Журналіст Андрій Куликов: У долі мами загиблої Лізи - доля всіх таких матерів. Їх не можна терзати
Бузкова сукня, лавандове поле… Маленька Ліза безтурботно танцює серед цієї краси. А посічена ракетними уламками Ірина мало не божеволіє від усвідомлення, що її сонячної доньки більше немає серед живих.
Представники італійського телеканалу RAI News 24 записали відео, що рве душу, в реанімації, керуючись нібито благими цілями. Але викликали лише гнів і зневагу колег, які назвали таке інтерв'ю тортурами та знущанням.
Український комітет із журналістської етики (КЖЕ) виступив із заявою про різке засудження дій організатора візиту до лікарні Антона Кудінова та італійської журналістки Лаури Тангерліні. Чому з'явилася така реакція, «КП в Україні» розмовляє з головою КЖЕ – відомим публіцистом, телеведучим та медіаекспертом Андрієм Куликовим.
Засудили одностайно
- Андрію, як з'явилася заява КЖЕ ? Спрацював громадський резонанс чи ви обговорювали сюжет за своєю ініціативою?
- Я дізнався про цей сюжет із публікації у Твіттері – писав хтось, уже не згадаю хто, з українських колег англійською мовою. Я подивився відео… А наступного дня, у неділю, ми онлайн зібрали засідання комісії та написали цю заяву. В обговоренні практично всі члени комісії брали участь.
- Засудження роботи Антона Кудінова та журналістки RAI News 24 Лаури Тангерліні було одностайним чи хтось намагався знайти їм виправдання?
- У заяву вносили виправлення, проте оцінка роботи інтерв'юерів була однозначно негативною.
- Кудінов стверджує, що має всі дозволи – від медиків і від самої Ірини Дмитрієвої. Ви у заяві закликаєте провести розслідування: як журналісти потрапили до палати реанімації, куди стороннім доступу немає.
– Розслідування бувають різні. У цьому випадку йдеться не про поліцію, а про вивчення всіх обставин. Зокрема, щоб більше такого не повторювалося.
У журналістів немає повноважень повідомляти про смерть
- Журналістам часто доводиться говорити із рідними загиблих. І навіть коли є тверда згода на інтерв'ю, люди плачуть і плачуть. Ми змушені викликати біль.
- Звичайно, кожен із нас, залежно від того, що пише, може завдавати болю. Але є межі та є мета, з якою це робиться.
- На вашу думку, у італійської журналістки мета була показовою – зробити ходову картинку?
– Я не можу про це категорично говорити, але допустити можу. Можливо, журналістка не діяла суто показово. Але вона, напевно, розуміла, яка реакція буде у матері, яка дізналася про смерть своєї дитини.
Є правила, хто і як має повідомляти про загибель. У журналістів немає таких повноважень. Вони повинні керуватися здоровим глуздом. Якщо гине боєць, ми чекаємо, поки родичів про це повідомить військове командування, спеціально підготовлені до цього люди. Цей принцип повинен дотримуватися.
- Є професійний успіх… Якби ви отримали шанс зробити такий ексклюзив, то як вчинили б?
- Для мене це умовний стан, але думаю, що я відмовився б. У будь-якому випадку спочатку мав би переконатися, що людина вже знає про загибель дитини, що вона вийшла із шокового стану. І не давав би в руки матері телефон із відео ще живої дівчинки.
Сам факт інтерв'ю ми не можемо засудити, бо рано чи пізно його потрібно було зробити. Але обставини та способи, якими воно було отримано, неприпустимі, тому що завдають нового жахливого удару так жорстоко травмованій людині.
Схоже, Ірина до питання журналістів не знала, що її дочка загинула. Фото: instagram.com/l.i.z.i.love
У пропаганді немає доцільності
- У соцмережах згадували, як одразу після влучення ракети до київської багатоповерхівки Антон Геращенко показував російський паспорт постраждалої Катерини Волкової. І порівнюють: чим ми, мовляв, краще…
– У тому, що робить Антон, чимало порушень етики. Але Геращенко не є журналістом. Журналіст повинен ставитися до себе суворіше, ніж до інших. Я підписаний на канал Геращенка, до нього є кілька зауважень, які я цитую у різних публічних дискусіях. Але дії італійської журналістки треба порівнювати із діями інших журналістів, а не тих, хто відповідає за зв'язки із пресою.
- Багатьох різонуло, що до Ірини в лікарню завітали представники італійського ресурсу. Європі, як кажуть, не так болить – як цікаво. А якби це був наш телеканал чи візит до реанімації Володимира Зеленського?
- Я думаю, що у випадку із Зеленським це сприймалося б не менш гостро. Щодо італійського телеканалу, то ви знаєте, що є різні школи журналістики. Був матеріал кореспондента ВВС Фергала Кіна про розстріл росіянами восьми бійців тероборони у Бучі. Там зовсім інший підхід, хоча теж є вдова одного із загиблих та єдиний очевидець, кому вдалося вижити. Це теж дуже важко дивитися та слухати, але подано інакше.
Багато залежить і від того, яка країна і який засіб масової інформації. А ЗМІ іноді залежать, із якого регіону походять. Я думаю, якби це інтерв'ю зробив український телеканал, воно б сприймалося не менш болісно, бо порушено принципи гуманності.
- Людмила Денісова, коли виправдовувала свої непідтверджені заяви про сексуальні злочини росіян, говорила, мовляв, будь-які методи хороші, якщо працюють проти ворога.
- На жаль, вони іноді не лише проти ворога працюють. Якщо виявляється, що це вигадка чи перебільшення, то вони працюють проти нас. Я був модератором зустрічі Денисової із ініціаторами листа за її відставку. І я їй сказав, що іноді сказане спокійним тоном змушує краще прислухатись, ніж сказане на емоціях.
- Де кордон між журналістикою та пропагандою. Хто має право пропагувати?
- На пропаганду має право будь-яка людина, але я не бачу в ній доцільності. Я це говорю як людина, яка 8 років працювала в радянській пропаганді.
Для мене межа в тому, що пропаганда обов'язково містить вигадку. А по-справжньому – брехню. Вона може бути зовсім маленькою і не впливати на загальний тон матеріалу, у мене такі випадки були. Але саме ця маленька брехня дає підставу для заперечення тези, яку людина хоче до публіки донести. Я говорю, спираючись на особистий досвід. Мене він переконав, що так робити не можна.
Не треба безперервно тиснути на нерв
- Війна – це завжди горе. Чи потрібно постійно тиснути на больовий нерв публікаціями страждань, показувати вбитих людей, зруйновані будинки?
- Іноді треба, іноді просто необхідно, бо це свідчення того, що відбувається. І ми знаємо, що деякі міжнародні суди приймають журналістські публікації як докази. Тож у наших матеріалах таке має бути.
А ось чи треба безперервно тиснути – це питання професійних стандартів. Або ми тиснемо весь час на ці страждання, або періодично відпускаємо, щоб показати: попри все є і перемоги, і відновлення, і подолання власних травм. Концепція конструктивної журналістики, чи журналістики рішень, і під час війни має бути присутньою.
- Автори відео з мамою Лізи наголошують на тому, що світ мав її почути. Побачити, що вона переживає. Свою роль це відео відіграє у розумінні того, що відбувається в Україні?
- Звісно, зіграє. Але треба розуміти, чи маємо ми право завдавати ще більше страждань жінці, яка і так страждає неймовірно сильно. Занадто велика ціна для конкретної людини, для людей, які були і, на жаль, ще будуть у схожих ситуаціях. У цієї мами- доля багатьох таких матерів. З ними не можна так, їх треба щадити та підтримувати.
Особлива думка
"Не можна посилювати страждання, яких і так достатньо"
Сергій Томіленко. Фото: facebook.com/sergiy.tomilenko
Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України:
- На мою думку, ситуація обурлива. У гонитві за сенсацією, за першістю журналісти завдали страждання сім'ї, вважаючи, що декларують турботу. Ми розуміємо, що аудиторія кожного медіа хоче емоцій, надриву. Ті залпи ракет, які 24 лютого викликали глобальний шок, тепер здаються звичайними. Поріг чутливості постійно зміщується, і за такими історіями, як додатковим подразником, йде погоня. Але ми не хочемо, щоб журналістів вважали стерв'ятниками, які добивають жертв війни. Журналісти не можуть виходити за межі моральних стандартів.
Сергій Томіленко каже, що зараз йому самому доводиться багато спілкуватися із сім'ями загиблих на цій війні журналістів.
- Це дуже травматично, треба готуватись до такого спілкування. Якщо рана кровоточить, можливо, варто вийти на контакт не з мамою, а з іншими родичами. Ми як лікарі – маємо керуватися головним принципом: не нашкодь.
Війна жахлива, і ми не маємо права посилювати страждання, яких достатньо.
З історії питання
14 липня Росія завдала серії ракетних ударів по Вінниці. Серед загиблих була 4-річна Ліза, мама якої опинилася у тяжкому стані у реанімації. Бабуся Лізи розповідала журналістам, що мама нібито знала про загибель дитини, а коли прийшла до тями – забула, кликала дочку.
Про смерть малюка Ірина Дмитрієва дізналася від фіксера (посередник, організатор роботи журналіста) італійського каналу RAI News 24 Антона Кудінова та журналістки Лаури Тангерліні. Вони вклали до рук Ірини відео з її ще живою донькою та записали на відео ридання.
Кудінов і Лаура Тангерліні, які зазнали гострого засудження за професійну жорстокість, стверджують, що мали дозвіл на інтерв'ю в реанімації, а Ірина була в нормальному для такої розмови стані.
Антон Кудінов (Фото: facebook.com/antonio.kudinov) та Лаура Тангердіні (Фото: twitter.com/ltangherlini)
