділені владою, часто відчувають певне задоволення від того, що можуть кроїти реальність за своєю примхою. Це один із способів утвердити свою владу. І парадокс у тому, що чим тупіше заявлена гіпотеза щодо реальності, тим претензія на владу виглядає переконливішою.
Але така позиція призводить до небезпечних наслідків – можна загратися та дезінформувати себе, перестати адекватно оцінювати ризики. Це й сталося з російською політичною елітою та «військовою спецоперацією в Україні», яку вони погано прорахували.
- Як пояснити військові звірства росіян – події у Бучі та Ірпені, обстріли Вінниці? Чи це реакція на військові провали?
– Не думаю, що це реакція на військові провали. Хоча їх частково дратують нові можливості української артилерії, пов'язані з поставками сучасних видів західної зброї. Почасти так проявляється бажання помститися чи показати свою перевагу.
Але, гадаю, головна причина криється в іншому. Вони мають чітку гіпотезу – чим сильніше вони натиснуть на мирне населення, тим швидше українці натиснуть на президента Зеленського, щоб він підписав капітуляцію. Росіяни залишаються заручниками своєї концепції вертикальної структури державного устрою - коли на чолі стоїть одна або кілька осіб, які приймають усі рішення, а народ повністю позбавлений суверенітету. Україна – інша країна.
Вони скрізь так діють: залякують, тероризують мирне населення, щоби деморалізувати, підірвати здатність до опору.
- Росія мріє відхопити нові регіони країни та створити там чергові «республіки». Чи зможуть вони окупувати уми та серця українських громадян, які там залишаться?
– Життя на окупованих територіях – це життя в екстремальних обставинах, де головне завдання – вижити. І в такій ситуації люди здатні на ширші компроміси. Деякі претензії можуть відійти на задній план. Не забуваємо і про російську пропаганду, яка може забезпечити собі необхідний рівень підтримки.
Але на відміну від росіян, які не мають «іншої Росії», куди можна втекти від тиранії, українці мають за що боротися – це вільна Україна. І цей факт може давати додатковий імпульс для опору всередині окупованих територій.
У будь-якому разі окупація нових територій не буде легкою для росіян.
У нас не вміють подавати правду, як пальто
- Національний телемарафон новин побудований переважно на ура-патріотизмі: перемога близько, армія РФ деморалізована тощо.
У той же час хлопці, які воюють на передовій, часто описують зовсім іншу реальність. Зрештою, в українців починає закрадатися підозра, чи всю правду нам розповідають по телевізору?
- Питання донесення інформації під час війни – складне. Погані новини з фронту небезпечні тим, що можуть створити відчуття безнадійності опору. Мовляв, сили нерівні, ми програємо. І в цьому сенсі вся правда може швидше нашкодити, аніж принести користь.
Приховувати гірку правду – найпростіший прямий шлях ведення інформаційної політики під час війни: говоритимемо, що все добре, стільки, скільки зможемо. І на цій брехні підтримувати населення у більш-менш робочому стані. Але цей підхід теж не можна вважати безпрограшним.
По-перше, він вже сам послаблює здатність до опору. Адже у громадян може виникнути відчуття несправжньої безпеки: все й так добре, не треба особливо старатися. Перемога настане і без моєї участі. У таких новинах людині важко знайти місце застосування для власних зусиль. Так, хибно оптимістичні новини не деморалізують суспільство. Але вони його демобілізують.
По-друге, якщо відбудеться відчутна поразка ЗСУ, яку приховати неможливо, то що тоді буде з населенням?
Усі мають розуміти: ця війна для України – Вітчизняна. І успіх у ній залежить від того, наскільки все суспільство масово чинитиме опір, а не лише наші хлопці на фронті. Поки що Україні вдавалося зберегти відчуття, що війна – спільна справа. Всі так чи інакше залучені, хоч і з різним ступенем та можливостями. Це колосальний ресурс, якого немає у ворога. Єдина з незаперечних наших переваг, яка не залежить від іноземних партнерів. Тому до нього потрібно ставитися дбайливо, не розбазарювати.
- А які прийоми можна використати, щоби ще більше мобілізувати населення?
- Я б хотіла застерегти, щоб влада та журналісти не розглядали інформацію як спосіб маніпулювання громадською думкою, яка дозволяє вводити людей то в один, то в інший стан. Під час війни суспільство не може бути об'єктом, що розігрується.
У Марка Твена є хороша фраза: «Правда, безумовно, потрібна, тільки її треба подавати, як пальто, а не жбурляти в обличчя, як мокрий рушник».
У нас поки що ніхто не вміє подавати правду, як пальто. У нас мало досвіду шанобливого спілкування. І це стосується не лише влади. Людям, які формують інформаційну політику воюючої країни, необхідно визначитися, як вони хочуть бачити суспільство - як повноправного учасника опору або як перешкоди, від якої всього-то й потрібно - заспокоїтися і не плутатися під ногами. Від відповіді це питання залежить і стиль подачі поганих новин з фронту.
- Усі ми хочемо беззастережної перемоги – повернути всі окуповані території. Але якщо фіналом війни стане якийсь гібридний варіант, який суспільство не прийме. Як тоді?
- Якщо суспільство не прийме гібридного формату перемоги, то його й не буде. От і все! А теоретично відповідь на це питання залежить від того, наскільки сильним виявиться опір народу і наскільки при владі достатньо ресурсів, щоб його придушити.
Ризики внутрішнього розколу незначні
– Як війна вплинула на риторику політиків зі своїми виборцями? І як змінився політичний ландшафт країни?
- Нині немає жодної риторики з виборцями. Та й немає жодної політики. Під час війни немає політики, хоча кажуть, що війна – це продовження політики іншими засобами.
Що ж до політичного ландшафту країни, він зміниться радикально. Проросійський полюс зникне з легального політичного дискурсу України або, принаймні, стане маргінальним, а проросійським політикам доведеться максимально пом'якшити свою риторику.
Між якими полюсами після закінчення війни висікатиметься іскра політичного процесу в Україні, ще не зрозуміло.
Нині у нас у політиці єдиний полюс – національно-визвольний. Яка з'явиться противага цьому – поки що важко уявити. Можна припустити, що одна частина політичного спектру, наприклад, тяжітиме до більш повної інтеграції в європейський простір з усіма наслідками, а друга – відстоюватиме ідею власного українського шляху розвитку.
- Війна – час забути про внутрішньополітичні баталії, з'ясування стосунків у соціальних мережах. Чому порушується табу на політичні чвари? Чи є ризики внутрішнього розколу суспільства на тлі опору агресії зовнішнього ворога?
- Частково відповідь у тому, що відбулася певна адаптація суспільства до війни. І з адаптацією повертаються колишні політичні звички.
Ризики внутрішнього розколу я особисто оцінюю як незначні. Тим не менш, конфлікти є неминучими, і вони небезпечні тим, що можуть відволікати енергію від вирішення оборонних завдань на другорядні питання.
Водночас війна – не привід вимагати один від одного беззастережної підтримки будь-яких рішень влади чи будь-кого. Небезпека такої установки не менша, ніж сплеск політичних суперечок. Скотитись у військовий тоталітаризм – не варіант для європейської країни.
- Як ви поясните, що багато громадян почали ігнорувати сигнали тривоги - звикли, стали безстрашними, більш безтурботними?
- Якщо говорити про мешканців Києва, то така поведінка пояснюється тим, що знизився рівень небезпеки. Якщо відновляться активні обстріли, люди знову почнуть спускатися в укриття.
