Коли тобі дзвонять о 5-й ранку, це завжди поганий знак. Щось трапилося. Цього разу трапилась війна. Знову…
Дивлюся у вікно. Бачу – людей стало значно менше, бачу – перехожі з валізами та переносками з домашніми тваринами кудись ідуть. Куди? Бачу – перестали літати літаки («Жуляни» у зоні видимості) та їздити поїзди (вокзал за 5 хвилин пішки). Пам'ятаєте приказку часів чеченської війни - «коли перестають ходити поїзди – тоді починається справжня війна»? Так.
Ні, я до останнього не вірив у такий розвиток подій. Думав, що здоровий глузд все ж таки переможе. Адже – « краще горілку пити, ніж воювати». Начебто логічно. Але не цього разу.
Все, що відбувається навколо, один в один нагадує події весни та літа 2014 року в Донецьку. Ті самі відчуття. Як таке може бути взагалі? Ось тільки цього разу я настільки не вірив у подібне божевілля, що навіть не зібрав стандартного для війни запасу продуктів – по ящику тушонки та дешевої горілки. Подібний розвиток подій здавався настільки абсурдним, не хотілося про це думати. Хоча колись у минулому (донецькому) житті я теж переконував своїх юних колег-дівчат: «Ну ми ж у цивілізованому світі живемо, хто бомбардуватиме місто-мільйонник?». Потім побачив – можуть.