• Головна
• Політика

Фото: Анна НЕСТЕРЕНКО

Вночі ми підскочили від сильних вибухів. Стіни тряслися від ударної війни, у сусідніх будинках винесло шибки. Перша думка: «Невже він посмів?!». Липкий жах та раптове розуміння: засипали у мирному Києві, а прокинулися вже у військовому. Згадався Донецьк 2014-2015 року. Гради, обстріли, підвали... Все повторюється?

24 лютого. Перший день війни

Дитина від вибуху не прокинулася, пощастило. Будити-не будити? Спати небезпечно, якщо будити – злякаю… Бігти у метро чи залишитися вдома? А якщо обстріл застане у дорозі? Повна розгубленість та слабка надія на те, що на один вибух усе обмежиться.

Вже через 15 хвилин стало зрозуміло, що сподіватися нема на що – завила сирена, у під'їзді захлопали двері, люди поспішно збігали вниз, голосно тупаючи сходами. Намагаючись зберігати самовладання, розбудила дитину: «Вставай! Нам пора". "Куди?". "У метро", - відповіла я. Син швидко встав. Я квапливо збиралися, кидаючи в рюкзак документи і намагаючись спокійним тоном пояснити - почалася війна.

На сходах було багатолюдно. Усі підганяли одне одного: «Швидше! Швидше!». Ми вилетіли кулею. Під ногами - шибки, розбиті магазини, вибухом збило рекламний щит біля дороги. Біля банкоматів зібралися черги. По вулицях йшли натовпи з валізами, домашніми тваринами у перенесеннях та на повідках. Усі поспішали до метро. Усередині вже зібрався порядний натовп. У сусідської дівчини істерика. Там скло! Скло! Я не нікуди не піду!», - вигукувала вона своїй матері у відповідь на її спроби заспокоїти дочку.

Ходимо, спостерігаємо. Зберігаємо спокій. Потік людей зростає.

"Мамо, підемо додому, все тихо", - просить син. Пішли.

Цього дня школа перейшла на дистанцію. Уроки, хоч і у урізаному форматі, були.

За першу добу війни ми ще неодноразово спускалися в метро. Сирени звучали досить часто. Люди на станції підземки стояли, сиділи, лежали. Хтось обідав, хтось спав. Більшість уткнулися у телефон. Розгублені погляди. Поруч із господарями вихованці всіх кольорів та розмірів.

Родичка із Лівого берега порадила переїхати до них. "Звичайно! У такий час краще триматись разом», - охоче погодилися я. У голові промайнули події тижневої давності – всі друзі, один за одним, покидали місто. З того часу з'явилося стійке відчуття: всі поїдуть – я залишусь. Таке вже траплялося. Так сталося і цього разу: друзі покинули Київ, разом з іншими біженцями до польського кордону.

«Їхати, не їхати? Куди, навіщо?», - думала я, опускалися руки і не мав сили збирати валізу. Раптовий дзвінок родички з РФ:

- Де ви? Що ви?

- Може, вирушимо до Польщі, тут небезпечно.

Несподівана істерика на тому кінці дроту. Не тому, що стріляють.

– Яка Польща! Вас там уб'ють! Пообіцяй нікуди не їхати! Обіцяй! - Вимагала вона крізь сльози. Ще 5 хвилин криків – відклала трубку убік, дала прокричати.

– У нас сьогодні був вибух! Залишатися небезпечно, – пояснила я.

- Ти вже сиділа під бомбами! Посидиш у метро! Вас ніхто не чіпатиме!! Що ти вигадала? Нікуди не їдьте! - голосила родичка.

Відповіла, що нічого обіцяти не можу. Але все одно вирішила залишитись вдома – ні сил, ні бажання кудись їхати не залишилося. До рідних на Лівий берег їхати пізно: стемніло, запровадили комендантську годину.

"Сьогодні залишаємося вдома", - повідомила дитині. Ця ніч була схожа на першу - гули сирени, лунали звуки вибухів, але сил бігати ховатися в метро вже не могла.

Багатьом жителям Києва довелося ночувати у метро. Фото: Ганна НЕСТЕРЕНКО

25 лютого. Транспорт не ходить, перебираємось на Лівий берег

Прокинулися вранці від чергової повітряної тривоги. Знову метро – і та сама картина: люди, тварини, валізи. Одні відсиджуються, інші поспішають поїхати. Коляски, немовлята, собаки та кішки. М'якання, гавкіт, жалібний писк. Хто сидить, хто лежить, всі стежать за новинами та не поспішають додому.

Введена у четвер дистанційка закінчилася раптово. У п'ятницю у батьківському чаті навіть не з'явилося повідомлення про скасування уроків. На запитання одного з батьків: "А заняття будуть?" вчитель відповів коротко «ні».

У голові свербіла думка: "Треба перебратися до рідних на Лівий берег, потім буде пізно". Намагання поїхати на метро провалилося: наземна гілка метро вже не працювала. На тому кінці дроту стурбована київська родичка вичитувала мене, як дитину: «Ну ж я казала приїхати вчора, що ви копаєтеся! Викликай таксі!».

Програми таксі вже не працювали. Шукаю в інтернеті номери: намагаюся викликати хоч щось. Чи не беруть трубку. Знову і знову дзвоню. З десятої спроби мені повідомили, що я – 14-та у черзі. «Ура! Можливо вийде?" – з'явилася надія. Таксист повідомив, що вартість поїздки від будинку до Лівого берега – 450 гривень… У мирний час спокійно дісталися б за 100. Але тепер ми згодні на все. Вистачаємо найнеобхідніше і вилітаємо на вулицю: таксист підганяє та нервує.

- Кого тільки мені не доводилося возити цими днями! – почав водій, коли ми буквально заскочили до машини. – Хто під алкоголем, хто в істериці, люди в шоці… Здебільшого всі їдуть із валізами на вокзал. А там до Львова. Бензину немає ніде! Ми купуємо його у водіїв. Зараз вас довезу до Лівого берега і може хоч щось знайду.

Попрощалися та побажали один одному світу. Щасливі, що дісталися. Очевидно, це була остання можливість перебратися до рідних.

У новому будинку – свої правила. Чуєш звук сирени – терміново в укриття! Половина дня триває під землею. Намагання відсидітися вдома до успіху не наводять: діти бояться, треба йти.

Остаточно повертаємось додому вночі: спати під землею надто холодно. Усі швидко лягли в ліжку та відключилися. Нічних сирен уже ніхто не чув.

Домашніх вихованців напризволяще не кинули, але тварини налякані. Фото: Ганна НЕСТЕРЕНКО

26 лютого. Мости перекрили

Прокинулася близько п'ятої ранку від стрілянини. Зателефонували знайомі решта у Донецьку: «Це ваші ж і стріляють, бо у вас зброю всім підряд роздають!» Швидко згортаю спілкування. Про що взагалі можна говорити?

Друг наважується вирушити на правий берег: треба забрати важливі речі. Машини нема. Транспорт не ходить. Добре, що є електросамокат. За годину дзвінок: «Нікого не пускають на лівий берег!» Мости перекрили. Спроби домовитися з військовими, які контролюють міст, не мали успіху. Тут же читаю новину про перекриття мостів: «При спробі перетнути міст стрілятимемо на поразку».

Жах, млосне очікування, заціпеніння… Повільно тягнеться наступна година. Чудом повернувся… Чую голос його дружини: «Більше я тебе нікуди не відпущу!».

Знову сирени – спускаємося в укриття. Зателефонували знайомі, які поїхали до Польщі. На кордоні, до якого вони добиралися 1,5 дні – близько 2000 осіб. Черга не рухається. Ні води, ні їжі. Радію, що лишилась, хвилююся, за них.

«Тут усе як на кордоні у Білорусі! Люди ламають огорожі. Тільки воду та їжу ніхто не підвозить. Ми мітингуємо, але поки що безуспішно», - коротко розповідають вони.

Яким буде сьогоднішній вечір та ніч, що буде завтра? Щоб підбадьоритися, згадую слова знайомої: "Голод пережили, достаток пережили, коронавірус пережили, і війну переживемо!"