Майже 10 років безперервних атак: хроніка оборони Авдіївки
Місто Авдіївка в Донецькій області, що стало як більмо на оці російським окупантам, героїчно тримало оборону до останньої можливості. Оборона тривала від початку бойових дій влітку 2014 року. За цей час не було жодного дня без прильотів у межах міста чи «бахів» у безпосередній близькості від нього. Коротко про згадує хроніку Авдіївської оборони.
Спочатку – аеропорт
У 2014 році, коли розпочались події в Донбасі, місто на три місяці потрапило під окупацію. Власне, все було логічним: Авдіївка знаходиться в 6 кілометрах від Донецька, частково навіть вклинюючись у його інфраструктуру. Наприклад, селище Спартак у межах Донецька за документами вважається авдіївським. Бойовики зайняли місто швидко, ще наприкінці квітня 2014-го, коли не всі й у Донецьку розуміли, що відбувається. А звільняли його ЗСУ в серпні, при цьому ворог відходив паскудно і зі злостю, руйнуючи і беручи із собою все, що можливо – їх більше цікавив Донецький аеропорт, з якого Авдіївку за ясної погоди було добре видно.
Аеропорт до січня 2015 року утримували українські «кіборги», і в цю точку летіло все, що змогли «купити у воєнторзі» бойовики та «їхтамнєти» з погонами російської армії.
Розносячи аеропорт, бойовики почали розносити і околиці Авдіївки, що примикають до Донецька. А донеччанам втовкмачували в голови, що їх обстрілюють ЗСУ. У вересні 2014 року бойовики вирішили штурмувати Авдіївку знову, але швидко отримали по зубах. Тоді ж у місті з'явилися перші поранені та вбиті місцеві жителі і українські військові, до зими попаданнями снарядів та «Градами» було зруйновано частину будинків.
Невелика Авдіївка відбивала атаки ворога майже 10 років Фото: Andre Luis Alves/AA/Picture Alliance
А місто жило!
Практично постійно на околицях, що сусідять із Донецьком, точилися бої. Водночас центральна та віддалені частини міста намагалися виживати в цих умовах. Працювали кілька шкіл і магазинів, трималися кілька банків, шумів Авдіївський коксохімічний завод, виробляючи продукцію як найбільший коксохімзавод Європи.
Знаменитий мурал із зображенням авдіївської вчительки Марини Мапченко. Фото: t.me/otarnavskiy
Співробітники АКХЗ згадували, що частенько залишалися жити на робочих місцях кілька днів – настільки було небезпечно йти додому через все місто. У укриттях заводу знайшли притулок і тимчасовий дім ті, чиї оселі були зруйновані. Підтримка переселенців державою у ті роки була, м'яко кажучи, недостатньою, тому не всі були готові залишити свої обжиті будинки.
Тоді ж, у 2015 році, АКХЗ став гуманітарним хабом прифронтової зони на підконтрольній Україні території (аналогічний діяв і в Маріуполі), куди привозили продуктову та медичну гуманітарну допомогу та розподіляли за адресами тих, хто її потребує. Тут же розмістили генератори, які працювали в моменти обриву ліній електропередач, ушкоджених обстрілами, і де місцевим мешканцям можна було хоч зарядити мобільні телефони, зігрітися, поїсти гарячого.
Оскільки у січні 2015-го «кіборги» залишили руїни Донецького аеропорту, у ньому облаштувалися бойовики, які продовжили обстрілювати Авдіївку. Втім, до останнього дня – до виходу українських військових 16 лютого 2024 року – місто обстрілювалось з різних кінців Донецька - як із центральних житлових кварталів, так і окраїнних, з об'їзної дороги біля стадіону «Донбас Арена» тощо. Відповісти ВСУ не могли, інакше це призвело б до величезної кількості жертв серед мирного населення.
У травні 2023 року АКХЗ зупинився після щонайменше 40 влучень у його інфраструктуру. Тоді на підприємстві загинули та було поранено кількох заводчан. "Коксохім" перевели у режим холодної консервації. А 7 листопада 2023 року звідси було виведено останніх працівників, які забезпечували його консервацію.
Авдіївський коксохімзавод став останньою точкою оборони у місті. Його ворог обстрілював з особливим розлюченістю. Фото: Костянтина та Влади Ліберових
Страшна «промка»
У 2017 році у прифронтовій Авдіївці відкрили меморіал загиблим захисникам авдіївської промзони
2016 року Україна дізналася про Авдіївську промзону, де йшли страшні бої. ЗСУ контролювали не саму «промку», а розташувалися трохи на захід. І зовсім поряд, трасою Донецьк – Костянтинівка, проходила лінія розмежування. Бойовики регулярно її переходили, щоб обстріляти українців – у двори та будинки місцевих мешканців дедалі частіше почали прилітати уламки снарядів. У лютому 2017 року терпець українських солдатів урвався, і вони швидко та ефективно зачистили «промку» від непроханих гостей та заодно взяли під контроль трасу постачання бойовиків Донецьк – Горлівка. Але ворог не залишав спроб захопити «промку» – бої тут тривали понад рік, причому в українських військових летіли всі заборонені Мінськими угодами види озброєння.
Поступово до лексикону українців увійшло слово «промберги» - за аналогією з «кіборгами» так називали захисників авдіївської «промки». А у вересні 2017-го під Авдіївкою було відкрито пам'ятник воїнам, які загинули в авдіївській промзоні. Поруч із меморіалом розміщено елементи підбитої техніки та уламки ворожих снарядів, які прилітали на українські позиції.
І весь цей час Авдіївка жила. Так, значна частина з 37 тисяч жителів (на 2014 рік) залишила місто, але залишалося кілька тисяч людей – переважно співробітники АКЗХ із сім'ями не хотіли їхати. Для них здавалося немислимим, що завод може зупинитися, а Авдіївка – обезлюдніти. Зупинити таку громаду, як коксохімпідприємство, означає вірну його смерть. А якщо додати до зупинки і знищену інфраструктуру – то говорити про відновлення безглуздо, треба тільки будувати все заново. І росіяни, які зруйнували завод, це чудово розуміють.
Все, що залишилося від міста, де все ще живе близько 1,5 тисячі людей. Фото: Костянтина та Влади Ліберових
Доходили до паркану АКХЗ
Дуже умовним можна назвати затишшя у місті в період з 2018-го по лютий 2022 року. І "прилітало", і руйнувалось, але авдіївці вже звикли до того жаху . На ворожому боці «взяти Авдіївку» вже стало справою якоїсь там честі. Без взяття Авдіївки ніяк не вдавалося взяти Київ, Львів та Вашингтон. Раніше таким дратівливим фактором було селище Піски між Донецьком та Авдіївкою. Його взяли – точніше, те, що від нього залишилося, але чомусь жодне з вищезгаданих міст не впало до ніг «другої у світі» армії.
Коли Росія у лютому 2022 року повномасштабно вторглася в Україну, Авдіївка була однією з її ключових цілей. Відразу було завдано ударів по АКХЗ, лікарні та станції швидкої допомоги. Дивом людям вдавалося виїхати з міста потягом, адже над Авдіївкою цілодобово кружляла ворожа авіація, а з боку окупованого Донецька лупцювала артилерія. Місто залишилося відразу без світла і без тепла. До того ж, росіяни почали використовувати ще більш смертоносні фосфорні снаряди, засинаючи ними і «промку», і квартали. Потім підключилася термобарична зброя… Жителі міста, що залишилися, пішли в підвали. До них добиралися волонтери разом із військовими, благали виїхати з міста хоча б заради дітей, доки була можливість евакуації.
У жовтні 2023 року Росія знову активізувала бойові дії під Авдіївкою, засилаючи на «м'ясні штурми» тисячі своїх солдатів, які намагалися прорвати оборонні укріплення. Були моменти, коли росіяни сягали паркану АКХЗ, але їх відкидали українські підрозділи. Більше 40 тисяч російських бойовиків намагалися захопити Авдіївку, точніше, те, що від неї залишилося. Їх героїчно стримувала третя штурмова бригада. 16 лютого 2024-го українські військовослужбовці залишили позицію "Зеніт" на південно-східній околиці міста.
Нині в Авдіївці залишилося трохи більше пів тисячі мирних жителів. Евакуацію їм пропонували до останнього. Виїхали не всі. А бойовики продовжують закидати місто авіаційними бомбами, стираючи його з лиця землі остаточно.
