Грибний сезон на болотах: де на Чернігівщині шукати білі, маслюків та... русалок
Підберезовики, підосичники і маслюки. А ще багато польських і, подекуди, білих – грибний сезон офіційно стартував. Якщо грибів буде мало, то тут, на болоті у Міжрічинській пущі все одно знайдеться те, заради чого варто приїхати. Про те, навіщо шотландському віскі болото, де шукати русалок і чи справді трясовина здатна засмоктати людину - читайте у матеріалі Коротко про.
Не збирання, а екскурсія
Засновник Природничого центру «Міжрічинська пуща» Андрій Сагайдак водить людей на болота Чернігівщини ще з 2009 року. Фото: ФБ Природничий центр «Міжрічинська Пуща»
Є два типи грибників. Перші заходять у ліс із кошиком і метою назбирати грибів якнайбільше. А другі можуть пів години фотографувати мухомор, роздивлятися трутовик на старому дереві. І повернутися додому з порожнім кошиком, зате щасливими.
От для других у Міжрічинській пущі зараз майже ідеальний час. Хоча і першим теж є чим поживитися.
- Зараз якраз почався сезон осінніх грибів, - розповідає Коротко про еколог, науковець, засновник Природничого центру «Міжрічинська пуща» Андрій Сагайдак, який водить людей на болота Чернігівщини ще з 2009 року. - Майже все літо були лисички, а тепер уже пішли польські гриби, бабки (підберезовики) підосичники, починаються маслюки. Білих навряд чи багато назбираєте, але з десяток-другий взяти цілком реально.
Андрій Сагайдак одразу пояснює: його грибні тури не мають нічого спільного зі збиранням. Все-таки це більше екскурсія з можливістю дізнатися щось нове про природу. І назбирати трохи грибів.
- Зазвичай у такій групі з 15 людей є двоє-троє справжніх грибників, і решта знаходять гриби і віддають цим затятим фанатам тихого полювання, - каже Андрій Сагайдак. – Все ж більшість фотографує дари лісу.
Фотографувати справді є що. Наприклад, звичайні трутовики, на які більшість у лісі навіть не зверне уваги. А колись вони були майже предметом першої необхідності. З деяких видів витягували м’яку частину, схожу на замшу, і виготовляли матеріал, з якого навіть шили легкі літні капелюхи. За словами Андрія, така практика була відома у Європі, а також траплялася на Поліссі.
Та й сама назва «трутовик» теж невипадкова.
- Його використовували як трут для розпалювання вогню, - пояснює науковець. - Гриб спеціально готували: вимочували, висушували, відбивали дерев’яним молотком. Потім шматочок носили із собою для багаття чи люльки, кресали на нього іскру, і він легко займався.
Сьогодні люльку трутовиком не розпалюють. Зате для лісу ці гриби досі виконують величезну роботу: розкладають мертву деревину і повертають речовини назад у природний кругообіг.
А є гриби, користь від яких для туриста суто естетична. Наприклад, мухомор.
- Він яскравий, красивий, люди бачать - і одразу фотографують, - усміхається Сагайдак. - Іноді гриб навіть не треба зривати, щоб отримати від нього задоволення.
В давні часи з цих грибів шили літні капелюхи. Фото: ФБ Природничий центр «Міжрічинська пуща»
Пружинить як батут
Міжрічинська пуща – це не тільки ліс. Головна місцева екзотика для багатьох туристів - болото. Те саме, яке показують у кіно звично: якщо герой туди зайшов, то зараз його неодмінно почне засмоктувати.
Андрій Сагайдак з цього стереотипу лише сміється.
- Насправді більшість боліт в Україні не топкі, - каже. - Максимум - зачерпнете води в чоботи чи десь зайдете по пояс.
Справжні трясовинні болота в Україні, за його словами, трапляються значно рідше. Виглядають вони приблизно так: є досить глибоке озеро, яке поступово заростає зверху так званою сплавиною. Це своєрідний килим із рослинних решток. На ньому росте трава, а іноді навіть невеликі дерева. Зверху все може виглядати цілком надійно. А коли ступити ногами, то ця «земля» починає гойдатися, наче батут. Якщо сплавина проривається, людина справді може провалитися у воду.
Та навіть це, каже Андрій, не означає автоматично сцену з фільму жахів. Він наводить приклад Лесі Нікітюк, яка кілька років тому приїжджала сюди на зйомки «Ле Маршрутки».
- Треба було показати болото у всій красі, тобто провалитися, - розповідає екскурсовод. - Я завів її у спеціальне місце, вона провалилася, ми підказали, що робити, і вона вилізла. Причому, за бажанням режисера, кілька разів туди пірнала.
Повторювати такий трюк самостійно не радимо. Все ж у незнайомі болота без людини, яка добре знає місцевість, краще не лізти. Але сам принцип порятунку досить простий: не панікувати, не борсатися хаотично, намагатися спертися руками на якомога більшу площу сплавини і поступово виповзати.
Найнебезпечніша ситуація, за словами Андрія, виникає не стільки через саме болото, скільки через холод. Колись люди часто йшли на болота по журавлину. Вона достигає пізно, вже після перших заморозків. Людина тепло одягнена, взута у чоботи. Якщо провалюється, то одяг намокає, стає важким, вода затікає у взуття. Далі додаються страх, паніка, переохолодження. І от це вже справді небезпечно.
- А сучасні люди найбільше бояться втопити телефон, - сміється Андрій.
Десь тут у трясовину пірнала телеведуча Леся Нікітюк. Фото: ФБ Природничий центр «Міжрічинська пуща»
Навіщо віскі потрібне болото
Є на місцевих болотах і ще один факт, після якого навіть люди, які не дуже цікавляться ботанікою, починають слухати уважніше. Болота мають стосунок до віскі. Того самого, знаменитого шотландського. У виробництві окремих традиційних видів віскі болотяним торфом обпалюють і сушать солод. Дим від торфу дає напою характерні димні, іноді навіть йодисті нотки. До речі, на екостежці у Міжрічинській пущі навіть є стенд, який пояснює цей зв’язок.
Сама стежка тут невелика, облаштована так, щоб людина не лише прогулялася болотом, а дорогою щось про нього зрозуміла. Є інформаційні стенди, модель бобрової хатки в розрізі, конструкція, що відтворює язичницьке святилище на острівці, розповіді про значення боліт.
На повноцінні болотні маршрути Андрій частіше водить людей навесні. І саме туди туристів тягне дедалі більше.
- У лісі більшість людей були і знають, що це таке, - пояснює Сагайдак. - А про болота інформації мало. Зате страшилок багато (сміється. – Авт.).
Білих грибів навряд чи багато назбираєте, але з десяток-другий взяти цілком реально. Фото: Природничий центр «Міжрічинська пуща»
«Нормальні люди на болото не ходять»
Виявляється, болота - це чи не останні куточки справді дикої природи.
- Бо нормальні люди на болото не ходять, - жартує науковець.
І у цьому жарті є чимала частка правди.
Ліс, який бачимо сьогодні, зазвичай вже багато разів змінювала людина. Тут рубали дерева, висаджували нові, формували потрібний видовий склад. А неосушене болото могло десятиліттями залишатися майже без втручання. Людям воно було не надто потрібне. Тому саме такі місця часто стають сховищем для тварин і рослин, яким дедалі важче знайти спокійні території (сірий журавель, тетерук, баранці, чорні лелеки, рідкісні рослини).
Для країн Балтії та Скандинавії прогулянка болотом давно є популярним видом відпочинку. В Україні ж словосполучення «ходити болотом» досі викликає одне-єдине питання: «Навіщо?».
Але цього року і болотам не до жартів. Рівень води почав серйозно падати ще в липні.
- Малі річки пересохли настільки, що місцями по руслу можна ходити, - зазначає Андрій Сагайдак. - Дрібні дощі є, верхній шар ґрунту вони зволожують, трава росте. Але рівень ґрунтових вод дуже низький.
За його спостереженнями, тенденція тягнеться ще з 2024 року. Щоб ситуація почала виправлятися, потрібна зима з великою кількістю опадів. Для болота вода дуже важлива. Без неї поступово змінюється вся екосистема.
Кожен турист мріє на власні очі побачити на болоті русалку. Фото: ФБ Природничий центр «Міжрічинська пуща»
А русалки є?
Ну і яке ж болото без містики. Туристи, каже Андрій, запитують про неї регулярно. А він зазвичай не знає, що відповідати.
- Я буквально живу на болоті, для мене це рідний ландшафт, - пояснює науковець. - Бондарівське болото, частина якого входить до складу Міжрічинської пущі, займає площу у 1300 гектарів. Жителі місцевих сіл теж нічого особливо містичного про нього не розповідають. Для них це місце, де з давніх-давен косили сіно, пасли худобу, збирали ягоди, полювали, рибалили.
Хоча одну історію Андрій Сагайдак таки пригадав. Колись старенька місцева жінка розповіла учасникам етнографічного гуртка про русалок. Сама вона їх не бачила, а от її сестра - начебто так.
- Нібито зустріла на болоті кількох дівчат, одна з яких шкутильгала, - каже Сагайдак. - Сестра тієї бабусі дала їй шматок тканини чи хустину, щоб перев’язати ногу, і русалки її не зачепили.
Згідно з давніми поліськими віруваннями, захиститися від русалок можна було, залишивши їм тканину.
Ще приблизно десятиліття тому старше покоління у цих селах пам’ятало русальські обряди. На Зелені свята тут співали русальських пісень і проводжали русалок. Тепер ця традиція поступово зникає.
- Бабуся тоді закінчила свою розповідь дуже цікавою фразою: «Зараз такі люди, що воно (русалки) нікому й не показується», - пригадує Андрій Сагайдак.
Можливо, русалки просто стали перебірливішими. Зате гриби поки що показуються.
