Містичний п'єдестал графа Бобринського: як 100 років тому у Києві пам'ятник меценату зносили
Сьогодні центр бульвару Шевченка навпроти центрального вокзалу в Києві знову пустує. Тут після знесення пам'ятника Миколі Щорсу залишився лише гранітний п'єдестал. Для Києва ця локація - історично справжнє «зачароване» місце. Рівно сто років тому на цій же композиційній осі (що сполучала вокзал і бульвар) розгорталася схожа історіят, але зовсім з іншим підтекстом.
Звичайно, зараз ми розуміємо, що в наші роки цей монумент, швидше за все, демонтували б через імперський контекст і зв'язки з країною-агресором. І все-таки ця сторінка в історії Києва залишає нам важливі уроки. Тоді з п'єдесталу скидали не ідеологічний символ, а пам'ятник людині, яка створювала економічний каркас України.
Влітку 1926 року тут тихо, без мітингів та оркестрів зникла бронзова статуя графа Олексія Бобринського. Про історію пам'ятника - у матеріалі Коротко про.
Монумент всупереч концепції влади
У Російській імперії бронзові пам'ятники отримували виключно монархи, члени їх сімей, воєначальники і генерал-губернатори. Монумент графу Олексію Бобринському, відкритий у Києві у 1872 році на перетині Бібіківського бульвару (нині Тараса Шевченка) та Безаківській (нині Симона Петлюри), спочатку не вкладався у цю концепцію. Та й встановлений він був скоріше всупереч їй. Кияни самі зібрали підписи під петицією на встановлення пам'ятника та скинулися грошима на його виробництво. Тодішня влада просто милостиво погодилася, адже ескіз був гарний, а місце на бульварі фактично безхазяйне.
Бобринський не носив генеральських мундирів і офіційно не входив до імператорської сім'ї, хоч і був онуком від позашлюбного зв'язку Катерини II та її фаворита Григорія Орлова. Але замість придворної кар'єри граф обрав бізнес, технології та меценатство. І досяг успіху, просунувши економіку України до передових європейських стандартів того часу.
Зараз би Бобринського назвали «цукровим королем із людським обличчям». Поряд з Терещенком, Харитоненком, Симиренком він був одним із тих, хто створив в Україні цукрорафінадну галузь, вклавши гігантські кошти в заводи та технології. При цьому на підприємствах у Смілі (нині Черкаська область) та навколишніх селах Бобринський відкривав безкоштовні лікарні, аптеки, училища та перші ремісничі школи для дітей робітників та селян.
До того ж він вважався залізничним новатором. Бобринський виступав головним ентузіастом та інвестором будівництва першої в імперії Царськосільської залізниці, а його родина пізніше розвивала приватну Фастівську залізницю в Україні. Граф чудово розумів, що без рейок та поїздів ні його цукровий бізнес, ні економіка всього регіону просто не зможуть розвиватись.
Так що любити графа чи бодай поважати було за що.
Граф Олексій Бобринський. Портрет роботи Франца Ксавера Вінтерхальтера/commons.wikimedia.org
Тиха амністія після першого вироку
Коли Київ накрила революційна чехарда 1917–1921 років, з монументальною спадщиною імперії розправилися без роздумів та зволікань. Колегія комунального господарства Київської міської ради робітничих депутатів ухвалила: «Не пізніше пролетарського свята 1 Травня знести геть пам'ятники контрреволюції, які так поганять наше місто, передати їх на заводи для переплавки на гільзи до снарядів для Червоної Армії». У цьому списку значився і пам'ятник Олексію Бобринському.
Тоді розлетілися на шматки пам'ятники Миколі I, Олександру II та Столипіну. Графу вдалося вціліти у першій хвилі більшовицького іконоборства. З одного боку, у комунальників у хаосі нескінченних воєн та змін влади просто не вистачило сил та техніки, щоб швидко зняти важку бронзову статую.
З іншого, як не дивно, спрацював чинник репутації. Для пролетаріату та робітників Бобринський не був царським сатрапом чи карателем. У ньому бачили насамперед творця робочих місць та будівельника залізниць. Цей неформальний статус «корисного буржуя» та народна повага подарували монументу ще кілька років спокійного життя посеред вируючого радянського Києва.
Благоустрій замість революційного пафосу
Зазвичай радянська влада перетворювала демонтаж царських монументів на гучні ідеологічні шоу. Знесення прив'язували до «пролетарських свят», на площі виводили оркестри, а перед робітничою публікою вимовляли полум'яні промови. З Бобринським усе сталося інакше. До 1926 каральні гайки в країні остаточно затяглися, а економіка брала курс на індустріалізацію. НЕП ще був, але доля його вже була вирішена. А це означало, що сама фігура Бобринського ставала для влади навіть більш токсичною, ніж будь-який цар чи генерал. Навпроти ключового залізничного вузла Києва монумент «буржую і цукрозаводчику» виглядав чужорідним анахронізмом, але зносити його з помпою вже ніхто не став.
Демонтаж оформили суто під господарським приводом. Заради благоустрою бульвару та збору кольорового металобрухту для потреб промисловості. У липні 1926 року робітники без зайвого галасу та мітингів обнесли пам'ятник лісами, акуратно спустили бронзову фігуру графа разом із барельєфами та відвезли. Спочатку скульптуру передали до історичного музею як «експонат епохи капіталізму», проте вже за кілька років музейні акти інвентаризації переписали. Через гострий дефіцит ресурсів бронзового Бобринського відправили на завод «Арсенал», де й переплавили.
Монумент стояв навпроти виходу з вокзалу і одразу впадав у вічі. Фото: wikipedia.org
Легенда про постамент для Щорса
Знявши бронзову фігуру графа, комунгосп зіткнувся із новою проблемою. Монументальний гранітний п'єдестал роботи архітектора Іполита Монігетті виявився надто важким та міцним. Основу пам'ятника просто залишили стояти посеред бульвару абсолютно порожньою. Цей гранітний "зуб" простояв у центрі розв'язки ще кілька років. Його знос пройшов так само тихо і без пафосу, як демонтаж статуї. Сталося це лише 1932 року.
Однак саме місце мало унікальну містобудівну магію. Тоді, в 1872 році, локацію для Бобринського вибрали ідеальну на ключовій композиційній осі. Людина, що виходила з дверей вокзалу, упиралася поглядом у центр цієї бульварної локації. Через десятиліття радянські архітектори не вигадували нічого нового і використовували ту ж просторову логіку. 1954 року з точністю до метра на тому ж місці встановили кінний пам'ятник Миколі Щорсу.
Через абсолютний збіг точки та напрямку погляду в Києві народилася стійка міська легенда. Люди були впевнені, ніби радянська влада заощадила і просто «підтесала» старий гранітний п'єдестал Бобринського, поставивши на нього «червоного командира». І хоча історичні дані доводять, що постамент для Щорса зводили "з нуля", цей гарний міф про наступність двох абсолютно різних епох живе у міській пам'яті досі. А нинішній постамент, що залишився вже від Щорса, тим часом чекає на свою долю - чи то в передчутті нової пам'ятки, чи то в очікуванні чергової міської легенди.
