Одеські п'ятірнята — Денис, Давид, Владислав, Даша та Саша — вже зовсім дорослі: їм по десять років, а їхній старшій сестрі Алісі виповнилося тринадцять. З початку великої війни родина Оксани Кобелецької встигла поблукати Європою — пожили в Португалії, заїжджали до Австрії, поки нарешті не осіли в тихій Словенії, де живуть уже третій рік.
Коротко про пише про це унікальне сімейство практично з самого народження малюків - за їх дорослішанням стежить вся країна. Ми знову поспілкувалися з Оксаною, щоб дізнатися, як сьогодні влаштований їхній побут за кордоном, чого навчаються діти та чому, незважаючи на спокійне життя в Європі, вони щодня запитують, коли повернуться до рідної Одеси.
Знайти час для розмови з шістьма дітьми виявилося не просто, але для нас Оксана все ж таки виділила годинку в неділю.
- Ми зараз у стабільності, вже третій рік на одному місці, у тому ж будинку, і це навіть незвичайно, - розпочинає розмову мама п'ятірнячок. – Три кімнати, ванна, душ, два туалети. Нормально для нашої родини. Не дуже багато, але достатньо. Хоча впевненості, що так буде й надалі, немає й зараз. Але ми вже почуваємось тут, як удома.
П'ятірнята навчаються у четвертому класі. До школи ходять самі. Хлопчики займаються карате, дівчатка - малюванням у приватній школі. Причому це серйозні уроки – не на папері ромашки та сонечко малюють, а на полотнах. Усі, як і раніше, займаються плаванням. А зараз складають іспит на права керування… велосипедом. Тут це справжня процедура із залученням поліцейських.
– Діти зобов'язані знати правила дорожнього руху, – пояснює Оксана. - Складають теорію, потім практику. Після 10 років усі діти зобов'язані це зробити, і тільки після цього вони можуть приїжджати до школи велосипедом. А поліцейські, пожежники взагалі є присутніми на кожному святі, діти можуть підійти з будь-яким питанням. Наприклад, запитати, як гасити вогонь. Так дітей привчають до безпеки. До речі, школи тут безкоштовні, як і харчування у них.
Діти вже повністю освоїлися у словенській школі, де навчання та харчування безкоштовно. Фото: особистий архів Оксани
Мову діти вже вивчили, Оксані трохи складніше, ходить на курси, щоправда, практикувати нема з ким. Але порозумітися на вулиці, в магазині може.
- Щоб з кимось потоваришувати, треба знати мову, - зазначає Оксана. – А взагалі ми спілкуємось у своїй українській громаді. У Словенію переїхало понад десять тисяч українців.
Наразі мамі п'ятірняшок вже легше: діти підросли, не вимагають стільки уваги. Алісі – 13 років. Складний вік.
- Ой, чесно кажучи, з темпераментом Аліси в мене було відчуття, що вона підліток із раннього дитинства, - зітхає Оксана Кобелецька. - А зараз... Аліса почала з минулого року щоранку говорити, що їй погано - щоб не йти школу. Ми занервували, забігали по лікарях, почали здавати аналізи, перевіряти організм. Це була вимога школи і педіатра. Але ж не може живіт постійно боліти від морозива чи молока? Та й ми складали тести на лактозу і ще купу всього. Зараз приходимо до висновку, що це, швидше за все, нервове.
Даша та Саша мають у школі подружок, добре навчаються, багато читають – люблять детективи та містику. У Словенії багато бібліотек, а маленькими селами їздить автобус із дитячими книгами. Саша із подружками навіть читацький клуб організувала.
- Також знають англійську - фільми тут не перекладають на словенську, - пояснює мама п'ятірняшок. – Є лише субтитри. А португальськау вже забули. Пам'ятаємо лише два слова: cola – це клей, і obrigado – дякую.
А ось Владислав та Денис у школі спілкуються лише один з одним. І так було змалку. Хіба що більш відкритий Давид може поговорити з незнайомцями на вулиці.
Ольга зізнається: діти сумують за домом, але Словенія вже стала своєю. Фото: особистий архів Оксани Кобелецької
На життя сім'ї п'ятірняшок впритул, але вистачає. Отримують три тисячі євро допомоги за програмою тимчасового захисту. Якщо піти на роботу, допомогу заберуть, а зарплати на оплату не вистачить – середня зарплата тут близько тисячі євро. Оренда будинку трохи більше тисячі. Також щорічно багатодітні отримують допомогу від уряду близько 500 євро. На ці гроші можна купити на сезон одяг, взуття.
– Чим мені ще подобається Словенія – тут багато магазинів із низькими цінами, в яких можна купити товари різних брендів середньої вартості, нормальної якості, зі знижками, – зазначає Оксана. – Хороші кросівки коштують 60 євро.
Допомагає справлятися з галасливим натовпом і бабуся Ольга, мама Оксани. Фото: особистий архів Оксани Кобелецької
Діти часто згадують будинок в Одесі, дитячі майданчики, дитсадок, місця, де гуляли. Незважаючи на те, що виїхали зовсім маленькими, все пам'ятають та нудьгують.
- Весь час запитують, коли війна закінчиться і коли ми повернемося додому, - зітхає Оксана Кобелецька. - Вони все одно не почуваються тут своїми. Як не адаптуйся, але ти все одно залишаєшся іноземцем.
Історію України їм не довелося вчити: вчать словенську. Хлопці дуже цікавляться географією, прапорами, середньовіччям, імперіями. Особливо Римською. Також цікавить Спарта. Але мама їм розповідає про Україну, Київську Русь, про сучасну війну.
– А ми з бабусею щодня новини з України слухаємо, – продовжує Оксана. - Я чекала на ваш дзвінок, і про Олешки дивилася, плакала. Розповідаємо і дітям, про прильоти до шкіл, наприклад. Ось там у нас дача біля моря, там поряд жах був… Вибило шибки. Але їм поки що більше цікаво тільки, коли війна закінчиться.
Батько Оксани (дідусь п'ятірняшок) залишається в Одесі, виїжджати не хоче. Вона й сама каже: якби не діти, вона б також не виїжджала.
– Волонтерила б, знайшла б собі корисне застосування, – зазначає Оксана.
Схиляється до того, що освіту дітям таки краще здобувати в Європі. А там уже самі вирішать, залишатися чи їхати в Україну.
А от тато п'ятірняшок та Аліси так і не з'явився у їхньому житті.
Соцмережі, які на батьківщині активно просувала та активно на цьому заробляла, Оксана Кобелецька закинула. Якщо вести їх в Україні ще був сенс – була реклама, то у Словенії це не працює. Тож зараз заходить максимум раз на кілька місяців.