Чорна коса та ворон на плечі: якою запам'ятали художницю Любов Панченко, яка загинула від російської окупації
Після місяця, проведеного в окупованій Бучі, померла художниця та модельєр Любов Панченко. Розквіт її творчості припав на 60-ті роки минулого століття, але радянська влада та радянська культура зачиняли перед майстринею двері в популярність, оскільки надто багато українського – яскравого та самобутнього – було у її роботах.
Свою першу війну Любов пережила у дитинстві, другу зустріла на старості і вже не змогла пережити.
Цілілися за наводкою
Цей мікрорайон у Лісовій Бучі іноді називають Яблунькою – від назви села, де у 1938 році народилася Любов Панченко. Дивовижним чином війна пощадила тут усі житлові будинки, крім двох – будинки художниці та її близьких друзів: Валентини Чорновол – сестри В'ячеслава Чорновола та покійного Миколи Плахотнюка. Місцеві кажуть, що це не випадковість. Росіяни явно цілилися за наводкою.
– Сім'я Плахотнюків була у Києві, а Панченко залишалася вдома, вона нікуди не могла виїхати. До війни їжу приносили соціальні працівники, а коли окупанти увійшли до Бучі, нікому стало приносити, – каже автор інтернет-проекту «Шістдесяті» художник-аніматор Софія Розуменко.
Виснажену голодом та холодом художницю співробітники «Музею шістдесятих» знайшли вже у лікарні. Хто її туди привіз і як, ані вони, ані Софія не знають. А сама Любов Михайлівна нічого не могла розповісти, була не у змозі прийти до тями після пережитого.
- З Любов'ю Михайлівною мене познайомив дідусь – такий само шістдесятник Василь Здоровило. Вони мали міцну дружну компанію дисидентів – художників, письменників, артистів, - продовжує Софія Розуменко. - Микола Плахотнюк часто влаштовував у своїй оселі заходи, пов'язані з українською культурою. І у Людмили Панченко я дуже любила бувати. Зовсім маленькою дитиною милувалася картинами на стінах, вбирала ці яскраві насичені плями. А з віком почала розуміти, яке це високе мистецтво і яка вона дивовижна людина. Навіть зовні Панченко виглядала по-особливому. У її одязі завжди були елементи українського орнаменту, а велика чорна товста коса незмінно викликала захоплення.
Любовно збудований чоловіком будинок Любові Панченко було зруйновано російською ракетою. Фото: umoloda.kyiv.ua/ "Україна молода"
Батьки били по руках за малюнки
Важко уявити, як літня слабка здоров'ям жінка перетерпіла свій останній самотній і голодний березень. Можливо, тому, що багато в її житті відбувалося не завдяки, а всупереч. Пристрасне бажання малювати з'явилося в Любові, щойно вона навчилася тримати олівець. Але біда – люблячі батьки навідріз відмовлялися визнавати талант дочки і... навіть били по руках за малюнки.
Сім'я, де виховувалися двоє дітей, жила бідно, батько й мати працювали цілодобово, до такого самого життя готували і доньок. Захоплення старшої дівчинки живописом здавалося дурістю та шкідливим заняттям. Ну де брати гроші на дорогі фарби та папір?
Однак непокірниця вчинила по-своєму – після сьомого класу поїхала до Києва, вступивши до училища прикладного мистецтва на відділення вишивки. Виживати доводилося на мізерну стипендію, грошей не вистачало навіть на хліб. Вчителі намагалися підгодовувати дівчинку, але навіть їхні запрошення на обіди не врятували Любов від тяжкої форми дистрофії та операції.
Здобувши диплом, Любов пішла працювати в ательє, але з мрією стати художником не розлучилася. У 60-х роках у Києві відкрилася філія Львівського поліграфічного інституту, і Панченко вступила на вечірнє відділення. Багато читала, ілюструвала для себе українські вірші та казки, збирала зразки народних вишивок. Знайомство з київським Клубом творчої молоді привело її у світ дисидентської інтелігенції та сповнило життя новим змістом.
Любов Панченко працювала у Республіканському будинку моделей. Фото: treasures.ui.org.ua/panchenko_ua
Лише схеми вишивок у журналі
Друзі згадують, що Любов дуже багато працювала над своїми картинами та візерунками, але єдиним майданчиком, де вона могла виставити свої роботи, був журнал «Радянська жінка», який друкував її схеми авторських вишивок. Їх перемальовували майстрині у всіх куточках України.
Натомість серед друзів та знайомих талант Панченко був у великій пошані. Вона дарувала свої картини, шила одяг для українського хору «Жайворонок», писала афіші для літературних вечорів. Батьки давно змирилися з вибором доньки, і батьківський будинок у Лісній Бучі став місцем культурологічних посиденьок, де бували В'ячеслав Чорновол, Алла Горська, Василь Перевальський та інші особи – об'єкти переслідування КДБ.
Цікавилися радянські спецслужби й особистістю Панченко, особливо коли почали розганяти клуби творчої молоді, що розмножилися по Україні. Це був період репресій, під які потрапило багато друзів Любові. Сама вона тоді працювала у проектно-конструкторському технологічному інституті на посаді художника-модельєра.
Із серії робіт "Весняний спів". Фото: treasures.ui.org.ua/panchenko_ua
Працювала під свою дудку
– Мені дуже добре запам'яталися картини-аплікації з обрізків пальтових тканин, – каже Софія Розуменко. – Щоправда, згодом до цих творів дісталася моль, їх забрали до «Музею шістдесятих» і там відреставрували. До цього музею Панченко віддала майже всі свої роботи. Можливо, якісь альбоми залишилися і в її будинку, але ми туди поки що боїмося заходити – окупанти залишили в Бучі багато розтяжок. Тільки у вікно побачили, що у кімнаті все розкидано.
Свої знамениті картини-аплікації з тканин Панченко почала робити, коли її запросили працювати до Республіканського будинку моделей. Начальство цінувало її талант і креативність, але водночас нагадувало, що не все таке ось яскраве й українське подобається міністрові легкої промисловості УРСР. Мовляв, треба змінити трохи стиль. «Може, краще змінити міністра», - зухвало відповіла художниця.
- Вона завжди говорила те, що думала, і ні до кого не підлещувалася. Була дуже доброю та чуйною, але якщо треба – дуже різкою, - згадує Софія.
«Вони працюють під чужу дудку, а я – під свою», - так Панченко пояснювала свою відсутність у Спілці художників Української РСР. З цієї ж причини за Союзу не було жодної виставки Панченко, її картини не прикрашали обкладинок радянських журналів, а ім'я залишалося невідомим для широкої публіки.
Перша виставка була організована лише у 1992 році – в Ірпені, який також постраждав у цій війні, як і Буча.
2 лютого Любові Михайлівні виповнилося 84 роки. Фото: ФБ Ольга Продан
В останні роки не могла малювати
Російська ракета влучила у двір, який так дбайливо облаштовував для коханої жінки її чоловік – київський графік Олексій Олійник. Збудував будинок із мансардою, викопав невеликий ставок. Чоловіка не стало у 1994 році, з того часу художниця жила сама.
В інтернеті є розповідь про те, як одного разу до Любові прийшов давній приятель – письменник, видавець Василь Скуратовський - та приніс маленького воронятка, якого знайшов. Панченко виходила та приручила птаха. Коли вона виходила з дому зі своєю знаменитою чорною, мов смола, товстою косою та з вороном на плечі, то нагадувала чаклунку – загадкову й мудру.
Друзі завжди були поряд із Любов'ю Панченко, але й вони старіли. Сама художниця останніми роками вже не могла малювати – тремтіли руки. І багато часу проводила у лікарнях.
Остання персональна виставка Панченко відбулася у «Музеї шістдесятих» у 2020 році.
Колаж "Червона калина". Пальтова тканина. Фото: treasures.ui.org.ua/panchenko_ua
У ТЕМУ
Перший та єдиний альбом Любові Панченко «Повернення» можна завантажити на сайті Українського інституту національної пам'яті.
