• Головна
• Політика

Фото: прес-служба ФК ''Шахтар''

Боротьба з олігархами – одна з вимог щодо вступу України до ЄС. Український закон про олігархів передбачає створення реєстру олігархів. 30 червня президент Володимир Зеленський ввів у дію Положення про реєстр олігархів.

Рінат Ахметов як власник медіа та найбільший гравець у металургії та енергетиці – один із тих, хто ризикував потрапити до списку. Найбільша загроза – публічний статус олігарха, який відлякуватиме бізнес-партнерів.

А тепер, відмовившись від своїх медіаактивів, Рінат Ахметов зменшив загрозу негативної дії закону про олігархів. Своєї політичної фракції чи партії він не має, медіа для впливу вже немає – практично він уже не олігарх. «КП в Україні» дізнавалася, як у світі діють антиолігархічні закони.

США: боротьба з монополіями – боротьба з олігархами

В Америці, наприклад, боротьба з олігархами здійснюється за допомогою законів, що регулюють порядок лобістської діяльності. Лобісти отримують чітке обмеження діяльності: хто може вести подібну активність, хто ні і як саме її вести.

Але у США олігархам ніколи не забороняли впливати на політику, там просто це внесли до рамок закону про лобізм і ніколи не забороняли впливати на ЗМІ.

Окрім цього, у США на високому рівні антимонопольна діяльність. У країні більш ніж 100 років тому, у 1890 році, був прийнятий Акт Шермана - перший антитрестівський (антимонопольний) закон США, що започаткував боротьбу з олігархами.

Закон був ухвалений проти олігарха Джона Рокфеллера, який, маючи справу з великими обсягами нафти, почав використовувати для її транспортування замість бочок цистерни, які сам виробляв, й користувався величезними знижками від залізниці. Закон Шермана забороняв транспортникам надавати знижку за перевезення нафти у цистернах.

Закон забороняв перешкоджання свободі торгівлі шляхом створення монополій (трастів) та будь-яку змову між підприємцями щодо демпінгу, преференцій, витіснення конкурентів. Такі дії вважалися злочинними, за них передбачалися накладення штрафів, конфіскація майна та ув'язнення до 10 років. Закон діє досі.

1914 року Акт Шермана був доповнений Актом Клейтона, спрямованим на захист малого підприємництва від обмежень, які встановлювали великі компанії. Цей закон чіткіше формулював, що таке "незаконне обмеження торгівлі", і забороняв цінову дискримінацію (надання преференцій окремим покупцям), а також продаж продукції тим дилерам, які зобов'язувалися не торгувати товарами конкурентів.

Більш ніж через двадцять років, 1936-го, Конгрес ухвалив третій антитрастовий закон - Акт Робінсона-Петмана, який передбачав переслідування за завдання конкурентам будь-якої шкоди. Ці три акти та деякі поправки до них і становлять законодавчу основу антитрастового регулювання у США.

Європа: у половині Євросоюзу лобізм жодним чином не регулюється

У Європі олігархів також прив'язують до лобістської діяльності. Лобізм має на увазі широкий спектр методів впливу як на органи влади, так і на громадську думку. Використовуються формальні та неформальні контакти, особисті візити до депутатів та інших людей, які мають владні повноваження.

У деяких випадках лобісти включають своїх кандидатів до виборчих списків, вносять пропозиції для обговорення на парламентських засіданнях і навіть складають проекти законів.

Європейські країни можна розділити на дві групи стосовно лобізму. До першої, яка включає більшість членів ЄС, входять держави, де лобізм фактично існує, але ніяк не регулюється спеціальними нормативно-правовими актами.

До другої групи входять держави, де лобізм регулюється нормативно-правовими актами, хоча найчастіше вони не обов'язкові для виконання і не охоплюють багатьох лобістів. У більшості країн цієї групи перші нормативні акти, що регламентують лобізм, з'явилися порівняно недавно, у 2000-х – 2010-х роках.

В Австрії реєстрацію лобістів було запроваджено у 2011 році. У Великій Британії у 70-х роках дуже часто депутати Палати громад відстоювали інтереси великих компаній.

Тому у 2002 році Кодекс ділової етики для членів парламенту Великобританії доповнено розділом № 3. Згідно з ним, під час парламентських слухань та при контакті з представниками виконавчої влади члени Палати представників не мають права захищати інтереси зовнішнього лобіста, якщо отримують від нього винагороду, мають прямі фінансові зв'язки з компанією-лобістом, є радниками компаній-лобістів.

Втім, член парламенту може захищати інтереси лобіста (крім парламентських слухань та контактів із представниками виконавчої влади), але лише у разі, якщо зареєструє отримані від лобіста кошти у спеціальному Реєстрі інтересів членів парламенту.

У 2006 році в Угорщині було запроваджено добровільну реєстрацію лобістів з видачею їм ліцензій, що дає право вільного входу до урядових будівель.

Натомість лобіст повинен щокварталу звітувати (у тому числі повідомляти дані про кількість контактів з метою лобіювання, про подарунки, передані офіційним особам, відомості про цих офіційних осіб, а також про закони або заходи виконавчої влади, з приводу яких здійснювалося лобіювання). Але зареєстрований лобіст має право не називати своїх клієнтів.

В Італії на загальнонаціональному рівні немає нормативного акта, який спеціально регулює лобізм. Але у деяких провінціях існують свої регіональні реєстри лобістів.

У Литві закон, що регулює лобістську діяльність, набув чинності 2001 року. Передбачено реєстрацію лобістів у спеціальному реєстрі, за ведення якого відповідає Верховна комісія з етики.

У Польщі діє закон «Про правові засади та регулювання лобізму», який набув чинності у 2006 році. Він вимагає від чиновників зберігати записи про контакти із лобістами, причому ці записи щорічно публікуються;

Закон про лобізм був ухвалений у Словенії у 2010 році. Цього ж року у Франції набули чинності правила регулювання лобістської діяльності. А у 2005 році в Чехії почав працювати Добровільний кодекс етики, який містить рекомендації про те, як чиновники мають будувати відносини із групами інтересів.

Мабуть, у всій Європі лише Берлусконі можна вважати олігархом. Фото: Pier Marco Tacca/Getty Images

У Європі олігархів мало

Політолог Володимир Фесенко розповів «КП в Україні», що в ЄС таких олігархів, як в Україні, практично немає. За його словами, цей термін більше використовують у політологічних та публіцистичних формах.

Але юридично обмеження для лобізму інтересів багатих людей також є. Є норми у законодавстві ЄС, які схожі на український закон про олігархів. Чиновники Євросоюзу мають повідомляти, що мали контакти з представниками великих компаній.

– Прояв олігархії є і в Європі. Але там уже давно встановили серйозні обмеження щодо впливу великого бізнесу на політику та владу. Це стосується медійної сфери та впливу на державну політику. Тому у більшості європейських країн таких класичних олігархів, як у нас, немає, – пояснює експерт.

Хоча, за його словами, є й винятки. Найяскравіший приклад – це екс-прем'єр Італії Сільвіо Берлусконі. Якогось моменту один із найбагатших людей Італії, медіамагнат, вирішив стати політиком і створив свою партію. І став прем'єром. Це класичний приклад європейської олігархії. У менших масштабах це виявилося у Франції, коли деякі великі бізнесмени спробували вплинути на політику.

– Більше олігархи впливають на політику країн Східної Європи. У Чехії, наприклад, бізнесмен Бабіш став прем’єр-міністром країни. Тобто в тих країнах, де нещодавно позбулися соціалістичного минулого і в яких бізнес розвивався дуже швидко, приклади своїх олігархів є, - пояснює Володимир Фесенко.